14.Економічна теорія

К.е.н. Мамалуй О.О.

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

м. Харків

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Необхідно істотно підвищити роль держави в подоланні наслідків від реалізації помилкової неоліберальної моделі економічної політики й створенні передбачуваних і стабільних умов для забезпечення виходу із кризи й подальшого досягнення економічного зростання та розвитку.

Політика України і Росії в 90-ті роки з приводу переходу до ринкової економіки шляхом реалізації поставлених цілей - забезпечення стабілізації, лібералізації й приватизації, про що свідчить практика соціально-економічного розвитку цих країн, з'явилася не стільки помилкової, скільки шкідливої. Така політика ввергнула їх у глибоку системну економічну й політичну кризу, породила утворення механізму: надмірної кримінальної приватизації − кланізації суспільства − абсолютного й відносного зубожіння більшості населення − неконтрольованої демократизації − корупції й тінізації економіки − катастрофічного скорочення населення − анархії, безвідповідальності й злочинності на всіх рівнях господарювання. Наприкінці ХХ − початку ХХI ст. економіки цих держав трохи адаптувалися до умов сформованої системи «дикого капіталізму», яку помилково признали ринковою економікою та, перевищивши всі світові досягнення рівня падіння макроекономічних показників економічного розвитку, зупинилися у своєму падінні тоді, коли досягли «дна» − максимальної точки падіння й стали поступово відновлюватися. Таке відновлення економіки, що майже потонула, керівники цих країн назвали економічним зростанням і продовжуючи використовувати ліберальну економічну політику невтручання держави в економіку, стали уповати на подальший розвиток, який досягли нібито завдяки « невидимої руки А.Сміта» без проведення державної політики кардинальних структурних перетворень старої індустріальної економіки, без модернізації її традиційних галузей і створення нових галузей, властивих для постіндустріальної економіки і суспільства. Така пасивна виконавча діяльність урядів цих держав, їхня нездатність або свідоме небажання реалізації конкретних інноваційних заходів для переходу економіки та всього життя на якісно новий тип розвитку з урахуванням існуючих традицій, звичаїв, правил поведінки, менталітету народів та ігнорування фактів досягнення в Європі й світі переконливих показників - високого рівня добробуту населення, соціальної справедливості, створення системи захисту прав людини, ефективних інститутів громадянського суспільства, високого рівня утворення системи охорони здоров'я, пенсійного забезпечення й здорового образу життя привела до нового етапу прояву кризових явищ.

Тривалий процес (17-18 років) співіснування пасивної стосовно макроекономіки й громадського життя ліберальної моделі економічної політики держави із проблемами, що загострюються у розвитку економіки й суспільстві, внутрішній і зовнішній політиці відродив такі причини й умови, подолання яких вимагає кардинального перегляду всіх сформованих поглядів і положень світової науки на існуючі концепції економічної політики держави та створення такої системної моделі, що втілить у собі все передове, життєве, діюче, і креативне. Країни світу повинні показати здатність зупинити кризу, урахувати її виклики, виробити й впровадити антикризові міри й шляхи забезпечення справжньої стабілізації, економічного зростання та розвитку як усередині країн, так і у світовому масштабі. Сучасна криза не успадкована від старої системи, а є результатом неприйнятної для перехідної економіки ліберальної політики, яка впроваджувалась в країні усі роки її незалежності. Визначимо і проаналізуємо причини сучасної світової та вітчизняної кризи: наявність високого рівня інфляції й спаду виробництва; зниження обсягу валового внутрішнього продукту; різке зменшення обсягів зовнішніх і внутрішніх інвестицій; зростання вивозу капіталів і кваліфікованої робочої сили; зростання безробіття; зниження рівня добробуту більшості населення ; девальвація національної та світової валюти; зниження купівельної спроможності споживачів; зростання зовнішньої та внутрішньої заборгованості держави; розбалансованість фінансової, банківської, кредитної та бюджетної системи; ріст „мильних пузирів ”, фіктивного капіталу, віртуальної економіки й зниження частки продукції реальної економіки у валовому внутрішньому продукті розвитих країн; трансформація акціонерного капіталу в джерело росту багатства в олігархів і додатковий механізм зубожіння рядових акціонерів, що створює стимули не до росту ефективності діяльності підприємств, а до тінізації та криміналізації економіки; панування псевдоринкової економіки з великою питомою вагою віртуальних цінностей, що обслуговують потреби меншості суспільства й кардинально змінює природу й сутність такого найважливішого інструменту як гроші; зниження конкурентоспроможності продукції вітчизняного товаровиробника, що обумовлює залежність економіки від імпорту, іноземної валюти й падіння обсягів виробництва в галузах експортної орієнтації − металургії, хімічної промисловості, будівництві й сільському господарстві; зміна державного монополізму на приватно-клановий монополізм привів до розгулу неконтрольованого державою ціноутворення, що знищує вагомість функціонування одного із головних інститутів і інструментів ринкової економіки - конкуренції, без якої неможливо створити ефективний механізм господарювання і економічний порядок на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Відносно причин сучасної кризи слід також відзначити, що Україна і Росія отримали у спадщину традицію авторитаризму, який не сприяє переходу до ринкової економіки методами ліберальної політики держави, а обумовлює необхідність застосування активної економічної стратегії, спроможної істотно мінімізувати негативні наслідки такого переходу. Однак була застосована неадекватна для постсоціалістичних країн політика «шокової терапії» як моделі неоліберальної політики, що сприяло знищенню всього позитивного, що було раніше досягнуте в розвитку економічного й соціального життя в цих країнах, увергнувши їх у хаос «дикого капіталізму» кінця ХIX - початку ХХ ст. з усіма витікаючими із цього негативними наслідками. У цих країнах вікові традиції й психологія колективізму не можуть бути трансформовані в законослухняний індивідуалізм капіталізму за короткий період 10 − 20 років, а його нав'язування зверху породило відчуття недовіри, скептичного ставлення до тих положень, які приймають усі гилки влади по подальшому реформуванню економіки, а також невпевності в майбутнє у більшості збіднілого й обманутого населення, що негативно відбивається на результативності їхньої праці й сприяє збереженню причин, які періодично із ще більшою силою періодично відновляють кризові явища. У цьому полягає головна методологічна помилка обраного шляху і моделі становлення ринкової економіки й причина системної економічної, соціальної та політичної кризи в Україні та Росії в 90-х роках ХХ ст. і нових його проявів з 2008 року по теперішній час. Тому використання неоліберальної (монетарної) моделі економічної політики держави вже принесло такі великі потрясіння, що тільки сліпий і глухий із завзятістю божевільного дотепер може відстоювати цю політику й противитися кардинальній її заміні. Антикризові результати може досягти державна економічна стратегія кейнсіанського типу яка потребує активного обґрунтованого втручання держави та її інститутів в регулювання процесів − подолання кризи, забезпечення подальшої стабілізації, економічного зростання та розвитку. При цьому безумовно потрібні нові орієнтири для переформування механізму економічної політики держави у напрямку відмови від панування лібералізму, моделі laissez-faire і заміни їх на модель ефективного державного й інституціонального регулювання змішаної економіки, котра стала б адекватною сучасним умовам і вимогам.