к.е.н. Вдовенко Н.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АКВАКУЛЬТУРИ ЯК СПЕЦИФІЧНОЇ СКЛАДОВОЇ АГРАРНОГО СЕКТОРА

Як відомо, у сільському господарстві України посилюється ситуація недовикористання наявних земельних ресурсів. З цього приводу К.Маркс вказував наступне: будь яка земельна рента є додаткова вартість, продукт додаткової праці. Природна родючість складає тут одну межу, а другу – розвиток суспільної продуктивної сили праці; тобто сили природи – це не джерело додаткового прибутку, а лише його природний базис, яким вона слугує як базис виключно високої продуктивної сили праці; за самою природою інтенсивна агрикультура, розвивається переважно або у більш значному ступені на кращих землях [1, с. 184, 197, 233]. В Україні можлива ситуація, коли у перспективі з’являться значні земельні масиви, на яких стане економічно невигідним ведення сільського господарства, враховуючи дуже великий масштаб його інвестування. У такому випадку пріоритетною може і повинна стати галузь рибництва, яка при правильній її організації здатна суттєво збільшити обсяги виробництва своєї продукції при значно більш меншому обсязі інвестування, ніж це потрібно для сільського господарства.

Концепція Державної цільової програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3.02.2010 № 121-р, наголошує на тому, що деградація сільських територій та зубожіння селян зумовлені, зокрема: низьким рівнем розвитку та переважно монофункціональністю аграрного сектора; низьким рівнем дохідності сільськогосподарського виробництва. В ній розвиток сільських територій і розв’язання економічних, соціальних та екологічних проблем на селі визначено як стратегічну мету державної аграрної політики, для досягнення якої необхідно затвердити перелік завдань на державному та місцевому рівні: виведення з інтенсивного обробітку деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь; організацію, розроблення та забезпечення виконання планів використання земельних, лісових та водних ресурсів. Такі плани та їх реалізація вигідні як для аграрного сектора, так і для аквакультури. Слід зазначити, що у ЄС за 1961-2003 рр. площі сільськогосподарських угідь за рахунок їх виведення з обороту зменшилися на 25,1 млн. га. При цьому у структурі Європейського фонду по вирівнюванню економічного стану і надання гарантій сільському господарству у країнах ЄС на підтримку риболовецьких господарств припадає 3 %. Привертає досягнутий у 2010 р. у бюджеті ЄС масштаб витрат на підтримку сталого розвитку (64,3 млрд. євро) та на охорону довкілля, сільськогосподарські витрати і розвиток села (59,5 млрд. євро) [2, c. 239, 267]. Безумовно, Україна повинна зосередитися на сталому розвитку аграрного сектора, але при цьому слід враховувати не лише свої бажання та наміри, а й реальні сильні і слабкі сторони галузі (рис.1).

Рис. 1. Матриця SWOT-аналізу розвитку в Україні аграрного сектора, рибного господарства загалом і аквакультури зокрема*

*Джерело: власні узагальнення автора.

Остання думка У.Бека співпадає з думкою Дж.Форрестера, згідно з якою зникнення сільськогосподарських угідь маскує зростаюча продуктивність одиниці площі за рахунок механізації, іригації, застосування пестицидів і селекції нових сортів, що не може продовжуватися нескінченно. Проте тут Дж.Форрестер повторює К.Маркса, який ще у ХІХ ст. передбачав, що можливо збільшенням суспільної продуктивної сили у землеробстві лише компенсується, або навіть не повністю компенсується, зменшення природної сили – ця компенсація у будь-якому випадку може справляти вплив лише протягом певного часу, – так що, не дивлячись на технічний прогрес, продукт не здешевлюється, а лише попереджається ще більше його подорожчання [1, c. 327].

Висновки: проведений вище аналіз дає підстави стверджувати, що сільське та рибне господарства, безумовно, мають доповнювати один одного. У продовольчому балансі держави рибна складова може бути на рівних із аграрною, а також займати й лідируючі позиції. Безумовно, це вимагає відповідних зусиль з боку системи державного регулювання. На думку міністра сільського господарства Китаю Ду Кингліна, неухильне проведення реформ та наполегливе дотримання стратегії пожвавлення рибного господарства за рахунок вживання досягнень науки і технології, сталого розвитку в цілях раціонального використання і збереження ресурсів рибальства, продумане проведення державної політики розвитку аквакультури і приведення вилову і переробки у відповідність з місцевими умовами, – є зосередженням зусиль на ключових чинниках і пошуку специфічного шляху рибогосподарського розвитку.

На глобальному рівні нарощування вилову риби у морських водоймах практично досягло своєї критичної точки, за якою надалі рибне господарство має повернутися на внутрішні водойми для інноваційного його провадження.

Література.

1. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. // К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд. 2-е, М.: Госполитиздат, 1961. – Т. 25. – Ч. 2. – 460 с.

2. Бойко Л.М. Регулювання земельних відносин у сільському господарстві: монографія / Л.М.Бойко. – К.: ННЦ ІАЕ, 2011. – 316 с.