СМІХОВА ОЦІНКА НАУКОВИХ ДОСЯГНЕНЬ:ВІД АНТИЧНОЇ САТИРИ ДО ШНОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

Мальцева О.В.

ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет»

СМІХОВА ОЦІНКА НАУКОВИХ ДОСЯГНЕНЬ:

ВІД АНТИЧНОЇ САТИРИ ДО ШНОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

Намагання здійснити сміхову оцінку досягнень науки існували з самого моменту зародження наукового знання. Відомі жарти щодо наукових знахідок ще з часів Античності (достатньо згадати гостро сатиричні виступи кініків проти науки і науковців), а у подальшому спроби проникнення гумору, сатири, пародії в найраціональнішу сферу осягнення світу збільшувалися по висхідній. Особливо це «прискорення» приходиться на період становлення науки як самостійної області духовної діяльності людства та завершується створенням практично паралельної «сміхової наукової реальності» в умовах постмодерну. Виявлення передумов цього постмодерного феномену й визначення подій, що передували ньому, фактично підготувавши його підґрунтя, дозволяє простежити динаміку розповсюдження сміхової стихії у «святій святих» раціональності – науці.

Вже за часів епохи Відродження з’являється жанр комедії, який можна віднести до різновиду наукового гумору, що використовувався в театрі. Цей спеціальний жанр італійської драматургії передбачав постановку такого типу п’єс, які містили сатиричні, гротескові оцінки не тільки тих чи інших сторін науки, її методології але й окреслювали поле псевдонауки й риси псевдовчених. За новітніх часів цей жанр знайшов своє продовження у сучасних театральних виставах, кіно, серіалах, мультиплікації, коміксах. Приміром, найпопулярніші зразки постсучасної масової культури – американські мультсеріали «Футурама», «Пінкі і Брейн», «Сімпсони», «Пригоди Джиммі Нейтрона» містять величезну кількість жартів на наукову тематику. Оскільки вони створені колишніми вченими, деякі з котрих навіть мають докторські ступені з математики, фізики тощо, у мультсеріали включені насмішкуваті діалоги, саркастичні висловлювання щодо діяльності вчених, а також професійні наукові жарти. Тут можна почути жарти про Принцип невизначеності Гейзенберга, кота Шредінгера, пляшку Клейна, в одній із серій була запропонована пряма пародія на кота Шредінгера – Пес Віттена («Футурама»), також можна стати свідком пародійного створення «Теорії всього» («Пінкі і Брейн»), а також з’ясувати рівень своєї математичної неграмотності завдяки дотепності героїв «Сімпсонів».

Створення карикатур стало ще одним проявом критичного аналізу світу наукових досягнень. Гумористично розглядаючи різні сторони науки, вчені, журналісти, художники, всі, хто наділені здатністю помічати смішне й парадоксальне, малюють наукові карикатури, у яких здебільшого проглядається іронія на самовпевненість, необґрунтований вчений снобізм та неодмінну обмеженість відомого науці у зрівнянні з невідомим та недослідженим у світі. Найпопулярнішим й найвідомішим прикладом гумористичного осмислення наукових винаходів та діяльності науковців, що існує вже не одне століття, є наукові анекдоти – короткі смішні історії про вчених і науку. Часто в цих історіях жартівливо обіграються будь-які наукові теорії або закони. Переважна більшість наукових анекдотів висміює якихось певних вчених, характерний для них методологічний підхід до організації наукового пошуку та неоднозначність отриманих результатів. Існують наукові анекдоти, що висміюють непрактичність і зайве теоретизування вчених. Наприклад, у популярному виданні «Фізики також жартують» наводиться відомий анекдот, у якому «…фізик замість того, щоб придумати спосіб для передбачення коня, який переможе на перегонах, побудував модель для перемоги сферичного коня у вакуумі».

Однак найбільш стрімко процес сміхової герменевтики наукових надбань та жартування з приводу науки і вчених спостерігається у другій половині ХХ ст., тобто в момент входження людства в епоху постмодерну з його підвищеною критичністю, приматом іронії й скепсису щодо будь-яких зазіхань людини на істину та раціональне опанування закономірностей всесвіту. Розвиток масової культури, індустрії розваг, суспільства споживання зробив науку взагалі, світ наукових досягнень і самих вчений «легкою здобиччю» для осміювання, оскільки саме з ними асоціюється «старий», «модерний» погляд на пізнання, а «вчені мудрування» виступають як вдалий об’єкт для постмодерної іронії. Як відомо, постмодернізм визначається Ж.-Ф. Ліотаром як «недовіра до метанаративів», у результаті якої вони втрачають своїх «діючих осіб», «великих героїв», «великі пригоди», «велику мету», розсипаються, на очах позбавляючись легітимізуючої міці. Виникнення постнекласичної науки з її невизначеністю, неповнотою, неверифікуємістю, катастрофічністю, парадоксальністю стало поштовхом для нової хвилі сміхового переосмислення методології «нової непрозорості», що переорієнтує науку не стільки на пошуки консенсусу, скільки на виявлення розбіжностей, нестабільностей, випадковостей і протистояння різних наукових стратегій.

Оригінальним продовженням театральних традицій епохи Відродження в плані сміхового осмислення наукового процесу стала поставлена в Обнінську ще на початку 60-х рр. ХХ ст. п’єса В.Ф. Турчина «Захист дисертації». Події, про які йде мова у виставі, відбуваються у Науково-дослідницькому інституті колод і сучків (НДІКС), де проходить захист дисертації на здобуття вченого ступеню кандидата колодологічних наук за темою «Валяння колод по нахильній площині з урахуванням сучковатості». Текст п’єси у дрібних подробицях відтворює протокол реальних дисертаційних захистів, так, що у глядачів (читачів) складається враження, що ця дисертація, незважаючи на усю свою очевидну абсурдність, комічність реплік у ході її захисту, дійсно могла бути захищеною. В ті ж часи на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка існувала традиція випуску гумористичної стіннівки, що містила масу карикатур та філософських жартів.

Окрім того, у 60-х рр. ХХ ст. починають з’являтися книги, що узагальнюють жарти, зібрані за принципом приналежності до певної наукової дисципліни. Яскравим прикладом є серія з трьох книг «Фізики жартують»: «Фізики жартують», «Фізики продовжують жартувати», «Фізики все ще жартують», що викликали справжній ажіотаж і популярність, не тільки у фізиків, а й у інших учених і людей, що цікавляться наукою. Є ще одна жартівлива фізична книга Левінштейна «Коли фізики ще жартували», в якій також зібрані короткі забавні історії про вчених та зразки наукового гумору, який заснований на незвичних або парадоксальних аспектах фізичних теорій і фізичних експериментів. Існують також інші жартівливі наукові видання зі схожою назвою про лінгвістів, хіміків, і психологів тощо. За цим зразком у подальшому випускаються загальні збірники наукового гумору, що складаються з жартів не з приводу певної наукової галузі, а в цілому всієї науки. Наприклад, у 2006 р. вийшла книга «Фізики сміються. Але сміються не тільки фізики», в якій зібрані жартівливі статті, анекдоти, наукові карикатури та кумедні поради. Також є книга-збірник «101 науковий жарт» і книга «Абсолютна невагомість: Наукові жарти, цитати і анекдоти». Крім того, видаються не лише збірки гумору, але й авторські твори: книга історика Сиріла Норткот Паркінсона «Закони Паркінсона» та книга Артура Блоха «Закони Мерфі».Зовсім нещодавно, на початку 2012 р. у московському видавництві «Альпіна Нон-фікшн» вийшов американський бестселер в оригіналі названий Plato and Platypus walk into a bar. Завдання, що ставлять перед собою філософи із Гарварда Томас Каткарт и Деніел Кляйн, допомогти людям, котрі категорично відмовляються розуміти сутність відомих ще з Античності та сучасних філософських вчень. Книга «Якось Платон зайшов у бар…: Розуміння філософії через жарти» написана саме для них. У ній автори доводять, що «…осмислити смисл філософії – це те ж саме, що зрозуміти смисл анекдоту. Якщо ти не розумієш анекдот, ти тупий. Благодіяння гострого іронічного розуму в обох випадках ідентичне». Каткарт і Кляйн наводять в рамках тематичних розділів анекдоти, що дозволяють проникнути у сутність логіки, епістемології, етики, прагматизму, утилітаризму, екзистенціалізму, філософії мови, соціальної та політичної філософії тощо.

Наступним кроком у розповсюдженні сміхових настроїв у науковому середовищі стало друкування наукових статей, які мають відверто жартівливу форму. Наприклад, стаття «Небеса гарячіші, ніж пекло», що була опублікована в журналі Applied Optics в 1972 р., доводить поміщену в її заголовок тезу за допомогою цитат зі Старого Заповіту і сучасної термодинаміки. Іноді жартівливі статті маскуються під серйозні дослідження. Класичний приклад публікації такого роду – замітка «До квантової теорії абсолютного нуля температури», опублікована у фізичному журналі Die Naturwissenschaften. Стаття завідомо абсурдним чином пов'язувала дві фізичні сталі – сталу тонкої структури і абсолютний нуль температури за шкалою Цельсія – і ввела в оману редакторів журналу, які сприйняли її всерйоз. Ще одним виявом сміхових настроїв у науковому середовищі стали наукові розіграші. Далеко не всі вчені готові сприймати цей різновид жарту, втім траплялися ситуації, в яких відомі науковці розігрували один одного.Найвідоміший з цих видів жартування увійшов в історію науки, як «розіграш А. Сокала».

У відповідь на означену вище тенденцію створюються спеціалізовані журнали: «Аннали неймовірних досліджень» та «Журнал не відтворюваних результатів», які описують незвичайні і смішні наукові дослідження. Ще один журнал, Speculative Grammarian, містить суто лінгвістичні жарти. Інших спеціалізованих гумористичних журналів поки ще немає. За винятком двох неперіодичних фізичних жартівливих журналів – «Журналу жартівливої фізики» (The Journal of Jocular Physics) і «Журналу незрозумілої фізики» (Journal of Unclear Physics), – смішні історії з яких використовувалися в книзі «Фізики жартують». До неперіодичних видань можна також віднести і Праці Чайного клубу (Tea Club Annuals), в яких публікуються паранаукові статті по областях науки, придуманих самими авторами цих статей. Кожен автор отримує нагороду – почесне звання «член-кореспондент Чайного клубу» (чк ЧК), орден Нікуліна і символічну грошову премію. Крім того, в серйозних наукових і науково-популярних журналах є рубрики, присвячені науковим жартам. Наприклад, в журналі «Квант» є рубрика «Квант посміхається», в якій публікуються наукові жарти і статті. Логічним завершенням гумористичного руху в межах наукової проблематики стало започаткування Іґнобелівської (шнобелівської) премії (англ. Ig Nobel Prize), котра є пародією на престижну міжнародну нагороду – Нобелівську премію. Назва премії походить від англійського слова ignoble, тобто негідний. Українською її також іноді називають «Антинобелівська премія» або «Шнобелівська премія». Десять Іґнобелівських премій вручаються на початку жовтня щороку, тобто в той час, коли називаються лауреати справжньої Нобелівської премії. За висловом організаторів, нею нагороджуються вчені за досягнення, які «спочатку викликають сміх, а потім роздуми» (first make people laugh, and then make them think). Премія була заснована у 1991 р. Марком Абрахамсом і гумористичним журналом «Аннали неймовірних досліджень» (Annals of Improbable Research). За традицією, церемонія відбувається рівно за тиждень до вручення Нобелівської премії і вручають нагороди переможцям справжні лауреати нобелівки.

Оскільки премія пародійна, організатори, безумовно, розраховують на комічний ефект, що виникає внаслідок впізнавання об’єкта пародії – наукового дослідження, яке у результаті виявляється лише його імітацією або призводить до сумнівних висновків. Така імітація може містити й усвідомлений автором іронічний аспект, однак іманентне завдання пародійної премії все ж таки викликати сміх, відшукати комічне протиріччя, тому кожен лауреат відбирається ретельно: він, дійсно, має спочатку дуже сильно насмішити оточуючих, а тільки потім уже примусити їх замислитися. За всю історію премії нею були нагороджені вчені, що працюють у різних галузях науки. Скажімо, Роберт Файд отримав Іґнобелівську премію з математики у 1993 р., математично довівши, що М. С. Горбачов — це справжній Антихрист із вірогідністю 1 до 710 609 175 188 282 000. Лен Фішер 1999 року дістав премію з фізики за дослідження на 700 сторінках «Як правильно мочити печиво». Пітер Барсс у 2001р. став іґнобелівським лауреатом з медицини за «Дослідження характеру травм, завданих падаючими кокосовими горіхами». Кіс Молікер прославився у галузі біології у 2003 р., вивчаючи «Гомосексуальну некрофілію у диких гусей». Не можна забути і групу панів з Канади, Шотландії, Данії та Швеції, які, витративши кілька тисяч доларів, переконливо довели, що морські оселедці спілкуються між собою з допомогою пукання (2004 р.). А 2011 р. став «врожайним» для математиків: одразу шість вчених із США, Уганди, Південної Кореї були нагороджені за те, що незалежно один від одного розрахували дати «кінця світу». Остання передбачена переможцем дата – 21 жовтня 2011 р.

Отже, утворення паралельного «сміхового світу науки» є яскравою ознакою загальної карнавалізації постсучасного соціокультурного простору. В новітньому сміховому інтерпретуванні наукового процесу, котрий здійснюється немовби стороннім незацікавленим споглядачем, проглядається оцінка особливого стану, постмодерністського режиму існування науки, що покликаний забезпечити їй поміркований перехід в нові соціокультурні обставини. Завдяки проникненню сміхової стихії в науку стає можливим зосередитися на смисловій багатогранності предмета досліджень, подолати поріг однозначності, догматизму сенсу. Гротеск в умовах, коли наукова діяльність театралізується, стає найбільш виразною формою демонстрації існуючих протиріч, комічне обігравання наукових результатів виступає не тільки й не стільки «художнім прийомом», скільки способом особливого типу наукового світоспоглядання навколишньої дійсності, яка докорінно змінюється.

Мальцева О.В.

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

СОЦІАЛІЗАЦІЯ СМІХУ В ДИТЯЧОМУ ВІЦІ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

Сучасна соціокультурна ситуація, коли в суспільстві буквально вирує сміхова стихія, потребує більш ретельного підходу до вивчення процесів, що пов’язані із соціалізацією сміху в дитячому віці, тобто у період, коли відбувається перехід від сміхових реакцій дітей як однієї зі складових «природної позитивної емоційності» (К. Ізард), яка проявляється, скажімо, при ігровій метушні й біготні або сміху-ритуалізованій загрозі у відповідь на лоскоту (Л. Робінсон, Дж. Саллі), до певної усвідомленої відповіді-позиції щодо конкретного спектру обставин міжособистісної взаємодії, осмислення змісту інформації, повідомлення гумористичного характеру. Безумовно, загальне соціальне тло стимулює у дітей використання сміху як інструменту впливу на оточуючих: створення заохочувальної атмосфери, комунікативного зв’язку, критичної оцінки, емоційної стимуляції, осудження тощо. Намагання відстежити процес переходу від сміху як «виразного руху» людини, тобто зовнішнього соціального сигналу про її внутрішні переживання як певного знака-попередження, до вміння сприймати гумор й жартувати, висміювати та насміхатися передбачає виявлення онтогенезу даного процесу. Завдяки роботам К. Ізарда, Дж. Мервіса, Р. Мартина, Н. Купера, М. Бороденко та ін. маємо можливість дізнатися про онтогенез сміху та сміхових реакцій у дітей на ранніх стадіях його виникнення. Сміх з’являється у дітей на 2-му – 4-му місяці після народження, приблизно на місяць пізніше, ніж «соціальна посмішка». Це завжди реакція на зовнішні подразники, в чому полягає відмінність першого сміху від першої посмішки, котра «ендогенна», тобто викликана внутрішніми факторами, наприклад, задоволенням від насичення. Спочатку сміх, як і посмішка, буває відповіддю на легку тактильну або звукову стимуляцію, затим головну роль починають грати зорові сигнали, причому провідним фактором поступово стає саме спілкування дитини з людьми, що її оточують. У півроку деякі діти починають сміятися від ігор на кшталт «ку-ку» (мати то ховає обличчя, то показує його знову), «сороки-ворони», «кози рогатої» та ін.

Проблиски гумору як активної поведінки, а вірніше антиповедінки, появляються вже на початку 2-го року життя одночасно з виникненням того, що Ж. Піаже визначає як «символічну гру», що свідчить про появу образного мислення. Діти в цьому віці роблять вигляд, що чистять зуби пальцем або причісуються олівцем. Вони вже здатні розуміти, що «так поводитися не можна», але навіть, якщо не можна, то чого би не спробувати діяти навпаки. Як стверджує більшість дослідників сміху, він стає можливим лише як реакція на те, що протирічить серйозності. Проте діти часто сміються і над тим, до чого вони ніколи не ставилися й не можуть ставитися серйозно в силу свого віку. Точка зору дитини на соціальне оточення може змінюватися під впливом не лише серйозності. У дітей перший досвід активного породження гумору тісно пов'язаний з відчуттям забороненості такого заняття, а відповідно зі страхом. Саме його перемагає сміх на думку К. Чуковського та Дж. Лівайна. О. Козінцев називає такий порядок чергування різних станів ставлення до оточуючої дійсності «паразитуванням сміху на серйозності». Сміх маркує культурну межу ролі дитини, причому не ту межу, де одна серйозна роль змінюється іншою, а таку, за якою починається безрольовий стан, хаос. Сміхова антиповедінка тому і супроводжується не лише радістю пізнання нового, комунікативного контакту з людьми, що поруч, але й страхом, побоюваннями. Кожний новий досвід серйозності та страху може слугувати як привід до нового вибуху сміху.

Десь к завершенню 2-го року життя предметна антиповедінка починає доповнюватися словесною, а з 3 років з’являється гра з поняттями, спеціально говорячи й малюючи «як неможна» «як не буває», дитина сміється. Таким чином, діти поступово переходять із стану пасивних спостерігачів жартів до активних творців нонсенсу. Приблизно к 7 рокам діти засвоюють основи логіки й моралі. Одночасно у них виникає тяга до ігрового порушення норми – а це вже є «дорослою» формою гумору. Як слушно помітили більш ніж 80 років тому дослідниці дитячого гумору Е. Герцфельд та Ф. Прагер, суть дитячого гумору – гра, об’єктом якої слугує не більш і не менш, як «уявлення про навколишній світ, світогляд у самому точному сенсі цього слова; ще зовсім нещодавно вони були з таким трудом набуті – і ось вже їх самовпевнено відкидають геть».

Особливого значення в дослідженні соціалізації сміху набуває вивчення поведінки дітей в групах однолітків, коли виникає сміхова ситуація як фрагмент соціального життя, який передбачає наявність включених в нього людей, що мають визначені соціальні ролі, певних подій, котрі викликали б сміх та власне ефект сміху в учасників даної взаємодії. Методологічну основу таких досліджень складають соціально-інтеракціоністський підхід Ф. Гленна, у рамках якого люди виступають як соціально-орієнтовані істоти, що активно здійснюють «сміхову діяльність» у конкретні моменти часу для досягнення певних ефектів, а також інтерпретаційний метод В.Я. Проппа, що був експлікованим на дослідження соціально-психологічних феноменів, та інші спеціальні експериментальні прийоми.

Спостереження за групами дітей у віці 3-5 років вже дозволяють виділити в залежності від обраної ролі «жартівника», «клоуна», «жертву», «того, хто висміює», «того, хто сміється», «публіку». Причому, в ході ситуації ролі можуть змінюватися так, що раптом з’являються, приміром, «спів-жартівники» або «спів-клоуни». Як зауважують спеціалісти, що експериментально вивчають соціальні функції сміху в малих дитячих колективах (В.В. Абраменкова, Я.Л. Коломинський, С.І. Хонський), домінуючою формою сміху в цьому віці стає «сміх над ким-то» та «сміх з ким-то». Вже в 3-х річному віці виявляються приклади адресного сміху (з називанням імені або указанням суб’єкту осміювання). Такий сміх має як виховальний, адаптуючий – позитивний аспект, так і сприяє зросту дитячої агресії – негативний аспект. Сміх призводить до акцентуації якихось дефектів, особливостей зовнішності, ексцентричної поведінки, неспівпадіння із поведінковою нормою, тому він стає інструментом критичної оцінки. «Жертва» висміювань у таких обставинах, як правило, починає шукати приводи для сміхової образи у відповідь або намагається фізично стримати жартівників. Сміхова інтерпретація поведінки стає потужним знаряддям ствердження авторитету одного з дітей та підриву його у іншого, тобто пониження соціального статусу через публічне висміювання. Також часто у дитячих групах сміх використовується задля зниження напруги та конфліктності у колективі. Сміхові змагання тренують емоційну гнучкість і стриманість, вміння відстоювати власну позицію під час жартівливих нападів однолітків у адекватній формі словесного самозахисту. Особливим різновидом сміху є форма непокори дітей, небажання дотримуватися вимог дорослих, тобто колективна антиповедінка. Ці факти підтверджують висновки сучасних зарубіжних дослідників (Лазарсфельд, Мертон, Масс, Пауелл), котрі основною комунікативною властивістю сміху та гумору вважають «опір» та «контроль»: опір напрузі в соціальній групі та контроль за її членами як механізм підтримки групової солідарності. Таким чином, вже на ранніх стадіях опанування сміхової поведінки діти адаптуються до амбівалентності сміху як впливового соціального фактору, який виконує інтегративно-дезінтегративну функцію, сприяє закріпленню певних цінностей в колективі та водночас тимчасовому звільненню від них, він є виразом симпатії і знаком комунікативного контакту, а також засобом критики та покарання. У дитячому віці в ігрових формах відбувається отримання першого досвіду міжособистісної й соціальної взаємодії за допомогою сміхових настроїв, що забезпечує нормалізацію процесу соціалізації дітей на даному етапі їхнього дорослішання й поступове входження в суспільне середовище.