Право/5. Кримінальне право та кримінологія

К.ю.н., професор Лень В.В.

Національний гірничий університет, Україна

Психічна хвороба: диференціації тяжкості ушкодження

Актуальні питання диференціації психічної хвороби, як тяжкого тілесного ушкодження за ступенем тяжкості неодноразово розглядалось в наукових працях у різні часи вітчизняними і зарубіжними вченими: юристами і психіатрами.

Чинний Кримінальний кодекс України (далі –КК України) у ст.121 передбачає кримінальну відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження. Частина 1 визначає, які тілесні ушкодження є тяжкими, зокрема, зазначається і психічна хвороба [1, С.265].

У Постановах Пленуму Верховного Суду України, які, роз’яснюють ці питання або торкаються їх певним чином також визначають, що психічна хвороба – це виключно тяжке тілесне ушкодження.

Наприклад, п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 30 травня 2008 р. Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

Відповідно і українські органи кримінальної юстиції (орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя) у правоприміненні виходять з того, що психічна (душевна) хвороба є тільки тяжким тілесним ушкодженням і використовують саме такі підходи.

Український законодавець (за медичним критерієм) визначив чотири групи (психічної хвороби): хронічне психічне захворювання; тимчасовий розлад психічної діяльності; недоумство (тотожні назви: слабоумство, олігофренія); інший хворобливий стан психіки.

Психічна (душевна) хвороба не має диференціації за ступенем тяжкості. Погодитися однозначно з цим важко.

На розглядуване питання звертали увагу радянські вчені А. Піонтковський, М. Шаргородський та ін., на теперішній час це вітчизняні та зарубіжні вчені О. Зайцев, В. Векленко, М. Вєтров, М. Галюкова, М. Книга, Б. Спасєнніков, С. Тасаков та ін.

Психіатрична галузь медицини в Україні недавно перейшла на міжнародну систему діагностики психічних захворювань. Але ця обставина, на наш погляд, ні в якому разі не вирішує проблеми (наприклад, поділ на ступені тяжкості, питань осудності (неосудності)) в цілому [2, С.69].

Разом з тим, слід зазначити, що в Міжнародній класифікації хвороб 10 –го перегляду (далі –МКХ -10) відсутній поділ, аналогічний ч. 2 ст.19 КК України.

МКХ-10 виходить з того, що немає єдиних підходів до їх розмежування (за ступенем тяжкості), а це в свою чергу породжує великі складнощі.

В МКХ-10, наприклад, замість недоумства (форми (ступені): дебільність, імбецильність, ідіотія), є розумова відсталість: легкого ступеня, помірна, тяжка, глибока, надалі, інші форми розумової відсталості та розумова відсталість неуточнена.

Вбачається певне протиріччя між ч.2 ст. 19 (медичний критерій свого часу розробляли психіатри – В.Л.) чинного національного закону та міжнародною системою діагностики психічних захворювань за якою вже також працюють українські психіатри і воно, аж ніяк не сприяє вирішенню розглядуваного питання.

Безумовно сьогоднішній стан справ у психіатрії, на жаль, не сприяє встановленню диференціації.

Але складність, неоднозначність питання це неминучість подальшого дослідження.

Противники поділу називають декілька причин, основні з них: відсутність практичної значущості такого поділу, що теоретичний інтерес є більшим ніж практичний (на їх погляд – В.Л.); важкості такого поділу (за відсутності єдиних критеріїв).

З останнім ми погоджуємося.

Реформа у вітчизняній психіатрії поки що залишається справою ентузіастів-одинаків. Офіційні відомства, зокрема, МОЗ України, виявляють в даному питанні дивну незворушливість [3, С.3].

МКХ-10 у класі V містить перелік понад 300 захворювань, більшість країн світу ( демократичних, цивілізованих – В.Л.) працюють у психіатрії саме за зазначеною системою, пов’язаних з психічними хронічними, невиліковними патологіями та іншими психічними відхиленнями (ми підтримуємо позицію тих вчених юристів і психіатрів, які погоджуються, що психічне захворювання (хвороба, патологія), здебільшого це хронічні (невиліковні), тяжкі захворювання, а психічне відхилення, психічна аномалія, психічний розлад може бути й не хронічне, не тяжке, виліковне, або суттєве стабільне покращення психічного стану – В.Л.) різноманітних за причинами виникнення, протікання, тяжкості стану, тривалості (часу), прогнозу і перспектив.

Але не слід забувати, що однією з головних причин розбіжностей експертних висновків є відмінність у діагностиці (при цьому діагноз може бути одним і тим же), різні підходи до оцінки глибини і структури ураження психічної сфери в контексті рішення того чи іншого питання, яке має правове значення.

Для діагностики більшої частини психічних захворювань (тяжкого), психічних відхилень (не тяжкого) немає суворо об’єктивних критеріїв. Відсутність чітких визначених клінічних критеріїв діагностики змушує фахівців діяти за своєю інтуїцією та власним професійним досвідом.

Разом з тим, проблема діагностування ступеня тяжкості психічного невиліковного, хронічного захворювання (тяжкого), психічного відхилення (не тяжкого) (або кількох одночасно) не є підставою для однозначного висновку, що всі вони є тяжкими у разі настання відповідних наслідків (психічна хвороба) при вчиненні злочину. Наприклад, окремі психічні аномалії, які відносяться до 2-х груп – тимчасовий розгляд психічної діяльності; інший хворобливий стан психіки, мабуть при оцінці ступеня тяжкості шкоди здоров’ю, спричиненого психічним захворюванням, можуть бути використані, наприклад, такі загальновідомі критерії, як стійка утрата працездатності, або ні, тривалий або короткочасний розлад здоров’я та ін.

На наший погляд, необхідний поділ на ступені тяжкості спричиненої психічної (наприклад, психічне тяжке, невиліковне (хронічне) захворювання або психічне відхилення, яке є нетривалим і повністю виліковним) шкоди під час вчинення злочину.

Як мінімум, вбачається, повинен бути двохступеневий поділ на легкий та тяжкий, або, наприклад, за аналогією тілесних ушкоджень на легкі, середнього ступеня та тяжкі, але в цьому питанні (стосовно поділу взагалі) останнє слово, безумовно, за фахівцями з психіатрії і чи можливий, і доцільний поділ саме на три ступені.

Російський вчений-правник С. Тасаков також пропонує виділяти три ступеня тяжкості психічної шкоди здоров’ю: легкий, середній та тяжкий

(4,с 699).

У своїх дослідженнях О. Зайцев, М. Вєтров, інші науковці, виходять з того, що є тяжкі хвороби і не тяжкі відхилення. Не поділяють такого поділу М. Книга, Б. Спасєнніков та інші дослідники.

На сьогодні це нагальна потреба часу у психіатрії та юриспруденції, незважаючи на складність зазначеного питання.

З цього приводу вважаю за необхідно зазначити, що я цю наукову позицію висловлював і раніше:

1. Наукова стаття – Психіка людини: питання норми і відхилень / Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 2. - С.83-87.

2. Монографія – Осудність у кримінальному праві і законодавстві: Монограф. / Передм. д.ю.н., проф. Ю.М. Антоняна. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2008. – 180 с.

3. Тези – Психічна хвороба як різновид умисного тяжкого тілесного ушкодження: питання диференціації // Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Всеукраїнська науково-практична конференція, 30 жовтня 2009 року, Запоріжжя: матеріали: у 2 ч. – Запоріжжя: Юридичний ін-т ДДУВС, 2009. – Ч.1. – С.181-183.

Однак у підготовленій мною і М. Книгою монографії «Примусові заходи медичного характеру: історія, стан, тенденції» 2010 року дещо невдало (не показано, на жаль, чітко різні позиції авторів, а в окремих випадках, начебто я цілком погоджуюсь з М. Книгою), за нашої неуважності, зазначено про підтримку позиції щодо недоцільності поділу психічної хвороби (умисне тяжке тілесне ушкодження за чинним КК України) за ступенем тяжкості. Хоча я і намагався виокремити свою позицію.

Повторюючись, підкреслю, я підтримую ідеї і висновки С. Тасакова та інших правників щодо необхідності поділу психічної хвороби (тяжка, не тяжка), що слід досліджувати це питання і це є вірним, перспективним рішенням.

Іншої, протилежної позиції, що навіть у теоретичному плані визначити розподіл на тяжкі і не тяжкі неможливо і недоцільно, дотримується мій співавтор М. Книга й інші вчені у своїх публікаціях.

Безумовно, що зробити це психіатрам буде зовсім не просто, але на початку хоча б умовно у теорії. До цього слід прагнути, за цим майбутнє сучасної психіатрії і особливо питання щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в демократичному суспільстві. У цьому напряму необхідно проводит глибокі, ґрунтовні дослідження психіатрам і правникам. Це моя особиста наукова позиція.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.

2. Лень В.В. Осудність у кримінальному праві і законодавстві: Монограф. / Передм. д.ю.н., проф. Ю.М. Антоняна. – Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2008. – 180 с.

3. Романцова Г. Психіатрія – справа ювелірна // Голос України. – 1996. – 26 березня. – С.3.

4.Лень В.В. Психическая болезнь и (или) психическое отклонение: дискуссионный вопрос уголовно - правового значения // Научные труды. Российская академия юридических наук. Вып. 11. в 2. т. М.: ООО Издат. « Юрист», 2011. – С 697 -700.

Довідка про автора

Лень Валентин Валентинович

Посада – професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету ДВНЗ « Національний гірничий університет»

Науковий ступінь – доктор філософії з права

Вчене звання – доцент

Домашня адреса - вул.. Лізи Чайкіної, б.74 кв.12, Запоріжжя, Україна 69009

Т. 050 -187 -40 -40

Е –mail irina.iv.len@mail.ru