Біологічні науки / 6. Мікробіологія

Задорожня Ю.В., Лаврентьєва К.В., Черевач Н.В., Вінніков А.І.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

МОНІТОРИНГ ВІРУСУ СКАЗУ В УКРАЇНІ

Вступ

Сказ (rabies – скаженина, гідрофобія) – гостра інфекційна хвороба, яка уражує центральну нервову систему і завершується летально; передається від хворих тварин шляхом укусу або ослинення шкіри чи слизових оболонок, особливо за наявності на них мікротравм. Сказ типовий зооноз, тому від людини до людини вірус передається дуже рідко. Джерелом зараження є інфіковані тварини (лисиці, вовки, собаки, койоти, кішки, кажани, гризуни, коні, дрібна та велика рогата худоба).

Про хворобу, яка нагадує сказ, стало відомо за 3000 років до нашої ери., завдяки стародавнім лікарям Сходу, які описали це захворювання. У 1271 році описана крупна епізоотія сказу серед собак і вовків у Німеччині, у 1500 році в Бельгії та Іспанії, а вже до кінця XVIII ст. у світі було опубліковано вже понад 300 праць, присвячених сказу. У XIX ст. сказ почали лікувати: у 1885 p. відбулося успішне застосування антирабічної вакцини Пастером для запобігання захворюванню людини, укушеної хворою на сказ собакою. Завдяки зусиллям І.І. Мечникова і Н.Ф. Гамалеї у 1886 р. в Одесі була заснована перша в Росії пастерівська станція і відтоді сказ перебуває під постійним моніторингом відповідних державних служб.

Сьогодні про сам сказ, як хворобу, та про його збудника відомо майже все: епідеміологія, патогенез хвороби, будова вірусу та молекулярні механізми процесів, здійснюваних ним у клітинах господаря, розроблено вакцини та препарати для лікування. Водночас, проблема сказу так і лишається повністю невирішеною, тому що кількість виявлених випадків сказу серед тварин не стає меншою.

Метою роботи було оглянути основні відомості про вірус сказу.

Варіанти сказу

Розрізняють такі варіанти вірусу сказу:

· типовий (вуличний) вірус сказу, в популяції якого виявлені в свою чергу певні відмінності. Зокрема, лисячі штами відрізняються за патогенністю. Патологоанатомічні зміни в мозку при сказі, який викликається укусом лисиці, відрізняються тим, що тільця Бабеша-Негрі зустрічаються значно рідше, зміни у ЦНС носять більш дифузний характер у вигляді дуже дрібних безструктурні плазматичних включень;

· вірус африканського собачого сказу. Цей вірус слабопатогенний для лабораторних тварин. Захворювання людей, викликані цим вірусом, або не зустрічаються зовсім, або вони надзвичайно рідкісні;

· вірус дикування – хвороби собак і песців у північних тундрових районах. Людина хворіє дуже рідко – описано захворювання однієї дівчинки на Алясці. Є спостереження про розвиток в результаті лабораторного зараження повільної нейроінфекції, що закінчилася смертю;

· вірус американського сказу кажанів – найбільш істотно відрізняється від основного вірусу типового сказу. Серед вірусів, що виділяються від кажанів, зустрічається кілька різновидів.

За сучасними уявленнями всі названі віруси належать до одного виду – вірусу Neuroryetes [2, 3, 4, 5].

Відомий ще один варіант вірусу сказу – фіксований, отриманий Пастером при адаптації вуличного вірусу в організмі кролика в змінених умовах зараження. Вірус сказу патогенний для людини і всіх видів теплокровних тварин, а також птахів, але ступінь сприйнятливості до вірусу сказу у різних видів тварин різна.

Штами вірусу сказу циркулюючі в різних географічних зонах світу, мають низку спільних біологічних і антигенних характеристик (варіабельність інкубаційного періоду, ураження при периферичному введенні в ЦНС, виділенням вірусу із слиною, тотожною антигенної структурою) [3] .

Характеристика вірусу – збуднику сказу

Вірус сказу володіє антигенними, імуногенними та гемаглютинуючими властивостями, однак біологічна і антигенна активність різних субвірусних структур неоднакова. Білки оболонки володіють вираженою імуногенною активністю, в той час як білки «ядра» віріона мало імуногенні. Глікопротеїн оболонки віріона володіє гемаглютинуючими властивостями. Очищена вірусна РНК, нуклеокапсид і вірусні компоненти «ядра» віріона не інфекційні, що може бути пов'язано з відсутністю у їх складі глікопротеїну оболонки, необхідного для адсорбції вірусу на поверхні клітини [3, 6].

Вірус сказу може тривало зберігатися при низьких температурах і у гліцерині, а також у трупах тварин. Під час кип’ятіння він інактивується за 2 хв. При температурі 60°С гине протягом 10-15 хв. Згубно діють на вірус пряме сонячне світло та ультрафіолетове опромінення, а також висихання чи повторне заморожування та розморожування субстратів, що містять вірус. Дезинфікуючі засоби – хроламін (2-3%), лізол (1-2%), карболова кислота (3-5%), ацетон, хлороформ, етиловий спирт – швидко інактивують вірус. Вірус добре зберігається лише при низькій температурі і після вакуумного висушування і в замороженому стані [6, 7, 8] .

Поширення сказу в Україні

При аналізі динаміки захворювання на сказ в Україні за останні 15 років експерти відзначають стрімкий розвиток епізоотії сказу. Ситуація залишається складною і на сьогодні. Так, з початку 2012 р. в Україні зареєстровано 807 неблагополучних пунктів, що на 183 більше, ніж у минулому році. Найбільше неблагополучних пунктів зареєстровано у Вінницькій області (92) – на 32 більше, ніж в минулому році, Тернопільській (85) – на 66 більше, ніж в минулому році, Одеській (55) – на 44 більше, ніж в минулому році, Дніпропетровській (51) – на 14 більше, ніж в минулому році, Кіровоградській (46) – на 6 більше, ніж в минулому році.

Загалом в Україні щорічно реєструється приблизно 100 тис. осіб, які звернулись у медичні заклади з приводу укусів тваринами. За попередні роки траплялися лише поодинокі випадки укусів тваринами, хворими на сказ. Зокрема, фіксувалися летальні випадки внаслідок захворювання на сказ: у 2007 році – 6 випадків (Вінницька область – 2, Донецька – 2, Луганська – 2), у 2008 році – 2 випадки (Донецька та Харківська області), у 2009 році – 1 випадок у Львівській області, у 2010 році – 3 випадки (Харківська область, Тернопільська обл., Донецька обл.), у 2011 – 3 випадки (Сумська область, Чернігівська та Донецька області) [8].

Стан профілактики сказу

Для попередження сказу Міністерство охорони здоров'я України закуповує вакцини відповідно до попередніх заявок регіонів та в межах того фінансування, яке виділяється з Державного бюджету на проведення імунопрофілактики. Вакцина для попередження сказу використовується за епідемічними показаннями. Тобто вона не є плановою, а показана лише тим людям, які безпосередньо були покусані тваринами, та яким лікар призначив курс профілактичних щеплень проти сказу.

У 2011 році за кошти Державного бюджету Міністерством охорони здоров'я України закуплено вакцину для профілактики сказу «Індіраб» у кількості 6 000 доз.

На сьогодні вакцина для профілактики сказу є в кожній області України. До того ж, є регіони, які мають не використані запаси вакцин для профілактики сказу. При цьому слід зауважити, що вакцини мають певний термін придатності, тому не можуть зберігатися дуже тривалий час. Враховуючи зазначене, виходячи з обмеженого фінансування на закупівлю вакцин у 2011 році, МОЗ України, в разі необхідності здійснює перерозподіл вакцини між регіонами, в залежності від того, в якому регіоні є більша необхідність її використання [1].

Сказ реєструють в більшості країн світу. Україна є однією з найбільш несприятливих зон в Європі на сказ серед домашніх і диких тварин [9]. Основним носієм і джерелом збудника сказу в нашій країні є червона лисиця, на яку припадає більшість діагностованих випадків. Також важливу роль в епізоотичному процесі відіграють собаки і коти. Так, згідно статистичних даних Державного комітету ветеринарної медицини, в Україні по роках захворіло: у 2005р. – 849 лисиць, 356 собак і 481 коти; у 2006р. – 876 лисиць, 354 собаки і 405 котів; у 2007р. – 1194 лисиці, 509 собак і 667 котів; у 2008р. – 728 лисиць, 571 собака і 611 котів; за січень-червень 2009р. – 127 лисиць, 94 собаки і 115 котів.

Останнім часом хвороба значно прогресує в Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській, Запорізькій і Полтавській областях [8].

Заключення

Останнім часом усе-таки збільшилася кількість неблагополучних щодо сказу населених пунктів та тварин, уражених цим вірусом. Хоч цього року, як повідомляють ветеринари, тварин, уражених цією недугою, менше на 40%, ніж торік. Річ у тому, що погода сприяла розмноженню гризунів, якими харчуються лисиці. Основними носіями сказу в природі є дикі хижі тварини, і чільне місце серед них посідають лисиці. Шукаючи їжу, нині вони забігають до сіл та на околиці міст навіть серед білого дня. Тому одна з проблем, яку слід розв’язати, – регулювання кількості диких хижаків. У західноєвропейських країнах з нею впоралися досить просто: ветеринари провели щеплення цих тварин пероральними препаратами, розклавши приманки з вакцинами в тих місцях, де вони мешкають [8].

Література:

1. Бучнев К.Н. Методы диагностики бешенства / К.Н. Бучнев. – Алма-Аты: Тенгиз, 2002. – 112с.

2. Ваненков М.В. Диагностика и эпизоотология бешенства / М.В. Ваненков, Б.А. Десятников // Ветеринария. – 1992. – № 1. – С. 23-24.

3. 6. Грибенча С.В Возбудитель бешенства: современный ареал / С.В. Грибенча // Вопросы вирусологии. – 2007. – Вып. 52, №4. – С. 12-17.

4. Загороднюк І. Ссавці східних областей України: склад та історичні зміни фауни / І. Загороднюк // Теріофауна сходу України. – Луганськ, 2006. – С. 216–259.

5. Загороднюк І.В. Ліссавіруси: аналіз даних з України та гіпотези міграції сказу в антропоценозі / І.В. Загороднюк, М.А. Коробченко // Вісник Луганського педагогічного університету. Біологічні науки. – 2007. – № 16 (132). – С. 104–116.

6. Ильин В.Ю. Бешенство / В.Ю. Ильин. – Киев: Наукова думка, 1988. – 156с.

7. Лабораторная диагностика вирусных болезней животных / В.Н. Сюрин, Г.А. Иванова, Е.А. Краснобаев [и др.]. – М.: Колос-пресс, 1996. – 416 с.

8. Могилевский Б.Ю. Практикум по антирабическим назначеним / Б.Ю. Могилевский. – Херсон: Надднипряночка, 2005. – 112 с.

9. 35. Случаи заболевания бешенством крупного рогатого скота / Шабловская Е.А., Антонова Л.А., Смехов А.М. [и др.] // Проблемы эпидемиологии, микробиологии и паразитологии. – Кишинев, 1997. – Ч. 2. – С. 369–370.