Марецька Маргарита Валеріївна, Хачатрян Валентина Валентинівна

Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, Україна

Економічні методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності та шляхи їх удосконалення

Економічні методи регулювання зовнішньої торгівлі меншою мірою, ніж адміністративні, регламентуються міжнародними нормативно-правовими актами, а за сутністю є торговельно-політичними заходами створення сприятливих умов для експансії національних товаровиробників на зовнішніх ринках і розширення географії і обсягів експортування. Спектр можливих заходів тут надзвичайно широкий, а тому держави адекватно використовують свободу у створенні системи методів економічного впливу на зовнішню торгівлю. Економічні методи діють через ринковий механізм. Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки.

До економічних методів регулювання міжнародної торгівлі належать: внутрішні фінансові та грошово-кредитні заходи, валютно-кредитне регулювання, організаційно-технічне сприяння розвитку експортного виробництва та експортування (рис.1.) [2].

Рис.1. Класифікація економічних методів регулювання зовнішньої торгівлі

Внутрішні фінансові та грошово–кредитні заходи.

Експортні субсидії — це фінансові пільги, що надаються урядом або приватними структурами фірмам–експортерам на виробництво та вивезення певних товарів за кордон. Метою їх надання є покриття частини витрат національних виробників для підвищення їх конкурентоспроможності на світових ринках.

Згідно з цією ж Угодою забороненою є адресна субсидія, тобто надання якої обмежено колом визначених підприємств, які розташовано у певному географічному регіоні, що знаходиться в межах юрисдикції органу, що надає її. Такі субсидії дають право іншим країнам вживати заходи правового захисту.

Податкові пільги як опосередковане субсидування експорту надаються, к правило, в таких формах:

– повернення експортерам сум мита і податків, сплачених при імпорті сировини, комплектуючих чи товарів, необхідних для виробництва продукції на експорт;
– звільнення від сплати опосередкованих податків на сировину, комплектуючі чи товари, які використовуються у виробництві експортних товарів;
– дозвіл створення спеціальних фондів для розвитку експортного виробництва, що не оподатковуються;

– відстрочка сплати певних податків;

– надання права на прискорену амортизацію основного капіталу;

– надання знижок як самим експортерам, так і суміжним виробництвам та сферам діяльності, на електроенергію, транспортні тарифи тощо.
Кредитування експортерів — надання фірмам–експортерам через державні банки або спеціальні органи короткострокових і довгострокових кредитів. Такі методи державного заохочення експортного виробництва та експортування за сучасних умов стали органічною частиною механізму реалізації зовнішньоторговельних політик держав. Важливе місце серед них належить прямому державному кредитуванню зовнішньоторговельних операцій, а також різноманітним засобам підтримки приватного кредитування. Серед основних форм участі держави в кредитуванні експорту слід виокремити:
– надання прямих експортних кредитів;

– рефінансування експортних кредитів, наданих комерційними банками;
використання фондів допомоги для поліпшення умов кредитування експортних угод;
– виплата бюджетних субсидій з метою підтримання пільгових відсоткових ставок по експортних кредитах;

– страхування експортних кредитів шляхом надання державних гарантій на них.

Надання державних гарантій на експортні кредити є в багатьох випадках першочерговою умовою його отримання. Тому значення державного страхування в зовнішній торгівлі постійно зростає, що дозволяє підвищити ефективність експортних операцій [1].

Валютно–кредитне регулювання.

Валютні обмеження — сукупність нормативних правил, що встановлюються в адміністративному або законодавчому порядку, спрямованих., на обмеження операцій резидентів і нерезидентів з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (державний контроль над операціями, обмеження переказів валюти за кордон, блокування валютної виручки тощо).

При режимі валютних обмежень імпортери повинні отримати дозвіл відповідних органів на здійснення валютних розрахунків.
Такий режим, як правило, поширюється на всі види операцій з валютою і валютними цінностями і має на меті скорочення відтоку валюти і валютних цінностей з країни з метою врівноважування платіжного балансу та підтримки курсу національної валюти. Основними причинами використання валютних обмежень урядами є нестача іноземної валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розрегульованість платіжного балансу, падіння курсу національної валюти.
Механізм валютних курсів — зниження (девальвація) та підвищення (ревальвація) курсу національної валюти під впливом ринкових чинників та державного регулювання шляхом валютних інтервенцій. Зниження курсу валюти веде до підвищення конкурентоспроможності товарів країни, що провела девальвацію своєї валюти, та одночасно ускладнює реалізацію іноземних товарів на внутрішньому ринку цієї країни. Девальвація валюти, з одного боку, утворює додатковий імпортний бар'єр на шляху реалізації іноземних товарів, а з іншого — призводить до появи своєрідної експортної субсидії на експортні товари та зниження експортних цін. Ревальвація, або підвищення курсу валюти, має протилежний економічний ефект: ускладнюється експорт, а імпорт спрощується. Підвищення курсу національної валюти може спричинити зниження цін імпортних товарів і, як наслідок, послаблення дії національних торговельно–економічних бар'єрів, що зробить ринок відкритішим і зумовить збільшення імпорту іноземних товарів.
Деякі країни застосовують систему множинності валютних курсів, тобто встановлення державними органами кількох курсів національної валюти, які диференціюються за певними критеріями: тип зовнішньоторговельної операції; географічне спрямування товарного потоку; товарна позиція, що стимулюється, або обмежується. Це є втіленням замаскованої девальвації: для комерційних операцій використовується офіційний валютний курс, а для фінансових — ринковий. Крім того, стосовно комерційних операцій використовують, як правило, знижений фіксований валютний курс.

Імпортний депозит — своєрідна імпортна застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед закупівлею іноземного товару. Ця застава робиться, як правило, в іноземній валюті. Розмір імпортного Депозиту встановлюється у вигляді певної частки від вартості імпортної угоди. Внесений у банк імпортний депозит через певний час (кілька місяців) повертається вкладникові, але відсотки при цьому не перераховуються. Протекціоністське значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують витрати на здійснення імпортної операції. Таким чином імпортний депозит є елементом системи «buy local» — «купуй на місці», тобто механізму підтримки національного товаровиробника. Положенням ГАТТ дозволяється застосування імпортних депозитів тільки за умов існування проблем з платіжним балансом, необхідності усунення його дефіциту [3].

Організаційно–технічне сприяння експорту — допомога, яка надається державою в різних формах суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності з метою активізації та підвищення ефективності національного експорту. В більшості країн ці заходи мають системний характер і здійснюються в рамках державних програм підтримки експортерів, розвитку експортного потенціалу або стимулювання національного експортного виробництва та експорту взагалі. В багатьох випадках заходи із сприяння експортуванню важко відокремити від інших інструментів і методів регулювання зовнішньої торгівлі внаслідок того, що вони можуть надаватися як на безоплатній, так і на платній основі, як приватними, так і громадськими установами та організаціями, державними органами.
Серед різноманітних форм організаційно–технічного сприяння національному експорту слід виокремити:

– надання комерційної інформації про кон'юнктуру світових товарних ринків, тенденції їх розвитку, можливості та умови експортування;

– сприяння національним фірмам в отриманні крупних замовлень, участі в міжнародних тендерах;

– підтримка в організації участі національних фірм у діяльності міжнародних виставок та ярмарків;

– представлення торговельними представництвами (місіями) державних і корпоративних інтересів національних експортерів у країні перебування [2].

Література:

1. Гребельник О.П. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності: підручник.-К.: Центр навчальної літератури.-2008.-С.156-174.

2. Циганкова Т.М. Міжнародна торгівля: навч.посібник / Т.М. Циганкова, Л.П. Петрашко, Т.В. Кальченко.- К.: КНЕУ, 2001.-С. 328-332.

3. Жорін Ф.Л. Правові основи митної справи в Україні. Навчальний посібник.-К.:КНЕУ.2001.-246с.