Ластовецький Олександр Вікторович

Ластовецький Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

(Науковий керівник О. В. Лук’яненко)

Становище жінки у давній Індії

Традиційно індійське суспільство характеризується низьким становищем жінки. Хоча відомо, що у доведійську епоху у регіоні траплялися елементи матріархату. Але з поширенням ведійської релігії роль жінки у суспільному житті зменшується. У даній статті ми аналізуємо становище жінок, спираючись на релігійні та правові джерела.

Розгляд даної проблеми варто розпочати з аналізу норм шлюбно-сімейного права. Загалом індійська сім’я вирізнялась високим ступенем патріархальності і жінка весь час перебувала під зверхністю свого батька, чоловіка або сина.

Хоча шастри виділяли вісім форм шлюбу, фактично він мав два основні різновиди: шлюб-обряд та шлюб-купівля. О. Вігасін виділяє між ними наступні відмінності:

1) для першого достатньо лише згода батька, який дарує дочку нареченому, для другого необхідна згода батька і матері, окільки вони обидва отримують викуп за дочку;

2) заручини в першому випадку важче розірвати, бо шлюб розглядається насамперед як релігійне таїнство;

3) при шлюбі-купівлі виключається об'єднання жіночого майна з загальносімейний і розпорядження чоловіка власністю дружини;

4) розлучення можливий тільки при шлюбі-купівлі і неможливий при

шлюбі-обряді;

5) лише дочки, народжені у шлюбі-обряді, можуть успадковувати батькове майно, в іншому випадку вони мають право тільки на майно матері. Крім того, майно бездітної жінки, що перебували у шлюбі купівлі, у випадку її смерті поверталось її сім’ї [4, с.141].

Очевидно, що в шлюбі-купівлі жінка була більш вільною. Можливо ця форма шлюбу сягає своїм корінням обрядів автохтонного населення Індії, що мало міцні матріархальні традиції. Але в будь-якому випадку жінка стає об’єктом, а не суб’єктом шлюбної угоди, переходячи з власності батька у власність чоловіка. Про те що шлюб був цивільно-правової угодою свідчить і те що до дружини висувались досить жорсткі вимоги. Вона мала походити із сім’ї, що була достатньо забезпечена, мала в своєму складі чоловіків та вивчала веду і виконувала обряди. Категорично не рекомендувалось брати в наречені дівчину родичі якої були хворі, або ж яка сама хворіла. Навіть до імені дівчини висувались вимоги, воно не могло повторювати назви природних об’єктів, змії, природних об’єктів, змії, птаха чи демона [5, с.84]. Всі ці вимоги були обґрунтовані, наприклад вступаючи у шлюб з дівчиною батько якої був невідомий можна було одружитись на власній сестрі. А шлюби між близькими родичами не схвалювались релігією. Хоча А. Бешем стверджує, що в Декані часто траплялись шлюби навіть між кузенами [2, с.164]. Зрештою, в багатьох випадках до дівчини прямо застосовується термін «svamya», що означав «право власності».

Шлюбний вік для дівчат складав 8 років, але він міг збільшуватись, якщо в неї не починався менструальний цикл. Після цього впродовж трьох років батько міг підшуковувати їй нареченого. Якщо за цей час він не видавав дочку заміж, то вона могла сама шукати чоловіка. Цим держава намагалась спонукати народжуваність. Але в такому випадку дівчина втрачала на прикраси які їй дарували в сім’ї, а іншого майна у неї, очевидно могло й не бути.

Загалом, незважаючи на дискримінацію. жінки в суспільно-політичному житті, в родині вона мала значну повагу до своєї особи, що вирізняє давньоіндійську сім’ю з-поміж інших того часу. Так чоловіку дозволялось вступати в сексуальні відносини з жінкою не раніше десятої доби після укладення шлюбу, і лише за її згоди,будь-яке насильство засуджувалося [3, с.133-136].

Питання полігамії неоднозначно висвітлено в джерелах. Чіткої вказівки на заборону багатоженства немає, але моногамний шлюб вважався більш благочесним. Ідеалом сім’ї постає герой «Рамаяни» - Рама та його дружина Сіта чиє кохання не зуміли зруйнувати інші жінки. Втім, полігамія все одно була поширеним явищем серед верхівки суспільства. В такому випадку чоловік мав однаково ставитись до всіх. Але це було просто неможливо навіть з чисто психологічних причин. В драматичних творах більш пізнього періоду одним з найпопулярніших сюжетів є одруження чоловіка на молодшій дівчині і страждання при цьому першої дружини. Якщо чоловік міг брати собі декількох дружин, то жінка після шлюбного обряду назавжди залишалась власністю чоловіка, одруження вдови вважалось неприпустимим [Ману V.160-164]. Натомість, допускались випадки, за яких дружина померлого переходила до його одного з братів. Траплялись також випадки коли одна дівчина ставала дружиною одразу всіх братів. Такий випадок знаходимо, зокрема в «Махабкараті» де красуня Драупаді стає дружиною п’ятьох братів Панданів [6, с.29].

Особливу увагу слід звернути на майнові права та право власності жінок. Матеріал що міститься з цього приводу в правових документах досить суперечливий. Так шлока VIII.416 «Законів Ману» вказує на те що дружина не може мати права власності і все її майно належить чоловіку [5, с.336]. Але це положення суперечить цілому ряду шлок цього ж документу ( наприклад ІХ. 118, 131, 192-194, 199). Г. Ільїн в коментарях до цих шлок припускає, що мова в них може йти про заробіток дружини. Однак, свідчення того, що жінки могли працювати за винагороду нечисленні [5, с.326]. Жінка також могла зайнятись ремеслом якщо чоловік поїхав і залишив її без засобів до існування [5, с.351]. Очевидно, що в такому випадку заробіток ставав власністю жінки.

Більш широко розкрите питання праці жінок в «Артхашастрі». В трактаті наведено перелік жінок, що могли працювати в царських майстернях. Це вдови, жінки-каліки, дівчата, відлюдниці, жінки які відпрацьовували штраф, матері гетер, старі рабині та відпущені храмові прислужниці [1, с.119]. Відлюдницями, ймовірно були монахиня що відмовились від виконання обіту. Матері гетер, очевидно, самі були гетерами але через вік вже не могли виконувати свої функції, те саме стосується і старих рабинь. Всі вони належали до різних категорій. Перші три це вільні які втратили підтримку родичів і змушені були заробляти собі на життя самостійно. Решта п’ять фактично були царськими рабинями. Однак всі вони знаходились в безпосередній залежності від раджі, а отже мова йде не про найману працю, тому логічно припустити, що майно внаслідок своєї роботи ці жінки не отримували.

Можливо норми, що дозволяли жінкам мати власність відображали архаїчні уявлення, але без точного датування тексту цю гіпотезу підтвердити неможливо. Або ж мова йде лише про володіння чи користування. Та все ж детальний аналіз джерел переконує в тому, що певний об’єм власності жінки мали. В цьому контексті особливу увагу слід звернути на шлоку ІХ.194 «Законів Ману» [5, с.372]. В ній вказується 6 джерел з яких жінка могла отримати майно. Це надання на шлюбному вогнищі, при весільному марші, надання в знак любові та отримання в подарунок від батька, матері чи брата. Ще одним способом було спадкування майна матері. Чітке положення з цього питання вказує лише на жінок брахманок, але коментатори вважають, що дочка, як правило, могла претендувати на материнське майно. Крім того жінка могла розпоряджатись сімейним майном, але на неї накладались певні обмеження, зокрема вона не могла щось заощаджувати без дозволу голови сім’ї. В цьому випадку ми бачимо яскравий приклад користування та розпорядження без володіння.

В контексті становища жінки слід звернути увагу на гетер, що знаходились у власності царя. Фактично вони були професійними повіями і вирізнялись серед інших жінок. Можна припустити, що раніше вони знаходились в общинній власності, на це, зокрема, вказує їх санскритська назва «ганіка», яка ймовірно, походить від слова «гана» - «община». Згодом, коли в суспільстві почалась майнова й соціальна диференціація та стала зароджуватись приватна власність вони стали належати раджам, яким віддавали частину свого прибутку.

Гетерою могла стати дочка гетери, або «дівчина яка вирізнялась молодістю, красою та спритністю в іграх», за умови сплати 1000 пан [1, с.129]. Сини гетер могли бути викуплені до 8-ми років за 12 000 пан, або ставали скоморохами при царському дворі. Вони поділялись на три категорії: нижчі, середні та виші, кожна з яких отримувала 1000 пан більше ніж попередня. Викуп за гетеру був дуже високим і сягав 24-х тисяч пан.

Хоча гетери були фактично царськими рабинями, але вони мали досить високий, як для жінок, майновий та соціальний статус. Вони навіть мали своїх рабів. Наглядач за гетрами мав контролювати всі її доходи і видатки, при цьому контролювати щоб вона не витрачала занадто багато. Крім того їм заборонялось продавати чи заставляти своє майно, що є яскравим прикладом володіння без розпорядження. Після смерті її майно переходило до сестри або дочки,якщо вони ставали гетерами, або ж до царя. Хоча цар міг ставитись до них як до рабинь, від посягань інших осіб вони були надійно захищені. Зокрема, штраф за насилля над гетерою міг сягати просто неймовірної на ті часи суми у 48 000 пан, а за її вбивство 72 000. За крадіжку їх майна накладався штраф у восьмикратному розмірі. Про їх високий статус свідчить і те що у випадку провин до гетер застосовувалось не тілесне покарання, як до звичайних рабинь, а штраф. Страта для гетер передбачалась лише у випадку вбивства чоловіка.

Отже, узагальнюючи розглянутий матеріал можна побачити, що дінки мали мінімум прав в суспільно-правових відносинах і в більшій часині випадків в цій сфері підкорялись чоловіку, що мав над ними владу. Водночас у внутрішньосімейних відносинах жінки ще зберігала відносно високий статус, хоча він залежав від волі чоловіка. Але загалом становище жінок після ведійського періоду мало тенденцію до звуження їх прав.

Література

1. Артхашастра или наука политики / В. И. Калянов. – М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1959. – 793 с.

2. Бэшем А. Цивилизация Древней Индии / Артур Бэшем пер. с фр. Е. Гавриловой под ред. Н. Шевченко. – Екатеринбург: У-Фактория, 2007. – 496 с.

3. Ватсьяяна Малланага Камасутра / Перевод, статьи, комментарии А. Я. Сыркина. — СПб.: Издательский Дом „Нева" , М : ОЛМА-ПРЕСС , 2000. — 383 с.

4. Вигасин А. А. Самозванцев А. М. Артхашастра. Проблемы социальной структуры и права / А. А. Вигасин А. М. Самозванцев. – М.: Наука, 1984. – 256 с.

5. Законы Ману / [перевод С. Д. Эльмановича проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным предисловие А. Шапошников]. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. – 496 с.

6. Махабкарата выпуск IV / Перевод, предисловие, примечания и толковый словарь академика АН ТССР Б. Л. Смирнова. – Ашхабад.: Издательство АН ТССР, 1958 – 576 с.