Загальна історія

Дубчак Є. В., студент 4 курса

Київський національний університет ім..Т.Шевченко, Україна

Науковий керівник –д.і.н., проф. Ставнюк В.В.

ВПЛИВ КОРИНФСЬКОГО СОЮЗУ НА  ПОЛІСНУ СИСТЕМУ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Вступ. Занепад класичного поліса був підготовлений об'єктивним ходом суспільного розвитку, але його реальна криза була обумовлена внутрішнім розколом. В обстановці цивільного розладу, що зростав,  і міжполісного суперництва, що відновилося незабаром, класична державність греків виявлялася неспроможною. Своєрідною відповіддю на кризову ситуацію IV ст. до н.е. стала панеллінська ідея, яка пропонувала встановлення злагоди і миру серед еллінів, завершення міжусобиць та об’єднання полісів у союз, вирішення внутрішніх проблем  шляхом завойовницького походу  до Малої Азії. Цю ідею вдало використав у власних політичних інтересах Філіпп ІІ – монарх Македонії, яка приєдналася до боротьби полісних республік за гегемонію. 

Актуальність роботи визначена роллю діяльності царя Філіппа ІІ Македонського в поглибленні кризових явищ у грецьких полісах та подальшому занепаді політичної та соціально – економічної системи Стародавньої Греції.

Метою роботи є дослідження зовнішньополітичного курсу Філіппа ІІ у середині  IV ст. до н.е., процесу створення Коринфського союзу та його впливу на полісну систему Греції.

Огляд джерел та літератури.  Практично весь матеріал для вивчення епохи Філіппа ІІ стародавні історики черпали в його сучасників - Ефора й Феопомпа, причому праці першого стали джерелом для викладу військової історії, а другого - для оцінки діяльності македонського царя. «Історією Філіппа» Феопомпа для складання власних праць користувалися Діодор [2] та Юстин [11]. 

Відносно історії державного устрою Афін важливим літературним джерелом є «Афінська політія» Арістотеля. Для дослідження політичних напрямків того часу та боротьби політичних партій незамінними є промови ораторів Демосфена, Есхіна та Ісократа.

Літературним джерелом важливої інформації щодо військових надбань та наслідків реформ Філіппа ІІ є наукова праця Г.Дельбрюка[1]. Проблемі врегулювання Філіппом відносин із грецькими державами присвячені дослідження Е.Д.Фролова [4-6], А.С.Шофмана, М.М.Холода [9], В.Г.Боруховича,  М. А. Кондратюк[3],  К. Реубака, Р. фон Пельмана та інших авторів. 

Викладення матеріалу. Держава Афіни, що досягла свого розквіту після Пелопоннеської війни,  поступово стала хилитися до занепаду. Внутрішнє становище Афінської держави розкривало картину кризи рабовласницького суспільства. З промов Демосфена, Ісократа, Есхіна [10] випливає, яке значення мали такі явища, як невдоволення бідноти, непевність у політиці правлячих кіл. До такої складної ситуації для Афін, яка виникла на ґрунті їхнього внутрішнього розвитку, приєднався новий фактор зовнішнього порядку - завойовницькі устремління Македонської держави[6].

Усі македонські завоювання стали результатом консолідації сил молодої рабовласницької держави, що спочатку зіштовхнулася з іншими державами, а в остаточному підсумку - з Афінами. Основними цілями, які було поставлено Філіппом ІІ для розвитку Македонії, було зміцнення кордонів царства й вихід до моря, тобто боротьба із грецькими колоніями, яка була неминуче пов'язана з боротьбою й проти грецьких держав - полісів. Для досягнення поставленої мети Філіппом ІІ було проведено ряд реформ, внаслідок чого македонська армія перетворилася в одну із кращих армій того часу. За своїми бойовими якостями, за побудовою й озброєнням, а також за суворою військовою дисципліною, ця армія стояла незрівнянно вище будь-якої армії грецьких міст[1].

Соціальна молодість і відносна єдність Македонії в порівнянні із країнами старої рабовласницької культури, які переживали соціально-економічну кризу, в остаточному підсумку визначили перемогу македонської зброї [9].

Виступи Філіппа ІІ проти Афін викликали політичне протистояння, організацію двох партій, запеклу боротьбу між ними. Усі партійні програмні установки, промови політичних вождів, усе громадське життя оберталося навколо однієї проблеми, пов'язаної з агресивними діями македонського царя: боротися з ним або прийняти його владу. Це свідчило, що завоювання Філіппа ІІ виходили за рамки справи одного лише македонського царя й виростали в історичний фактор для життя Греції незалежно від особистостей[5].

Коринфський конгрес (338/337 рр. до н. е.) в історії Греції став виправданням військової диктатури, установленої Македонською державою, спрямованої, у першу чергу, проти руху демократії й повстань рабів. Результатом Коринфського конгресу стало потрапляння Греції в економічну й політичну залежність від Македонії. Конгрес поклав кінець колишній системі, що ґрунтувалася на суверенітеті окремих полісів. Гегемонія Македонії над усім грецьким світом являла собою перший крок до нових політичних форм рабовласницького суспільства - елліністичних монархій на Сході й політичних союзах у самій Греції.

Федеративний Коринфський союз навічно уклав наступальний і оборонний союз із Македонською державою, що у тексті договору називалася «Філіпп і його спадкоємці»[6]. Сам Філіпп ІІ був обраний гегемоном і отримав право командувати всіма силами на суші й на морі. Після оголошення війни Персії Філіпп ІІ став як би сполучною ланкою між Грецією й Македонією, а сама війна прийняла характер релігійного військового походу з метою звільнення греків в Іонії. Грецькі поліси, які ввійшли до складу Коринфського союзу, підкоряли свою зовнішню політику номінально союзу, а на ділі — Філіппу ІІ. Так само було й відносно грецьких міст Малої Азії, куди Філіпп ІІ направив у 336 р. до н.е. експедиційний корпус Аттала й Парменіона з наказом звільняти еллінські міста [5]. Е.Дж. Хейссерер [7]  підтримував точку зору, відповідно до якої малоазійські грецькі поліси - і материкові, і острівні - були приєднані до Коринфської ліги Філіппом ІІ. На його думку,  першим, хто включив ці міста в масовому порядку в Коринфську лігу, був не Олександр ІІІ, а саме Філіпп ІІ, який розпочав цей процес ще під час наступальних операцій македонського експедиційного корпуса в регіоні. 

Силою Філіппа ІІ було те, що македонською армією завжди був народ, відданий своєму цареві, на відміну від найманців, які в більшості складали збройні сили грецьких полісів. Філіпп ІІ у грецькій федерації викорінював партикуляризм і захищав розвиток міст монархії, але не полісів, які після утворення  Коринфського союзу все більш занепадали.

Оформлене рішеннями Коринфського конгресу об'єднання Еллади не було результатом внутрішнього, спонтанного розвитку грецьких націй. Це об'єднання було нав'язано еллінським полісам силою зброї, а потім закріплено уявно рівноправною угодою в Коринфі, яка відповідала перш за все македонським інтересам [6].

Висновки. Отже, у Коринфі грецька роздробленість була переборена створенням загально грецької федерації із включенням у неї Македонії й під головуванням македонського царя. У  федерацію входили як поліси, так і племінні громади, які утворювали одну групу[8]. Головна влада Коринфського союзу перебувала не в Греції, а в Македонії, цар якої був необмеженим верховним командувачем над морськими й сухопутними силами Еллади у всіх війнах, які довелося б вести союзу й для яких кожна грецька держава повинна була виставляти кораблі й людей. Фактично македонський цар тримав у своїх руках виконавчу, військову й цивільну владу. Скликання Коринфського конгресу стали можливі тому, що македонському цареві фактично вже напередодні вдалося домогтися панування в Греції. Одержання Філіппом ІІ верховного військового командування над еллінами не означало використання його тільки у війні з Персією або в установах амфіктіонії. Надання йому права вищої військової влади встановлювало військову диктатуру македонського царя в Греції й ще значніше послабляло полісну систему.

Незважаючи на те, що одним з основних питань на Коринфському конгресі було питання про встановлення справжнього миру, все ж таки загальний внутрішній мир не був досягнутий. Греція з нового об'єднання не витягла користі, й після невеликого перепочинку стала неухильно занепадати. Реальну силу для проведення у життя будь-яких рішень мав гегемон – Філіпп ІІ.

 

Література:

1. Дельбрюк Г. Всеобщая история военного искусства в рамках политической истории / Г.Дельбрюк;[Пер. с нем.].- М.:Эксмо, 2008. – 864 с.:ил.
2. Диодор. Историческая библиотека. Книга XVI. URL: http://simposium.ru/ru/node/867

3.                 Кондратюк М. А. Коринфская лига и ее роль в политической истории Греции 30-20-х гг. IV в до н. э. // ВДИ. 1977. № 2. С. 25.

4. Фролов Э.Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли/Ленинград, Издательство ЛГУ, 1991.

5. Фролов Э.Д. Греция в эпоху поздней классики. (Общество. Личность. Власть) .СПб.: Издательский Центр "Гуманитарная Академия", 2001.-  602 с.

6. Фролов Э. Д. Коринфский конгресс 338/37 г. до н. э. и объединение Эллады // ВДИ. 1974. № 1. С. 45-63.

7. Heisserer A. J. Alexander the Great and the Greeks: The Epigraphic Evidence. Norman (Oklahoma), 1980.

8. Хаммонд Н. История Древней Греции / Пер. С англ. Л.А. Игоревского.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003.-703с.

9. Холод М.М. Тень Херонейского льва: утверждение македонского господства в Греции в 338 г. до н.э. Проблемы античной истории. Сборник научных статей к 70-летию со дня рождения проф. Э.Д. Фролова. Под редакцией д-ра ист. наук А.Ю. Дворниченко. СПб., 2003.

10.          Эсхин. Речи / Пер. Л.М. Глускиной, Н.И. Новосадского, Э.Д. Фролова // Вестник древней истории. 1964. № 3–4.

11.          Юстин. Эпитома сочинения Помпея Трога «Historiae Philippicae» / Пер. А.А. Деконского, М.И. Рижского под ред. М.Е. Грабарь-Пассек. Комментарии К.В. Вержбицкого, М.М. Холода. СПб., 2005.