Ісаєва О.С.

Львівський національний медичний університет

імені Данила Галицького, м. Львів, Україна

Комунікативна компетентність майбутнього фахівця-медика

Високі вимоги до комунікативної компетентності майбутнього фахівця-медика обумовлені особливим характером його діяльності в сфері спілкування «людина-людина». Комунікативна компетентність лікаря вимагає високого рівня професійної підготовки, загальної культури, а також врахування соціально-психологічних аспектів його особистісного потенціалу, що допомагають взаємодіяти із хворими, на психіку яких впливає те або інше захворювання (В. Аверін, В. Дуброва, М. Жуков, В. Петленко).

Сучасне розуміння хвороби як порушення цілісної життєдіяльності людини потребує наявності у лікаря вмінь встановлювати довірливі відносини з пацієнтом у системі терапевтичного співробітництва. Володіння комунікативною компетентністю дає лікареві можливість: краще розпізнавати й правильно розуміти вербальні й невербальні ознаки спілкування з пацієнтами і отримувати у них більше інформації, що стосується хвороби; більш ефективно проводити діагностику, виявляти соматичні симптоми, причини яких можуть мати психологічну або соціальну природу; передавати пацієнтові адекватну медичну інформацію й мотивувати їх дотримуватися здорового способу життя; активізувати компенсаторні механізми хворого, допомогти йому поновити зв'язок зі світом, подолати так звану «засвоєну або навчену безпорадність» (В. Аверін), зруйнувати стереотипи, створені хворобою й створити зразки здорового реагування [1, с. 11].

Аналіз досліджень учених дає підстави стверджувати, що невміння лікаря спілкуватися з пацієнтом є головним чинником, що призводить до незадоволеності пацієнта і його родини проведеним лікуванням. Так, на думку К. Дернера, «лікареві необхідно мати терпіння, витримку, вижидання слушного моменту, до яких пряме відношення має мистецтво бесіди» [2, с. 181].

Крім того, лікареві важливо вміти слухати хворого: «Я дарую йому мою здібність слухати, віддаю в його розпорядження мій слух; моє слухання стає важливішим, ніж зір. Тому що лише тоді, коли хворий може покластися на мою здібність слухати, він зможе довіряти мені свої проблеми... » [2, с. 180].

Відносини «лікар-пацієнт» складаються в процесі мовного спілкування й дій. Звісно ж при цьому в центрі уваги знаходить «медицина дієва», у той час як «медицина, що розмовляє» не так помітна й вимагає свого визнання. Адже бесіда відкриває відносини між лікарем і пацієнтом, у її процесі визначається характер подальших відносин; діагноз і план лікування виражаються також за допомогою слів. Звичайно, бесіда – це теж дія, «словесне втручання», яке може бути настільки ж корисним, як і ризикованим, і навіть смертельним, як і втручання за допомогою дії [2, с. 124].

Отже, комунікативна компетентність є одним з найважливіших чинників успішної професійної діяльності лікаря, що виявляється у: позитивній спрямованості інтеракції та відсутності реакції ігнорування; високому рівні емпатії і самооцінки; ставленні до іншої людини як цінності, як до активного учасника взаємодії.

Комунікативна компетентність лікаря включає вміння «читати» і розшифровувати людську поведінку, а саме: помічати найменші зміни в поведінці хворого за рухом очей, міміки, експресії; аналізувати зовнішню поведінку людини; змінювати власну систему спілкування у зв'язку зі змінами у виразній поведінці хворого. Усе це є особливо важливим у професійній діяльності лікаря й цьому слід навчати студентів за допомогою системи вправ, спрямованих на оволодіння складними комунікативними вміннями, що входять до складу комунікативної компетентності.

Уміння лікаря в процесі взаємодії впливати на особистість пацієнта, впливати на емоційну, інтелектуальну та мотиваційну форму відбиття хвороби, підвищувати психосоматичний потенціал особистості пацієнта й професійно коректно діяти в складних деонтологічних ситуаціях деякі автори відносять до загальної психологічної компетенції лікаря (В. Аверін, А. Васюк, В. Дуброва, М. Жукова й інші).

Підкреслюючи велике значення психологічних навичок спілкування в контексті комунікативної компетентності, необхідно акцентувати увагу на актуальності оволодіння майбутніми фахівцями медичного профілю деонтологічним аспектом спілкування як інтегральної складової комунікативної компетентності. Деонтологія розуміється як вчення про обов’язок лікаря, сукупність етичних норм, необхідних йому для виконання своїх професійних обов'язків, тобто це практичне втілення морально-етичних принципів у діяльності лікаря. Деонтологія спрямована на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих. Медична деонтологія включає питання, що входять у межі службових обов'язків медиків: відповідальність за життя й здоров'я людини, дотримання лікарської таємниці, характер взаємин із пацієнтами, їхніми рідними, колегами тощо [3, с. 23].

Головним стрижнем деонтологічно й психологічно грамотного мислення й поведінки лікаря, його моральної самосвідомості є його загальна етична культура. Це, на думку учених (А. Грандо, А. Іванюшкін, Н. Петров і ін.), «найвищий шар культури спілкування, підґрунтя духовного й фізичного здоров'я нації» [4, с. 128].

Процес формування цінностей майбутнього лікаря, розуміння ним глибинних основ людської культури, знання людської психіки, соціальності, форм міжособистісного спілкування – усе це формує етичну культуру лікаря й відбиває суть і зміст деонтологічного аспекту. Його сутнісні характеристики виявляються в освоєнні основних принципів ціннісно-сенсового підходу лікаря до пацієнта; у розумінні ролі ціннісно-сенсових і етичних чинників у майбутній медичній діяльності; усвідомленні значення духовно-моральної культури лікаря; осмисленні взаємозв'язків особистісного й професійного зростання; вмінні етично грамотно вирішувати медико-деонтологічні завдання у спілкуванні з пацієнтом, його родиною, колегами тощо.

Як зазначає Н. Кучерява, до останнього часу проблемам етики й деонтології у медичній освіті не приділялася належна увага. У медичній практиці почастішали випадки ігнорування вимог лікарської етики й деонтології. Тому гостро виникла проблема формування в студентів духовно-моральних цінностей, розвитку емпатійних здібностей, уміння співпереживати й співчувати стану пацієнта [5].

Учені А. Кемпбелл, Г. Джілетт, Г. Джонс визначають сукупність етичних установок, що застосовуються на практиці лікування, «етосом медицини». На їхню думку, засвоєння «етосу» студентом починається одразу з того моменту, коли при вивченні анатомії він навчається клінічному препаруванню трупів, пригнічуючи почуття відрази. Тут необхідним є емоційне загартування. Крім того, студент-медик повинен навчитися мати справу з болем, стражданням і каліцтвами, що супроводжують серйозні хвороби й травми. Однак, парадоксальним є те, що ті студенти, які успішно дистанціюються від своїх емоцій заради того, щоб стати клінічно компетентними, необов'язково стають гарними лікарями. Етос лікування поєднує цю необхідну відстороненість із належною турботою про кожного пацієнта, установкою, що вимагає певної емпатії й емоційної близькості, поваги індивідуальності пацієнта [6, с. 35-36].

Література:

1. Аверин В.А. Психология в структуре высшего медицинского образования: Автореф. дис. ... д-ра психол. Наук / В.А. Аверин. – СПб., 1997. – 39 с.

2. Дернер К. Хороший врач. Учебник основной позиции врача / Пер. с нем. И.Я. Сапожниковой. – М.: Алетейя, 2006. – 544 с.

3. Грандо А.А. Врачебная этика и медицинская деонтология / А.А. Грандо. – К.: Выща школа, 1988. – 192 с.

4. Перес Л. Психологические основы деятельности врача / Л. Перес, Н.В. Кудрявая // Избранные лекции и статьи. – М.: ВУНМЦ МЗ РФ, 1999. – 204 с.

5. Кудрявая Н.В. Врач-педагог в изменяющемся мире: традиции и новации / Н.В. Кудрявая и др. – М.: ГОУ ВУНМЦ МЗ РФ, 2001. – 304 с.

6. Кэмпбелл А. Медицинская этика: учеб. пособие / Под ред. Ю.М. Лопухина, Б.Г. Юдина. – 2-е изд., испр. – М.: ГЭОТАР – Медиа, 2005. – 400 с.