Філологічні науки

Антонова Н.В., Ткач М.В.

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

Поняття «літературної традиції» в критиці Ф.Р. Лівіса

Поняття “літературної традиції” та “культурної спадкоємності” є наріжними в критичних працях Ф. Р. Лівіса. Він неодноразово намагався встановити основні віхи розвитку “традиції” як в англійській поезії, так і в прозі. Проте, досить часто погляди критика не знаходили підтримки у дослідників його доробку. Питання, що аналізуються в статті, в певній мірі розглядають такі науковці, як Д. Урнов, Е. Грінвуд, Р. Хейман, В. Баклі, але їх праці мають в-основному загальний характер, де цілий ряд деталей залишається поза увагою. Таким чином, невирішеним та дискусійним є питання про місце в історії англійської літератури встановленої Лівісом “традиції”, її значення для визнання науковим світом обраних критиком письменників.

В 1936 році Ф. Р. Лівіс завершив написання двох книг, що стосувалися поезії і звернувся до проблем прози, а саме роману. У своїй праці “Як навчати читанню” критик стверджував, що проза вимагає такого ж підходу, як і поезія, але сприймає його з набагато меншою готовністю.

У Лівіса має місце використання принципу “пильного прочитання”, який вимагав точної текстової інтерпретації художнього твору. Але якщо в сфері лірики застосування цього методу давало позитивні результати і сприяло правильному літературознавчому тлумаченню твору, то перенесення його на зовсім інший художній жанр зробило цей метод не допоміжним засобом, а перепоною до вичерпного розуміння художнього твору. На думку німецького літературознавця Р. Веймана, позиція Лівіса (інтерес до життєвих фактів, контакти із зовнішнім світом) більше інших відповідає вимогам прози, але глибоке переконання критика в тому, що “велика традиція” англійського роману починається з Дж. Еліот та Г. Джеймса “свідчить про обмежені можливості “пильного прочитання” [1, с. 129]. Неможливість застосування цих критеріїв до жанру прози досить чітко виявляється в його поглядах.

Основними книгами Ф.Р. Лівіса, присвяченими критиці роману є “Велика традиція“ (“The Great Tradition”, 1948), “Д.Г. Лоуренс: Романіст” (“D.H. Lawrence: Novelist”, 1955) та “Діккенс – романіст” (“Dickens: The Novelist”, 1970). Перша з них викликала бурхливу дискусію. Літературознавці знайшли її занадто звуженою, оскільки з “великої традиції” англійського роману був виключений ряд видатних романістів. Лівіс на той час був глибоко переконаний, що “крім Дж. Остен, Дж. Еліот, Г. Джеймса та Дж. Конрада в англійській літературі більше немає романістів, твори яких варто читати” [5, с. 1]. Український літературознавець О.С. Козлов абсолютно правий, коли стверджує, що “його [Лівіса] розуміння традиції англійського роману не позбавлено логіки та певного обґрунтування” [2, с. 83]. Головним чинником відбору письменників до “великої традиції” є специфічне застосування критерію “серйозності”, в якому “серйозні інтереси” уособлюють моральні цінності. Лівіс впевнений, що встановлений погляд на минуле англійської художньої літератури має бути рішуче переглянутий. Філдінг та Річардсон заслуговують те важливе місце, яке відведене їм в історії літератури, але лише тому, що їх творчість сприяла появі Дж. Остен, і це відкрило центральну традицію англійської художньої літератури. Критик впевнений, що Дж. Остен не була б великим романістом без глибокого проникнення в проблеми моралі. Саме через це він називає її (а не Дж. Еліот) “першим сучасним романістом” та засновником “великої традиції”.

За словами Лівіса, всі великі романісти в цій “традиції” багато уваги приділяють “формі”; їм притаманна технічна оригінальність та спрямування власного генію на розробку своїх індивідуальних методів та способів дії. Таким чином, “велика традиція” представлена трьома письменниками (Дж. Еліот, Г. Джеймс та Дж. Конрад), які в традиційних класифікаціях навіть не вважаються провідними.

Що стосується літератури ХХ століття, в ній Лівіс виділяв лише одну постать, яка наближалася до рівня “великої традиції”, – це Д.Г. Лоуренс. Для нього він є набагато кращим новатором техніки та майстром мови, ніж Дж. Джойс, якого, до речі, було виключено з “великої традиції” ще рішучіше, ніж реаліста Ч. Діккенса. Погляд Дж. Джойса на літературний твір визначається як “глухий кут” або “шлях до дезинтеграції”. В той же час Лоуренса критик називає найсміливішим новатором “форми”, метода та техніки. Він переконаний, що нововведення та експерименти письменника були викликані його найсерйознішим інтересом до життя, а найкраще вираження його геній знайшов у романах “Закохані жінки” та “Веселка”, які не мають нічого спільного з “важким та сповненим почуття” стилем “Синів та коханців”. Незаперечна складність цих творів визнається мірою їх глибокої оригінальності.

Незважаючи на суперечливість поглядів, які викликає критична методологія Лівіса, можна сказати, що він намагався ствердити свої відкриття так “відповідально, сильно та зрозуміло, як тільки міг”. І, навіть, якщо він був неправий, “він прискорив діло критики”, адже воно “пов’язане з такими літературними дискусіями, які приносять користь”[5, с. 15].

Література:

1. Вейман Р. “Новая критика” и развитие буржуазного литературоведения: Пер. с нем./ Вступ. ст. Р.М. Самарина.– М.: Прогресс, 1965.– 428 с.

2. Козлов А.С. Литературоведение Англии и США ХХ века.– Симферополь: Таврида, 1994.– 255 с.

3. Урнов Д.М. Литературное произведение в оценке англо-американской “новой критики”.– М.: изд-во “Наука”, 1982.– 262 с.

4. Buckley, V. Poetry and Morality: Studies on the criticism of Mathew Arnold, T.S. Eliot, F.R. Leavis.– London: Chatto and Windus, 1959.– p. 158 – 238.

5. Leavis F.R. The Great Tradition.– London: Chatto and Windus, 1955.– 260 p.