К. ф. н. Цалапова О. М.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», Україна

 

МЕТАФОРА ЯК ЧИННИК ЧАРІВНОГО СВІТУ

В КАЗЦІ РАННЬОГО УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ

 

Модель казкового світу, на думку М. Липовецького, виражає певний тип ідеї людини, що народжена епохою кризи стійких міфологічних уявлень і становлення нових ідейних основ світоустрою, коли моральна активність особистості опинилася в ціннісному центрі епохи. Авторська казка залишається „вічним” способом художнього відтворення світу, своєрідною „метафорою життя”.

Літературна казка кінця ХІХ – початку ХХ століття, подібно до літератури в цілому, виходить за межі етнографізму, водночас уникаючи реалістичних тенденцій щоденного життя [1, с. 5]. Пріоритетними художніми прийомами творення чарівного світу в авторській казці залишаються традиційні тропи (метафора, метонімія, синекдоха) і фігури (гіпербола, катахреза, еліпс) [2]. Говорячи про порівняння та уподібнення в перспективі чарівного, Я. Голосовкер наголошує на предметності, конкретності й речовинності цих категорій у міфі, а відтак і в казці.

Міфосвіт авторської казки вимагає присутності чарівного так само, як і в народній. Однак, метафора в народній казці має предметне значення. Скажімо, герой, який демонструє своє невігластво (ведмежі звички), перетворюється на ведмедя („Морозко”), або провалюється крізь землю через сором за непослух („Чарівне горнятко”, „Ох”), або кам’яніє через порушення табу („Кощій Безсмертний”) тощо. Літературна казка використовує поетичну метафору як один із засобів наповнення твору фантастичною умовністю й фіктивністю зображення художньої реальності. Зокрема, метафорично, на рівні метафори-антропоморфізму осмислені природні явища стають головними дійовими персонажами літературних казок, як-от: краплі, вітер, хмарка, сонце („Краплі-мандрівниці” Дніпрової Чайки),  місяці: Марець, Квітень і Май („Завидющий брат” М. Коцюбинського), квіти („Лелія” Лесі Українки), осінь, зима, весна („Мисливець Хрін та його пси” О. Олеся) тощо. Авторські метафори в казках „першого міфологічного сплеску” [3, с. 43] є „індивідуальними реліктовими уламками” [3, с. 48], що встановлюють зв’язок між фольклорною міфологічною спадщиною й новою художньою традицією. Нова казково-метафорична реальність не підлягає декодуванню (на відміну від фольклорної), оскільки сприймає дійсність не наївно-безсвідомо, а глибоко рефлективно [3, c. 43], вдаючись до попереднього мистецького (або науково-прагматичного) досвіду. Зокрема, подорож крапельок (Дніпрова Чайка „Краплі-мандрівниці”), які „метнулися попід землею, розмочили дрібні крихітки родючої землі, нагодували беззубих немовляток, що навпомацки риються під землею, роззявляють малесенькі роти” [4, с. 106], асоціативно утримується в семантичному полі міфологеми життєдайного дощу, програмуючи змістовний зв’язок авторської казки з  фольклорним первнем (жива вода). Або природні катаклізми (О. Олесь „Мисливець Хрін та його пси”) метафорично осмислені в народнопобутовому ракурсі, що надає казці „приземленості”, етнографічності, грайливості: „Та минуло красне літо,/ Вітерець завив сердито…/ Зирк! – а з неба і сама/ Вже спускається зима. <…> Одягла усім на вуха/ То шапки, то капелюхи,/ З вовни білої свитки,/ Сріблом вишиті хустки” [5, с. 44–45].

В окремих текстах фактуру казкового дива створено засобами персоніфікації, але з елементами етнічної поетизації (зокрема, Осінь із казки О. Олеся „Мисливець Хрін та його пси” подібна до ярмаркувальників; збори в дорогу Квітня із „Завидющого брата” М. Коцюбинського схожі на чумацькі приготування; Мороз, Зима, Метелиця, Дід-Сніговик із твору Дніпрової Чайки „Зима й весна, або Снігова краля” походять на українських колядувальників тощо), що надає неповторної тональності і колориту літературно-казковому тексту. Присутність у казці етнографічно-витончених порівнянь і метафор наповнює зміст унікальним відчуттям національної автентичності, яка допомагає гармонізувати співіснування героя-протагоніста й довкілля.

Метафоричне одухотворення природи в модерністській казці стає реальністю, коли природа дійсно оживає, наповнюється генологічно знаковими істотами – русалками („Лісовий цар Ох”, „Водяничок” О. Олеся), ельфами („Лелія”  Лесі Українки), лісовиками („Лісовий цар Ох” О. Олеся), водяниками („Івасик-Телесик”, „Водяничок” О. Олеся), домовиками („Івасик-Телесик” О. Олеся), персоніфікованими образами Зими, Весни, Морозу, Метелиці, Вітру, Осені тощо („Проводи Сніговика-Снігуровича”, „Весна-красна”, „Зима й Весна, або Снігова краля” Дніпрової Чайки, „Завидющий брат” М. Коцюбинського, „Мисливець Хрін та його пси”, „Напровесні” О. Олеся). Слід також погодитися з М. Жирмунським [6], що літературна метафора, на відміну від народної, не має традиційно-семантичної заангажованості (наприклад, добути перстень – одружитися, бути з’їденим твариною – зазнати ритуальної смерті, скористатися клубком – визначити долю тощо), демонструючи креаційно-авторське бачення чарівного.

Крім того, метафора є джерелом поетизації казкового образу відповідно до фольклорної або романтичної традиції: „Щось голова болить…Якась/ Гадюка в мозок мій вп’ялась” [7, с. 121], „Стрілою пройняте – любов’ю/ Стікає серце її кров’ю”  [7, с. 129], „Так! Людський дух, аж б’є у ніс!” [7, с. 122], „А кров червоними квітками / Цвіла на дикім бур’яні” [5, с. 107]. Досліджуючи „первісну метафору”, О. Фрейденберг наголошує на когнітивності цієї одиниці як „безпосередньої форми пізнавального процесу” [8, с. 28] первісної людини. О. Потебня  також зазначає метафоричність і поетичність первісної  людської мови. За О. Потебнею, первинним та об’єктивним знаряддям міфу є мова, оскільки саме вона репрезентує первинні метафори. Основний зміст „міфу-слова” полягає в ототожненні внутрішнього та зовнішнього образу речі до неї самої. Науковець доводить, що синтез зовнішньої, внутрішньої та змістової форм, у результаті якого постає слово, властивий як міфові, так „міфу-слову”, оскільки „перше слово є поезією” [9, с. 191]. Такі модифікації мовно-культурного шару пояснюють можливості співіснування в межах первісних структур такого епічного типу, який, підтримуючи встановлений побутовий порядок, спроможний до збереження життєво важливої інформації (хоча й у вигляді чарівно-ілюзорного тексту).

Метафора ж авторської казки являє собою своєрідний „змістовний палімпсест”, що нашаровує в одному тексті потенції різних культурних епох.

Метонімія як частина замість цілого виступає в значенні казкового предмета чи об’єкта, що здійснює певну ритуальну дію, адже в міфологічних уявленнях ці поняття (частина й ціле) ототожнювалися, тому що були взаємопов’язаними [2]. Так, у казці „Мисливець Хрін та його пси” О. Олесь метонімічно втілює образ сонця, інтонуючи на його міфологічному акценті – оці: „Коли – зирк! Над ним високо/ Зупинилось чиєсь око (вид. О. Ц.),/ Наскрізь дивиться, пече/ Вухо, шию і плече” [5, с. 40]. Концепт ока має в міфологічному просторі ритуальне значення – це предмет жертовності задля переходу в іншу іпостась. Зокрема, єгипетський бог Атума жертвує власним оком заради спасіння дітей Шу й Тефнут [10, с. 463], створюючи з ока богиню Уто [10, с. 565]. Заради отримання таємниці знань скандинавський бог Одін (скандинавський міф) віддає око велетню Мимиру [10, с. 561]. Мотив сліпоти в народній казці тісно пов’язаний з інституцією пубертатного посвячення, де баба-яга спочатку „винюхує” [11, с. 64–66] профанного героя. Уведення в казку О. Олеся згаданого концепту посилює багаторакурсність твору, де поєднано міфологічні шари багатьох світових культур (давньоєгипетської, скандинавської, слов’янської), а також формує акт переродження героя твору (маленького цуцика), який, випливши з річки (у народній казці вода тлумачиться як один із факторів ініціації), із домашньої тварини перетворюється в дикого звіра.

Як чинник особливого перейменування метонімія почасти служить засобом утаємничення, певної образної енігматичності задля створення казкової аури, виступаючи в ширшому вигляді як перифраз (заміна прямого найменування описом із зазначенням суттєвих рис). Так, образ певної верховної істоти в казці О. Олеся про мисливця Хріна – креаційно-загадковий: „І не знати: чи трава,/ Чи шумлять Того (вид. О. Ц.) слова,/ Чия ласка землю вкрила,/ Хто узяв моря під крила,/ В кого тисячі світил/ Виглядають із-під крил” [5, с. 60]. Одночасно він підтримує полікультурну семантику язичницьких міфопоетичних образів Шумлячого (Зеленого шуму) [12, с. 132–139], Лісовика (Полісуна) [12, с. 278–280] та християнських культових всевишніх – Бога Ієгови [бібл] й ангела, оскільки є пряма вказівка на наявність небесних крил. Тобто саме за допомогою метонімії створено еклектичний образ сакральної чарівної істоти, яка в умовах „парарелігійності модерну” [13, с. 354] виглядає цілком природним утворенням. Подібні оніми (Той, що в скалі сидить; Той, що греблі рве) зустрічаються у драмі-феєрії Лесі Українки „Лісова пісня”, однак вони втілюють язичницькі символи архаїчного світопорядку.

Авторська казка доби раннього українського модернізму використовує основні постулати традиційного народнопоетичного міфосвіту, оскільки саме він регулює механізми жанрової ідентифікації. У літературній казці аспект чарівного зазнає якісних трансформацій, зумовлених побутуванням нового концепту мистецтва. Основними засобами створення казкового світу літературної казки є метафора, функції якої можуть бути предметом розгляду подальших наукових досліджень.

 

Література

1.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Гундорова Т. Ранній український модернізм : до проблеми естетичної свідомості / Т. Гундорова // Радянське літературознавство. – 1989. – № 12. – С. 3–7.

2.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Голосовкер Я. Логика античного мифа [Электронный ресурс] / Я. Э. Голосовкер. – Режим доступа :  http://ecdejavu.ru/p/Publ_ Golosovker.html. - Загл. с экрана.

3.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії другої половини ХХ століття / Володимир Моренець // Слово і час. – 2002. – № 9. – С. 43–51.

4.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Дніпрова Чайка. Проводи Сніговика-Снігуровича : вірші, поезії в прозі, оповідання, казки, п’єси : [для мол. та серед. шк. віку] / Дніпрова Чайка ; [передм. та  упоряд. В. Г. Пінчука ; іл. В. А. Євдокименка]. – К. : Веселка, 1993. – 269 с.

5.     Олесь О. Княжа Україна / Олександр Олесь. – К. : Школа, 2006. – 254 с.

6.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Жирмунский В. М. Метафора в поэтике русских символистов [Электронный ресурс] / В. М. Жирмунский. – Режим доступа : http://magazines.russ.ru/nlo/1999/35/zhir.html. – Загл. с экрана.

7.                                                                                                                                                                                                                                                                                         Допп Дж. Идеологема [Электронный ресурс] / Дж. Допп. – Режим доступа : // www.humanities.lviv.ua/TW/ideology. – Загл.с экрана.

8.     Фрейденберг О. Поэтика сюжета и жанра / О. М. Фрейденберг ; [подгот. текста Н. В. Брагинской]. – М. : Лабиринт МП, 1997. – 448 с.

9.     Потебня А. А. Язык и  мысль  / Потебня Александр Афанасьевич // Эстетика и поэтика / Потебня А. А. ; сост., вступ ст., библиогр. и примеч. И. В. Иваньо, А. И. Колодной. – М., 1976. – С. 35–214.

10.                                                                                                                                                                                                                                                                                     Мифология : энциклопедия / [гл. ред. Е. М. Мелетинский]. – М. : Большая Российская энциклопедия, 2008. – 736 с.

11. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / В. Я. Пропп ; вступ. ст. В. И. Ерёминой. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. – 364 с.

12.                                                                                                                                                                                                                                                                                     Войтович В. Міфи та легенди давньої України / Валерій Войтович. – Тернопіль : Навч. кн. ; Богдан, 2007. – 392 с. – (Серія „Золота пектораль”).

13. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму : [монографія] / Ярослав Поліщук. – 2-е вид., доп. і перероб. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ,  2002. – 392 с.