Філософія / 6.Філософія науки

К.філос.н. Сарнавська О.В.

Національний університет водного господарства та природокористування

Особистість науковця у сучасних реаліях

Філософське осмислення суттєвих зрушень у свідомості наукового співтовариства на перетині століть пов’язане насамперед з процесами трансформації ціннісних вимірів науки. Світоглядні орієнтації сучасної науки багатопланові, інтерпретації її новітніх досягнень неоднозначні. По-новому постають проблеми мети, смислу, етичних форм науково-дослідницької діяльності. За цих умов учений перестає бути лише інтелектуальною силою, що має професійні знання та вміння. Соціальна позиція вченого, його відповідальність стають важливии ціннісними орієнтаціями.

Значну увагу дослідженню особистості науковця приділив Т.Кун, який зазначив, що мета діяльності вченого – не істина, а вирішення концептуальних інструментальних «головоломок». Особливості теоретичного пізнання того чи іншого об’єкту певною мірою залежать від світогляду конкретного науковця, його ціннісних орієнтацій, пізнавальних переваг. Вчений може підтверджувати або ж спростовувати теоретичні та практичні наукові досягнення будь-якої епохи, будь-яких поглядів і думок.

У сучасній теорії пізнання відбуваються тенденції поєднання життя та науки. Це обумовлено пошуком нової наукової раціональності, пов’язаної з посиленням соціальної природи пізнання. Філософія бачить в самому процесі пізнання розвиток соціальних форм. Це породжує питання про характер впливу окремого вченого, який створює певну наукову теорію, на її зміст.

Особистість вивільнюється з процесу пізнання, коли вчений намагається усвідомити явища і процеси, що виходять за межі його власного досвіду. Ще Д. Локк відмітив, що людині притаманний зовнішній і внутрішній досвід. Відчуття він відносив до здатності людини сприймати зовнішні об’єкти за допомогою органів чуттів, а рефлексію відносив до сприйняття діяльності розуму. Ця діяльність пов’язана з думками і мисленням. Тобто, знання Д. Локк розумів як сприйняття співпадання або неспівпадання і суперечність будь-яких наших ідей, чим підтверджував думку про належність ідеї конкретній людині.

Вагома заслуга у розвитку філософської думки щодо значення особистості вченого на процес пізнання належить В. Вернадському [1, с.96]. Він розглядав особливості розвитку творчої думки і її закономірності. Вернадський виділяє логіку наукового дослідження і науковий апарат, який охоплює наукові факти. І якщо науковий апарат можна назвати універсальним, то логіка наукового дослідження має бути індивідуальною. Автор стверджує, що риси особистості вченого мають вплив на наукову діяльність. Серед таких рис можна назвати класичне розуміння науки, яке ґрунтується на історії науки, або прихильність до новітніх, ще не перевірених позицій. Важливим є і критичне відношення до пануючих наукових і філософських уявлень.

Особливе значення у формуванні поглядів вченого має однакове відношення до природничих і гуманітарних наук. Неконструктивною є думка протиставляти особистість людини природі. В такому випадку, коли науки про природу і про людину взаємодіють, відбувається формування іншої, більш високої якості наукового знання. Формується інший світогляд, який передбачає і різнобічність духовного світу людини, і погляди людини на релігію, і її внутрішню культуру тощо. На цих позиціях грунтується наукова етика.

Також слід розглянути проблему особистості вченого в аспекті співвідношення віри та моралі в творчості вченого. Віра вченого в можливість пізнання світу є рушійною силою його творчої діяльності, так як навколишній предметний світ, який має свою детермінованість, розкриває перед людиною свої таємниці. В цьому аспекті можна виділити пантеїстичні або теїстичні погляди вченого, які є духовним джерелом діяльності вченого. Матеріальне або духовне джерело обумовлює різне розуміння поняття істини. Цей аспект перетинається з питанням про моральні настанови вченого.

Всі означені вище фактори – логіка наукового дослідження, пріоритети до природничих або гуманітарних наук, співвідношення віри та моралі, створення власної раціональності вченого – є залежними від так званого особистісного або імпліцитного знання, як його називає М. Полані [2, с. 99]. Таке знання формується завдяки безпосередньому спілкуванню вченого з навколишнім світом. Це знання не можна виразити в звичайній формі (у формі текстів), але воно є невід’ємною складовою діяльності вченого.

М. Полані стверджує, що особистісне знання підкоряється вимогам, керованими індивідуальними суб’єктивними відчуттями. Вчений повинен знаходити такі шляхи наукового пошуку, які ще не були знайдені або відкриті іншими вченим оригінальним способом. У будь-якій ситуації наукового відкриття вчений узгоджує свої інтелектуальні норми з загальноприйнятими. Ця узгодженість відбувається за допомогою того, що вчений може приймати для себе і користуватись лише тими фактами, знаннями, доказами, які входять у контекст його індивідуальної наукової захопленості. Полані також висуває поняття самовіддачі, яка за допомогою конкретної захопленості наближає вченого до загальноприйнятої достовірної інформації. Особистісна прив’язаність вченого до наукової теорії є тим, завдяки чому вчений може вірити, або не вірити в будь-яке наукове твердження.

Можна зробити висновок, що особистість вченого, крім зорієнтованості на новизну дослідження і прагнення вийти за межі різних концепцій, намагається розширити свій досвід власною раціональністю. Це дозволяє змінити загальноприйнятий науковий апарат, доповнюючи його власним розумінням співвідношення віри та розуму, що дає можливість з різних сторін поглянути на розуміння істини в філософії і науці. Литература:

1. Борн М. Моя жизнь и взгляды. – М.: Наука, 1973. – 237 с.

2. Полани М. Личностное знание: На пути к посткритической философии: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – 343 с.