ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ДЕРЖАВНО- ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА: РИЗИКИ ТА ЇХ МІНІМІЗАЦІЯ

Здобувач Національного університету водного господарства та природокористування

Вайсман Володимир Якович

Державно-приватне партнерство – сучасний інструмент, який може забезпечити реалізацію складних суспільно-необхідних проектів завдяки поєднанню ресурсів держави та приватних партнерів. Він використовується, коли співпраця між державою та приватним партнером може привнести більшу вартість проекту. У країнах, де інструменти Державно-приватного партнерства широко використовуються, існує багато видів такої співпраці, які поділяються за кількома ознаками, найважливішою з котрих є рівень втручання приватного партнера. Державно-приватне партнерство – складний механізм, для реалізації якого треба забезпечити наявність кількох необхідних умов. Але окрім економічної ефективності для успіху проекту ДПП необхідно також зосередитись на його громадському обговоренні, яке дасть можливість отримати підтримку реалізації проекту з боку всіх зацікавлених осіб, а також, що важливо, збільшити шляхом громадських слухань його прозорість. Як наслідок, збільшення прозорості проекту позитивно впливає на його фінансовий стан.

Існує широкий спектр форм ДПП, які різняться між собою цілями, обсягом послуг, юридичною структурою та ступенем солідарності в несенні ризику. Проблема ризику, що була однією з причин появи ДПП, залишається дуже гострою і потребує ретельного вивчення для кожного проекту окремо. Під час реалізації проекту ризики поділяються на ті, яких неможливо уникнути та на ті, з якими можна боротися. До першої групи відносять: ідеологічні розбіжності між приватним та державними органами, недостатню гнучкість деяких проектів та специфічні ризики окремих проектів. До тих, яких можна уникнути, відносять: недостатній рівень конкуренції під час тендерного процесу, недостатній розподіл ризику та відповідальності між сторонами, постійність доходів та економічні перепони. За п’ятьма основними принципами розподілення ризику його треба передати на сторону: яка зможе найефективніше його хеджувати; яка зможе його уникнути; яка зможе найкраще зреагувати на ризик; яка зможе його передбачити; яка зможе його пережити з найменшими наслідками. Тож, якщо ризик ідентифікувати заздалегідь, то його можна вчасно передати стороні, яка має змогу розробити план ефективної боротьби з ним.

Інструментами ідентифікації ризику виступають стандартизація каталогу ризиків, сортування проектних ризиків та створення матриці ризику, яка має описати причину появи та наслідки настання ризику. Матриця має бути побудована залежно від категорій ризику (ризик проектування, фінансовий ризик, операційний, ринковий, технологічний, ризик настання форс-мажорної ситуації тощо) та містити описання ризику, його результати та відповідальну сторону. Також ризик має бути ідентифікований в залежності від фази ймовірного настання. Такими фазами можуть бути: процес отримання всіх необхідних дозволів, стадія спорудження об’єкту, час експлуатації та період передачі прав власності. Матриці широко використовуються в Європі для оцінки рівня ризику при розробці проектів ДПП у сфері будування автошляхів, де формою партнерства обрано концесію, а кредит повертається за рахунок платежів споживачів. У цьому випадку за допомогою матриці можна оцінити та описати рівень ризику, що викликаний зменшенням попиту на послуги автомагістралі, що в свою чергу спричиняє зменшення доходів концесіонера. За концесії цілком природно, що ринкові ризики бере на себе концесіонер, адже саме він відповідає за повернення грошей, інвестованих у проект.

Аналіз вищезазначених методик боротьби з ризиками дозволяє зробити висновок про необхідність розробки єдиної методологічної моделі, яка дозволить вчасно ідентифікувати ризик, оцінити його та обрати найбільш оптимальний інструмент протидії.