Политология. Политическая конфликтология                                                                                     Ю.А. Рожко, студенка                                                                                                                       Сєкунова Ю. В. доцент                Національний університет біоресурсів і природокористування України, Україна

Політика і релігія. Міжконфесійні конфлікти в Україні. Незалежні державно-конфесійні відносини є необхідним як для побудови демократичної правової держави, зобов’язаної забезпечити реалізацію права громадян на свободу совісті, так і для розвитку громадянського суспільства, оскільки церкви та релігійні організації, окрім виконання лише їм притаманної місії, діють також як його інститути, є присутніми у соціальному житті, освіті, культурі, благодійності тощо.                                                                                                           З іншого боку, стан забезпечення права громадян на свободу совісті та характер державно-конфесійних відносин великою мірою залежить від позиції державної влади, наявності у неї чіткої і зрозумілої для суспільства політики стосовно релігії і релігійних організацій, готовності до діалогу з релігійною спільнотою і здатності до пошуку консенсусу з нею. У багатоконфесійній державі, якою є Україна, та за умови, коли найчисельніша конфесія (православ’я) представлена кількома організаційними структурами, ця залежність зростає, набуваючи фактично визначального характеру.                                                              Отже, мета даної статті – коротко охарактеризувати міжконфесійні конфлікти в Україні та спроби їх врегулювання. На основі мети можна сформулювати основні завдання:                                                                                                                             1. Дати аналіз міжконфесійним конфліктам в державі.                                            2. Дослідити особливості міжконфесійних конфліктів в Україні та заходи їх подолання.                                                                                                    Інформаційною базою для написання роботи послужили: матеріали Ради Церков та релігійних організацій, офіційні церковні документи й виступи діячів окремих конфесій; матеріали світських та релігійних засобів масової інформації.             З розвитком сучасного світу та зміною політичних режимів великого значення набуває на сьогодні діяльність релігійних організацій, саме для врегулювання суспільно-політичних конфліктів. А головною і важливою функцією була і залишається поширення духовності і миру у суспільстві, що є вкрай актуальним для світу зокрема. Але в деяких випадках, осередок духовності – церква стає також центром для провокування конфліктів. Тому-то різке збільшення кількості релігійних громад з 90-х роках  призвело до нестачі  культових будівель і породило перші спалахи конфлікту. Так станом на 1 січня 2013 року в Україні було зареєстровано 55 віросповідних напрямів, в межах яких діє 36995 релігійних організацій, в тому числі 87 центрів та 295 управлінь, 35460 релігійних громад, 370 місій, 81 братство [2]         .                                                                                            Рис.1. Кількість релігійних організацій в Україні (станом на 1 січня 2013 року)

            

Дуже активно розпочався процес розмежування із структурами російського православ’я в Україні, перерозподіл сфер впливу між церквами.                                    Труднощі "греко-католиків, латинників і православних" України  є головним джерелом напруження і конфліктів у міжконфесійних та міжцерковних стосунках. Якщо мова йде про суто міжконфесійні конфлікти, з якими найчастіше асоціюється релігійне життя України на Заході, то, властиво, під це визначення підпадає лише один такий конфлікт: православно-католицький. Хоча на практиці, в своєму "чистому вигляді", він не проявляється, а має свої особливості, залежно від того стосунки яких конкретно Церков  розглядаються [4, с. 18-19].                                        Так, Московська патріархія вважає легалізацію української греко-католицької церкви (далі УГКЦ)  проявом віковічної "агресії Ватикану" та наслідком "прозелітизму" на її "канонічній території", незважаючи на те, що парафії східного обряду в Галичині й на Закарпатті ніколи не підлягали московській юрисдикції.                  До того Московський патріархат нарікає на "захоплення" греко-католиками "православних" храмів у тій же Західній Україні. Тоді як статистика засвідчує, що абсолютна більшість конфліктів щодо храмів існує між греко-католиками і громадами автокефальної (а не московської) юрисдикції, або поміж самими Православними Церквами. До того ж гострота цієї проблеми поступово вщухає завдяки інтенсивному будівництву нових споруд або досягненню домовленості щодо почергового використання храмів, з чим якраз найчастіше не погоджуються представники самої української православної церкви ( далі УПЦ).                              Таким чином навіть побіжний аналіз перебігу й суті існуючих у релігійному житті України труднощів дозволяє констатувати, що на сучасному етапі більш "конфліктогенними" є якраз суперечки всередині окремих конфесій, а не між ним [2, с. 16].                                                                                                                                             На даний час в виділяють два види  конфліктів:                                                   1. у православному середовищі;                                                                             2. внутрішній конфлікт у католицькому середовищі.                                                    1. У православному середовищі - це конфлікт між "канонічною" УПЦ і Церквами з неврегульованим канонічним статусом, який фактично є протистоянням між "українською" і "неукраїнською" ідентичностями.                                                 В еклезіальній площині цей конфлікт ще й має характер одвічного конфлікту "батьків і дітей", при чому в даному випадку предметом суперечки є саме визначення того, чи Московська Церква може вважатися засновницею в стосунку до Києва, чи навпаки, і в якому "ступені споріднення" перебувають всі вони в відповідності до Константинополя? Важливою рисою міжправославного конфлікту є його тотальний характер. Його учасники не можуть змиритися із самим фактом існування паралельних структур та ставлячи за остаточну мету повну ліквідацію супротивників.                                                                                                 Конфліктогенність міжправославних суперечок в Україні підсилюється ще й прямою участю в них різних політичних сил та владних структур.       Крім того цей конфлікт, при його цілеспрямованій ескалації, може набрати форми протистояння міжнаціонального  та міждержавного.[3]                                                                            2. Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі не має такого гострого й драматичного прояву, а носить радше характер "стратегічної конкуренції" двох помісних Церков з різними обрядовими традиціями. Але це протистояння має вже свою кількасотлітню "традицію", який складається з українсько-польських історичних порахунків та взаємних звинувачень у "націоналізмі".                                     Ще однією болісною точкою у взаєминах між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої церкви (принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо.                   Певне напруження спричиняє і своєрідна зміна історичних ролей обох католицьких церков у зв'язку зі зміною католицької еклезіології (природа і властивості церкви) після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю [5, с. 31].                                         Таким чином, глобальна лінія релігійних конфліктів в Україні пролягає не стільки в площині конфесійній чи навіть юрисдикційній, як радше в протистоянні між тими, хто акцентує на історичних, еклезіальних, культурних, національних та інших особливостях українського християнства і тими, хто оперує "універсалістськими" категоріями, орієнтуючись на позаукраїнські еклезіальні авторитети та неукраїнські національно-політичні чинники.                                            Щоб запобігати конфліктам, на наш  погляд, слід:                                       По-перше, впроваджувати органами державної влади ефективні заходи, у тому числі законодавчо, спрямовані на реальне відокремлення релігії від політики.                 По-третє, об'єднати православ'я України, над чим необхідно творчо працювати всім організаціям і державній владі.                                                                                    По-четверте, державі доцільно забезпечити відповідну правову базу, здатну створити сприятливі умови для подолання міжцерковних суперечностей тощо.                                        Список використаної літератури                                                        1. Всеукраїнська Рада Церков [Електронний ресурс] – Режим доступу  http://vrciro.org.ua/ru/                                                                                                                 2. Міжконфесійні конфлікти в Україні: причини і наслідки // Людина і світ. - 2009.  - С. 16.                                                                                                                       3. Міністерсто культури України [Електронний ресурс] – Режим доступу http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/index                                                                               4. Новиченко М. Міжконфесійні конфлікти // Людина і світ. - 2006.  - С. 17-18.    5. Релігія і Церква в Україні: лютий / Офіційний вісник // Людина і світ. - 2013.  - С. 31.