Экономика / Государственное
регулирование экономики
д.е.н. Юшин С.О., Брусенко М.А.
ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН
ДОКУМЕНТАРНО-ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФОРМАТ
СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ
В УМОВАХ АДАПТАЦІЇ ДО МІЖНАРОДНИХ
СТАНДАРТІВ
На
сьогодні Україна, отримавши статус члена Світової організації торгівлі (СОТ),
розпочинає власну «гру» на арені глобальної економіки. Що стосується
глобалізації як явища, то її слід сприймати як об’єктивну реальність, існуючу
за межами людської свідомості. Згадаємо біблійну алегорію щодо зведення башти у
Вавилоні, яке Бог зупинив шляхом «змішування мови» [Бут. 11: 6]. Сучасна
інформатика ідентифікувала б даний феномен як «енропійно-мовний
вибух». Христос передбачав настання Царства Божого саме у глобалізаційному
плані: «і прийдуть інші зі сходу й заходу, і півночі і півдня» [Лук. 13: 29].
Ми такий стан речей і спостерігаємо на початку ІІІ тисячоліття нової ери.
Мабуть, закінчився «час розкидання каменів» і розпочався період «збирання
розкинутого раніше».
Декларація тисячоліття
ООН (резолюція 55/2, 08.09.2000 р.) наголошує на необхідності забезпечення
того, щоб глобалізація стала позитивним фактором для усіх народів світу, бо
поки її благами держави користуються нерівномірно і нерівномірно розподіляються
її витрати; й відповідно до сказаного, управління глобальним економічним і
соціальним розвитком повинно стати (не привілеєм, а) загальним обов’язком. Що
ж, тут ми бачимо декларативне прагнення втілити у життя одни з постулатів
І.Канта: «історію людського роду в цілому можна розглядати як виконання тайного
плану природи – здійснити внутрішній і для
цієї мети також зовнішній досконалий державний механізм як єдиний стан, у
якому вона може повністю розвинути усі задатки, вкладені нею у людство» [1,
с.19]. У ХХІ столітті Дж.Стігліц пише, що глобалізація може бути «доброю силою»
при: визнанні загроз від лібералізації ринку капіталу; вдосконаленні системи
управління ризиками і кризами [2, с.273, 276, 285]. Отже, альтернативи
глобалізації нема, але альтернатива є у виборі форм практичного її здійснення.
Яке ж
саме майбутнє чекає національні економіки. І.Валлерстайн
вважає, що система, де держави відігравали ключову роль у забезпеченні безмежного
накопичення капіталу, не здатна більше функціонувати [3, с.104]. Приблизно те ж саме
говорить і Дж.Сорос: людству потрібне глобальне
відкрите суспільство, що забезпечить більший обсяг свободи, ніж будь-яка
держава (хоча у якості успішного проекту глобалізація поки що розглядається
виключно за критеріями ринкового фундаменталізму – розподіл ресурсів через
ринковий механізм) [4, с.19-21]. Така точка зору узгоджується з думкою Ф. фон Хайека,
який бачить у розподілі продукції на засадах ринкової конкуренції єдиний засіб
інформувати індивідів про те, куди кожен з них повинен спрямувати свої зусилля,
щоб його внесок у створення сукупного продукту виявився б максимальним [5,
с.113]. Е.Тоффлер стверджує, що Третя Хвиля (інформаційна революція) вдарить
саме по національних державах як основі цивілізації Другої Хвилі
(індустріального суспільства) [6, с.76]. Виживання ж системи-країни у
глобалізаційній економіці залежатиме, доводять К.Жан
і П.Савона, від своєчасності державної реформи у
контексті підвищення рівня міжнародної конкурентоспроможності [7,
с.13]. За визначенням М.Портера, держава
повинна
вказувати своїм підприємствам шлях до розуміння «моделей успіху» у міжнародній
конкуренції [8, с.55]. Е.Тоффлер також пропонував проектувати еволюцію економіки [6, с.262].
Дж.Гелбрейт констатує, що сучасна плануюча система
переступає через національні кордони і стає транснаціональною [9,
с.219]. Тут
варто нагадати тези К.Маркса, згідно з якими: по-перше, гроші як товар
функціонують у повній мірі лише на світовому ринку; по-друге, централізація
веде до усвідомленого технічного застосування науки та планомірної експлуатації
землі [10, с.153, 772]; по-третє, гроші – це суспільний зв’язок, який не
терпить над собою ніякого іншого суспільного зв’язку, і де гроші не є основою
суспільного зв’язку, там вони руйнують існуючий суспільний зв’язок [11, c.167,
169]; по-четверте, капітал за самою ж своєю природою прагне вийти за будь-які
просторові кордони, тому створення фізичних умов обміну – засобів зв’язку і
транспорту – вже стає для капіталу необхідністю у зовсім іншому масштабі:
знищення простору часом [12, с.15].
Набуття
Україною повноправного членства у СОТ вимагає
від неї визнання (згідно з Марракеською угодою) загальної стратегії організації:
необхідності сприяти підвищенню рівня життя, досягненню повної зайнятості, забезпечити
високо й постійно зростаючі доходи і ефективний попит людей, зростання усього виробництва
й торгівлі товарами та послугами при найбільш доцільному використанні світових
ресурсів у відповідності з цілями сталого розвитку. І тут варто прислухатися до
думки О.Білоруса та Ю.Мацейко, що стратегія сталого розвитку буде успішною лише
тоді, коли вона відповідним чином інтегрована у існуючу у даному суспільстві
систему прийняття рішень, тобто що стратегічне планування повинно базуватися на
врахуванні ролі, місця та значення вже діючих стратегій, планів розвитку;
стрижнем же такої стратегії для України, з їх точки зору, є відмова від
інерційного примату традиційного індустріального розвитку з переходом до
постіндустріального (інформаційно-інтелектуального) характеру розвитку [13,
с.153, 329, 346]. Пітер Ф.Друкер взагалі
вважав, що через те, що сучасну економіку формує новий «основний ресурс» –
інформація, яка радикально відрізняється від інших ресурсів (не входить до
категорії обмежених, необхідно кардинально переглянути як економічну теорію,
так і ключові уявлення менеджменту [14, с.48]. Об’єктивність вищенаведених
точок зору підтверджується прийняттям у 2000 р Окінавської
хартії глобального інформаційного суспільства (ГІС) та активізацією розробки у
Європейському Союзі (ЄС) стратегічної моделі Національного інформаційного
суспільства – Nation Information Society Policies (NISP). В Україні у 2007
р. Законом введені Основні засади розвитку інформаційного суспільства на
2007-2015 роки. Тобто загальна еволюція її правового простору все у більшій
мірі спрямовується у сторону як ГІС, так і стратегічного планування
інноваційного розвитку країни.
Першим
поштовхом до впровадження системи стратегічного планування в Україні був
прийнятий у 1999 р. Указ Президента (№ 460) щодо необхідності поетапного
впровадження даної системи (рисунок 1). Проте на той час згадане впровадження
стосувалося виключно загальнодержавної сфери економічної та інформаційної
безпеки, тобто здійснювалося у режимі державної секретності.
Постанова Кабінету
Міністрів України (23.04.2008 р. № 400) «Положення про Національну
стратегічну асамблею при Кабінеті Міністрів України»
Рис.1. Принципова динаміка розгортання законодавчих принципів
стратегічного планування у системі державного управління
Наступним кроком у формуванні в Україні стратегічних засад
державного управління став прийнятий у 2000 р. Указ Президента (№ 599) про
стратегію реформування державної служби, де були актуалізовані питання прогнозування
розвитку систем: державного управління на основі довго-
і середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку держави; автоматизованих
засобів науково-адміністративного його супроводження; інфраструктури формування
і підтримки інформаційного ресурсу з використанням глобальних, регіональних і
локальних мереж. Це вказує на прагнення держави до системності управління.
Конкретне
визначення категорії «економічна стратегія» було наведене у новому
Господарському кодексі України (2003 р.). Тут ще варто нагадати, що у тому ж
2003 р. був прийнятий Закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в
Україні» (№ 433), згідно з яким:
по-перше, особливим пріоритетом України проголошений гармонійний
розвиток людського потенціалу, економіки і природного середовища держави – її сталий розвиток; по-друге, стратегічні пріоритетні напрями інноваційної
діяльності враховують у розробці державних прогнозів і програм економічного і
соціального розвитку України відповідно до Закону «Про державне прогнозування
та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Тобто
інноваційна стратегія держави отримала свій документарно-інформаційний формат
складової стратегічного планування.
Надалі
інноваційна стратегія держави була доповнена стратегіями у сферах обліку та
управління фінансами з їх орієнтацією на суттєве посилення засобів сучасної
інформаційно-аналітичної підтримки. Безумовно, все це потребує, як визначив
Президент України у своєму Указі № 105 (2007 р.), формування такої системи стратегічного
планування, яка забезпечить баланс загальнодержавних, регіональних та місцевих
інтересів. Й у дослідженні О.Білоруса і Ю.Мацейко говориться, що підготовку державної
програми стратегії сталого розвитку слід розпочинати з визначення послідовності
акцентів на локальній, секторальній чи національній стороні справи (єдиної
відповіді тут немає і бути не може – усе залежить від конкретної ситуації та
пріоритетів кожної країни) [13, с.254]. І все це має укладатися у рамки певних планово-документарних вимог (рисунок 2).
Рис.2. Загальний контекст документарної
еволюції системи
стратегічного планування соціально-економічного розвитку України
Закон № 1602
розглядає програму економічного і соціального розвитку
України у якості документа, в якому визначені цілі та пріоритети економічного та
соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, а також формується
взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів влади (законодавчої та виконавчої:
ОЗВ/ОВВ), органів місцевого самоврядування (ОМС), спрямованих на ефективне
розв’язання проблем економічного й соціального розвитку при досягненні стабільності
у економічному зростанні, характеризуються очікувані зміни у стані економіки та
соціальної сфери. Центральне місце у даному виді документу займає визначення
цілей та пріоритетів у документарному форматі.
Визначення пріоритетів
в усі часи турбувало усі суспільства. Принципові методологічні підходи розробляв
Аристотель [15]. Та й Христос вказує: «Хто бо з вас,
коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне
на виконання, щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто
побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: «Чоловік цей почав будувати,
але докінчити не міг …»» [Лук. 14: 28-30]. Але минають віки, а проблема оптимізації використання як
ресурсного потенцілу, так і організації управління, ще й до сьогодні не
отримала свого досконалого вирішення. Що ж, і людям, і суспільствам притаманна
пере- та недо-оцінка успішності зовнішніх моделей розвитку, а також прагнення
до внутрішніх реформ на засадах методів «аналогії» та «спроб і помилок», хоча
на ризиковість такого підходу вказували ще Сократ і Христос, а у новітню епоху
– А.Дж.Тойнбі [16], Т.Бетелл [17] тощо.
До речі, вітчизняні вчені підкреслюють, що національні уряди і ЄС на сьогодні зайняті розвитком найсприятливішої для підприємств конкурентної інфраструктури, а не підтримкою корпоративних або галузевих переможців (“галузево-нейтральна” європейська політика конкурентоспроможності); лідери ЄС вважають, що основні пріоритети – створення інформаційного суспільства і стимулювання розвитку простору інновацій і досліджень (Рамкова програма конкурентоспроможності та інновацій ЄС на 2007-2013 рр.). Натомість, за весь період реформ в Україні створення розвиненого інституційного середовища так і не було жодного разу проголошено пріоритетним завданням [18, с.12, 13, 82].
На думку В.І.Голікова,
становлення економіки у СРСР здійснювалася при вкрай низьких темпах розвитку
логіко-керуючої системи (апарату управління, планування, тощо) [19, с.8]. І результат цієї ситуації (розпад СРСР) не вимагає коментарів. Але
ж якщо інституційне середовище сучасної Україні так і не стане об’єктом
пріоритетної уваги держави, то навряд чи спрацюють й усі інші її стратегії. Згідно
з Законом № 2198, стратегічне планування має визначати пріоритети та
відповідний комплекс заходів у певних сферах. Ці пріоритети (як задокументовані
суспільні інтереси) надалі визначатимуть напрями діяльності підприємств усіх
галузей і регіонів у аспекті перспектив отримання від держави пільг і переваг
(Господарський кодекс). Проте поки залишається без відповіді питання
спроможності (тобто досконалості) системи стратегічного планування оптимізувати
різноспрямовані і різнорівневі пріоритети (підприємств, галузей, держави та її
регіонів, суспільства та окремих фізичних осіб). Наприклад, Закон
«Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (№ 400) взагалі не згадує стратегічне планування, як і Закон «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (№ 2623), і Закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (№ 433). Проект «Основних пріоритетів соціально-економічного розвитку України на 2009-2012 роки», який нині обговорюється, також обходить боком питання стратегічного планування, зосереджуючись на поступовому переході і адаптації до стандартів та норм ЄС. Зауважимо, що Концепція вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку України ще у 2006 р. була затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України № 504-р. Загалом її пропозиції щодо документарного посилення національної системи стратегічного планування є позитивними. Залишається лише втілити їх у життя.
Разом з тим, стрибкоподібний світовий розвиток інформаційних технологій
(ІТ) веде до такого ж темпу морального старіння запропонованих методів та
принципів стратегічного планування. Тому на сьогодні більш правомірно вести
мову не про чисто документарний, а про документарно-інформаційний формат стратегічного планування
на засадах електронного документообігу (рисунок 3).
Рис.3. Загальна тенденція у національному законодавчому просторі
до електронного справочинства та електронного
документообігу
Як відомо, у своєму розвитку СОТ активно взаємодіє, по-перше, із сферою
міжнародної стандартизації, у т.ч. з Міжнародною організацією стандартизації (ISO), а також із сферою інформатизації. У
1994 р. Міністрами країн-членів СОТ було прийнято рішення щодо ухвалення
запропонованої домовленості про інформаційну систему стандартів WTO-ISO (ISONET) і про розгляд публікацій Інформаційного центру ISONET. Наказом Держспоживстандарту
України № 245 від 13.07.1995 р. затверджено Положення про Національний
інформаційний центр (НІЦ) із стандартизації і сертифікації Міжнародної
інформаційної мережі ISONET. Але взаємодія цієї НІЦ із процесом становлення національної системи
стратегічного планування відсутня, хоча об’єктивно вона, безумовно, доцільна.
У вітчизняних нормативно-правових актах 1997-2002 рр. (рисунок 3) ми не
помічаємо зосередженості на інформатизаційному
контексті документаційного процесу. Але з 2003 р.
ситуація радикально змінюється із прийняттям Закону № 851, де вже чітко були
визначені засади формування електронних документів та електронного
документообігу. У 2004 р. Кабінет Міністрів постановою № 1453 затвердив Типовий
порядок здійснення електронного документообігу в ОВВ. Зрозуміло, що все це певні
кроки до інформатизації документаційного процесу і
надалі й системи стратегічного планування. Проте цих кроків поки замало для
формування інформаційно-досконалого стратегічного планування. На сьогодні у цій
сфері, так би мовити, «двовладдя», коли електронні та паперові службові
документи функціонують у системі справочинства на
різних організаційних та правових засадах (розпорядження Кабінету Міністрів №
426-р., 28.10.2006 р.). Інакше кажучи, інформатизаційні
і документаційні процеси повинні отримати спільний
стандарт, який з’єднає їх конструктивні можливості. Тим більше що такий
стандарт в Україні вже існує (ДСТУ 2392-94) і дає розгорнутий перелік базових
понять, що стосуються інформації та документації (рисунок 4). Аналіз стандарту ДСТУ
2392-94 вказує на принципову технічну готовність взаємної адаптації даних
складових стратегічного планування. Необхідно лише провести позиціонування
стандартизованих положень з методичними засадами розробки паперових та
електронних службових документів у державному регулюванні.
Рис.4. Понятійний інформаційно-документарний
простір у базовому вітчизняному стандарті ДСТУ 2392-94 (інформація і
документація)
Державна влада в Україні, безперечно, усвідомлює нагальність поєднання
процесів документації та інформатизації. Постановою Верховної Ради України від 06.07.2000 року № 1851 у завдання Національної
програми інформатизації на 2000-2002 роки також було включено створення Методичного
і програмного забезпечення проектування та розроблення комп’ютеризованих систем для їх застосування в управлінні. Зрозуміло, що
документарно-інформаційний формат таких систем повинен відповідати вимогам до електронного справочинства
та електронного документообігу, без чого дієздатність систем даного виду буде
сумнівною у контексті її здатності сприяти інноваційному розвитку економіки.
Варто нагадати, що перша ЕОМ у Європі була створена саме у Києві. На той
час уся цивілізація «занурювалося» у інформаційну революцію, вивчаючи
«Кібернетику» Н.Вінера, згідно з якою дійсні кордони будь-якого суспільства
тягнуться до межі, до якої тягнеться передача інформації; наш рух регулюється саме
мірою невиконаності певної задачі (управління на
основі інформуючого зворотного зв’язку) [20]. Іншими
словами, Н.Вінер веде мову про системність підходів до інформації (з прямим та
зворотним зв’язком), методів вирішення задач, діяльності. Для
порівняння, Конфуцій пропонував таку схему розвитку: привести у систему методи
управління (стандартизувати стратегічний план), упорядкувати слова (стандартизувати
бази даних та знань), зробити єдиними методи і принципи (стандартизувати
алгоритм прийняття і реалізації рішень). А Гуань Чжун ще й
попереджав: якщо справи керівника погіршуються, то він повертає назад, а якщо
вони добре кінчаються, він розпочинає нові [21]. Цілком слушні пропозиції для
сучасної модернізації системи стратегічного планування.
В.М.Глушков доводив, що на певному
етапі розвитку суспільства сумарна складність усіх об’єктивно необхідних задач
управління перевищить здатність до перерорбки інформації усіх людей, що зайняті
в економіці, і вже ніякі міри організаційного чи економічного характеру не
забезпечать рішення об’єктивно необхідних задач управління в повному об’ємі: єдиний
вихід – збільшення продуктивності управлінської праці шляхом її комп’ютеризації
[22, с.11-12]. Це є аргументом у перегляді інформатизаційних засад стратегії
розвитку України.
Окінавська хартія ГІС (рисунок 5) веде мову про раціональне
управління макроекономікою, яке б сприяло більш точному плануванню і використанню
переваг ІТ, активізації використання ІТ у державному регулюванні. Женевська
декларація розглядає ГІС у контексті сталого розвитку і стандартизації (у т.ч.
міжнародної); на думку її авторів, прискоренню розгортання ГІС у найбільшій
мірі сприятиме повномасштабна інтеграція заходів та програм класу ІКТ у
національні і регіональні стратегії розвитку. Відповідно формується участь у
ГІС таких міжнародних утворень, як ООН (у т.ч. й ЄЕК ООН), ЄС, СОТ, ІСО.
Загалом, Основні напрями зовнішньої
політики України, схвалені у 1993 р. постановою Верховної Ради № 3360, пов’язують економічні інтереси держави з її інтегруванням
економіки у світове господарство. У 1994 р. Закон України № 237 ратифікував
Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими
Співтовариствами та їх державами-членами. У 1998 р. Указ Президента України №
615 затвердив Стратегію інтеграції України до ЄС. У 2002 р. Законом України №
228 затверджена Концепція
Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС,
а Законом № 368 – ратифікована Угода між Україною та ЄС про наукове і
технологічне співробітництво. У 2002 р. постанова Верховної Ради схвалила
Рекомендації парламентських слухань № 299 про взаємовідносини і співробітництво України з ЄС. У
2004 р. Законом № 1629 була затверджена Загальнодержавна програма адаптації
законодавства України до законодавства ЄС. За цей період Україною була
розгорнута взаємодія у сфері міжнародної стендартизації (ISO, EN, FAO, двосторонні угоди, тощо). Найбільш інтегративним
документом слід вважати План дій «Україна – ЄС» (2005
р.), у рамках якого Україна активізувала свої зусилля щодо: проведення
законодавчих реформ відповідно до міжнародних стандартів та загальної системи
технічного регулювання ЄС, а своїх стандартів – до міжнародних та європейських
стандартів; впровадження національної стратегії розвитку в Україні електронних
комунікацій, розвитку сфери послуг Інформаційного суспільства; більш широкому
використанню ІТ як суб’єктами господарювання, так і державними органами (електронні
комерція, уряд і т.і.).
Рис.5. Еволюція міжнародного інформатизаційного
простору у напрямі відповідності вимогам глобального інформаційного суспільства
Еволюція інформатизаційного
простору України у напрямі відповідності вимогам ГІС (рисунок 6) за період
1992-2007 р. вказує на суттєвий розвиток його як складної системи, у т.ч. й у документарному контексті. Тут необхідно одразу виділити три
етапи. Перший – до 1998 р.: Закон «Про інформацію» та «Про науково-технічну
інформацію». Другий – з 1998 до 2004 р.: обидва Закони «Про Національну
програму інформатизації» та «Про Концепцію Національної програми
інформатизації», Закон «Про електронні документи та електронний документообіг»,
а також відповідні акти Кабінету Міністрів тощо. Третій – з 2005 по 2008 р.:
Указ Президента № 1497, Закон № 537 про основні засади розвитку інформаційного
суспільства до 2015 року, а також відповідні акти Кабінету Міністрів. Аналіз згаданих
актів у розрізі етапів свідчить про те, що:
● інформаційні, електронно-документарні та програмно-проектні процеси тяжіють
до зближення: приведення
програмних продуктів у відповідність із актами, стандартами, нормами і
правилами; Національна програма – сукупність державних програм + галузеві
програми та проекти + регіональні програми та проекти + програми та проекти ОМС
(входить до розділу загальнодержавної програми соціально-економічного розвитку,
інформаційні пріоритети узгоджені з основними напрямами цієї програми, програми
діяльності Кабінету Міністрів, інших національних та державних програм);
інтеграція ІС ОДВ та ОМС у типову структуру інформаційно аналітичних центрів
(ІАЦ); цілісна система інформаційно-аналітичного забезпечення (ІАЗ) управління
областью (районом);
● створення інтегрованих систем ІАЗ ОДВ і ОМС на засадах
електронного документообігу сприятиме: становленню
електронних форм взаємодії між ОДВ та ОМС і фізичними та юридичними особами;
ефективній участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного
суспільства; взаємодії між центральними та місцевими органами виконавчої влади,
вітчизняними підприємствами та іншими чинними суб'єктами інноваційного процесу;
моніторингу
інноваційного розвитку економіки та прогнозуванню відповідних тенденцій; застосуванню системного підходу до формування, а також
реалізації державної інноваційної політики і розвитку системи ІАЗ згаданих
процесів (на всіх рівнях управління).
Рис.6. Еволюція національного інформатизаційного
простору у напрямі відповідності вимогам глобального інформаційного суспільства
На думку
Б.Гейтса, лише підприємства, які зуміють вчасно змінитися, зберуть усі плоди
переваг ведення бізнесу на основі інформатизації. Якщо проявляти активність,
осмислювати майбутнє зараз і йти
назустріч змінам, роль несподіваного може змінитися на позитивну та
стимулюючу. Показовим є його приклад створення компанією Boeing нового
авіалайнера «Boeing-777» на засадах зосередження усієї технічної інформації
лише у одному електронному документі гігантських розмірів (відмова від ручних
креслень і дуже витратних макетів у натуральну величину) [23]. Це саме і є тою
реалізацією системного підходу до державної
інноваційної політики і розвитку системи ІАЗ згаданих процесів, на що нас
орієнтує новітнє вітчизняне законодавство. Такі тенденції є невідворотними з
огляду на Указ Президента України № 377 (23.04.2008 р. «Про невідкладні
заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України».
Разом з
тим, світовий досвід незаперечно доводить те, що декларативне визнання
важливості змін ще не є їх передумовою. М.Кастельс
відмічає у цьому контексті принципову відмінність між двома поняттями у
англійській мові: інформаційне суспільство (information society); інформаціональне
суспільство (informational sotiety).
Перше поняття він відносить до розвитку цивілізації на усіх її стадіях, а друге
– лише до даного історичного періоду, коли генерування, обробка і передавання
інформації стали фундаментальним джерелом влади та продуктивності. За такою
аналогією, український варіант інформаціонального суспільства стає інформатизаційним: суттєва
відмінність його від суспільства інформаційного у тому, що воно є об’єктом документарно-стандартизованих дій з боку керуючого суб’єкта.
Цілком доречним буде порівняння примітивного сільського господарства з
програмованим виробництвом на засадах «хвиль» від «зелених революцій».
Зрозуміло, що традиційний документарно-інформаційний
формат системи стратегічного планування є базовим за визначенням, який буде
існувати незалежно від технічного рівня ІТ. Але ж виклики
часу вимагають від усіх претендентів на достойне місце у глобальній економіці
граничної адаптації їх до найвищих інформатизаційних
стандартів. А будь-яка революція, у т.ч. й інформаційна, – змагання на
виживання при максимальній мобілізації ресурсів.
За
даними Світового банку, за останні 15 років країни, що розвиваються, більш
швидкими темпами поглинали технологічні інновації, аніж розвинені країни. Якщо
на початку 1900-х років потрібно було 50 років, щоб передові технології
отримали розповсюдження у більшості країн, то тепер достатньо 16 років. Проте
перехід на високі інформатизаційні стандарти є
процесом вищої категорії складності. Наприклад, за даними російських експертів,
з прийняттям у Російській федерації закону про технічні регламенти були зруйновані
усі сфери галузевої стандартизації, успадкованої від СРСР. У 2002-2006 рр. там активно
намагалися зв’язати НДР у сфері ІТ із
стандартизацією у рамках ФЦП «Електронна Росія». Для цього був створений
Інститут архітектури електронної держави (ІАЕД). Та ІАЕД не побажав безоплатно
розробляти стандарти з ІТ. Загальний висновок експертів – для входження РВ в 20
(поки на 51 місці) країн з високим рівнем ІТ необхідні значні системні зусилля
і витрати [24]. Україна на сьогодні має домовленості з ЄС щодо
використання його космічної системи MARS для контролю у сфері
сільського господарства. Але, на думку експертів, впровадження в Україні відповідних
європейських і міжнародних стандартів ще є відверто недостатнім [25]. Відповідно,
проблематичною стає й можливість повного використання потенційних можливостей
системи MARS, а тоді може бути
поставлена під сумнів й доцільність електронного документообігу тощо.
Отже,
Україна потребує нової якості у просуванні високих ІТ у процеси стратегічного
планування. Розуміння актуальності цієї потреби обумовило факт прийняття
стандарту ISO 9000 у якості ДСТУ (рисунок 7), де вже системно
позначені принципи управління якістю у рамках узгоджених уявлень стосовно
сутності управління, інформації та документації та їх зв’язку із плануванням та
розробкою програм і проектів. Саме на цих засадах у 2005 р. у ІТ здійснений
перехід до інтегрованих документарно-інформаційних
блоків стандартів серії ISO/IEC. З формальної точки
зору, в Україні на сьогодні є сукупність чільних нормативних передумов стратегічного
керування документаційними процесами на засадах
електронного документообігу. Інша справа, чи достатніми є ресурси, у рамках
яких передбачається практичне втілення згаданих норм та стандартів.
Рис.7. Стандартизація
узгодження інформаційних та документаційних
процесів з
метою вдосконалення системи стратегічного управління
Управління якістю займає важливе місце
у економіках розвинутих країн. Так, на задоволення запитів споживачів націлено
біля 34 % з опитаних фірм Західної Європи та майже 53 % компаній США.
Американський федеральний інститут якості при обслідуванні більш ніж 2800 цехів
і виробництв у різних фірмах виявив, що на методологію TQM орієнтується біля 70 %
з них. Експерти Європейського фонду з управління якістю (EFQM) з’ясували
те, що відмова споживачів від придбаних виробів через їх низьку якість коштує у
країнах ЄС 25 % їх собівартості, у той час як у Японії – у 12 % [26].
Зрозуміло, в Японії ця система управління (TQM) запроваджена майже у 90 % муніципальних органів.
Постановою
Кабінету Міністрів України № 614 (11.05.2006 р.) затверджена була Програма
запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади, де відверто
визнається, що у процесі інтеграції України до ЄС необхідно
реформувати систему державного управління, а ефективним засобом для цього є
запровадження TQM в
органах виконавчої влади відповідно до вимог ДСТУ ISO 9001-2001. На першому
етапі впровадження Програми вже передбачається розробка відповідної
документації. На другому етапі (з 2009 року) передбачено запровадження та
забезпечення функціонування TQM в територіальних органах міністерств та інших ЦОВВ, структурних
підрозділах ОДА і РДА. У тому ж 2006 р. був затверджений стандарт ДСТУ-П IWA 4: 2006 «Системи управління якістю. Настанови щодо
застосування ISO 9001: 2000 в суб’єктах місцевого
самоврядування» (рисунок 8), де регламентовані головні аспекти планування
документації та вимоги до неї. Тут важливо мати на увазі й те, що застосування ДСТУ-П
IWA здійснюється на основі, по-перше, ДСТУ ISO 10006 (Настанови щодо управління якістю у проектах) та ДСТУ ISO/TR 10013 (Настанови з розробляння
документації системи управління якістю). Усі вказані нормативні документи
координуються із стандартом ДСТУ 4423 «Інформаційні технології. Керування
документацій ними процесами» та стандартом ДСТУ 2927 «Системи якості. Комплекси
керування якістю системні технологічні», якими визначена сутність керування
змінами документаційних систем. Отже, принципові
основи електронізації документаційного
процесу в України нормативно вже закладені.
Рис.8. Загальна схемі втілення документарно-інформаційного
формату стратегічного планування у систему державного регулювання України
Таким чином, значення стратегічного планування для
сучасної України є одним з визначальних у її сталому розвитку. Мудра людина,
вважає Р.Акофф, намагається керувати майбутнім. Для
цього й створена система стратегічного планування, тобто довгострокового
комплексного планування, орієнтованого на кінцеві результати. Але ідеалізоване
конструктивне визначення поняття (у т.ч. стратегічний план) забезпечує стандарт
лише тоді, коли воно містить ясний виклад умов і операцій, за яких і за
допомогою яких у ідеалі має вирішуватися перелік питань, що мають відношення до
даного поняття [27, с.14, 19; 28, с.15].
Планова організація, стверджує В.С.Немчинов, базується на використанні пізнаних законів
суспільного розвитку з метою максимального задоволення потреб суспільства [29,
с.103]. Об’єктивною обставиною тут є те, що будь-яке суспільство конкурує у
просторі і часі з іншими суспільствами. Тому воно має інтерес до прискорення
суспільних процесів. Проте, вказують Д.М.Черваньов і
Л.І.Нейкова, тривалість інноваційного циклу в промислово-розвинених
країнах становить 5-6 років, у середньорозвинутих –
5-25, а в країнах, що розвиваються, - 15-25 років.[30, с.64]. Враховуючи те, що
стратегічне планування орієнтоване на інноваційний шлях розвитку, його складові
(й документарно-інформаційний формат) повинні
узгоджуватися із прогресивними стандартами виробництва матеріальних і духовних
благ та управління цим виробництвом. Тим більше що й філософи доводять, що усе
існуюче у бутті не бажає бути погано керованим.
Висновки:
вищенаведений аналіз дає
підстави стверджувати наступне:
● інноваційна та інформатизаційна
сутність стрибкоподібного розвитку сучасної цивілізації висуває підвищені
вимоги й до досконалості стратегічного планування національних економік, що
стає вкрай актуальним й для України;
● адаптація України до високих міжнародних та європейських
стандартів стає висхідним пунктом створення дієвої національної системи стратегічного
планування як передумови наступної керованості сталого розвитку держави;
● чільною складовою системи стратегічного планування розвитку
України є документарно-інформаційний формат даної
системи, який треба узгоджувати як із внутрішніми та зовнішніми стратегіями
самої держави, та і з змінами у ІТ.
Література.
1. Кант
И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане / Кант И. Сочинения в
шести томах. Т.6. – М.: Мысль, 1966. – С.5-24.
2. Стиглиц Дж.Ю.
Глобализация: тревожные тенденции / Пер. с англ. – М.: мысль, 2003. – 300 с.
3. Валлерстайн И. Конец
знакомого мира: Социология ХХІ века / Пер. с англ. – М.: «Логос», 2003. – 355
с.
4. Сорос Дж. Джордж Сорос про глобалізацію
/ Пер. з англ. – К.: Вид-во
Соломії Павличко «Основи», 2002. – 173 с.
5. Хайек Фридрих А., фон.
Познание, конкуренция и свобода. – Пер. С англ. – СПб.: Пневма,
1999. – 288 с.
6. Тоффлер Е. Третя хвиля: Пер. з англ.. – К.: Всесвіт, 2000. 480
с.
7. Жан К., Савона П. Геоэкономика: Пер. с ит. – М.: Изд-во «Ag Marginem», 1997. – 207 с.
8. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ.
– М.: Междунар. отношения, 1993. – 896 с.
9. Гэлбрейт Дж.К.
Экономические теории и цели общества: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1979. – 406
с.
10. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии.
Том 1. // К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд. 2-е, т.23. – М.: Госполитиздат,
1960. – С.6-785.
11. Маркс К. Критика политической экономии [Первая часть]
// К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд. 2-е, т.46, ч.І. –
М.: Политиздат, 1968. – С.88-501.
12. Маркс К. Критика политической экономии [Вторая часть]
// К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., изд. 2-е, т.46, ч.ІІ. –
М.: Политиздат, 1969. – С.14-340.
13. Белорус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальное устойчивое розвитие: Монография. – К.: КНЭУ, 2006. – 488 с.
14. Друкер, Питер. Ф.
Задачи менеджмента в ХХІ веке: Пер. с англ. – М.: Издательский
дом «Вильямс», 2003. – 272
с.
15. Аристотель. Топика. // Аристотель.
Соч. в 4-х томах. Т.2. М.: Мысль, 1978. – С.347-532.
16.
Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории: сб. – пер. с англ. – 3-е изд. М.:
Айрис-пресс, 2006. 592 с.
17. Бетелл Т.
Собственность и процветание: Пер. с англ. – М.: ИРИСЭН, 2008. 480 с.
18. Конкурентоспроможність економіки України: стан і перспективи підвищення / За ред. д-ра екон. наук І.В.Крючкової. – К.: Основа, 2007. – 488 с.
19. Голиков В.И.
Управление и система экономических отношений. – К.: Наукова
думка, 1984. – 247 с.
20. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и
машине: Пер. с англ. - 2-е издание. - М.: Наука, 1983. - 344 с.
21.
Конфуций. Ли цзи. // Древнекитайская философия.
Собр. соч. в 2-х томах. Т.2.
– М.: Мысль, 1973. -383 с.
22.
Глушков В.М. Введение в АСУ. – К.: Техника, 1974. – 319 с.
23. Гейтс Б. Бизнес
со скоростью мысли: Пер. с англ. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 480 с.
24. Дрожжинов В. Система стандартизации
информационного общества // http://www.iks-media.ru/articles/457984.html
25. Иващенко П. В. Стандартизация
спутниковых технологий и средств связи. // http://www.ucrf.gov.ua/img/zstored/
26. http://www.xumu.ru/ssm/78.html
27. Акофф Р. Планирование в больших экономических системах /
Пер. с англ. – М.: Сов. радио, 1972. – 224 с.
28. Акофф
Р., Эмери Ф. О целеустремленных системах / Пер. с
англ. – М.: Сов. радио, 1974. – 272 с.
29. Немчинов В.С. Избранные произведения. Т. 5. Планирование и народнохозяйственный
балансы. – М.: Наука, 1968. – 430 с.
30. Черваньов Д.М., Нейкова Л.І.
Менеджмент інноваціно-інвестиційного розвитку
підприємств України. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 514 с.