Історія. 2. Загальна історія

Павлюк М.В.

Запорізька державна інженерна академія

Самоназви давніх слов’янських племен

Міфоепічну традицію слов’яни виклали, здається, в замінному вигляді - у фольклорі (Золотослов, Голубина книжка тощо), літописах і хроніках (Повість врем’яних літ, „Великі хроніки”) тощо. Родину епонімів етносу в слов’ян заступає родина богів, як у германців і кельтів. Їхні імена містять усі належні іменні показники (першу трійцю - як показники, другу трійцю - як називники). Відзначимо передання щирого носового показника та, як наслідок, купчення двох показників: Перун ← Стрибог P- -n ← -n-.

Сварог

Перун Хорс Дажбог Стрибог Симаргл Мокош

П’ятниця

P- -n -r- D- [← -n-] -l- M-

Цілком природньо постає питання про ймовірне збереження слов’янами первісних гілкових етнонімів. Перший такий етнонім слов’яни зберегли, можливо, двома етнонімами в „проривних” гілках - драгувіти й дреговичі. Відмінність голосного в основі має, певно, діалектну природу. Відзначимо однаковий пошир основи, що сприяє появі традиційної етимології - драгвá , дрегвá „трясовина, болото”. Іменні показники мають додатковий характер: в одному разі ним є губний проривний у лаві всіх „провідних” показників, у другому - зубний проривний як нормативний у гілці. У тих же гілках та, до того ж, на нормативних позиціях знаходимо відповідників первісної самоназви кожної з них: кашеби (плс. кашуби) - гр. ахайви, інд. ікшваку, герм. гавки (хавки), клт. ікени, вірм. ахбак, фрак. скайбої; бодричі (ободрити) - гр. бойоти (беоти), інд. бгоджа, герм. [гати → геси], клт. бойі, дард. боти.

Зважимо на те, що етнонім „кашебі” потрапляє до фонопари 1-го типу v/b-гілки ду(д)ліби - кашебі (з природніми для неї препозитами du(d)l- та kas- до основ -ěbi та -śebi). Відзначимо, що обох етнонімів перекинуто на неналежні для фонопари позиції, але тепер, здається, зрозуміло навіщо. Знову стикаємося з подвоєнням етноніму: бодричі або ободрити серед полабських слов’ян, що побутували берегами Мекленбурзької затоки між річки Трава й Варна; ободрити - плем’я, що побутувало в районі Белграду. Другий етнонім має, певно, заступити фоноваріацію (гр. беоти - фіванці, інд. бгоджа - шибі тощо), але, певно, на іншій позиції (див. далі).

Інша історія відбувалася у v/b-гілці. В іранців етноніми фонопари 1-го типу d/t-гілки ніби передають іменний показник етнонімам фонопари 2-го типу v/b-гілки: parδava, parsa - kurdmandž ← aorsoi - siraka (← *aordsoi - *sirdaka, пор.: ілір. ardiei - sardeati). У слов’ян передання не сталося радимичі - серадзяни (← *ard- - *serd-). Проте, другий етнонім тієї фонопари став ніби взірцем на створення двох етнонімів на тій самій 3-ій позиції, але не „фонопарних” груп (2-ої та 4-ої) - српи (балканські) - серб’є (лужицькі). Ба більше, можна казати, що в третій парній за номером лаві гілок l-гілці того взірця контаміновано з самоназвою двох племен - словани (словаки) та словени (ілменські): slov- ≈ serb- ← serd-. Річ у тім, що етноніми l-гілки справляють таке враження, що й їхні відповідники: гр. еоляни „ели”, інд. панчала „п’ять ла”. Відмінність полягає в тому, що в слов’ян гілковий етнонім, що є, зрештою, показниковим, прибирає s mobile як препозит та основу самоназви спільноти як постпозит (-вени ← венеди). Етноніми „српи” та „серб’є” не кандидують, звісно, на роль зберігача гілкової самоназви; вони лише створюють подвоєння етноніму через те, що етнонім „кашебі” потрапив до фонопари.

Відтак, перейдемо до вияву збереженої самоназви „носових” гілок. У разі n-гілки стикаємося з трьома етнонімами фоноквартету, починаючи від 2-го, як у кельтів, але в кельтів то були етноніми пересічних племен і перший етнонім потрібно відтворювати, а в слов’ян - то були самоназви давніх племен, тобто гілок спільноти й відтворений перший етнонім збігається з наявним етнонімом пересічного племені: *рани = рани. Античні автори повідомляють нас про самоназву слов’ян - венеди, а середньовічні автори відзначають їхній поділ на три давні племені - анти, словени та венети, чиє розселення ототожнене з пеньківською, празькою та дзедзіцькою АК. Слов’яни мають чотири етноніми, але традиційно лише три з них відіграють роль самоназви „провідних” гілок. З огляду на пересічність етноніму „рани” насмілимося припустити „первісну пересічність” етнонімів „словени, анти, венети”. Навести кельтський приклад доречно, як із огляду на основу етнонімів, так із огляду на добірку показників, зважимо, „провідних” гілок. Річ у тім, що таку саму добірку показників знаходимо в етнонімах 1-ої групи v/b-гілки, через що етноніми фонопари 1-го типу ду(д)ліби - кашубі змушені перейти на інші позиції. Маємо й балтський приклад добірки з шести етнонімів із усіма показниками, що потрапляють до 4-ої та 3-ої груп, гуртуючись із етнонімами фонопари 2-го типу.

^(*)рани	словени			анти			венети
		^(*)рани словени анти венети	*amri venelli ambiani veneti	езерці міленці драгувіти сагудати		атторичі атурежани ентарадичі хотироги
				ду(д)ліби ... српи ...
				... ... ... ...	prusi ljubavai kurši dainavai
				кашебі ... серб’є ...	sambai skalavai nadravai sudavai

Отже, самоназву „носової” гілки збережено у фоноквартетові етнонімів на відміну від самоназви „провідної” гілки, збереженої двома фонетично тотожними етнонімами (єдиного винятка - етноніма „кашебі” рятує, певно, пара етнонімів „српи - серб’є”). Самоназву m-гілки зберігають, певно, етноніми таких племен: атторичі, атурежани, ентарадичі й хотироги (за Географом Баварським). Скидається на те, що вони й складають потрібний фоноквартет із фонопарою 1-го типу та, здається, з потроєнням першого етноніму. Відзначимо сталий пошир основ та розмаїття постпозитів: атто-, ату-, ента-, хоти- (-р-) -ичі, -ежани, -адичі, -оги. Сталого пошира, чи то пак, 1-ого в лаві іменних показників пов’язано, певно, з попереднім „показниковим епізодом”.

Залишається одна невідповідність: „провідних” гілок маємо чотири, як і чотири пари фонетично тотожних етнонімів за участю самоназви кожної гілки, а „носових” гілок - лише дві, як і два фоноквартети за участю самоназви кожної гілки. Двох додаткових фоноквартетів розкидано, ймовірно, по 4-их групах „провідних” гілок. Їхні етноніми становлять такі собі мішані фонопари, де на позиції називника чергуються показники, так би мовити, показникових гілок, тобто v/b- та m-гілки (показники в етнонімах фоноквартетів 1-их груп). На позиції показника, відповідно, чергуються плавні звуки (єдиний виняток ув r-гілці). Ті етноніми посідають парні позиції (2-у та 4-у) в 4-их групах та чергуються за порядком pVl-/ mVr- → mVr-/ pVl- тощо.

венеди
^(*)рани	словени		анти		венети
		^(*)рани словени анти венети	... ... драгувіти ...	атторичі атурежани ентарадичі хотироги
	... ... словани ...		ду(д)ліби ... српи ...		дреговичі ... ... ...
... плісни ... мільчани	... моравани словени полочани		кашебі полаби серб’є морави		бодричі моричани ободрити плоні

Зважимо на поділ гілок на дві трійці за місцем збереження первісних етнонімів: друга трійця - на належних місцях, але першої трійці - перекинуто на неналежні позиції; r-гілки - до „проривних” гілок (1-а група - 3-я позиція, 2-а група - 1-а позиція); l-гілки - на треті позиції своїх парних груп (2-ої та 4-ої); n-гілки - на позицію нової самоназви „провідних” гілок, окрім першої (r-гілки). Власне етнонім „рани” виявляється єдиним, що може посісти нормативну позицію, хоча він збігається з коректно відтвореною самоназвою r-гілки.

Таким чином, слов’яни зберігають усі первісні самоназви давніх племен (гілок спільноти) у двох примірниках у „провідних” гілках та у вигляді фоноквартету в „носових” гілках. Щоправда, другий примірник первісної самоназви v/b-гілки заступає перший етнонім фонопари 1-го типу, а перший етнонім фоноквартету первісної самоназви n-гілки потребує відтворення, що, однак, збігається з етнонімом пересічного племені. Перехід того етноніму, що зберігає первісну самоназву v/b-гілки, до фонопари спричиняє до появи пари своїх заступників, штучно вироблених за взірцем другого етноніму фонопари 1-го типу d/t-гілки. „Провідних” і „носових” гілок ніби зрівняно за кількістю одиниць учасників. До пари фонетично тотожних етнонімів первісної самоназви додано оригінальну фонопару етнонімів у 4-их групах. Три етноніми саме цього фоноквартету заступають первісні самоназви давніх слов’янських племен, що посідають парні за номером позиції в лаві гілок. Нові самоназви решти гілок становлять, певно, предмет окремого дослідження.

Література.

Ковалев Г.Ф. Этнонимия славянских языков. - Воронеж, 1989.

Ловмяньский Х. Русь и норманны. - М., 1985.

Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). - К., 1990.

Романска Цв. Славянските народи. - С., 1972.

Павлюк Микола Васильович

Запорізька державна інженерна академія

кафедра українознавства, ст. викладач

69097 м. Запоріжжя

вул.. Запорозького козацтва 15-б, кв. 25

(0612) 277-00-06