д.г.н. Воловик В. М., бакалавр Колесник К. В.

Вінницький державний педагогічний університет, Україна

Компонентна структура етнокультурного ландшафту

При деталізації кожного з базових компонентів, етнокультурний ландшафт має складну структуру. Це залежить від позиції дослідника й обраного підходу. У дослідженні етнокультурного ландшафту можна виділити два підходи – природоцентричний і культуроцентричний.

У першому випадку природна основа формується в центрі дослідження, а культурна – на периферії. Відповідно, детальніше досліджуються природні компоненти етнокультурного ландшафту, а культурні компоненти з’являються в згорнутому виді й розглядаються як етнокультурне середовище. Структура етнокультурного ландшафту при природоцентричному підході виглядає так: гірські породи, рельєф, клімат, води, ґрунт, рослинність, тваринний світ і культурне середовище. Прикладом використання такого підходу є розробка структури етнокультурного ландшафту як об’єкту етноекології і включає: рельєф, клімат, води, ґрунт, рослинність, тваринний світ й етнос.

При етнокультуроцентричному підході, коли культурній основі ландшафту приділено пріоритетну увагу й компонентне розгортання культурного ландшафту припускає ширшу представленість культурних компонентів, природа розглядається як фізико-географічне оточення. При етнокультуроцентричній моделі структура етнокультурного ландшафту складається з таких компонентів, як натуральні ландшафти, суспільство, господарство, селитебні ландшафти, мова, духовна культура. В. М. Калуцковим запропоновано методологічну модель етнокультурного ландшафту, яка побудована на основі шестикомпонентної моделі «ромашки». У центрі – основний системоформуючий елемент, який утримує його цілісність, – етнос (на локальному рівні – конвіксія) [4].

Модель підкреслює той факт, що будь-який етнокультурний ландшафт уже має свого колективного «користувача», у ролі якого – етнос, який створює, освоює, осмислює ландшафт і «фіксує» інформацію про нього в різноманітних арте-, соціо- і ментифактах – предметах матеріальної культури, діалектах, топонімії. Тим самим етнос у даній моделі «подвоюється», відіграючи одночасно пасивну (об’єктну) і активну ролі.

У структурі етнокультурного ландшафту природне середовище через сукупність природних умов і ресурсів багато в чому відповідальне за формування певного типу традиційного господарства, а на зональному рівні — певного господарсько-культурного типу. Збереження навіть у неповній формі традиційного господарства (землеробського, промислового, скотарського) сприяє підтримці й іншим культурним компонентам і традиційній культурі загалом. Навпаки, руйнування традиційного господарства призводить до катастрофічних наслідків етнокультури.

Суспільство потрібно аналізувати в етнологічному, соціальному, сімейному, конфесіональному й іншому аспектах. Будь-який етнокультурний ландшафт має власне суспільство й сприймає ландшафтні комплекси як свої.

Селитебні ландшафти як каркасні, сприяють формуванню просторової структури етнокультурних і можуть розглядатися як спосіб просторової організації / самоорганізації етносу (села заселені українцями, містечка – євреями, поляками, вірменами). Міські селитебні ландшафти втратили етнокультурну специфіку, хоча й дисперсно заселені етнічними групами, отримавши ознаки «класичних» антропогенних ландшафтів. Для етнокультурного ландшафтознавства важливо, що навіть невелике село або хутір є центром світосприйняття й світорозуміння, джерелом формування відповідного образу ландшафту. Місцева народна географічна термінологія, топонімічна система відображає природні й культурні особливості етнокультурного ландшафту.

Духовна складова етнокультурного ландшафту охоплює сакральні і тафальні ландшафти, ритуальну практику, фольклор, інші види народного мистецтва. Два останніх компоненти (мова й духовна культура) є універсальними способами опису, збереження й ретрансляції етнокультурного ландшафту. Формування духовної культури залежить від багатьох чинників: «…висота і характер духовної культури також залежить від розквіту господарського життя, щільності населення, стану стосунків, а також і безпосередньо від клімату і зовнішнього виду ландшафту» [3, с. 245].

Вертикальна структура етнокультурного ландшафту. У 1988 році Ю. О. Вєдєнін здійснив аналіз вертикальної структури культурного ландшафту. Автор характеризує його як «цілісно територіальну локалізовану сукупність тіл і явищ, яка сформувалась у результаті взаємодії природних процесів і різноманітної діяльності людини, при цьому результати діяльності людини, втілені в об’єктах матеріальної і духовної культури, є частиною культурного ландшафту» [1, с. 49]. До складу компонентів автор відніс духовну культуру, а в описі моделі акцентував увагу на потенціалі інтелектуально-духовної енергії культурного ландшафту. У вертикальній структурі культурного ландшафту Ю. О. Вєдєнін виділив 2 шари – природний і культурний, хоча автор припускає можливість виділення самостійного технічного або природно-технічного шару [1]. Таку структуру, з певними корективами, можна використати для етнокультурного ландшафту.

Потужність етнокультурного шару визначається часом освоєння й характерними для нього стратами, виражених у поєднанні сучасної культури та етнокультурної спадщини (артефакти етнокультурного шару). До природного шару віднесено сукупність натуральних та антропогенних компонентів. Цей шар, імовірно, маючи на увазі його «некласичну природність», Р. Ф. Туровський пропонує називати супраприродним, підкреслюючи значимість не походження й стану природних компонентів, а їх місце в етнокультурному ландшафті: наприклад, рельєф містечка багато в чому сформований штучно, але його роль у ландшафті від цього не зменшується. Це дозволяє частину природного шару, а саме перетвореної природи ототожнити з антропогенними ландшафтами, у межах яких формується певний культурний шар [2].

В етнокультурному шарі ландшафту виділено ще 3 компоненти:

· ментифакти, які характеризують найстійкіші елементи культури (релігія, мова, фольклор, традиції мистецтва);

· соціофакти, які характеризують зумовлені культурою зв’язки між людьми (структура родини, принципи виховання дітей, політичний лад);

· артефакти, які опосередковано пов’язують людей з матеріальним середовищем (види виробничої діяльності, знаряддя праці, житло, одяг).

Особливе місце у схемі етнокультурного ландшафту відведено етнокультурній спадщині. Етнокультурний ландшафт як просторове утворення має топічну та хоричну структуру. У вертикальній використаний компонентний підхід, який дозволяє виділити етнокультурний і природний шари, що поділяються на відповідні компоненти [2]. У схемі просторової організації етнокультурного ландшафту застосовано модель поляризованого ландшафту, в основі якої – селитебні та дорожні каркасні ландшафти.

Література:

1. Веденин Ю. А. Искусство как один из факторов формирования культурного ландшафта / Ю. А. Веденин // Известия АН СССР. Серия географическая. – 1988. – №1. – С. 49.

2. Воловик В. М. Етнокультурні ландшафти: регіональні структури і природокористування : [монографія] / В. М. Воловик. – Вінниця : ТОВ «Вінницька міська друкарня», 2013. – 464 с., іл.

3. Геттнер, А. География. Ее история, сущность и методы / А. Геттнер. – Л.; М. : ГИ, 1930. – 416 с.

4. Калуцков В. Н. Ландшафт в культурной географии / В. Н. Калуцков. – М. : Новый хронограф, 2008. – 320 с.