Право/9. Цивільне право

Аспірантка Морозова В. О.

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Україна

Інформаційні права фізичної особи у сфері охорони здоров’я в Україні як суб’єктивні цивільні права

Інформаційні права властиві будь-якій сфері життєдіяльності суспільства, і, насамперед, сфері охорони здоров’я. Метою нашої праці є аналіз поняття інформаційних прав у сфері охорони здоров’я в Україні через призму поняття суб’єктивних цивільних прав.

Права у сфері охорони здоров’я, передбачені главою 21 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України) [1], конкретизовані в Основах законодавства України про охорону здоров’я (далі – Основи) [2], зокрема у ст. 6 Основ. Ці права включають, зокрема, право на необхідний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку, право на медичну допомогу, на інформацію про стан свого здоров’я та його таємницю.

Суб’єктивне цивільне право визначає міру та межі можливої або дозволенної поведінки особи, що передбачена відповідними нормами об’єктивного права. Таким чином, суб’єктивне право, що виникає на підґрунті об’єктивного права, належить конкретному суб’єкту, забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами, гарантується державою та при необхідності захищається силою державного примусу. Реалізація суб’єктивного права залежить від волі конкретного суб’єкта, який має право утриматися від реалізації свого суб’єктивного права, тому воно і має назву суб’єктивного.

Суб’єктивні права можуть набуватися на підставі закону чи на підставі певних юридичних фактів, наприклад, вчинення правочину. Так, при зверненні особи до закладу охорони здоров’я вона набуває суб’єктивних цивільних прав як пацієнт. Відповідно до ст. 3 Основ, пацієнт – це фізична особа, яка звернулася за медичною допомогою та/або якій надається така допомога. Між пацієнтом як уповноваженою особою та лікарем (закладом охорони здоров’я) виникають відповідні суб’єктивні цивільні права та обов’язки.

Суб’єктивне право як міра можливої (дозволеної) поведінки включає елементи, які в сукупності становлять його структуру. Н. І. Матузов (розробник теорії суб’єктивних прав) включив до структури суб’єктивного права правомочності, які виражаються в можливості: діяти (право на власну поведінку уповноваженої особи (право-поведінка); вимагати (право на належну поведінку з боку інших осіб (право-вимога); користуватися певним соціальним благом (право задовольняти свої матеріальні і духовні потреби (право-користування); мати захист (право звертатися до компетентних органів держави і привести в дію механізм примусу в захист своїх інтересів, якщо право порушене (право-вимагання) [3, с. 318].

Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин повинна володіти цивільною правоздатністю (ст. 25-27 ЦК України), а в деяких випадках її можливість виступати носієм конкретних суб’єктивних цивільних прав вимагає наявності в неї певного обсягу цивільної дієздатності (ст. 30-32 ЦК України). Тобто, низка суб’єктивних прав у сфері охорони здоров’я, у тому числі інформаційних, залежить від обсягу цивільної дієздатності фізичної особи.

У цьому зв’язку відмітимо можливість поведінки суб’єкта цивільних правовідносин (пацієнта), що пов’язана із захистом своїх цивільних прав, у випадку їх порушення. Учасники цивільних правовідносин мають рівне право на захист та вільні в обранні конкретного способу захисту. Так, учасники цивільних правовідносин можуть захищати свої порушені права безпосередньо в момент їх порушення за допомогою самозахисту (ст. 19 ЦК України) або шляхом застосування передбачених законом заходів оперативного впливу за власною ініціативою. Крім того, закон передбачає судовий захист цивільних прав (ст. 3 ЦК України) як основну форму захисту порушених прав.

За нормами ЦК України інформація є окремим об’єктом цивільних прав (ст. 177) та визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 200). Поряд із цим ЦК України окремо виділяє і суб’єкта інформаційних правовідносин, що підкреслює специфіку інформаційних правовідносин.

Згідно з законодавством України кожна особа має право на отримання достовірної та своєчасної інформації про фактори, що сприяють збереженню здоров’я або здійснюють на нього шкідливий вплив, включаючи інформацію про санітарно-епідеміологічне благополуччя району проживання, раціональних нормах харчування, про продукцію, роботи, послуги, їх відповідність санітарним нормам, про інші фактори, а також про можливості та умови отримання медико-санітарної допомоги. Ця інформація повинна надаватися відповідними державними установами (місцевою адміністрацією) через засоби масової інформації або безпосередньо громадянам на їх запит.

Так, при зверненні до лікаря (закладу охорони здоров’я) конкретна особа набуває статусу суб’єкта як відносин з охорони здоров’я, так і інформаційних цивільних правовідносин. При цьому у неї виникають суб’єктивні інформаційні права у сфері охорони здоров’я, реалізація яких залежить від волі пацієнта та забезпечується виконанням відповідних суб’єктивних цивільних обов’язків лікарем (закладом охорони здоров’я).

Література:

1. Цивільний Кодекс України : закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

3. Матузов Н. И. Теория государства и права / Матузов Н. И. – М.: Юристъ, 2004. – 511 с.