Економічні науки/ 15. Державне регулювання економіки

Головач Ю.В.

Науковий керівник: Зибарева О.В.

Буковинська державна фінансова академія

НЕОБХІДНІСТЬ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

Гострота проблем, що нагромадилися в житлово-комунальному господарстві (ЖКГ), призвела до необхідності реформування цього сектору економіки. Реформа проходить  повільно і неефективно, тобто реально не відбувається покращення ситуації щодо виробництва та споживання житлово-комунальних послуг як в частині надання населенню якісних послуг, так і оплати житлово-комунальних послуг по оптимальним цінам і тарифам.  Після вартості  продуктів харчування житлово-комунальні послуги займають друге місце в структурі витрат більшості громадян України.У зв'язку з цим, реформування ЖКГ є однією з найбільш актуальних проблем.

Ключові слова: тарифи, економічно обґрунтовані витрати, довгострокова оренда, рентабельність, перехресне субсидування

Постановка проблеми. Механізм регулювання житлово-комунальної сфери склався за часів СРСР і у спадок передався Україні, зазнавши лише незначних змін. Зокрема, визначальним залишився вплив держави на житлово-комунальне господарство. Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) – це галузь національної економіки, результати фінансово-господарської діяльності якої значною мірою впливають на соціально-економічні показники розвитку суспільства, зокрема на інші сфери міської економіки і через ціни й тарифи на житлово-комунальні послуги впливає на структуру грошових витрат населення, формуючи тим самим масштаби й структуру ринку споживчих товарів і послуг. У зв'язку з цим, реформування ЖКГ є однією з найбільш актуальних проблем, тому що вона стосується інтересів як населення, так і всього  народного господарства України.

Аналіз досліджень і публікацій. Розгляду питань державного регулювання житлово-комунального господарства присвячені наукові дослідження багатьох учених-економістів та практиків: Шевська О.І., Драган О.І, Пісьмаченко Л.М.[1,2,3]. Зокрема Драган О.І аналізує стан науково-технічного розвитку у провідних галузях житлово-комунального господарства, Пісьмаченко Л.М. обґрунтовує необхідність і способи реалізації реконструкторських заходів в даній сфері, а Шевська О.І. вказує на особливості регіонального управління житлово-комунальним господарством.

Метою дослідження є аналіз механізму формування тарифів на послуги підприємств житлово-комунального сектору, виявлення проблем, що існують в даному секторі економіки та визначення шляхів реформування ЖКГ.

Результати. Державне регулювання цін на Україні здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін. На житлово-комунальні послуги державне регулювання цін запроваджено Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 „Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)". Разом з цим повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін (тарифів) на житлово-комунальні послуги встановлюються й іншими нормативно-правовими актами. Зокрема, Законами України "Про місцеві державні адміністрації", "Про питну воду та питне водопостачання", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про природні монополії" та прийнятим 24 червня 2004 року Верховною Радою України Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги належить до повноважень органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування затверджують ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво. У разі затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги нижчими від розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво орган, що їх затвердив, зобов'язаний відшкодувати з відповідного місцевого бюджету виконавцям/виробникам різницю між затвердженим розміром цін/тарифів та економічно обґрунтованими витратами на виробництво цих послуг [4].

Такі відшкодування часто застосовуються в практиці ЖКГ. З однієї сторони, вони зменшують навантаження на споживачів стосовно оплати ЖКП, а з іншої - створюють ще один напрям витрат бюджету. У цьому напрямі помітною є тенденція до постійного зростання тарифів в напрямі досягнення економічно обґрунтованого рівня та зменшення бюджетних асигнувань. Але зазначене вирівнювання повинне відбуватись продумано, так як зростання тарифів призводить до зростання заборгованості населення і зменшення надходжень у рахунок сплати. Проведені економістами дослідження показують, що підвищувати тарифи на житлово-комунальні послуги можна до межі, коли платежі за послуги не перевищують 6% середнього доходу населення або 15 % прожиткового мінімуму. Це забезпечить досягнення рівня збору за надані житлово-комунальні послуги в 95% [5].

В українській практиці існує декілька методів розрахунку тарифів в сфері ЖКГ, найрозповсюдженішими з яких є метод калькуляції собівартості + прибуток + ПДВ + спеціальний податок; метод планування повної собівартості та метод розрахунку за усередненими показниками. Зазначені вище методи використовуються по-різному в регіонах України, через що виникає неоднорідне тарифоутворення на послуги підприємств ЖКГ. Проте, саме тому, що право встановлення тарифів на комунальні послуги мають місцеві органи самоврядування, останній метод є найбільш популярним, і саме тому простежується різка розрізненість у цінах на комунальні послуг різних регіонів. Наприклад, на початок березня 2009 року, найбільше сплачували кияни за один квадратний метр площі більш ніж 1 грн. 50 коп., найменше - жителі Хмельницького та Полтави, від 30 до 37 копійок. Холодна вода найдорожчою була у Кіровограді та Луганську - біля 2 грн. за кубічний метр. Водночас, в Чернігові сплачували всього 68 копійок. За користування гарячою водою жителям Луцька доводилось платити 37 грн. за людину, а в Севастополі - лише 14 [6].

Необхідно розробляти нові підходи до розподілу державних коштів у сфері ЖКГ, впроваджувати новітні технології розрахунку вартості послуг та за допомогою органів державної влади, жорстко регулювати грошовий обіг у структурі ЖКГ. Саме тому необхідні нові кроки з боку держави щодо реорганізації розподілу фінансових ресурсів та прозорості у розрахунку тарифів на послуги житлово-комунального сектору. Багато країн Східної Європи, наприклад Чехія, Литва, Угорщина, Польща та Естонія пішли шляхом залучення приватних операторів. Особливість реформування в тому, що районна адміністрація, будучи власником інфраструктури систем теплопостачання, може на договірній довгостроковій основі (довгострокова оренда з правом внесення змін) залучати операторів з експлуатації систем теплопостачання на конкурсній основі. В договорах довгострокової оренди визначаються гарантійні зобов’язання і заходи відповідальності за дотримання вимог регіональних та комунальних стандартів надійності та ефективності функціонування систем теплопостачання. У Литві приватні оператори контролюють 42% ринку тепла. У контракті з ними міська влада обумовлює: граничний рівень витрат; параметри технічної ефективності систем теплопостачання; характеристики якості обслуговування і задоволеності клієнтів; гарантії збереження основних фондів та екологічні обмеження [5].

Україні також варто покінчити з практикою безповоротної підтримки ЖКГ та залучити приватний сектор до його реформування, зокрема на умовах оренди та концесії. Така політика здійснюється в більшості країн світу на основі кількох моделей, найбільш прийнятною серед яких для України є французька модель, що передбачає збереження муніципальної власності на інженерні та інфраструктурні об’єкти при здійсненні приватного управління на умовах оренди. Це забезпечить надійне джерело фінансування ЖКГ, можливість модернізації та підвищення ефективності через енергоощадні технології.

Важливим аспектом реформування ЖКГ є уникнення перехресного субсидування одного виду діяльності за рахунок іншого, однієї категорії споживачів за рахунок іншої.

Відповідно до чинного законодавства, рівень рентабельності для підприємств ЖКГ формується з урахуванням необхідності сплати податку на прибуток підприємств та спрямування отриманого прибутку на технічне переоснащення підприємств і не повинен перевищувати в цілому по підприємству 12 %. Рівні рентабельності, які враховуються у тарифах для кожної категорії споживачів не визначені. При затвердженні тарифів органи місцевого самоврядування зловживають такою невизначеністю і перекладають частину витрат від надання послуг населенню на бюджетні установи та інших споживачів, включаючи у тарифи для них необґрунтовано завищені норми рентабельності. При цьому спостерігається встановлення тарифів для населення значно нижче собівартості послуг, а для бюджетних установ та інших споживачів – значно вище собівартості послуг. У результаті невиправдано зростають витрати бюджетів та собівартість продукції та послуг інших споживачів. Слід зазначити, що така ситуація є не на користь у тому числі й для населення, адже в цьому випадку зростають споживчі витрати людей, які вони сплачують за товари та послуги до ціни яких включено завищену вартість комунальних платежів.

Так станом на 01.02.2009 тарифи для комерційних споживачів перевищували тарифи для населення в деяких обласних центрах в декілька разів, зокрема: у 5,6 раз у м. Севастополі на послуги теплопостачання; у 5 раз у м. Полтава та у 5,2 рази у м. Харкові на послуги водопостачання; у 13,1 раз у м. Харкові на послуги водовідведення. Добре відомі останні спроби необґрунтовано підвищити тарифи для бюджетних та промислових споживачів у м. Києві, переклавши на них левову частину витрат від надання послуг населенню. Аналіз цих подій показав: якщо би тарифи для бюджетних установ і інших споживачів були тоді уведені у дію, ціни на усі товари та послуги зросли би щонайменше на 7-12%.

З метою уникнення подібних ситуацій при формуванні тарифів пропонуємо обмежити рівень рентабельності для кожної категорії споживачів на рівні не більше ніж 30 % та встановити розподіл споживачів за категоріями відповідно до економічно обґрунтованого розподілу витрат, пов’язаних з наданням послуг даним категоріям.

Аналізуючи кроки, здійснені державою щодо реформування ЖКГ, слід сказати, що у 2008 році Міністерством з питань житлово-комунального господарства було створено необхідну структуру – Державну житлово-комунальну інспекцію, завданнями якої є участь відповідно до компетенції у реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства а також здійснення в межах своїх повноважень державного контролю (нагляду) за дотриманням законодавства, стандартів, нормативів, норм, порядків і правил у сфері житлово-комунального господарства [7].

Відповідно до Указу Президента від 28.12.2007 «Про концепцію ціноутворення у сфері ЖКП» одним з принципів встановлення тарифів на ЖКП є обов’язковість запровадження окремої звітності про діяльність з виробництва, передачі та постачання послуг [8]. Даний принцип знайшов підтвердження і в спільному листі Антимонопольного комітету та Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 31.03.2009 «Про удосконалення державного регулювання у сфері ЖКГ», відповідно до якого органи місцевого самоврядування, що встановлюють тарифи, повинні вимагати від підприємств-постачальників, що є суб’єктами природних монополій, інформацію про їх витрати, використання прибутку, показники ефективності діяльності [9].

Узагальнюючи, можна зробити висновок про необхідність реформування ЖКГ в напрямі зменшення участі держави в відшкодуванні частини тарифів, необхідність розвитку ринкових відносин в ЖКГ та вдосконалення механізмів тарифоутворення в цій сфері. Можливими шляхами вирішення розглянутих вище проблем є:

· Розвиток конкурентного середовища в галузі шляхом поєднання урядових та бізнес-механізмів, що створить умови для вливання інвестицій;

· Зміна тактики ціноутворення: від простого підвищення тарифів до їх диференціації з урахуванням якості;

· Уникнення перехресного субсидування в галузі через обмеження рівня рентабельності для кожної категорії споживачів та розподілу споживачів за категоріями відповідно до економічно обґрунтованого розподілу витрат;

· Реалізація завдань, покладених перед Державною житлово-комунальною інспекцією;

· Забезпечення подання підприємствами-постачальниками звітності органам місцевого самоврядування з метою забезпечення прозорості процесу прийняття рішень, обґрунтованого встановлення тарифів.

Література:

1. Шевська О.І. Напрями науково-технічного розвитку житлово-комунальних підприємств// Економіка та держава. – 2009.-№6.-ст.103-105

2. Драган І.О. Державне управління розвитком житлово-комунального господарства й принципи його реформування // Економіка та держава. – 2009.-№4.-ст.87-90

3. Пісьмаченко Л.М. Державне управління в галузі житлово-комунального господарства // Економіка та держава. – 2008.-№4.-ст.74-76

4. Закон України «Про житлово-комунальні послуги» // Міське господарство України.-2004.-№3.- ст.19-27

5. www.dt.com.ua

6. Стан та перспективи реформування житлово-комунального господарства України // Аналітичне дослідження. - К.: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2004. – ст.100

7. www.minjkg.gov.ua

8. Указу Президента «Про концепцію ціноутворення у сфері ЖКП» від 28.12.2007 //http://www.president.gov.uа

9. Лист Антимонопольного комітету та Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 31.03.2009 «Про удосконалення державного регулювання у сфері ЖКГ» // http://www.amc.gov.ua