Филологические науки/7. Язык, речь, речевая коммуникация

ст. викладач Ніколаєнко І.В.

Академія праці і соціальних відносин федераціїї профспілок України, Україна

Пам’ять та її роль в романах Кадзуо Ісігуро.

Романи англійського письменника японського походження Кадзуо Ісігуро можна віднести до так званого псевдоісторичного роману, який характеризується створенням своєї апокрифічної історії, де офіційні історичні події доповнюються автором на власний розсуд, пародіюються і в кінцевому результаті відбувається повна чи часткова зміна “класичної історії” на альтернативну.

Письменник передає право голосу герою, крізь призму сприйняття якого подано всі події та персонажі роману. Використання такого типу оповіді зумовлює і особливості композиції: ретроспективне розгортання сюжету, коли оповідач, перебуваючи на порозі небуття, згадує все своє життя, аналізуючи власні вчинки та поведінку людей, які його оточували. Сама назва роману визначає такий тип оповіді - вона інтенсифікує об’єм культурної пам’яті, пробуджує асоціації та апелює до життєвого досвіду читача. А використовуючи форму сповіді письменник скорочує відстань між автором і реципієнтом.

Кадзуо Ісігуро досліджує пам’ять та роль, яку минулий досвід відіграє в житті героїв його романів. Персонажі його романів часто намагаються зрозуміти, осягнути своє минуле як засіб поєднання його з сьогоденням. Однак їх збиває з пантелику відсутність необхідної інформації або їхнє небажання чесно проаналізувати деякі аспекти їхнього житт’євого досвіду і вони, також, стали жертвами прогалин властивих безпосередньо пам’яті.

К.Ісігуро використовує пам’ять як засіб для розгортання сюжету, він розміщує своїх персонажів в якомусь закритому середовищі, де із самого початку присутня якась тривожна аура, якесь нерозуміння, що оточує персонажів, але в намаганні внести певну визначеність в оповідь, автор радше ризикує обманути читача.

К.Ісігуро використовує пам’ять на різних рівнях. На просто технічному рівні - це як метод оповіді, що дає багато свободи. Композиційно він може розмістити оповідь про події, які відбулися тридцять років тому назад поруч із подією, що мала місце два дні тому. Але беручи до уваги те, що оповідь розвивається хронологічно в рамках розгортання сюжету, автор все ж таки дотримується певного порядку у викладі.

В усіх романах К.Ісігуро відчувається стійкий інтерес у стосунках між історією і пам’яттю. Письменник із задоволенням досліджує непросте співіснування індивідуальної та суспільної пам’яті. Один із структурних конфліктів в майже в кожному його романі виникає тоді, коли головний герой намагається, як правило безрезультатно, примирити свою пам’ять з історичною пам’яттю свого народу і своїх співвітчизників. Зусилля кожного оповідача направлене на те, щоб суспільний і колективний досвід зміг підкорити або спотворити особисту пам’ять. В кожному романі підтверджується важлива роль, яку може відіграти особиста пам’ять, щоб допомогти нам повернути і знову пережити непередбачуваність історичних моментів перед лицем детермінованих тенденцій національної колективної пам’яті. І все ж таки в кожному романі у нас з’являється причина опиратися особистим прагненням оповідачів стосовно інтерпретації минулих подій, і деякі оповідачі визнають це більш відкрито ніж інші, щоб пояснити або виправдати свою не завжди бездоганну поведінку в минулому.

Конфлікт між колективною і особистою пам’яттю є фундаментальним в творчості К.Ісігуро. В його романах превалює тенденція, що особиста пам’ять здатна допомогти нам повернути минулий досвід, який суспільна історія може ігнорувати або не брати до уваги. Оповідачі К.Ісігуро структурують їхні оповіді

відповідно до помітних історичних подій, і в розгортанні текстів, вони, здається, перебувають ближче до подання певної правдивої версії про той період.

Але відновлення правди ускладнено особистим інтересом оповідача. Оскільки оповідачі прагнуть відновити, через особисту пам’ять, суспільний історичний контекст, в якому вони перебували, то роблять вони це так, принаймні частково, щоб виправдати свою власну поведінку в тому соціальному контексті. Отже повернення тієї “версії відсутньої правди” з боку оповідача повинно неодмінно компенсуватися розумінням читачем особистих виправдальних інтересів оповідача.

Оповідачі шукають привід та засоби щоб переосмислити минуле. Але це прагнення поступається їхньому відношенню до пережитого досвіду і намаганням управляти своєю пам’яттю. Вони пам’ятають щоб забути, вони відновлюють щоб стерти його.

Література:

1. Е. Цурганова “Современные зарубежное литературоведение

стран Западной Европы и США. Концепции, школы, термины.”

РАН, М., Интрада, 1999.

2. М. Коваль “Гра в романі і гра в роман” Львів, Піраміда, 2000р.

3. О. Бандровська “Творчість Девіда Лоджа і академічний контекст”, ЛДУ, Київ, Генеза , 1998р.

4. В. Скуратівський “У колі “Маятника Фуко” або ностальгія за священним” ж-л “Всесвіт” № 8; 1998р.

5. С. Коннор “Теоретики постмодернізму”, ж-л “Всесвіт” № 11 1998р.

6. Т. Денисова “Феномен постмодернізму: контури і орієнтири”,

ж-л “Слово і час” № 2 1995р.

7. А. Книга “Наратологічний аспект у дослідженні роману Маргерит Юрсенар “Записки Андріана” КМА “Наукові записки”. Філологічні науки. № 19 2000р.

8. Д. Мазін “Особливості художньої актуалізації персонажів в романах Салмана Рушді”. КМА “Наукові записки” Філологічні науки. № 19 2000р.

9. J. – F. Lyotard. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge University of Minnesota Press, 1999:

10. S. Connor. Postmodernist Culture. An Introduction to the Theories of the Contemporary. Cambridge, Blackwell Publishers Inc 1998.