Кравец Д.В., наук. керівник Рибаков В.В., Зуєв К.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Україна

Реформа інституційної системи політичних відносин та влади в Україні

З точки зору функціонування системи політичних відносин, Україна, безумовно, є державою з обмеженою демократією, інституційне сприйняття державної влади також обмежене. Україна являє собою у значній мірі ще централізовану політичну систему, в рамках якої існує лише незначна кількість політично активнофункцінуючих її ланок. Український соціум, у цілому, перебуває сьогодні в стадії транзитного переходу від посттоталітарного стану до політичного плюралізму й демократії від державно - командної до приватновласницької рин­кової економіки. Відповідно, такий - транзитивний (пере­хідний) стан вносить істотні корективи в інституційні процеси утворення системи політичних відносин і вла­ди. На перший погляд, створюється враження, що ситу­ація в цілому змінюється на краще. Але в дійсності вона практично залишається колишньою.

Перед Україною, як перед державою з відносно ни­зьким рівнем інституційного устрою політичної системи, стоять практично ті ж проблеми, що й перед багатьма пострадянськими державами. Особливо складним завданням для України в цьому процесі сьогодні є рефо­рмування інституційного устрою системи державної влади та політичних відносин. Тут потрібні серйозні радикальні та якісні перетворювання.

Функціональність інститутів політичних відносин і влади втрачається з тієї причини, що учасниками про­цесів у них є не стільки самі громадяни як суб'єкти полі­тики, скільки окремі їх "гідні" лідери, що саме й веде до формалізації й омертвлінню самоуправлінського буття суспільства. У таких умовах, як правило, не спрацьову­ють реформаційні процеси радикальної властивості, через те що, вони охоплюють лише окремі, а то й зов­нішні аспекти процеси функціонування соціуму, зали­шаючи суттєве поза змінами, тим самим не спонукають до розвитку, а лише компенсують його відсутність і до того ж спричиняють істотні й безповоротні витрати. Ре­зультативність таких реформаційних процесів пов' язана: по-перше, із змінами у психології людей, "інституціональної" довіри владним структурам; по-друге, об'єк­тивному інформуванню щодо проведення реформ у суспільстві, їх цілях, змісту. Як показують результати  дослідження, проведеного серед населення м Севас­тополя - біль­ша частина населення не вірить в ефективність запро­ваджених реформ, вважаючи що все це обман й реа­льних засобів ніхто не здійснює. Найбільш оптимістично настроєна мо­лодь (89%) вважають, що у реформ є середні шанси на успіх, хоча більша їх частина не уявляють зміст цих реформ. Люди середнього та похилого віку (64% й 43% відповідно) вважають, що у реформ немає жодних ша­нсів й не бажають їх підтримувати. Підтримувати рефо­рми у тому вигляді, в якому вони пропонуються, готові тільки 1% опитаних. [1].

Вихід із цієї ситуації існує, він знайдений досвідом багатьох розвинутих держав, застосування якого в Україні відповідно вимагає творчого індитифікованого мислення, фактичної зміни практикуючих традиційних підходів. Мова іде не стільки про децентралізацію й деконцентрацію державної влади та політичних відно­син, скільки у визначенні та визнанні потреби їх нового інституційного устрою в якості відправної точки, скла­дової частини політичної реформи.

Перша проблема, яку слід вирішити, полягає в з'я­суванні того, як і яким чином інститути державної влади та політичних відносин можуть адекватно реагувати, тобто відображати, охоплювати та відтворювати систе­му різноманітних інтересів суб'єктів політики, забезпе­чувати здатність їх до самоорганізації та самовряду­вання. Вирішення такої проблеми вимагає, насамперед, ефективного розподілу цілей та функцій державної влади по ієрархічній піраміді її інсти­тутів та органів. Тут необхідна концепція скоординова­ного механізму розвитку самостійності й відповідально­сті інститутів влади, управління та місцевого самовря­дування.

Сьогодні в Україні, в умовах кризи влади необхідно розробити в сфері її інституційного устрою ряд ефекти­вних дійових заходів, які можуть представлені в "Кон­цепції реформування інституційного устрою державної влади і управління", спрямованої на вирішення про­блем, що виникли сьогодні у цій сфері відносин. Харак­тер таких тактичних заходів, повинен продемонструва­ти цілеспрямованість, результативність інститутів вла­ди саме в плані проведенні стратегії такої реформи.

Друга проблема полягає в наданні інституційній системі політичних відносин та влади, такого якісного стану й таких рис, які б, по-перше, дозволили б весь їх потужний сукупний потенціал використати найбільш раціонально й продуктивно, а по-друге, спонукали б тво­рчому, конкурентному прояву самоуправлінських функ­цій громадян як суб'єктів політики. [2].

Можна із впевненістю припустити, що сьогодні Укра­їна повинна зосередити увагу на реалізації саме базо­вих завдань реформ, які забезпечують досягнення мети та дотримання її завдань, насамперед, у секторі дер­жавної влади та управління.

Отже, реформатори у запровадженні реформ інституцій­ної системи влади і політичних відносин в транзитивних державах, Україні зокрема, сьогодні стикаються із сер­йозними проблемами. Практика показує, що доводить­ся більшою мірою діяти винятково за обставинами та користуватися наявними ресурсами й можливостями. Саме така позиція і визначає сьогодні стратегію уряду України у впровадженні реформ.

 

Література

1.                 Соціологічне дослідження проведено науково-дослідницьким Центром соціологічних досліджень м. Севастополя. 2006 р.

2.                 Журнал «Політичні проблеми сьогодення». №20 К.: 2004 р.С.13-15