Біла І. С.
Національний педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова
ДО ПИТАННЯ ПРО ПРОБЛЕМИ БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ
РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ
Система державного
регулювання підприємництва на практиці реалізується через створення механізму
регулювання підприємництва. Останній являє собою певний спосіб організації
відносин між державою та підприємницьким сектором, який формується за допомогою
сукупності засобів державного впливу на економічну активність господарюючих
суб’єктів. Засоби
державного регулювання підприємництва визначають інструментарій елементів
означеної системи, які використовуються державою для реалізації поставлених
цілей та у сукупності складають механізм державного регулювання підприємництва.
Наявність різноманітних засобів впливу на підприємницький сектор та
необхідність вибору найдієвіших з них, таких, що відповідають економічним
умовам розвитку, та не розпорошують зусилля держави, створюють передумови
виникнення проблем функціонування механізму державного регулювання підприємництва
в Україні. Серед всього спектра проблем використання засобів державного
регулювання підприємницької діяльності, проблеми бюджетного фінансування
розвитку підприємництва, в тому числі і на інноваційній основі, набувають
гострої актуальності. Останнє пов’язано із світовою та вітчизняною фінансовою
кризою, що нівелює можливості держави щодо впливу на економічну активність
підприємницького сектору.
Нецільове використання бюджетних грошових
засобів в сфері державних закупівель, повного або часткового фінансування
інвестиційних угод в контексті планування та програмування економічного
розвитку, надання дотацій, є величезною проблемою для економічної дійсності
України. Так, наприклад в Україні у 2007 році обсяг виділених державою коштів
на держзакупівлі складав близько 50 млрд., тобто приблизно третина видаткової
частини бюджету. Однак, за оцінками експертів, близько 10% державних коштів
витрачаються або нецільовим чином, або пов’язані з корупційними схемами. Це
означає, що кожна четверта гривня з державного бюджету використовується
незаконно чи неефективно[6].
Окрім цього, в
Україні фактично ліквідовано централізовану систему координації і контролю
держзакупівель, що
забезпечує розвиток цієї складової в рамках єдиної державної політики. Базовими
експертно-оціночними та регуляторними функціями у повній мірі наділений лише
орган громадського контролю – спілка громадських організацій “Тендерна палата
України”. Означена, приватна за суттю, установа, використовує надані
повноваження для нав’язування державним замовникам платних послуг
консалтингових структур, мережі пов’язаних між собою засновницькими та
родинними зв’язками. Критичний стан функціонування системи державних закупівель
виявляється у дестабілізації виробничого процесу державних підприємств і зриві
виконання цільових програм, а отже і нівелюванні зусиль держави в контексті їх
фінансування.
Як свідчить практика, труднощі у використанні
бюджетних коштів в сфері державних закупівель не дозволяє виявити позитивний
потенціал даного засобу регулювання підприємницької активності. Останнє,
посилюється нестабільною економічною і політичною ситуацією, за якою
довгострокові контрактні зобов’язання з постачання товарів супроводжуються
значними ризиками, та з наявною репутацією держави як ненадійного і
неплатоспроможного замовника, у якого в разі банкрутства усі витрати по
невиконанню нею своїх зобов’язань несе постачальник.
Окремо зазначимо, що обсяг бюджетних
асигнувань, який має обмежений характер, є вирішальним параметром формування
державних закупівель на сучасному етапі розвитку України. Останнє не дозволяє
забезпечити прийнятну ефективність державного замовлення. Саме тому ці
механізми, доцільніше, на нашу думку, використовувати в системі індикативного
планування, адже державні закупівлі є типовим прикладом узгодження інтересів в
умовах ринкового макропланування, контрактної системи і внутріфірмового планування.
Так, наприклад, у 2004 році із загальної кількості 307 програм, передбачалося
фінансувати 152, в тому числі 114 виключно за рахунок державного бюджету, а у
2005 році фінансувалося 177 програм[4].
Наприклад, у 2007 році обмежено фінансувалася Національна програми підтримки
підприємництва в сумі лише 1,8 млн. грн., що не відповідає потребам
підприємницького сектору[3].
Посилює недоліки бюджетного фінансування нестуктуризованість,
невиваженість та відсутність деталізації програм та планів, що фінансуються
державою; відсутність чіткого формулювання і напрямів реалізації, очікуваних
результатів та їх економічного ефекту; велика кількість державних програм на
противагу недостатнього їх фінансування; відсутність суспільного контролю за
виконанням державних замовлень, планів та програм. В деякій мірі означені
проблеми вирішує Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» (від 17
жовтня 2008 року), яким хоч і
посилюються контролюючі функції в даній сфері та відкритості означених
процесів, однак повністю не виключаються можливості корупційних схем та
поширення лобіювання інтересів окремих груп.
Бюджетне фінансування в сфері дотацій, субсидій,
субвенцій, державних замовлень супроводжується непрозорими умовами надання усіх
видів преференцій суб’єктам. Так, наприклад, у 2003 році згідно державної
програми “Селекція у тваринництві та птахівництві” тільки чотири великі
бізнес-групи серед 63 учасників програми отримали 42 % виділених бюджетних
коштів, а у 2004 році цей показник досяг 51 %, у 2005 році – 11 %, а у 2006 –
42 %. В цілому, за п’ять років державного фінансування чотири структури
використали 36 % коштів, виділених на селекцію, однак за цей час не було
відновлено діяльність жодного племінного заводу, а збільшення поголів’я
молодняку на 12 млн. та перевиробництво яєць тільки у 2005 році відбулося
завдяки іншим суб’єктам отримання бюджетних коштів[7]. Іншим прикладом може
бути дотації вугільній промисловості, які по суті призводять до марнотратства
бюджетних коштів. Так, через нестачу вугілля в Україні обсяги виробництва коксу
за перші місяці 2008 року знизились більш ніж на 15 % в умовах надлишкових
виробничих потужностей коксохімічних заводів. Разом з тим, використання коксу
за таких умов не супроводжується економією. Наприклад, на металургійних
підприємствах Європи на виробництво тони чавуну витрачається на 150-200 кг
коксу менше, ніж в Україні. Означена ситуація пояснюється наявністю щорічних
державних дотацій вугільній промисловості, за рахунок яких опосередковано
занижуються ціни вугілля та коксу до рівня, за якого економія є непотрібною[2].
Однак, це не свідчить про необхідність виключення практики надання дотацій
вугільній промисловості, обсяги фінансування якої, цілком справедливо,
зростають (у 2008 році обсяги фінансування складають 6688,3 млн. грн., що на
947,4 млн. грн. більше, ніж передбачено у 2007 році), а лише підкреслює
важливість реалізації програмного курсу держави на енергозбереження. У цьому
руслі, держава у 2008 році виділила 951,9 млн. грн. на кредитування
інвестиційних та інноваційних проектів, переважно енергозберігаючих і на
проекти з виробництва альтернативних видів палива[1, с. 7].
Особливої уваги держави заслуговують підприємства аграрної сфери. Так,
видатки та надання кредитів Міністерству аграрної політики на 2008 рік
передбачалися в сумі 12921,3 млн. грн., що на 37,8 % більше, ніж у 2007 році та
в 2,3 рази більше порівняно з 2005 роком. Зростання фінансової допомоги
сільськогосподарській галузі свідчить про наявність значних проблем у даному
секторі. Серед них можна назвати: непрозорі умови надання дотацій; мізерний
розмір дотацій та несвоєчасність її сплати, занижені ціни державного замовлення
на продукції сільського господарства тощо. Так, наприклад, у 2008 році на
гектар озимини держава пропонувала 100 грн. дотації тільки за умов зобов’язання
продати 20 % продовольчого зерна та лише у випадку страхування однієї п’ятої посівних
площ[8].
Ще одним із засобів підтримки суб’єктів господарювання в підприємницькому
секторі є використання механізму гарантій у вигляді компенсації частини
відсоткових ставок за кредитами комерційних банків, що є особливо актуальним
при започаткуванні діяльності економічним суб’єктом. У 2007 році в Україні
вперше було запроваджено державну програму з часткового відшкодування за
рахунок коштів державного бюджету кредитів підприємцям малого та середнього
бізнесу, які реалізують інноваційні проекти. На виконання цієї програми
державним бюджетом у 2007 році було виділено 27 млн. грн.[3]. У продовження політики
інвестиційно-інноваційного розвитку та стимулювання енергозбереження у 2008
році було виділено близько 1,5 млрд. грн. бюджетних коштів на компенсацію
відсоткових ставок за банківськими кредитами, що дозволило залучити 10 млрд.
грн. кредитних ресурсів[1, с. 7].
Створення ефективних механізмів державної підтримки інноваційних технологій
та формування фінансових і законодавчих стимулів у сфері науки та науково-технічної
діяльності є найважливішим напрямом державного регулювання в інноваційній
сфері. Для досягнення своєї мети держава може використовувати сукупність
важелів в науковій та науково-технічній діяльності., а саме: пряме бюджетне
фінансування та державні замовлення на розробку та виробництво інноваційних
продуктів, технологій і послуг; податкові та грошово-кредитні стимули розвитку
підприємств на інноваційній основі, пільги в амортизаційній сфері; створення
інноваційної інфраструктури тощо.
Пряме бюджетне фінансування розробки та виробництва
інноваційних продуктів, технологій і послуг є одним із дієвих інструментів
державної підтримки стимулювання реалізації інноваційного потенціалу
підприємств. Ефективне та цільове використання бюджетного фінансування дає
державі значні можливості впливу на розвиток та реалізацію інноваційного
потенціалу підприємницького сектору економіки. Цей процес вимагає наявності
науково-технічних програм, які передбачають бюджетне фінансування, засобів
здійснення комплексної оцінки інтелектуального капіталу, визначення технологій,
досвіду і знань, що мають комерційний потенціал, а також концентрацію їхньої
спрямованості на побудову інноваційної моделі розвитку.
Пряме бюджетне державне фінансування може здійснюватися у
адміністративно-відомчій і програмно-цільовій формах. Перша, як зазначає О.
Симсон, виявляється у повній або частковій участі держави у фінансуванні
промислових НДДКР, створенні спеціальних органів, які здійснюють функції
регулювання, контролю і координації суб’єктів інноваційної діяльності тощо.
Друга форма передбачає цільове фінансування державних програм підтримки
конкретних інновацій, у тому числі в сфері малого підприємництва, формування
державних контрактів, субсидій, кредитів, дотацій тощо, в тому числі на
безповоротній основі[5, с. 147]. Не дивлячись на означене, фінансування
інноваційної діяльності підприємств державою залишається низьким, на рівні
1,5-2 %, і не дозволяє виявити значний потенціал держави в цьому напрямку.
Оскільки у трансформаційній економіці цільові інноваційні
програми покликані забезпечувати перехід економіки країни на новий рівень
технічного та технологічного розвитку, доцільним є використання прямих
державних замовлень на інноваційну продукцію, зокрема – в рамках реалізації
державних програм енергозбереження, інформатизації та розвитку
інформаційно-комунікаційних технологій тощо. Однак, вплив таких програм на
підприємницький сектор виражається у можливості вирішення проблем розвитку
високотехнологічних галузей реального сектору економіки, реалізації концепцій
розвитку галузей, регіонів, економіки в цілому. Останнє можливо лише при
визначенні та встановленні інноваційності таких програм через радикальне
підвищення ефективності процесів відбору об’єктів бюджетного фінансування,
адміністративної, розвиток технічної спроможності національних інститутів
ефективно управляти інноваційними проектами тощо.
В цілому, недоліком існуючої системи розподілу обсягів та структур видатків
державного бюджету на фінансування науково-технічних та інноваційних програм є
відомча основа. Так, процес формування бюджетних пріоритетів заснований на
пропозиціях міністерств, відомств, центральних органів виконавчої влади, а не
на незалежних оцінках їх наукового потенціалу для державних потреб. Саме тут не
виключаються суб’єктивні дії представників органів державної влади, особливо в
умовах перехідного періоду при значному рівні тінізація та корумпованості
економіки.
В цілому, механізм реалізації бюджетного фінансування в
інноваційній сфері гальмуються високою вартістю фінансових ресурсів,
дефіцитністю державного бюджету, відсутністю механізмів формування внутрішніх
заощаджень та їх використання для підтримки інноваційних проектів, складністю
залучення іноземних інвестицій в інноваційну сферу тощо, і не дозволяє виявити
позитивний потенціал фінансових інструментів підтримки НДДКР.
У зв’язку з зазначеними
проблемами державного фінансування розвитку
підприємницького сектору, перед Україною постає нагальна потреба реформувати,
впорядкувати та вдосконалити його механізм, надаючи йому переважно стимулюючий
характер. Останнє, може бути частково вирішено за рахунок: організації законодавчим
органом попереднього відбору фінансованих програм із конкретними обсягами
фінансування та визначення конкретних параметрів державних витрат; деталізації
обсягів і параметрів, зазначення строків подання інформації про витрати
бюджетних коштів, що підлягають оприлюдненню; визначення ієрархії цілей, які
формують мету програми, та виражаються через систему показників, які
деталізують фактори впливу на кінцевий результат, а також дозволяють оцінити
ефективність здійснюваних державою заходів впливу на суб’єктів господарювання;
встановлення та визначення показників інноваційності цільових програм. що
фінансуються державою; створення розгалуженої системи інвестування інноваційних
програм та проектів за рахунок як державного сектору економіки, так і за
рахунок залучення приватних капіталів підприємницьких структур; вдосконалення
системи державних фондів, які б сприяли поліпшенню фінансування інноваційної
діяльності, метою діяльності яких є виявлення найперспективніших напрямів у
наукових дослідженнях та забезпечення їх фінансування тощо. Визначені заходи
реформування, впорядкування та вдосконалення механізму державного фінансування
стануть напрямами наших подальших досліджень.
Література:
1.
Бюджетна
політика 2008 року зорієнтована на прискорений ріст рівня та якості життя
населення та зміцнення економічного потенціалу нашої країни // Урядовий кур’єр
– 2007– № 171 – 19 вересня – с. 5-8.
2.
Мазур
В. Скорочення енергомісткості – пріоритет для ГМК // Дзеркало тижня – 2008. – №
20 (699) – 31 травня -6 червня //http:// www.dt.ua/2000/3993/63051/
3.
Офіційний
сайт Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва
//http://www.dkrp.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=59335
4. Погрібняк М. М. Науково-методичні
засади індикативного планування та механізми їх реалізації. Дисертація на
здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. К., 2006.
6.
Сколотяний
Ю. Закупівлі держави: чия візьме? // Дзеркало тижня – 2006. – № 42 (621) – 10 листопада //http://www.dt.ua/1000/1030/54937/