УДК 94 (477) “1941/1944” Яшан О.О.

Зміни в ставленні населення до партизанського руху протягом 1941-1944 рр (на матеріалах Центральної України)

Проаналізовано еволюцію ставлення населення центральних областей України до партизанського руху під час нацистсько-фашистської окупації регіону у 1941 – 1944 рр. Визначені причини відносної пасивності населення на початку окупації щодо супротиву окупантам.

Ключеві слова: Велика Вітчизняна війна, нацистсько-фашистська режим, партизанський рух, рух Опору, центральні області України.

Характер, хід і кінцеві результати Великої Вітчизняної війни були обумовлені складним комплексом умов і факторів. Серед їх розмаїття визначну роль відіграв рух Опору народів окупованих країн СРСР і України зокрема, який став одним з найбільш вагомих чинників перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками. Найважливішою складовою руху Опору у роки війни була діяльність партизанських сил, ефективність яких визначалася не лише кількістю знищеної живої сили і техніки ворога, але й тим, що сам факт присутності партизан і підпільників надихав цивільне населення на боротьбу, посилював у ньому віру в перемогу. Одночасно рух Опору психологічно пригнічував окупантів, сприяв ослабленню їхньої боєздатності, що також прискорювало вигнання окупантів з української землі.

Тема діяльності радянського руху Опору в Україні у роки Великої Вітчизняної війни отримала певне висвітлення в радянській історіографії[1]. Як відомо, у працях радянських істориків акцент робився на тому, що з початком війни партизанський рух набув масового характеру і користувався підтримкою місцевого населення.

Сучасна українська історична література не так багата дослідженнями руху Опору, як радянська історіографія. Все ж інтерес до цієї теми в істориків не зник[2].

Автор статті ставить за мету з’ясувати яким було ставлення населення до партизанського руху під час нацистсько-фашистської окупації на теренах центральних областей України, оскільки це було важливим фактом, який характеризує настрої та особливості свідомості українського населення Центрального регіону України.

Як свідчать архівні джерела, ставлення до партизанського руху серед населення досліджуваного регіону, було неоднозначним і на це були свої причини. Виходячи з радянської оборонної доктрини, яка виключала ведення широкомасштабних і тривалих бойових дій на радянській території, приготування до партизанської і підпільної боротьби були недоцільними й шкідливими. Тому з другої половини 1930-х рр. було припинено всі роботи з підготовки до партизанської війни. Наслідком такої політики була нестача у партизанів зброї та боєприпасів, вони часто відчували брак засобів радіозв’язку, мінно-підривних пристроїв. За свідченнями багатьох партизанів, у них не було нічого, крім незначної кількості гвинтівок і ручних гранат. Це не лише відчутно гальмувало кількісне зростання партизанських лав, а й негативно позначалося на бойовій роботі, призводило до марних втрат[3,арк.14зв.-15]. Також на організацію партизанської боротьби у 1941 р. негативно вплинула швидка окупація території регіону військами німців й їх союзників, що не дозволило радянській владі провести в життя низку заходів із розгортання руху Опору.

Наступною перешкодою для створення партизанських загонів була відсутність значних лісових масивів в Центральній Україні, придатних для розгортання великомасштабного партизанського руху(наприклад, на території Кіровоградської області вони складали лише 5 %, тобто – двадцяту частину площі області). Отже, за умов, що склалися, неможливим було розгортання широкої мережі партизанських загонів та антифашистського підпілля, тому протягом кількох перших місяців окупації гітлерівцям вдалося знищити десятки підпільних обкомів, райкомів і міськкомів, сотні антифашистських організацій і груп[4,арк.8].

Крім того, загравання німецької окупаційної адміністрації в липні-вересні 1941 р. з місцевим населенням: звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС помітно обмежувало його участь у створенні партизанських загонів. До того ж політика сталінського режиму 20-30-х рр., у межах якої фактично проводився справжній геноцид щодо цілих верств власного народу, призвела до того, що з початком війни проти гітлерівців частина радянських людей відверто вагалася, яку владу підтримати. В 1941 – на початку 1942 рр. певна частина цивільного населення, особливо в сільській місцевості не бажала вести боротьбу проти німців, а намагалася у різний спосіб пристосуватися до окупаційного режиму, вважаючи, що «новий порядок» не може бути гірший, ніж той режим, який існував за часів панування більшовиків. Це було однією з найголовніших причин чому частина населення не збиралась чинити опір окупантам. По суті, все зводилося до боротьби за елементарне виживання в умовах окупації[5,арк.19зв.-20зв.].

Хоробрість завжди пов’язана з ідейністю. Хоробра людина ризикує й жертвує життям в ім’я якоїсь ідеї(батьківщина,віра,честь). Заздалегідь можна припустити, що в моменти криз у деяких суспільних верствах ця риса взагалі виявляється з недостатньою силою. Початковий етап Великої Вітчизняної війни, коли патріотична ментальність не була задіяна, являє собою яскраве підтвердженням цієї тези. Можна зазначити, що «мала війна» цілковито базувалася на добровільній участі в ній лише наймужніших і найхоробріших людей, які добровільно, за давнім звичаєм слов’янських народів, стали на бій із ворогом за незалежність Батьківщини. Проте за це можна було не лише накласти головою, а й накликати лихо на рідню[6,c.35]. Лише особи з яскраво вираженим моральним почуттям могли пересилити страх і чинити так, як від них вимагав їх громадянський обов’язок, тому боролися з окупантами лише наймужніші й найхоробріші. Адже постійні поразки на фронтах в 1941‑1942 рр. призводили до зневіри значної кількості пересічних людей у перемозі над ворогом[7,арк.197]. В очах багатьох українців німецький вермахт постав як найсильніша армія світу. Багато хто дотримувався поглядів, що, оскільки навіть Червона армія не змогла впоратися із ворогом, то німців з території України вже ніхто не зможе вигнати[8,арк.16]. Після поразки радянських військ під Києвом в українському суспільстві досить широко утвердилась думка, що війна вже програна.

Крім того, за підтримку партизан «нова влада» жорстоко карала. Вона широко сповістила всіх про те, що «Села, в яких партизани знайшли співчуття, будуть покараними колективними заходами. Залежно від провини міри покарання можуть бути різними – реквізиція продуктів харчування і худоби, вивіз всіх працездатних чоловіків до Німеччини, розстріл заручників, повішення співучасників, спалювання будинків або навіть знищення цілого села»[9,арк.9].

За допомогу ж окупаційній владі у ліквідації партизанів, надавалась грошова винагорода в розмірі 10 тис. крб.[6,арк.34-35], а сім’ям, які постраждали в боротьбі з «бандами»(так німці називали партизанів) надавались земельні наділи, грошові нагороди[10,арк.52-53], харчові пайки, робота[11,арк.37;12,арк.97].

Як доводить історичний досвід, з українцем можна скоріше порозумітися по-доброму, апелюючи до його почуттів, а не з допомогою погроз, примусу та терору. Але ж з посиленням окупаційного режиму стає зрозумілим, що навіть повна лояльність до окупантів не гарантувала ані особистої безпеки, ані гідного ставлення та економічних умов життя. Саме тому поступово відбуваються зміни в настроях і свідомості населення. Для усіх стає зрозумілим той факт, що «новий порядок» не приніс українцям покращення життя. Послідовне приниження гідності українського населення від окупантів спричиняло спроби цих знедолених, які фактично опинились на межі виживання, але свободолюбних людей визволитися[13,с.38].

Невдоволення окупаційним режимом викликало у населення зростаючу ворожість до загарбників, змушувало їх до пасивного й активного опору. На психологічну переорієнтацію населення впливало також становище на фронті[14,арк.2]. Поразка вермахту під Москвою взимку 1941–1942 рр. і особливо під Сталінградом наприкінці 1942 р. показала, що Радянський Союз ще непереможений, що суттєво посилило антинімецькі настрої, все більш масовою ставала безпосередня участь українців в організованому русі Опору[20,арк.55,175,358]. На зміну настроїв населення впливала також радянська пропаганда, яка посилювала свою присутність на окупованих територіях. Про посилення антинімецьких настроїв і відповідно збільшення об’єму допомоги населення партизанам розвідданими йдеться в звіті з’єднання партизанських загонів Полтавської області під командуванням П.С. Коротченка[15,арк.78]. Починаючи з весни 1943 р. розпочався масовий притік населення до партизанських формувань, про що свідчать німецькі поліційні повідомлення з окупованих східних областей і лише брак зброї і боєприпасів обмежував значне зростання чисельності партизанських лав[16,арк.22-23].

У місцях, де ландшафт не дозволяв розгорнути широкий партизанський рух, основним видом антифашистського Опору населення став пасивний опір окупантам і, насамперед, саботаж, який набув особливо широкого розмаху[16,арк.22-23].

Таким чином, ставлення до партизанського та підпільного руху в центральних областях України під час нацистської окупації було неоднозначним і пройшло певну еволюцію, що залежало від багатьох чинників. На початку окупації розгортання збройної боротьби в тилу проходило недостатньо організовано, активно й послідовно, населення на той час ще в повній мірі не усвідомило ступень загрози, яку несла його існуванню нацистська агресія. Зміни на фронті, ігнорування окупаційною владою інтересів місцевого населення, репресії, терор, примусова мобілізація до Німеччини, нещадна експлуатація робітників і селян, расистське ставлення нацистів до місцевого населення, постійне приниження людської гідності українців зумовили переоцінку поглядів останніх, навіть ті, що спочатку доброзичливо поставилися до чужоземного панування, докорінно змінили своє ставлення до нього. Загальне невдоволення окупантами призвело до посилення ворожості українців до загарбників, спонукало їх переходити до все більш активного опору чужоземцям, особливо для розгортання збройної боротьби у тилу нацистсько-фашистських військ.

Список використаних джерел

1. Клоков В. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни / В. Клоков, І. Кулик, І. Слинько. – К.: Наук. думка, 1957. – 220 с.; Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине, 1941 – 1944 гг.: В 2-х кн. – К.: Наук. думка, 1985. – Кн.2.: Партизанская борьба.–431с.; Непокоренная земля Киевская: Из истории всенародной борьбы в тылу врага 1941‑1944 / [Авт. коллектив: В.Н.Немятый (руководитель), Д.Ф.Григорович и др.]. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 251 с.

2. Кентій А. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941‑1944) / А. Кентій, В. Лозицький. – К.: Генеза, 2005. – 408 с.; Партизанская война на Украине: Дневники командиров партизанских отрядов и соединений, 1941-1944 / Сост. О.В. Бажан, С. И. Власенко, А. В. Кентий, Л. В. Легасова, В. С. Лозицкий (рук.). – М.: Центрполиграф, 2010. – 670 с.; Чайковський А.С. Невідома війна: (Партиз. рух в Україні 1941 – 1944 рр. мовою документів, очима історика) / А.С. Чайковський. – К.: Україна, 1994.–255 с.

3. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГАСБУ). – Ф. 6. - Спр. №32104-фп, Том 1, 3 – Архівно-кримінальна справа на Гриб-Верхова К.К.

4. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі–ЦДАГО України). – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 106.

5. ГАСБУ. – Ф. 6. – Спр. №31418 фп. – Архівно-кримінальна справа на Тараканова Миколу Михайловича.

6. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941‑1943): [зб. документів]. – Полтава: Зоря Полтавщини, 1947. – 80 с.

7. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 22. – Спр. 119.

8. Там само. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 19.

9. Там само. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 133.

10. Центральний державний архів Вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. КМФ-8. – Оп. 1. – Спр. 61.

11. Черкаський державний обласний архів. – Ф. Р-1840. – Оп. 1. – Спр. 9.

12. Там само. – Ф. Р-1842. – Оп. 1. –Спр. 3.

13. Яшан О.О. Соціальна поведінка населення України в роки окупації (1941‑1944 рр.): витоки ментальності /О.О. Яшан//Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 76. – Вип. 63. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2007. – С. 36 – 39.

14. ЦДАВО України. – Ф. КМФ-8. –Оп. 1. – Спр. 82.

15. Там само. – Ф. 4620. – Оп 3. – Спр. 99.

16. Там само. – Ф. КМФ-8. –Оп. 1. – Спр. 23.

Яшан О.О. Изменения отношения населения к партизанскому движению в 1941-1944 гг. (на материалах Центральной Украины)

Проанализировано отношение населения центральных областей Украины к партизанскому движению во время оккупации региона в 1941 – 1944 гг. Определены причины относительной пассивности населения в начале оккупации относительно борьбы с оккупантами.

Ключевые слова: Великая Отечественная война, движение Сопротивления, нацистско-фашистский режим, партизанское движение, центральные области Украины.

Yashan O. Changes in the population's attitude to the Partisan movement in the period 1941-1944(on the materials of Central Ukraine)

The evolution in the attitude of the population from the central regions of Ukraine to the Partisan movement during the Nazi-fascist occupation of the region in 1941-1944 has been analyzed. The reasons of the relative passivity of the population in the beginning of the occupation concerning the resistance to invaders have been defined.

Key words: World War II, Nazi-fascist regime, Partisan movement, Resistance movement, central regions of Ukraine.

Авторська довідка

Яшан Оксана Олексіївна – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету.

18005, м.Черкаси, вул. Гоголя, б. 474, кв. 40, м/т 0972977040, e-mail: oksa111@yandex.ru