Философия / 2. Социальная философия

К.філос.н., доцент Доній Н.Є.

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Україна

Авітальність як неологізм в

соціально-філософському дискурсі

В зв’язку з останніми тенденціями в філософській науці, пов’язаними з переорієнтацією з примітивного антропоцентризму на біоцентризм й натуралізм соціально-філософського значення набули питання щодо статусу людського життя та важливості усвідомлення ризиків перед якими опинилася цивілізація. Задля необхідності доказу актуальності власних досліджень й пошуків нової методології закордонна соціальна філософія в дискурсі (пост)сучасності одним з вагомих предметів рефлексії обрала образ Homo vitalitabilis (людина життєздатна) та категорії «вітальність» й «авітальність». Існування певної прогалини щодо досліджень авітальності в вітчизняній філософській думці дає підстави вважати цей напрямок доцільним й своєчасним, по причині активного поширення в останні десятиріччя серед мешканців України цілеспрямованого процесу самознищення.

Категорії «вітальність» та «авітальність» не є абсолютно новими та невідомими для філософської науки, адже завдяки доробку Платона, Аристотеля, Сенеки, Фоми Аквінського, А.Шопенгауєра, Є.Дюрінга, Ф.Ніцше та ін. було сформовано підґрунтя для вивчення в соціально-філософському дискурсі феномену «вітальність» й феномена «авітальність», натяки на існування якого прослідковуються в працях названих філософів. Зазначимо, що в процесі підвищення інтересу до вітальності в окремий напрямок відокремилися наукові розвідки фахівців псі-сфери - Ю.Варги, О.Гідлевського, М.Голуб-Бережної, присвячені рефлексії опозиційних стосовно вітальності концептів «авітальність» та «танатальність».

В кінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст. фахівців людинознавчих наук надзвичайно турбують масштаби руйнування природних основ людської індивідуальності та поширенням кількості індивідів, які намагаються втекти від(з) життя. Така стурбованість призвела до розуміння ситуації, що однієї психологічної чи психіатричної уваги до цих негативних явищ недостатньо, адже поза межами розгляду залишається багато факторів, що можуть викликати в реальності поширення подібних форм людської поведінки, але не відносяться до об’єктів дослідження названих наукових сфер. Відтак, науковці стали наполягати на доцільності системного аналізу авітальності, в якому важлива роль належала б соціально-філософському аспекту. Першою умовою для застосування подібного аналізу є виділення оновленого категоріального апарату соціальної філософії. На цей шлях стали представники російської філософської школи, вказавши на зміни, що дозволять соціальній філософії в ХХІ ст. бути «на гребні хвилі» при реагуванні на виклики суспільних трансформацій [див. 2]. Отже, перший крок, який повинні зробити соціальні філософи - змінити специфіку формування її методології, шляхом включення таких елементів: 1) концепція повинна розвиватися як дворівневий процес переходу понять наук в категорії соціальної філософії; 2) в основу концепції повинна бути покладена дуальна опозиція, полюса якої пов’язані методологічною категорією відносин «між»; в) вихідна опозиція втягує в себе через інтерпретацію устояні й розроблювальні наукові поняття, які в концепції здобувають статус категорій. Статус є результатом двох етапів узагальнень: у рамках окремих наук і в рамках наступних узагальнень соціально-філософської концепції, що формується; г) включення поняття в систему концепції мотивується: життєвою важливістю для соціокультурного функціонування двох основних категорій концепції [2, с.36]. Додамо, що цим пунктом росіяни підтвердили позицію, яку займала методологія соціальної філософії, починаючи з Нового часу, представляючи категорії саме в формі дуальних опозицій (М.Вебер визнавав, що порядок відрізняється цільовою та ціннісною раціональністю, А.Шевйцер вража, що існує два типи суспільства з певною енергетикою – «оптимістичне» та «песимістичне», а, наприклад, російська дослідниця В.Федотова стверджує: суспільство демонструє два типи порядку – анархічний та апатичний [див.3]). Також, доцільно вказати на вагомість останнього пункту, бо незважаючи на існування тези, що в добу (пост)сучасності опозиційність втратила свою природу протиставляння, дуальна опозиція дозволяла й дозволяє організовувати рух думки суб’єкта та й сама є її результатом. Збереження опозиційності категорій є близькою автору, адже вона дає право обґрунтувати введення в соціальну філософію неологізму «авітальність». Отже, виходячи з наявності опозиційності, застосування концепту «вітальність» соціальними філософами може позволити зменшити «бродіння умів» й зосередитися на формуванні та розробці понятійного апарату, здатного описувати людську екзистенцію в сучасному соціокультурному контексті, незалежно від тієї назви типу суспільства, що використовується (тут треба нагадати думку О.Тофлера про те, що жодне з визначень нового соціуму не є вдалим, бо має певні недоліки).

Термін «авітальність» в умовах сучасного наукового дискурсу проходить схожий шлях, що пройшов термін «травма», до його введення П.Штомпкою в широкий соціологічний та філософський обіг. Саме поняття травми не використовувалося, а близький до нього сенс передавався за допомогою інших понять та словосполучень – «аномія» (Е.Дюргейм, Р.Мертон), «цивілізаційна некомпетентність» (П.Штомпка), «теорія культурного лага» (У.Огборн) та ін. [4, с.11]. Семантичне ж навантаження терміну «авітальність» в філософських працях словосполучення передавали «пасивність та бездумна ризикованість» (Ф.Ніцше), протилежність «живому життю» (В.Вересаєв), «життєворожі споглядання» (Є.Дюрінг) й згадана вже раніше «танатальність». Стосовно неологізму «авітальність», що найчастіше в новітній науковій термінології використовується для позначення тенденції «любові до балансування на межі життя й смерті (в усіх її формах)». Його введення є логічним й послідовним розвитком соціально-філософської думки. І. Кант, аналізуючи заперечення як логічну операцію, що позначається приставкою – «не-» («а-») вважав, що воно позначає не зміст поняття, а його відношення до іншого, позитивного поняття, тільки через яке й має бути зрозуміле [див.1]. Відтак, щоб зрозуміти й дати концептуально повне уявлення, що є «авітальність», треба визначити що є «вітальність» й яка її роль в знищенні/збереженні життєздатності українців.

Таким чином, підсумовуючи можна констатувати, що введення концепту «авітальність» в вітчизняний науковий дискурс є назрілим, адже завдяки прискіпливому аналізу цього терміну саме з соціально-філософських позицій видається можливим формування та запровадження в вітчизняну практику соціального проекту, однією з цілей якого є зменшення поширеності проявів авітальності в українському соціумі.

Література

1. Кант И. Опыт введения в философию понятия отрицания величины / И.Кант // Кант И. Собрание сочинений в 8-ми т. Т. 2. Докритические произведения [под общ.ред.проф. А.В.Гулыги].- М. : Чоро, 1994.- С.41-84. (Серия «Мировая философская мысль»)

2. Новые идеи в социальной философии : монография / Ответств.ред. д.филос.н. В.Г. Федотова. — М. : ИФ РАН, 2006. — 324 с.

3. Федотова В.Г. Апатия на Западе и в России / В.Г.Федотова // Вопросы философии.- 2005.-№ 3.- С.3-19.

4. Штомпка П. Социальное изменение как травма / П. Штомпка // Социологические исследования.- 2001.- № 1.- С.6-16.