Философия/2. Социальная философия

Аспірант Арцишевська О.Р.

Східноєвропейський національний

університет імені Лесі Українки, Україна

Об’єктивні і суб’єктивні передумови самовизначення людини

Здатність до самовизначення, тобто усвідомлення і творення самої себе, (свідомого вибору, зайняття і реалізації певної позиції) є однією з найсуттєвіших ознак людини, яка відрізняє її від усіх інших живих істот і дозволяє їй зберігати свою сталість, свідомо займати певну позицію, реалізовувати і удосконалювати своє «Я». Очевидно, можна говорити і про наявність у людини потреби в самовизначенні, яка є однією з її вищих духовних потреб і актуалізується в процесі становлення людини, в умовах змін, які відбуваються в ній самій чи в середовищі її існування, або в поліваріантних ситуаціях, які потребують від неї здійснення якогось важливого життєвого вибору. У нинішньому - дуже мінливому і динамічному світі ця потреба постійно актуалізується протягом життя кожної мислячої людини, яка, задовольняючи її, прагне знайти і не втратити (не загубити) своє справжнє «Я». Тому цілком закономірно, що проблема самовизначення людини є надзвичайно актуальною і привертає до себе увагу багатьох дослідників, представників різних галузей знань і наук.

До розгляду цієї проблеми останнім часом все частіше звертаються соціологи і культурологи, психологи і педагоги, Разом з тим треба відзначити недостатню розробленість проблеми самовизначення людини в галузі філософії, тому в цій сфері залишається чимало відкритих питань, які ще потребують свого дослідження. Одним з них є питання про передумови самовизначення людини. Чи існує якась об’єктивна необхідність у такому самовизначенні, чи прагнення до нього породжується лише простим бажанням окремих інтелектуалів або філософів «докопатися» до суті речей?

На нашу думку, існують як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови самовизначення людини, розкриття яких і є головною метою цієї статті.

Як відомо, кожна людина включена у безліч різноманітних утворень, об’єднань або систем і сполучена величезною кількістю зв’язків з іншими елементами цих систем. Але, згідно з положеннями теорії систем, між елементами і системою (частинами і цілим) існує діалектична єдність, взаємозв’язок [1, 177-192]. По-перше, різні елементи, будучи включеними в якусь систему, набувають у ній певних «системних якостей», яких вони не мають поза цією системою і які, як правило, визначаються типом зв’язків, існуючих між елементами в рамках цієї системи. По-друге, важливе значення має також місце, яке займає той чи інший елемент у структурі системи (на якому з ієрархічних рівнів він знаходиться або те, чи належить він до сталих, «ядерних» чи так званих змінних, «периферійних» елементів). По-третє, від місця або положення елементів в системі значною мірою залежить також їх роль або їх певні функції, які вони виконують в рамках цієї системи і які не можуть бути їм притаманними поза цією системою. По-четверте, кожен елемент включений одночасно не тільки в якусь одну, а в різні системи, що так чи інакше співвідносяться між собою. Нарешті, слід враховувати також і те, що кожен елемент якоїсь системи – це теж певна система, яка має свою структуру і функції.

В якості систем, елементом яких є людина, виступають і неозорий безмежний Космос, і Сонячна система, і Земля, і біосфера Землі, і людство в цілому, і різні людські спільноти, різні культури тощо. Така реальна «включеність» людини в якості елемента в цілісні утворення або системи різного рівня складності і є об’єктивною передумовою її самовизначення (як космічно-планетарної істоти, як елемента екосистеми Землі, як частинки біосфери (живої істоти), як представника біологічного виду homo sapiens і людства в цілому, як члена різних людських груп і спільнот (демографічних (вікових, статевих), етнічних, соціальних (малих, середніх і великих, професійних), культурних (мовних, конфесійних) та інших об’єднань і груп) [2].

Саме така належність людини до різних систем визначає її властивості та якості, різні стани, структуру і спрямованість життєдіяльності, способи життя тощо. Але вплив цих об’єктивних умов людського існування не є чисто механічним, як це відбувається, наприклад, у неживій природі. Бо вже на рівні існування живих організмів такий вплив опосередковується спочатку допсихічними (подразливість), а пізніше – на більш високих рівнях їх розвитку – психічними формами відображення (потягами, почуттями, емоціями тощо), які виступають внутрішніми спонуками їхньої діяльності. Вони притаманні й людині. Але, на відміну від інших живих істот, вона володіє також (розвиненою) свідомістю і самосвідомістю. Тому ще Іммануїл Кант звертав увагу на те, що «Та обставина, що людина може володіти уявленням про своє Я, безмірно підносить її над усіма іншими істотами, що живуть на землі. Завдяки цьому вона – особистість, і в силу єдності свідомості за всіх змін, які вона може переживати, вона – та сама особистість…» [3, 357].

На основі цього можна зробити висновок, що суб’єктивними передумовами самовизначення людини є відчуття, переживання і, найголовніше, усвідомлення нею своєї належності до різних систем і спільнот. Але це положення є надто абстрактним (загальним) і потребує своєї конкретизації.

Перш за все треба відзначити, що свідоме самовизначення людини може відбуватися лише при наявності в неї певних уявлень або понять про ці системи, а точніше – на основі різних форм їхньої самосвідомості. Зазвичай, прийнято говорити про самосвідомість лише як атрибут соціальних суб’єктів. Але ж і ті об’єкти, які ми називаємо світом або природою, теж усвідомлюють себе завдяки (і через) людині, яка є їх невід’ємною часткою. Такими формами їхньої самосвідомості є насамперед вищі рівні узагальнення і систематизації різних форм соціального досвіду – картини світу і світогляди, які виступають одночасно і вищими, найбільш розвиненими формами самосвідомості самої людини [4, 111-116], в яких вона усвідомлює себе в нерозривній єдності з оточуючим середовищем (світом, природою), через свої взаємовідношення з цим середовищем.

Крім того, різні соціальні системи, в якості яких можуть виступати соціальні спільноти, групи, об’єднання тощо, теж у більшості випадків (принаймні, у розвиненому стані) мають свою самосвідомість (етнічну, національну, класову, загальнолюдську, статеву, вікову, професійну та ін.). У цьому випадку самовизначення людини відбувається шляхом її соціальної (етнічної, вікової, статевої тощо) ідентифікації, під якою мається на увазі ототожнення людиною себе з певною групою або спільнотою через сприйняття самосвідомості цієї спільноти, яку вона надалі сприймає як «свою» (референтну спільноту, групу). (У попередньому випадку така ідентифікація відбувається через вибір і сприйняття «свого» образу світу або світогляду).

При цьому важливо враховувати, що об’єктивна належність людини до якоїсь спільноти не є обов’язковою умовою її свідомої ідентифікації з цією спільнотою. Об’єктивно належачи до якоїсь спільноти, людина може в той же час (в силу різних причин) суб’єктивно ототожнювати себе з якоюсь іншою спільнотою і сприймати як «свою» саме її самосвідомість. Цим, зокрема, пояснюються такі явища, як, наприклад, наявність в якомусь суспільстві «п’ятої колони» або культурно-політична самоізоляція груп мігрантів в різних європейських країнах.

Крім того, для більш повного розуміння самовизначення людини, слід також чітко усвідомлювати і деякі інші моменти. По-перше, той факт, що оскільки людина одночасно належить до різних спільнот або груп, то їй доводиться або якось свідомо співвідносити ці свої належності до різних спільнот (наприклад, сім’ї і професії, етносу і класу, нації (країни) і людства тощо), ієрархізувати в своїй свідомості їхні інтереси і значущість, або ж вибирати з них якусь одну як найголовнішу, «свою». В останньому випадку, коли абсолютизується належність людини до якоїсь лише однієї спільноти або групи, це призводить до збіднення (одновимірності) самовизначення людини та її позиції, яка може обмежуватися вираженням тільки сімейних, національних, класових, партійних або якихось інших вузькогрупових інтересів.

По-друге, важливим є і те, що людина може свідомо ототожнювати себе з якоюсь спільнотою не тільки сприймаючи її самосвідомість, а ідентифікуючи себе з певними персоніфікованими (першопредком (тотемом), вождем, правителем, героєм, «керманичем» чи «фюрером» тощо) або символічними (гербом, прапором, гімном, знаком, кольором, одягом тощо) «замінниками» цієї спільноти.

Взагалі треба визнати, що культурне самовизначення людини, тобто її самовизначення в рамках культури, яка є насамперед символічно-ціннісно-смисловою системою, відбувається, як правило, через усвідомлення нею свого відношення до різних культурних символів, сенсів і цінностей, які можуть і не бути жорстко детермінованими чітко визначеними соціальними спільнотами. Наприклад, світоглядне самовизначення людини, яке здійснюється на основі світових релігій, має над і міжнаціональний характер, хоча в той же час різні представники якоїсь однієї нації можуть мати різну конфесійну орієнтацію та ідентифікувати себе з різними релігійними громадами [5].

У зв’язку з цим особливої уваги заслуговує здатність людини ідентифікувати себе не тільки з реальними, а й уявними системами (світами, спільнотами тощо), які є витворами людської свідомості чи уяви, наприклад, результатом художнього осягнення дійсності чи її ідеалізації або становлять собою так звану віртуальну реальність. Але навіть тоді, коли людина ідентифікує себе з якоюсь реальною спільнотою, слід враховувати на основі яких форм самосвідомості цієї спільноти відбувається ця її ідентифікація: генетичної, ретроспективної або героїчної чи проективної самосвідомості [4, 51-54].

Поряд з соціальним і соціокультурним існує також особистісне самовизначення людини, яке також здійснюється на основі її певної самосвідомості. Це може бути якесь поняття про своє «Я», образ «Я», «Я-концепція» тощо [6; 7; 8]. Але, знов-таки, важливо враховувати, що самосвідомість людини не зводиться лише до її самопізнання, а включає в себе також самоідеалізацію, самооцінку, самовідношення, самомотивацію, саморегуляцію. Тому особистісна самосвідомість дає відповідь не тільки на запитання «хто я?», але й «який або яка я?», «якою я можу (хочу, повинна) бути?», «у чому сенс мого існування? (для чого я існую?)», «як я повинна ставитися до самої себе, до інших людей і до навколишнього світу (природи й суспільства), в якому я живу?». Тобто спектр особистісної самосвідомості людини є дуже складним, чим також обумовлена багатоаспектність її самовизначення.

У цьому відношенні важливо розрізняти також сутнісну і функціональну, сталу і тимчасову (ситуативну) форми особистісної самосвідомості. Так, наприклад, соціально-рольова самосвідомість, тобто усвідомлення людиною якоїсь своєї ролі (дитини або когось з батьків, учня чи вчителя, професійної ролі, керівника чи підлеглого тощо), з якою вона себе ідентифікує і яку вона вже «грає» чи тільки збирається «грати» в сім’ї, школі, групі, суспільстві є, безумовно її функціональною самосвідомістю, яка змінюється при переході людини в іншу вікову, професійну або якусь іншу групу. У той же час людина не зводиться до виконуваних нею ролей, бо, навіть «граючи» різні ролі, одна і та ж сама людина залишається у чомусь «самою собою», самототожньою, не втрачає свого глибинного (екзистенційного) Я, що обумовлюється наявністю у неї сутнісної самосвідомості, яка формується на основі певного (релігійного чи філософського) світогляду і власного життєвого досвіду і знаходить своє виявлення в її життєвій позиції. Останню можна визначити як стале, узагальнене, цілеспрямоване, оцінно забарвлене ставлення людини до навколишньої дійсності й самої себе, яке характеризується також певною мірою її активності.

Особливо важливе значення така сталість самосвідомості і самовизначення людини має в умовах сучасного – дуже динамічного і швидко змінюваного суспільства. Якщо в так званому традиційному суспільстві будь-які якісні зміни відбувалися порівняно дуже повільно, інколи – протягом життя декількох поколінь людей, а сама людина в більшості випадків народжувалася, жила і вмирала в одному і тому ж місці і все своє життя належала до якогось одного стану, то в нинішньому глобалізованому і полікультурному суспільстві, в якому значно зросла її соціальна (як вертикальна, так і горизонтальна) мобільність людини, а сама вона постійно знаходиться на межі взаємодії різних культур, суттєві зміни відбуваються в різних сферах суспільного життя на очах однієї людини, і вона опиняється в безлічі нових життєвих ситуацій, в яких змушена самостійно робити якийсь свій вибір і приймати зважені рішення. У таких умовах людина, позбавлена внутрішнього життєвого стрижня, тобто сталого сутнісного самовизначення, стає подібною до тріски, підвладній усім хвилям і течіям бурхливої річки життя, або до флюгера, який слухняно повертається в залежності від того, «куди вітер повіє». Це і послужило причиною появи теорій «кризи ідентичності», тобто неспроможності сучасної людини залишатися самототожньою чи вчасно адаптуватися до постійних змін, які відбуваються в цьому дуже мінливому світі. Спроби ж зберігати лише свою сталість і самототожність незалежно від мінливостей світу неминуче призводять до закостеніння і догматизації. Тому в цій ситуації єдино правильним виходом, на нашу думку, стає діалектичне поєднання сталості й мінливості в самовизначенні людини. Прикладом такого поєднання може служити озброєння людини загальними регулятивними життєвими принципами (гуманізму, толерантності, плюралізму та ін.), керуючись якими вона може самостійно знайти інноваційне рішення в будь-якій новій, незнайомій раніше життєвій ситуації. На це, зокрема, звертав увагу і Віктор Франкл. «У часи, коли десять заповідей втрачають, очевидно, свою безумовну значущість, - писав він, - людина більше ніж будь-коли повинна вчитися прислухатися до десяти тисяч заповідей, виникаючих у десяти тисячах унікальни х ситуацій, з яких складається її життя. І в тому, що стосується цих заповідей, вона може спиратися і покладатися тільки на совість. Жива, ясна і точна совість – єдине, що дає людині можливість опиратися ефектам екзистенційного вакууму – конформізму і тоталітаризму» [9, 295-296].

Отже, на основі сказаного можна зробити висновок, що самовизначення людини здійснюється на основі дуже складного поєднання об’єктивних і суб’єктивних передумов, урахування яких є необхідним для всебічного, багатоаспектного розкриття людини, її різних іпостасей і сутнісних сил.

Література

1. Юдин Э. Г. Системный поход и принцип деятельности / Э. Г. Юдин. – М.: Наука, 1978. – 391 с.

2. Бытие человека в культуре (опит онтологического похода). – К.: Наукова думка, 1991. – 176 с.

3. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения: соч. В 6 т. Т. 6 . – М.: Мысль, 1966. – С. 349-588.

4. Арцишевський Р. А. Духовне осягнення дійсності: монографія. – Луцьк: ПФ «Смарагд», 2011. – 272 с.

5. Арцишевська О. Світоглядне самовизначення людини в умовах взаємодії культур // Світоглядно-ціннісні виміри гуманітарного знання та освіти: Матеріали ІІІ Міжнародної конф. молодих науковців (28-29 жовтня 2010 р.) – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. – С. 8-12.

6. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с.

7. Кон И. С. Открытие «Я». – М.: Политиздат, 393 с.

8. Шибутани Т. Социальная психология. – М.: Прогресс, 1969. – 535 с.

9. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.