Политология / 7. Глобалистика

К. політ. н. Лозовицький О. С.

Конотопський інститут Сумського державного університету, Україна

ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ ДЕРЖАВ

В АКТУАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ПОЛІТИЧНИХ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ ТА ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Спроби дослідників політичних наук відірвати сферу зовнішньої політики від міжнародних відносин і знайти абсолютно самостійний ряд законів міжнародного життя переконливих результатів не мали. Більшість дослідників сходяться на тому, що в міжнародній політиці діє, принаймні, один універсальний закон – «балансу сил», що є модифікацією «силових відносин», властивих міжнародному життю. Але при докладнішому знайомстві він виявляється формою, хоча і надзвичайно своєрідною, закону панування і підпорядкування, здійснення суспільного насильства панівними класами, характерного саме для внутришньо-суспільних відносин. Принцип «другорядності» міжнародної політики аж ніяк не означає, що між внутрішньою і зовнішньою сферою політики немає розходжень. Вони є, і досить істотні. Це розходження у формах, і методах здійснення волі панівних верств, можливостях, якими апелюють держави на міжнародній арені при досягненні цілей.

Більш того, сам факт розвитку зовнішньої політики має на увазі визначений ступінь його відносної самостійності від суспільних відносин та не означає зроблене і заперечення своєрідності дії законів і закономірностей у міжнародному житті як деякої підсистеми загальної системи суспільних відносин. Якщо ж звернутися до функціонування вже сформованій сукупності внутришньо-суспільних і міжнародних відносин, то тут положення, у будь-якому разі на деяких етапах, може бути й іншим: міжнародні процеси здатні часом виступати як визначальні стосовно внутрішніх.

Досягнення остаточної ясності в цьому питанні дуже важливо і для постановки проблеми закономірностей, що відзначається не тільки відривом зовнішньої сфери життя держави від внутрішньої, абсолютизація специфіки останньої, але і тенденція до наділення окремих рис і ознак міжнародних відносин статусом закономірностей. І навпаки, істотні, закономірні процеси міжнародного життя позбавляються цього статусу, є випадковими, суб’єктивними, минущими. Принципова новизна методології дослідження проблем закономірностей формування і розвитку зовнішньої політики в умовах глобалізації полягає в тому, що вперше було зазначено на непоривний зв’язок внутрішньої та міжнародної сфер життя суспільства, що стали розглядатися як частина відносин у рамках суспільної формації.

Концепція «взаємозалежності», що займає помітне місце в сучасній ідеології, аж ніяк не винахід сьогодення. Вже наприкінці XIX – на початку XX ст. в суспільствознавстві розвивалися погляди, головним чином в межах ліберальних плинів теоретичної думки, про вигоди раціонального співробітництва у всіх сферах людської діяльності, про «зростаюче усвідомлення взаємозалежності всіх частин людської раси, на які вона поділена» [1, с. 57]. Йшлося про інтереси всіх людей, що виходять за межі національних і расових меж, про необхідність співробітництва між урядами в ім’я матеріальних і моральних інтересів їх громадян і поліпшення всього соціального порядку, про перетворення національної свідомості у всесвітню свідомість. Посилаючись на прогрес і появу нової цивілізації, що підриває позиції колишньої, аграрної цивілізації, що спочиває на «енергії пари», Дж. Фудлер писав, що національна незалежність звільняє своє місце «перевазі інтернаціональної взаємозалежності» [2, с. 72].

Частина політологів трактують процес наростання взаємозалежності сучасного світу як підсумок «однаковості людської природи – особливо її ірраціонального, емоційного, підсвідомого змісту» [3, с. 38]. Вони наголошують на небезпеці наслідків ядерної війни, стверджуючи, що повинен бути «один мир чи не буде ніякого». Щоб ліквідувати небезпеку війни, писав А. Тойнбі, треба об’єднати людство, а для цього необхідно політично організувати його у вигляді «всесвітньої федерації», ліквідувавши державний суверенітет – головну перешкоду на шляху злиття людства в єдине ціле [4, с. 9].

Інша частина теоретиків акцентує увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. «Сучасна наука і технологія, – підкреслює професор Раджерського університету Дж. Розенау, підірвали простір і час у фізичному світі й тим підсилили взаємозалежність у світі політики» [5, с. 13]. Ця ж думка й у схожих термінах викладається З. Бжезинським: «Час і простір настільки ущільнилися, що в глобальній політиці виявляється тенденція до ширших, більш взаємозалежних форм співробітництва, але разом з тим і до відмови від укоріненої відданості, визначеним інститутам та ідеології» [6, с. 72]. Американський теоретик веде мову про нову модель міжнародної політики, в рамках якої державний суверенітет втрачає значення, оскільки набирають силу тенденції глобального політичного процесу. Джерелом і головною умовою цих змін зовнішньо-політичної сфери є «вплив науки і техніки на людину і суспільство» [7, с. 157]. Висновок з даної концепції виглядє як компромісний: всі держави рівною мірою відмовляються від свого суверенітету в ім’я вищих загальнолюдських цінностей. Мова йде про насильницьке нав’язування людству виробництва, політичної системи і культури. В усіх цих сферах західний вплив, на думку деяких ідеологів, переважає.

Важливою формою закономірності взаємозалежності є сучасний розвиток державного будівництва, що одержав у літературі найменування «зрощування», «зближення ролей» внутрішніх і міжнародних відносин. Симптоми цього закономірного процесу виявлялись вже в домонополістичну епоху, коли стало неможливо прогнозувати національний розвиток без ув’язування його з міжнародним життям, без аналізу того місця і положення, яке країна займає в системі розвитку світового політичного процесу, політичних проблем і тенденцій.

Закономірний процес зрощування двох сфер громадського життя все більше усвідомлюється ідеологією. Осмислення його здійснюється з позицій інтересів панування й у термінах традиційної політології. Однак подібна політика не може служити підставою для заперечення існування закономірної тенденції зрощування внутрішніх і міжнародних відносин для приписування її з метою пошуків аргументів для нівелювання внутрішніх рухів в окремих державах. Здається, що і спроби полеміки з подібними поглядами політології з позицій протиставлення навколишньому середовищу, з позицій абсолютизації специфіки внутрішньодержавної та міжнародної систем навряд чи виявляться плідними. А ідея резонуючої суспільної сфери як необхідної риси ліберально-демократичного суспільства пов’язана з поняттями суспільних інтересів, адекватної інформації та свідомої дискусії [8, с. 73].

Принципова несумісність точок зору на розвиток зовнішньої політики держави об’єктивно обґрунтована саме через те, що вони вкладають різний зміст у поняття «мир». На Заході це означає одне: у самій країні – підтримка порядку, а на міжнародній арені – рівновага і відсутність війни, натомість, Східна концепція миру означає боротьбу, що не припиняється, а не стан рівноваги. Для «фаталістичної» концепції характерна зацікавленість не лише проблемами світу, що розвивається. На думку прихильників даної концепції, соціально-економічна нерівність цих соціальних об’єктів – становище не тільки нормальне і природне, але і позитивне [9, 10]. Саме у збереженні нерівності країн і народів – шлях до стабільних розвитку світового політичного процесу. Так міркують, наприклад, Кеннет Уолт і багато інших західних теоретиків [11].

Прихильники цієї точки зору твердять: помиляються ті, хто думає, що усунення нерівності зробить міжнародне життя більш мирним, а посилення взаємозалежності між країнами забезпечить їм безпеку. Вони думають, що хоча взаємозалежність може зростати, немає вказівок на те, що це дійсно призведе до збільшення безпеки і порядку. Не можна не погодитися з оцінкою, що дають такій точці зору опоненти з числа західних учених. «Очевидно, що в такій інтерпретації, нерівність держав не є активно обговорюваною проблемою. Фактично подібний підхід робить аксіоматичним тезу про те, що взаємозалежність і нерівність повинні складати необхідний компонент, а також передумову існуючого світового порядку» [12, с. 138]. Для прихильників зазначеної точки зору зміна міжнародного правопорядку не є ні можливим, а ні навіть бажаним, тому що це не призведе до виправлення існуючих недоречностей. Завдання полягає не в усуненні взаємозалежності та нерівності, а в їх інституалізації, тобто введенні до визначених рамок.

Література:

1. Apter D. Politics of Modernization / D. Apter. – Chicago, 2008. – 438 p.

2. In The Name of National Security. – New York, 2002. – 116 р.

3. Rosenbaum W. Environmental Politics and Policy / W. Rosenbaum. – Washington : CQ Press, 2001. – 404 p.

4. The Blachwеll encyclopedia of political thought / Ed. by D. Miller. – Oxford ; New York, 1987. – 867 р.

5. Buchbinder J., Buhl A., Quaden O. Worterbuch zur Sicherheitspolitic / J. Buchbinder, A. Buhl, O. Quaden. – Bonn. – 1985. – 168 p.

6. Brzezinski Z. Game Plan – How to Conduct the U.S. – Soviet Conteсst / Z. Brzezinski. – Boston ; New York, 1986. – 104 р.

7. Brzezinski Z. K. The Grand Chessboard: American Primacy and Its Geostrategic Imperatives / Z. K. Brzezinski. – New York: Basic Books, 1997. – 214р.

8. World encyclopedia of political systems / Ed. by G. E. Delury. Harlow, 1983. – 727 р.

9. George S. Politics and Policy in the European Union / S. George. – Oxford University Press, 1996. – 574 р.

10. Eatson D. The Political Systems / D.Eatson. – New York, 2003. – 430 р.

11. History of political philosophy / Ed. By L. Strauss and T. Cropsey. – London, 1987. – 520 p.

12. Systemy polityczne rozwinietych krajow kapitalistycznych / Pod red. A. Famrozo. – Warsaw, 1989. – 676 p.