Право / 8. Конституционное право

Білоус В.Ю.

Класичний приватний університет, Україна

Юридична відповідальність держави

як принцип правової держави

Україна, як молода демократична, правова і незалежна держава й зараз перебуває на початковому етапі власного становлення. Досить тривалий час воно відбувається в умовах глибокої кризи, що охопила суспільство. Фахівці зазначають, що в сучасній Конституції України права і свободи людини та громадянина вперше закріплені не на основі революційних мрій чи класових постулатів, а на підґрунті природного права. По суті, здійснено перехід від неправа до права, до нового праворозуміння, заснованого на загальнолюдських цінностях.

Вважається, що на шляху до правової держави, як і в реалізації прав і свобод людини та громадянина, доведеться долати значні труднощі. Серед них – тривалий і серйозний за наслідками спад виробництва, недосконале законодавство, що регулює всі сфери суспільного життя, зокрема, і проблеми захисту прав і свобод людини, ослаблення законності та зростання злочинності.

Для сучасної соціальної ситуації характерні такі явища, як: девальвація закону, недієздатність загальних правових принципів та норм, конкуренція джерел права або суперечність між різними нормативними актами, хаотичний стан, мозаїчність правової системи і правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів. Замість проголошених у Конституції загальних прав людини та громадянина і всупереч принципам загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративності, діє багато нормативно установлених владою особливих прав – привілеїв, спеціальних правових режимів, різних правових винятків і пільг на користь окремих осіб, груп, професій, соціальних верств, територій тощо.

Суперечить реалізації та захисту прав людини і так званий правовий популізм, що імітує демократичні процедури, правову державу, правове регулювання існуючих суспільних відносин. Він тісно пов'язаний з правотворчою діяльністю через установлення в юридичних нормах декларативних стимулів (прав, свобод, заохочень) або ж обмежень (обов'язків, заборон, покарань). Але саме в цьому полягає нереальність обіцянок, саме тут розходяться буква закону з ділом.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, для того щоб привести механізми захисту прав і свобод людини в Україні у відповідність з вимогами правової держави, необхідно здійснити велику роботу у багатьох напрямах.

По-перше, треба переглянути існуючий перелік прав і свобод та вилучити з нього пропагандистські, декларативні та поки що нездійсненні. Суспільство повинне, насамперед, здійснювати ті права людини, які можна не лише обіцяти, а й гарантувати.

По-друге, слід визнати міжнародний стандарт прав людини, який повинен бути не остаточним ідеалом, а вихідною точкою вітчизняного економічного і правового прогресу. Досягти цього можна не через ізоляцію чи підкреслювання наших принципових відмінностей, а шляхом творчого сприйняття найціннішого та найгуманнішого, що напрацьовано міжнародним співтовариством.

Визнанням міжнародної правосуб'єктності фізичної особи без визначення свого ставлення до міжнародних стандартів прав людини проблеми не вирішити. Необхідно дотримуватися принципу пріоритетності міжнародних норм, які регулюють права і свободи особистості, щодо норм внутрішньодержавних. Треба привести все право у відповідність з чинними міжнародними пактами про права людини. Мається на увазі не лише узгодження чинних норм, а заповнення тих прогалин, що існують у системі права.

Україна поступово приєднується до вимог європейських структур та міжнародних документів щодо прав людини, хоча вітчизняне законодавство ще не приведене у відповідність з цими вимогами і ще не створено державних інститутів, які повинні належним чином забезпечити виконання законів про права людини.

Тому необхідно провести належну роботу з імплементації положень міжнародних пактів з прав людини та інших міжнародно-правових документів. Прийняття України до європейських структур та її приєднання до Конвенції про захист прав людини і основних свобод помітно актуалізували цю проблему.

Загалом вважається, що конституційні положення про права і свободи людини та громадянина і конституційна концепція праворозуміння є вагомим здобутком України. Водночас ці та інші положення Конституції мають суттєві розбіжності з існуючою практикою через певні суб'єктивні й об'єктивні причини, зокрема, ще невисоку політичну та правову культуру громадян, духовну кризу в суспільстві, важку економічну ситуацію.

Існує чимало перешкод на шляху здійснення захисту прав людини та громадянина. Так, на сьогодні відсутня офіційно схвалена загальнодержавна, науково обґрунтована стратегія розвитку національної правової системи і системи законодавства. Вони мають хаотичний характер. Це, швидше, законодавчий масив, ніж складний конгломерат нормативних актів, до того ж, переважно, підзаконних. Багато формальних і декларативних елементів у правовій системі механічно запозичені з іноземних систем, тут чимало декларативних формальних принципів. Внаслідок цього відбуваються постійні зміни в законодавстві, що призводить до нестабільності в державі, недовіри до нього і держави взагалі.

Нині в Україні, незважаючи на дію нової Конституції, становище з правами та свободами людини та їх захистом не можна вважати благополучним.

При уникненні формалізму щодо їх реального використання, коли держава стане створювати всі умови для реалізації громадянами власних можливостей захисту належних їм прав – дійсно можна стверджувати про перехід до суспільства з громадянськими пріоритетами.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли відбувається формування правової держави, першочерговим завданням залишається створення дієвих механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина.

Сучасна система гарантій прав і свобод людини та громадянина повинна включати в себе передумови політичного, економічного, соціального, ідеологічного, правового характеру, що необхідні для їх реалізації, включаючи механізм їх охорони і захисту.

Що стосується останнього, то проведений нами аналіз дає підстави стверджувати про існування в Україні певних проблем, які торкаються всіх сфер суспільного життя і обумовлені різними причинами, а саме:

1) недосконалістю законодавчого процесу (наявністю довготривалих механізмів затвердження необхідних нормативних актів, що підтверджує наявність незначної кількості кодифікованих законодавчих документів);

2) затягненням проведення та втілення судової реформи, що передбачає вдосконалення системи захисту прав громадян і визначає самостійність судів від інших гілок влади, а це впливає на справедливість прийнятих рішень;

3) відсутністю ефективних механізмів втілення норм міжнародного права, які визначають міжнародні стандарти захисту прав людини;

4) слабкістю розвитку економічних відносин в країні, що не забезпечує можливості для повного соціального захисту громадян і т.п.

Подолання цих причин, законодавче закріплення шляхів вирішення окреслених проблем – першочергове завдання української держави у найближчі роки.