*112385*

Самаріна С.І.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, Україна

Покарання – основний метод формування дисципліни учнів у шкільній освіті України другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Проблема використання методу покарання у школі викликає багато дискусій серед сучасних науковці. Одні наголошують на його ефективності і доціальності, інші – заперечують його необхідність застосування у школі. Водночас аналіз літературних джерел, навчально-методичних праць, архівних джерел показав, що в історії української педагогічної думки покарання як метод формування дисципліни учнів був досить поширеним, а теоретичного обгрунтування набув у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Саме в цей історичний час покарання почали визначати як дієвий спосіб впливу на учнів, що забезпечує їхню належну поведінку у школі.

Метою покарання у другій половині ХІХ ст. було формування дисципліни учнів шляхом попередження повторень провин школярів за допомогою накладення різноманітних стягнень, завдання морального чи фізичного болю.

У досліджуваний нами період покарання існували у різноманітних формах та видах. Серед форм покарань виокремлювали індивідуальні й масові покарання. Індивідуальні спрямовувалися на конкретного учня, поведінка якого не відповідала шкільним вимогам, а колективні передбачали стягнення за так звані колективні провини [2, 78]. Розподіл за видами покарання у другій половині ХІХ ст. здійснювався з урахуванням ступеню покарання. Розрізняли “нижчі” й “вищі” покарання. До “нижчих” належали арешт і догани, а до “вищих” – догани від педагогічної ради і звільнення з навчального закладу [3, 69]. В архівних джерелах ми знайшли приклади таких видів покарань: “нижчі” (догана, позбавлення місця у класі, арешт, карцер), “вищі” (звільнення з навчального закладу) [5, арк. 3 зв.].

Розглянемо більш детально види покарань, що широко використовувалися під час формування дисципліни учнів у другій половині ХІХ ст. Так, “нижчі” види покарань переважно застосовувалися у тих випадках, коли педагогічний персонал вважав, що учень може виправитися і перевиховатися. Серед них були поширені: догана, яка вважалася “найкращім способом”, оскільки була спрямована на виклик почуття сорому у вихованця [1, 23] і арешт, що застосовували з метою обмеження спілкування одного учня з його товарищами, заточенням до карцеру чи сидінням у класі після уроків [1, 25].

Особливої уваги заслуговують “вищі” покарання, які набули поширенння у другій половині ХІХ ст. Їхня сутність полягала у звільненні з навчальних закладів учнів, які своєю поведінкою ставили під загрозу поведінку інших учнів, авторитет школи. Розрізняли декілька видів звільнення з навчального закладу: на прохання батьків за рішенням педагогічної ради, з дозволом на навчання в іншому закладі освіти, з дозволом на навчання у школах інших міст і без права продовження навчання. Основні провини учнів, за які звільняли учнів, були пов’язані із порушенням правил поведінки вихованцями під час спілкування з членами педагогічного персоналу. Серед причин відсторонення учня могла бути як його “малоуспішність” так і “дурна поведінка” [3, 72–73].

Водночас слід наголосити, що частина педагогів цей вид покарання вважала шкідливим і наполягала на його відміні, оскільки він не сприяв моральному розвитку учня [3, 69]. На їхню думку, виключення учня зі школи як відсторонення вихованця від навчального закладу з метою обмеження поширення на інших учнів негативного впливу було лише приводом для уникнення школою можливих проблем зі складним вихованцем [3, 76–77].

Отже, у ХІХ ст. спостерігалося небажання школи брати на себе відповідальність за виховання учнів, які з різних причин порушували поведінку у школі, надаючи таким чином негативний приклад іншим вихованцям.

Аналіз літературних джерел другої половини ХІХ – початку ХХ ст. показав, що в цей час, окрім вищезазначених видів покарань, у закладах шкільної освіти використовували й фізичні покарання, хоча педагоги досліджуваного періоду негативно ставилися до них. Зокрема М. Пирогов зазначав, що використовуючи фізичні покарання, вчителі намагалися помститися за образи, засоромити й залякати учнів [4, 2], що свідчить про незнання інших методів формування дисципліни учнів або небажання їх використовувати.

За свідченням науковців, педагогів-практиків, серед різновидів фізичного покарання у школах другої половини ХІХ ст. застосовували стояння у кутку, стояння на колінах, позбавлення обіду. Також є згадки педагогів, що, з метою покарання сільських учнів, їх виводили у спідньому на мороз, а також били і щипали. Відносно тілесних покарань різками, науковці зауважували, що у практиці шкіл вони не застосовувалися[1, 18, 20, 29].

Отже, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в шкільній освіті України набув значного поширення такий метод формування дисципліни як покарання, було теоретично обгрунтовано його види і форми. Водночас прогресивні педагогічні діячі почали наголошувати на необхідності зменшення загальної кількості покарань у школах, відмови від фізичних покарань.

Література:

1. Горбовъ Н. О внђшнихъ приемахъ воспитанія въ народной школђ / Н. Горбовъ. – М., 1904. – 51 с.

2. Лебединцевъ К. Ф. Какъ поддержать дисциплину въ нашей средней школђ / К. Ф. Лебединцевъ // Педагогическая мысль. – 1904. – Вып. 1. – С. 56–86.

3. О. М. О наказаніяхъ въ школахъ вообще и объ исключеніи учениковъ въ частности / О. М. // Вђстникъ воспитанія. – 1894. – № 2. – С. 62–87.

4. Пироговъ Н. И. Нужно ли сечь дђтей и сђчь в присутствіи другихъ дђтей? / Н. И. Пироговъ. – Одесса, 1858. – 7 с.

5. Державний архів Чернігівської обл. у м. Ніжині, ф. 1356, оп. 1, спр. 295, 89 арк.