*112962*

Филологические науки/1. Методика преподавания языка и литературы

Лучик О.І.

ПВНЗ «Буковинський університет», Україна

Жанрова специфіка та мовно-стилістичні особливості

драматичних творів Ю. Зойфера

Юра Зойфер (1912-1939 рр.) - яскравий представник австрійської літератури 30-х років. У його спадщині понад 900 творів, серед яких - політичні вірші, гостросюжетні п’єси, оповідання, есе, значення яких помітне навіть серед бурхливих подій сьогодення. На жаль, в Україні упродовж довгого періоду літературна спадщина Ю. Зойфера не знаходила належного поширення, і тому зараз настав сприятливий час для ретельного її вивчення та просування до читача. Важливе місце в творчості Ю Зойфера займають його драматичні твори,

серед них збереглись гостросюжетні театральні п’єси, літературне значення та мовно-стилістичні особливості яких повинні бути сьогодні розкритими.

Головною особливістю просторової організації п’єс Ю.Зойфера є бінарність. Однак вона реалізується не через традиційну протиставну конструкцію, а часто є складним, комплексним різнорівневим прийомом, що поєднує соціально забарвлені протистояння у системі персонажів та топосів, протиставлення частин з різною модальністю, тобто конкретно-історичних хронотопів із фантастичними чи умовними, двоїстість присутня навіть у реалізації окремих топосів. Прикладом останнього є «Асторія», яка як і належить афері, існує як витвір циніків і водночас – як мрія довірливих. Таким чином цей образ стає критикою тогочасної Європи, соціальна політика якої лишає людям тільки мріяти про можливість реалізації та забезпечення первинних потреб. Однак попри те, що Асторія є умовним та ігровим топосом, їй притаманні певні риси, що пов’язують її з історичною ситуацією, адже ця п’єса написана для кабаре і їй так само властива диференційна риса цього жанру – «гра із набутим взаємозв’язком знань публіки». Дослідники спадщини Ю.Зойфера зазвичай розглядають Асторію як певне відображення Австрії.

Протиставлення реальності й умовності часто визначає і композицію. Наприклад, у п’єсі «Кінець світу» дія зачину та кінцівки відбувається у космосі і має галактичний масштаб, а основна дія відбувається на Землі. У п’єсі «Вінетта, або Затоплене місто» дія рамки відбувається у північно-німецькому портовому шинку, а основна дія – на дні моря у мертвому місті. Таким чином, дія в умовному часопросторі, супроводжена дією в реальному, формують конструкцію «текст у тексті».

Експериментами позначено і зображення часу у творах Ю.Зойфера. Час у п’єсах переважно підкорений руху героя в умовний простір і назад. При цьому він має головні ознаки авантюрного часу. Цікавою є часова організація п’єси «Вінетта», де присутні 2 часові пласти: час оповідної рамки (час розповіді) та часу розказуваної історії (лінійний і циклічний). У п’єсах із розімкненим простором («Асторія», «Кінець світу») опір середовища низький, події розгортаються швидко, не зустрічаючи перепон на своєму шляху, тоді ж як у «Вінеті», дія якої зосереджена в одному місці – опір середовища високий, час спливає повільно, а життя у мертвому місті не змінюється.

Конфлікт у п’єсах Юри Зойфера може проектуватися як на простір (світ бідних і багатих у Асторії), так і на час (час живих і мертвих у «Вінетті»). Так само різнорідною є і природа конфлікту: соціальний та майже екзистенційний. Конфлікти п’єс «Асторія», «Вінета» та «Кінець світу» - моральна чи метафізична боротьба людини проти якогось принципу чи бажання, що перевищує її можливості (Бог, абсурд, ідеал тощо). Своєрідно також, що конфлікти аналізованих п’єс є зовнішніми, які переважно не стають основою для виражених драматичних конфліктів у внутрішньому світі персонажів. Герої Зойфера позбавлені самоаналізу, болючих вагань і внутрішньої боротьби. Але попри те, що конфлікт драм є зовнішнім, він не є казуальним, адже не вирішується навіть у межах тих драм, що закінчуються уявним хепі-ендом.

У п’єсах Ю.Зойфера присутня велика кількість дійових осіб. Герої п’єси представляють світове суспільство як у географічному, так і в соціальному плані, репрезентуючи від найвищих осіб держав до грабіжників. У системі персонажів можна виділити групи: багатих і бідних; державних функціонерів та пересічних громадян. Позитивний герой Ю.Зойфера характеризується не високою моральністю чи стійкістю до спокус світу тощо, а здатністю критично мислити і вживати заходів.

Жанрово-видова специфіка п’єс Ю.Зойфера визначена джерелами її формування: австрійською народною драмою; кабаре, епічною драмою Б.Брехта й театру абсурду. П’єси Ю.Зойфера належали до політичного різновиду австрійської народної драми, з якою його вистави споріднюють специфіка героя, гумористичний і дидактичний компонент, фантастичні елементи тощо. Форма кабаре вплинула на архітектоніку п’єс Ю.Зойфера. Адже картини у його творах часто тяжіють до завершених епізодів-номерів із певною ідеєю, а зонги з допоміжних засобів перетворюються на окремі номери. Вплив епічної драми на творчість Ю.Зойфера демонструє конфлікт, що виникає не на рівні персонажів, а на рівні суспільних ідей, а також репрезентація персонажів у ролі суспільної функції: більшість героїв з’являються у п’єсі не через потребу рухати дію, а репрезентуючи позицію свого класу. З театром абсурду п’єси Ю.Зойфера пов’язують такі риси, як ослаблення сюжету, екзистенційне відчуження персонажів тощо, але твори Ю.Зойфера не є «абсурдистськими» п’єсами, скоріше конструктивною сатирою, яка застерігає від абсурду.

Жанрова специфіка визначається антиутопізмом, що знайшов своє втілення у всіх розглянутих п’єсах. «Асторію» пропонується визначати як алюзорну драму-антиутопію, «Кінець світу» як сатирично-фантастичну п’єсу, а «Вінету» як п’єсу притчу. Важливою рисою усіх жанрових моделей у творчості Ю.Зойфера є інтелектуалізм та універсальність, що спонукає письменника до моделювання дійсності. Засобами інтелектуалізації стають алегоризація («Асторія»), притчовість («Вінета») та абсурдизація («Кінець світу»).

Важливим жанротвірним чинником є пафос. Для творів Ю.Зойфера характерним є трагікомічний пафос. У трагікомічному відбувається органічне об`єднання трагічного та комічного, ці категорії, взаємодіючи та взаємно проникаючи одна в одну, взаємно посилюючи одна одну, утворюють передумови для формування трагікомічного пафосу. Трагікомічний пафос, організуючи трагікомічний конфлікт, формує жанр трагікомедії. Трагікомедіями є п’єси «Кінець світу» та «Асторія». У п’єсі «Вінета» домінантним є трагічний пафос, що виникає з марного протистояння Джонні мертвотності Вінети. Що ж до виду комічного у трагікомедіях Ю.Зойфера, то сміхове начало як формотвірний елемент втілюється у фарс (наявність карикатурних образів, абсурдизація дійсності, пародіювання тощо). Тому точніше визначати «Кінець світу» та «Асторію» як трагіфарс.

Попри те, що у ХХ столітті існує тенденція розширених ремарок, що тяжіють до маленьких прозових текстів, ремарки Ю.Зойфера досить лапідарні, переважно позбавлені образності, містять лише найголовніші вказівки. Це зумовлена жанром, у якому працював Ю.Зойфер, - кабаре, де важливим елементом була імпровізація, тож драматург лишав певну свободу для акторів та режисерів.

Мовлення героїв у драматичному творі реалізується у монологах і діалогах.

У творах Ю.Зойфера стихоміфія застосовується для посилення динаміки дії, а основне навантаження несе так званий «діалог глухих» - специфічне нашарування реплік, контексти яких абсолютно чужі один одному. Демонстрація відчуження людей досягається й іншим прийомом – він руйнує комунікативну функцію діалогу. У творах Ю.Зойфера переважає відкритий діалог, адже його п’єси мають обмежену психологічність і зосереджуються на дії та не зв’язані, їх учасники говорять кожен про своє навіть перебуваючи в одній і тій самій сценічній ситуації. Крім того, слід зазначити, що Ю.Зойфер часто вдається до «оголення прийому», підкреслюючи подвійне адресування мовлення: актори-персонажі звертаються як один до одного, так і до глядача. Головні дидактичні промови героїв обов’язково звернуті до зали, щоб викликати ефект співпричетності глядача, його участі у розігруваній дії.

Монологи у творах Ю.Зойфера є рідкісними, переважно вони заміщені зонгами, які мають і самостійну роль. Зонги у п’єсах Ю.Зойфера можна поділити на 3 групи: 1) конденсований виклад подій; 2) музичний образ «голосу вулиці» ; 3) зонги-монологи окремих героїв.

Мовлення героїв Ю.Зойфера позначене мовною грою – маніпулюванням ресурсами мови, що оприявлює новий зміст. Мовну гру як характеристику стилю Ю.Зойфера характеризують розгорнуті метафори, алогізми та оповідні аномалії, луна розщеплення значень багатозначного слова у діалозі, використання різних алюзій та ремінісценсій, контамінація фразеологізмів.

Таким чином мовна гра у творах Ю.Зойфера є засобом комізму та створює враження абсурдності зображуваного світу. Мовна гра у творчості Ю.Зойфера підкорена соціально-політичній проблематиці та дидактизму і її функціонування відмінне від функціонування в інших модерністських творах, де ігрові прийоми зсувають позамовну дійсність із центру мистецької комунікації, натомість до уваги читача пропонуються інші аспекти тексту, що досі вважалися вторинними. У практиці Ю.Зойфера ігрові прийоми є лише засобом комізму і не мають самоцінності. Мовна гра у творчості драматурга актуалізує «емоційно-інтерпретативну функцію... за допомогою якої...емоційний інтелект інтерпретує світ» [2, 112], вона є стильотвірною рисою, а також впливає на текстотворення та вираження концептуального змісту твору.

Література:

1. Рихло П. Бурхливий геній віденських сутеренів (післямова) // В кн.: Зойфер Ю. Асторія та інші історії. П’єси. Оповідання. Есе. - Чернівці: Видавництво газети “Молодий буковинець”, 1996. - 160 с., с. 142-154.

2. Шаховский В. Эмотивный код языка и его реализация в языковой игре / В. Шаховський // Эмотивный код языка и его реализация. – Волгоград, 2003.– С. 106-112.