*111856*

Мальцева О.В.

ВДНЗ «Приазовський державний технічний університет»

МЕТОДОЛОГІЧНІ ІНСТРУМЕНТИ АРХЕТИПОВОГО ПСИХОАНАЛІЗУ ДЖЕЙМСА ХІЛЛМАНА: ІРОНІЯ ТА ГУМОР

Ще на ранньому етапі своєї кар’єри К. Юнг наполягав, що патологія свідомості може носити не лише індивідуальний, але й колективний характер. Наприкінці життя він сформулював стиль мислення, що сьогодні отримав назву архетипової психології. Одним із її напрямків є дослідження соціальних процесів і тенденцій за допомогою архетипів колективного несвідомого. Архетипова психологія як роздуми про людську поведінку, характер змін в культурі, суспільстві, хоча й походить від ідей Юнга, проте в своїх витоках сходить до філософської традиції Платона через І. Канта, М. Фічино, Плотіна та Августина. К. Юнг вважав себ

е переважно емпіричним вченим і в цій якості присвятив себе дослідженню закономірностей людської поведінки, співставленню індивідуального та колективного. Виявивши цілу низку таких закономірностей, він не зміг знайти для себе адекватного їх пояснення ані в сучасній науці, ані в психоаналізі З. Фрейда. Це наштовхнуло його на заняття метафізикою та введення поняття «архетип». Наслідуючи Платона, він тлумачив архетипи як апріорні формі, котрі повторюються знову й знову в природі та нашому досвіді. Однак він не був задоволений тільки таким поясненням архетипу. За Юнгом, уся людська поведінка отримує патерни від архетипових образів великого значення і від сил, котрі люди раніше називали богами. При цьому вчений розрізняв архетип як такий і архетипові образи – персонально і культурно обумовлені прояви архетипів.

Сьогодні центральною фігурою архетипової соціальної психології вважається Джеймс Хіллман (James Hillman, 1926) – колишній директор Інституту К.-Г. Юнга в Цюріху, у якого також заходимо не менш ессенціальний погляд на архетип, ніж у Юнга. За Хіллманом, образи не відсилають кудись назовні самих себе, вони не заміщають будь-що, але є визначальними-початковими даними людського досвіду. Він не підтримував юнгівське розрізнення між архетипами та архетиповими образами. Останні, на його погляд, структурують весь досвід і поведінку людини та соціальної групи, а робота соціальних дослідників полягає в тому, щоб відшукати за особистим та колективним досвідом той архетиповий образ, що за ним стоїть. Вчений відмовляється від буквального розуміння будь-чого, він хоче, щоб ми сприймали соціальний світ метафорично, бо «фактично, у нас взагалі немає ніякого іншого способу бачити дійсність, що оточує нас». Хіллман впевнений, що вся свідомість залежить від образів фантазії. Усе, що ми знаємо про світ, людину, її розум і тіло, людське суспільство, духовну сферу та природу божественного, походить від образів й організовано в той чи інший патерн. Це відбувається тому, що ці патерни архетипові, ми завжди перебуваємо в тій чи іншій архетиповій конфігурації, тій чи іншій фантазії. Згідно Хіллману, прийняття певних настанов, цінностей й поведінка людини, спрямовуються певним образом, джерело якого знаходиться поза людиною, в колективній або об’єктивній психіці (несвідомому). Цей процес часто спрямовується не лишень енергією архетипу, що його переживає індивідуум, але й архетиповим образом, проекція якого відбилася на ньому завдяки іншим членами колективу, суспільства в цілому. Тобто можна говорити про культурну інфляцію, в якій суспільство, принаймні значна частина його населення, охоплена архетипом, так, що групове сприйняття, власний образ індивідів й їхня поведінка формуються визначеним архетиповим образом й живляться його енергією. Хіллман, погоджуючись із висновками Ж. Ліотара, Е. Самюелза, Д. Майкла та ін., стверджує, що постіндустріальне суспільство потрапило у засідку Герменесової фантазії й несе на собі відбитки його архетипових рис.

Гермес усюдисущий, він постійно змінює форму, приймаючи безліч імен: бог мандрівників, бог границь й перехрестя кордонів, бог ковбоїв, бог ринків й торговців, бог переконань, трікстер, бог хиби й омани, аферистів і злодіїв, бог ілюзій й шаманської медицини, «бог зв’язків швидконогий» і т.п. Він слизький, його не схватиш, він зваблюючий, він божественний й піднесений, пронирливий, він жулик, що позбавлений будь-якої етики та злого умислу. У нього немає цінностей, немає переймань щодо сутності. Він бешкетник і носій сміхових настроїв. Він проникає в ситуації, яких не очікував, як «дим понад дверима». Він сторониться конфронтації, він не герой. Він вірить, що все виторговується. Він отримує задоволення в роботі, грі й кмітливості. Він вісник богів, посланник і носій інформації. Він любитель парадоксів і процесів, що тривають, він захоплюється трікстерством й ризиком. Він амбівалентний, багатоликий, гнучкий.

Знайомство з творами Хіллмана («Код душі», «Міф аналізу», «Пан і нічний кошмар», «Суїцид і душа» й найвідоміша «Архетипова психологія») дозволяє стверджувати, що головна інтонація його статей, книг, а також численних семінарів і виступів під стать герменесовій традицій, у нього фактично той же творчій «код». Хіллман іронічний автор, котрий іноді використовує й дотепний гумор, й веселі жарти. Багато з його висловлювань здатні викликати протести, заперечення, збивати з пантелику. Іронія та гумор виступають у нього як методологія дослідження і не є самоціллю, засобом самолюбування, навпаки, – вони м’які й мають життєстверджуюче начало, вони «не вилізають на авансцену» (В. Зеленський). Іронія Хіллмана – не спрямована на відповіді розкотистого сміху, вона не є аморальною, хоча в ній багато антипатріотичних і безбожних висловів. У ній є ледве вловимий натяк на наслідування юнгівської тональності, але в цілому ця іронія дуже серйозна й глибока. Як дослідник він використовує іронію та гумор як тонкі інструменти осягнення зовнішнього світу й одночасно як надійний стрижень соціального несвідомого й душевної «розбудови».

Завдяки іронічному підходу до аналізу індивідуальних та колективних психічних процесів епохи постмодерну він зумів знайти тон, максимально наближений до характеру нинішньої соціокультурної ситуації. У змінених цивілізаційних умовах він шукає нові символічні вирази психічного, створює необхідний світ знаків, які були би енергетично насиченими, повнокровними та відбивали не лише нові явища матеріального, тілесно-низового, але й символи колективного ритму, суспільного танцю, загального напрямку руху, тобто символіку духовного верху в його індивідуальному та колективному втіленні. Сміхові прийоми тут працюють на підкреслення інтелектуальної оригінальності мислителя, його самобутнього пошуку соціальних закономірностей.

Застосування іронічної інтонації, використання жартів допомагають Хіллману виконати його місію – повернути психології, а отже й душі, її суверенність. Він свідомо уникає прийомів академічної психології, відмежовується від засобів позитивістського мислення в науці. У нього не знайдемо ніякої редукції, ніяких узагальнень на кшталт «сукупності суспільних відносин» чи дії рефлексів. Хіллман підкреслено «не з тими», хто має ідеологічну ангажованість або виступає за «нудну серйозність існування» (Ф. Ніцше). Він легкий, здатний до сміху над собою, над намаганнями людей виявити якісь однозначні способи тлумачення соціального розвитку. Однак його роботи дозволяють дійти важливих висновків про стан сучасного суспільства і людини в ньому.