*113291*

Філософія/2. Соціальна філософія

К. філос.н. Онофрійчук О.А.

Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського, Україна

«Історична пам'ять» як важливий спосіб формування духовних орієнтирів у сучасному суспільстві

Сучасна соціокультурна ситуація характеризується різноманітністю динамічних процесів. Темпи модернізації мають стабільну тенденцію до зростання та охоплення все більшої кількості культурних конфігурацій. Динамізм комунікативних процесів і суттєве розширення комунікативного простору поступово нівелює розбіжності між спеціалізованим та буденним рівнями культури в усіх її формах та проявах. Історично сформована культурна традиція втрачає пріоритет у соціалізованих процесах та уступає головне місце актуальній соціокультурній інформації. Професійна діяльність стає основним видом індивідуального самоствердження. Комунікативні процеси, що основані на сучасних технологіях, грають провідну роль в формуванні світогляду, який все менше й менше залежить від традиційних уявлень та нормативних настанов. Соціальна значущість інформації визначається не стільки її відповідністю загальноприйнятій ідеології та теоріям, скільки її актуальністю та евристичними можливостями.

Всі ці означені процеси сьогодення безпосередньо впливають на вітчизняну систему освіти й вимагають від освітян переосмислення засадничих принципів освітньої політики та усвідомлення кінцевих орієнтирів освітньої діяльності. Вона повинна відповідати вимогам свого часу, виступати джерелом нових ідей, знань, технологій, інформації, формувати у молоді гнучкість мислення у сприйнятті світу та почуття глобальної відповідальності за свої дії. В той же час сфера освіти, виконуючи функцію трансляції соціокультурного досвіду людства і забезпечення у такий спосіб можливостей входження нових поколінь у активне соціальне життя, має своєю безпосередньою функцією відтворення суспільного організму, а саме - його базових цінностей, духовних орієнтирів та стратегічних інтересів.

Отже, як зазначає В. Андрущенко, вітчизняна освіта сьогодні, з одного боку, повинна враховувати нові світові реалії, рішуче відмовлятись від колишньої надмірної ідеологізації, адміністрування та авторитаризму, а з іншого – переймати й продовжувати все те, що склало гуманістичне надбання минулих епох, залишатися по суті системою національною, стверджувати свою власну конкурентоспроможність у європейському і світовому освітньому просторі [1, c. 9].

Духовні чинники в життєдіяльності особистості відіграють надто важливу роль, особливо у переломні історичні епохи, тісно пов’язані зі зміною парадигм. Домінуюче положення серед них займають історична пам’ять, свідомість і самосвідомість, культура, звичаї і, безумовно, традиції. У сучасних умовах особливу актуальність набуває розробка філософського аспекту трансформаційних процесів, пошук тих елементів, структур соціального процесу, що сприяють підвищенню тривкості соціуму, перетворенню його в систему, що ефективно розвивається. На наш погляд, необхідно переглянути роль і місце традицій в сучасних умовах зміни соціальних орієнтирів. Дослідження традиції як соціального феномену має достатньо серйозну розробку в світовій і вітчизняній філософській думці. Її постановка і розв’язання в певні історичні епохи була обумовлена різними історичними, соціально-політичними обставинами і культурними чинниками. Багато уваги приділялось аналізу традицій в історичному процесі, їхньому впливу на формування самобутності культурного світу людини. Зазначалось, що без традицій неможливе збереження, передача, реконструкція і вдосконалення досвіду попередніх генерацій, бо вона є носієм латентного соціокультурного досвіду людства, що актуалізувався. Кожна національна культура виробляє свій духовний досвід, який складає умови спадкоємності поколінь. Але для соціуму, що знаходиться в умовах суттєвої зміни соціальних орієнтирів, традиції перестають відігравати провідну роль у формуванні духовного світу, відчувають на собі наслідки соціальної мобільності, порушень соціальних зв’язків тощо. У такі переломні моменти, стверджують науковці, на передній план виступають інші форми накопичення та передачі соціального досвіду. Одна з них - історична пам’ять, яка у добу втрати традицій стає основним способом збереження та трансляції минулого як індивідуальна пам'ять про минуле, як частина соціального запасу знань [6, c. 191].

Наукові дослідження засобів реконструкції «минулої реальності» сьогодні перестали бути виключно прерогативою істориків. Механізми функціонування колективної пам’яті вивчаються філософами, соціологами, психологами, філологами. Філософи ж, перш за все, на нашу думку, повинні зосередитися на методологічних засадах формування сучасних способів збереження та трансляції минулого у сучасність, розглядати пам'ять як частину соціального запасу знань і досліджувати роль цього знання в процесі формування духовності сучасного індивіда. З розвитком інформаційних та комунікативних технологій історична пам'ять, до того ж, стає потужним засобом впливу на масову свідомість і тому, на думку учасників круглого столу «Історична пам'ять як поле змагань за ідентичність», що відбувся 22 квітня 2008 року у Національному інституті стратегічних досліджень, потребує обговорення її в контексті сучасних українських реалій, виходячи із розуміння та відчуття українців, що роблять сьогодні вибір ідентичності. «Щоб належно виховати молодь, потрібно їй дати таке бачення українського минулого, яке могло б захоплювати, надихати і щоб це було всім добре зрозумілим» [3, с. 9].

Історична пам'ять є складним, до кінця не розпізнаним соціокультурним феноменом. Вона не тільки формує фундамент ідентичності, але й наділяє національні спільноти почуттям культурної винятковості та спільної історичної долі [2, c. 32]. Французький теоретик пам’яті П.Нора зазначає: «Ми живемо у добу торжества пам’яті… Світ затопила хвиля спогадів, міцно з’єднавши вірність минулому – дійсному або уявленому – з почуттям приналежності, з колективною та індивідуальною самосвідомістю, з пам’яттю та ідентичністю» [4, c. 202].

Як і будь-який інший соціокультурний феномен, історична пам'ять важко піддається однозначній характеристиці. На думку німецького дослідника Й. Рюзена, як самостійна тема для досліджень, вона виникла разом із постмодерністськими підходами в історії як джерело для творення історичного смислу і розкрила нові можливості, які закорінені у фундаментальній і універсальній функції пам’яті як засобу формування ідентичності та життєвого орієнтиру [5]. Отже, складний комплекс онтологічних, гносеологічних, аксіологічних, антропологічних проблем, з якими пов’язано вивчення історичної пам’яті, зумовлює величезний діапазон її трактувань: від символічної репрезентації історичного минулого, історичної свідомості, історичної культури до національної пам’яті поколінь. Така термінологічна невизначеність поняття не заважає дослідникам однозначно стверджувати, що формування власної ідентичності здійснюється зазвичай через акцентування уваги на тих моментах у романтизованій історії, які народ морально звеличує. Так, наприклад, англійці звикли звеличувати добу короля Артура, який нібито об’єднав Англію. Французи славили боротьбу Роланда з сарацинами, усіляко романтизували постать Жанни д’Арк [3, с. 22]. Йдеться про використання легенд для формування історичної пам’яті, які сформувалися «природним» чином і стали у тих чи інших країнах загальнонародним набутком і є прийнятними для будь-яких їхніх регіонів.

В сучасній Україні політика «формування історичної пам’яті» також має зважати на інтереси всіх регіонів України й з цього погляду мати компромісний характер. До того ж, варто запозичити європейські методики викладання історії, відповідно до яких для усвідомлення пропонується кілька альтернативних поглядів на певні історичні процеси, даючи можливість тим, хто вивчає історію, самостійно обирати таку інтерпретацію фактів, яка видається їм найбільш прийнятною. Треба сформувати у молоді модерне сприйняття національної історії, коли українцем бути престижно. На жаль, деякі моменти нашої історичної пам’яті сьогодні ще мало осмислені. Тому є надзвичайно важливим вироблення ефективної державної політики формування історичної пам’яті, бо нація повертається до своєї гідності через історію.

Отже, історична пам'ять нації є, з одного боку, інструментом творення національної ідентичності й національного культурного простору, з іншого – механізмом відтворення соціального досвіду в історичному процесі, передачі досвіду для використання його позитивних складових у ті чи інші моменти. Зафіксована у формах знань, культурних стереотипів, символів, міфів, історична пам'ять є унікальною сукупністю уявлень національної спільноти про своє минуле. Спільність в уявленнях та оцінках історичного процесу спроможна консолідувати суспільство, зробити його здатним до розвитку.

Література:

1. Андрущенко В. Філософія освіти ХХІ століття: у пошуках перспективи // Філософія освіти. – 2006. – №1. – С. 6-12.

2. Зерній Ю.О. Ґенеза та сучасний зміст поняття історичної пам’яті // Стратегічні пріоритети, №1(6), 2008. С. 32 – 39.

3. Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність: матеріали «круглого столу», 22 квітня 2008 р. / за заг. ред. Ю.О. Зерній. – К.: НІСД, 2008. – 68 с.

4. Нора П. Всемирное торжество памяти. – М.: Неприкосновенный запас. - № 2-3. – 2005. – С. 202-208.

5. Рюзен Й. Утрачивая последовательность истории (некоторые аспекты исторической науки на перекрестке модернизма, постмодернизма и дискуссии о памяти) // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – Вып. 7. – 2001. – С. 8-26.

6. Савельева И., Полетаев А. «Историческая память»: к вопросу о границах понятия. Феномен пришлого / Отв. Ред.. И. Савельева, А. Полетаев. – М.: Изд-во дом ГУ ВШЄ, 2005. – с. 170 – 220.