*112777*

ДМИТРІЄНКО Ю.М.  УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ  (ХАРКІВ-КИЇВ)

 

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ТА ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ ЗА КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ПЕРІОДІВ  СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ З ПРІОРИТЕТАМИ СТАНОВЛЕННЯ  ВИДОВОЇ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ (2)

      1.  Другий основний період розвитку українського права; період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Найдавнішим джерелом права в Україні, як і взагалі права кож­ного окремого народу – соціальної основи будь-якої нації та державно-правової свідомості та культури, таким чином, була українська правова свідомість та правова культура, що остаточно сформували на протязі першого періоду розвитку укранського права типово україноментально структурований звичай та згодом правовий звичай, який уже в IX ст. набув значення більш строгої типової неписаної правової норми правової свідомості та культури, але не права, як помилково вважали та продовжують вважати типові правознавці-позитивісти. Додамо також те, що нормами права як статичного явища з домінантою нормативаних властивостей та джерел, що істотно характеризують типові процеси становлення укранської правової свідомості, культури та права і закону є також норми правової свідомості, культури та самого статичного права як домінантні. За процесів же розвитку української правової свідомості та культури є домінуючими норми правової свідомості та культури. Уточнимо, що процеси становлення та розвитку української правової свідомості та культури ми ідентифікуємо та презентуємо за домінантами духовних і матеріальних артефактів і архетипів української правової свідомості та культури за тих чи інших конкретно-історичних епох або хронологічних періодів їх становлення й розвитку. Ддя процесів становлення української правової свідомості та культури необхідні, як правило, твердо усталені або остаточно ідейно-світоглядно сформовані ідейно-світоглядні, теоретичні, ідеологічні, філософські та інші істотні правові знання, котрі формуються за зворотних процесів їх розвитку. Зворотних процесів тому, що українська правова ідея, ідеологія, український правовий світогляд можуть змінюватися у регресивному напрямку, та тоді, українській правоій думці, теорії та практиці приходиться повертаться  знову та знову до тих первинних витоків україноментальноструктурованих ідей, світоглядних установок, правових цілей, пошуку первинних історичних правових станів, теорій, концепцій, первинних правових емоцій, та знову й знову вишукувати (поновляти, модернізувати, оцивілізовувати та ін.)  українську правову та національну ідіому. Далі на її основі модернізувати або формувати заново основний Закон або Конституції Країни. Саме з Конституції (нової, оновленої, вдосконаленої та/або модернізованої кожного конкретно-історичного разу) розпочинається новий конкретно-історичний період становлення правової свідомості та культури. Процеси ж розвитку української правової свідомості та культури як будь-якої іншої як типово національної, є процесами остаточного, але досить історично тривалого формування та переформовування ідейно-світоглядної парадигми української правової свідомості та культури. Тільки після її остаточного формування виникають можливості для виникненнф конституційно-правових ідей, їх конкурентної селекції та створення нового Основного Закону. Джерелами українського правового звичаю, за нашими проведеними дослідженнями, є давня історична українська правова свідомість та українська правова культура. У Київській Русі існували різноманітні терміни для визначення норм української правової свідомості та культури, які позитивні правознавці здавно хибно презентують звичаємим правом або за ними – нормами звичаєвого права (хоча як можна вживати цей термін, коли при цьому норми писаниго права або не домінують, або їх нема взгалі). Одразу обмовимось, українська правова свідомість та культура як давні першоджерела історичного українського звичаєвого права досить слабо дослджувалась та дослджується зараз. Причиною цьому є домінуючий здавна в історичній та сучасній правовій науці нормативістський підхід до визначення правової свідомості, культури та права, а також наявність тільки однієї фахової юридичної освіти у вітчизняних юристів, на той час, коли, наприкдад, на Заході юриспруднцією займаються тільки фахівці, що мають вже одну або дві,  три повні вищі неюридичні освіти. У стародавніх письмових пам'ятках існують такі поняття української звичаєвої правової свідомості та культури або звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. Звичай і закон застосовувались у Київській Русі як однорідні поняття і означали правовий звичай. У літописі Нестора поняття «закон» згадується поряд із поняттям «звичай»: «мали звичаї свої і закони батьків своїх...». Те ж саме зазначається і в договорах київських князів з греками: «за законом і за поконом мо­ви нашої», «за законом Грецьким, і за статутом, і за законом Русь­ким». Отже поняття «закон» і «покон» застосовувались як однорідні поняттю «звичай». Таку ж однорідність понять ми спостерігаємо і у ранньосередньовічній Європі: «Lех Sа1іса», «Lех Ribuaria», тобто «Закон Салічний», «Закон Рипуарський». Різниця між поняттями «закон» і «звичай» у Київській Русі з'яв­ляється поступово. Звичай відрізняється від закону невідомістю сво­го походження як у часі, так і в авторстві. Окрім того, звичай є нор­мою права, виробленого життям, і виражає правосвідомість якогось народу, в той час як закон може ввести норму права, чужу для дано­го народу. Звичай не вимагає санкції з боку держави, досить того, щоб держава його не забороняла. Основною ж ознакою закону є за­твердження його компетентним органом та його оприлюднення. От­же те, що має чинність і застосовується як обов'язкова норма через затвердження державою, є законом. А те, що має силу обов'язкової норми, але не санкціоноване державою, є правовим звичаєм. Проблема походження норм звичаєвого права у науці є спірною. На наш погляд звичаєве право того або іншого народу формується під впливом об'єктивних умов життя і залежить від природних умов, перш за все клімату, пейзажу, які впливають на формування психо­логічного складу народу, його антропологічних даних, одним словом від того, що є правовою ментальністью. Оскільки лю­дям, як істотам розумним, властиві однакові почуття і закони волі у них ті ж самі, то їхня свідомість освячує ті норми, які встановлю­ються природою та стає першонормами для правової свідомості. Саме тому у народів країн Європи норми звичаєво­го права за своїм змістом у багатьох випадках є тотожними. У той же  час різниця у нормах звичаєвого права залежить від психологічного складу народу, який у свою чергу формується під впливом оточую­чого середовища. Правові звичаї проявлялися у різноманітних формах, які були джерелами безпосереднього пізнання звичаєвого права. Існували різноманітні форми звичаєвого права. Серед них чільне місце посідає обряд «посадження князя на стіл», що символізує законність набуття влади; «рукобиття» - символ укладення договору; «поко­ра» - обряд примирення вбивці з родичами вбитого. Обряд є процсуальним джерелом та формою української звичаєвої правової свідомості та культури, формою їх природної спадкоємності та її істотною основою. Іншою формою вираження норм української щвичаєвої правової свідомості та культури, звичаєвого права були прислів'я та приказки. Це теж джерело та форма української звичаєвої правової свідомості та культури, форма їх природної спадкоємності та її істотна основа. Деякі з них увійшли до відомого пам'ятника права «Руської Правди». Дуже часто прислів'я характеризують на­родні поняття про право: «з приказки слова не викинеш»; дають відповіді на певні питання: «на прислів'я ні суду, ні розправи». За­вдяки прислів'ям і приказкам ми дізнаємось про норми та інститути давньоукраїнського права: «молодий князь, молода і дума», «що вирішить місто, те й села будуть робити» - це свідчення про обов'язковість рішення міського віче і для селян. Про сімейно-шлюбні відносини і цивільне право ми дізнаємося із прислів'я: «чо­ловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець», «чоловік з дру­жиною лається, третій не втручається», «молодшому синові батьківській двір, старшому новосілля», «чий двір, того й хороми», «чия воля старіша, той і правіший» - про право володіння; «куди плуг і коса ходили» - визначення межі володіння; «договір дорож­чий грошей»; «не вигідно - не сходись, а на торг не сердись»; «з чим кінь купляється, те з нього не знімається». Є прислів'я і приказки, що характеризують українську кримінальну правову свідомість та культуру, кримінальне право і процес: «з одного вола дві шкури не здереш»; «повинну голову і меч не січе»; «від суми і тюр­ми не зарікайся»; «розбійника, грабіжника і душогубця де спійма­ють, там і судять»; «правда важча за золото, але в воді не тоне»; «заліза і змій боїться». Формою істотного вираження української звичаєвої правової свідомості та культури, українського звичаєвого права були і давньоукраїнські пісні: «Ой що то за звір є, що син матір бере» - за­суджується кровозмішення. Українська звичаєва правова свівдомість та культура, їх норми, норми українського звичаєвого права зафіксовані також у літописах, законодавчих пам'ятниках та збірниках норм української правової свідомості та культури, українського звичаєвого права. Властивість української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого права полягає у тому, що воно сприяє переходу від звичаю до закону, а тривалість його існування визна­чається відповідністю його нормам моралі і етиці та національному характерові народу. Ми можемо провести грань відмінності норм української звичаєвої правової свідомості та культури від норм українського звичаєвого права: норми української звичаєвої правової свідомості та культури мають більш виражений процесуальний характер, та можуть принципово не тяжіти до письмового фіксування, норми ж українського звичаєвого права – більш статичний, що тяжіють до обов’язкового письмового фіксування. Незважаючи на те, що звичаї народів, що перебувають на одна­ковому ступені розвитку, мають багато спільного, звичаєва правова свідомість, культура, звичаєве право кожного народу визначається своїми національними особливостями. Саме за ними ми ідентифікуємо «обличчя» кожної правової свідомості, культури та права, та це справжнє обличчя може бути тільки суто національним, коли всі природні властивості та можливості правової свідомості, культури та права спроможні виявлятися з максимальною природною силою. Звідси випливають твердження про необхідність дотримуватись зви­чаїв «не забувати велику давнину і закони батьків своїх, і дідів своїх, і прадідів», не говорити неправду, не лукавити, не кривдити і не чинити беззаконня. Позначене національною печаткою давньоук­раїнська звичаєва правова свідомість, культура та звичаєве право протягом багатьох століть залишаються дже­релами, основою та природними першокритеріями статичного права України. Іншим джерелом права України був закон. Первинною формою закону у давньоукраїнському праві були договори – давні усталені правові звичаї нормативного супроводження вітчизняних суспільних відносин, котрі ми презентуємо традиційними та звичаєвими (звичайними) основами формування нормаитвно-правової та традиційної ментальної водночас бази українського статичного права, законодавчої свідомості та культури. Ця форма застосовувалась як особами, так і суспільними групами населення: сільські громади або окремі території укладали договори про закріплення суспільних, політичних або міжнародних відносин. При цьому у формі договорів не тільки підтверджувались, але й точніше формулювались існуючі норми української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого права, або ж встановлювались нові норми права. Поява нових норм права була зумовлена різними ступенями культурного і правового розвитку народів. Бажання досягти певної угоди призводило до компромісів і спричиняло появу нового права. У давньоукраїнських писемних пам'ятках договір мав назву миру, правди, ряду. До них належать договори, укладені нашими пращура­ми з греками, договори князів Київської Русі між собою, договори киян з князями. Пам'ятками давньоукраїнського права є договори київських князів з греками. Здійснюючи походи проти Візантії, київські князі не обмежувались отриманням викупів і стягненням данини, вони ве­ли широку торгівлю з греками. Перший договір з греками був укла­дений князем Олегом у 907 р., коли його військо обложило Констан­тинополь. Греки погодились заплатити данину по 12 гривень на кожного київського воїна, але з умовою, що Олег укладе договір, у якому буде зобов'язання не воювати проти Візантії. Основні умови договору включали зобов'язання греків платити данину окремим містам Київської Русі: Києву, Чернігову, Переяславу та іншим; виділяти протягом півроку щомісячне утримання київським купцям, коли ті прибудуть до Констатинополя - хлібом, вином, м'ясом, ри­бою та овочами. У свою чергу, греки наполягали на внесенні до до­говору пункту, щоб київські купці поселялися в одному передмісті Константинополя і входили до міста через одні ворота групою до 50 осіб у супроводі імператорського чиновника, і щоб не чинилось ніякого розбою у межах Візантійської імперії. Договір Олега з греками від 911 р. є доповненням договору від 907 р., і крім норм публічного міжнародного права включав також і норми кримінального і цивільного права. Договір князя Ігоря з греками від 945 р. був укладений за ініціативою грецької сторони. У ньому з деякими змінами повторю­вались умови договорів від 907 і 911 років та додавались умови, спричинені новими обставинами. Договір князя Святослава з греками від 971 року вміщував зо­бов'язання Святослава дотримуватися вічного миру з Візантією і не посягати на її володіння. Цей договір не має значення якогось дже­рела права. Усі договори з греками укладалися від імені візантійських імпе­раторів, з одного боку, та від імені великого князя, інших князів та всього населення Київської Русі, з другого. Вели переговори про ук­ладення договорів з грецького боку бояри та сановники, а з боку Київської Русі — «сли» або «мужі», тобто посли, та «гості» — купці. Під час укладення договору від 907 р. переговори вели п'ять послів Київської Русі, а під час укладення договору від 945 р. вели перего­вори 26 послів і 26 купців. Договори укладались і набували чинності після попередніх переговорів, які завершувались угодою щодо пред­мету договору, написанням тексту договору та ратифікацією його, тобто остаточним прийняттям і підтвердженням договору. Фактично ми можемо говорити про дві пріоритетні основи становлення й розвитку давнього статичного українського права як системи: ідено-світоглядну договірну та нормативно-правову договірну. Ми можемо також правомірно стверджувати також й те, що за цього періоду ( й не тільки!) фактично статичне право існувало більшою мірою як таке тільки як  статичне звичаєве договоріне право, а також про те, що саме договір став змістом статичного права, з чого пізніше сформувались різні галузі права і правосвідомості, культури. Саме українська договріна звичаєва правова свідомість та культура визначили основну генеральну тенденцію, спадкоємінсть та істотний напрямок водночас розвитку українського права та української правової культури: від приватних форм до публічних. На той час процесам як історичного, так й сучасного становлення правової свівдомості та культури більш характерним є така тенденція: від публічних її форм до приватних, що особливо візуадізуєься за перехідного правостановлення, наприклад, за зразками пострадянського, посттолталітарного. Договори готувалися грецькою і давньослов'янською мовами. Договори Київських князів з Візантією були укладені у формі міжнародних трактатів і не відрізнялись від тих, які Візантія уклада­ла з іншими державами. Договори з греками від 911 і 945 років включали відомості сто­совно міжнародного, державного, кримінального, цивільного і про­цесуального права. З дванадцяти статей договору від 911 р. п'ять стосувалися кримінального права. В них мова велася про майнові злочини та злочини проти особи: про вбивство(ст. 4), про поранен­ня і побої (ст. 5), про крадіжку {ст. 6 і частково ст. 12), про пограбування і розбій (ст. 7). Процесуальному праву присвячена ст. З, у якій мова ведеться про судові докази, а цивільному - ст. 13, про спадщину. Публічного міжнародного права стосуються п'ять статей цього договору: про допомогу тим, що зазнали аварії в морі (ст. 8), про ви­куп полонених і військову службу у греків (ст. 14), про видачу зло­чинців, які втекли(ст. 14). Договір від 945 р. у деякій частині, як уже зазначалося, повторює договір 911 р. - (про допомогу при аварії корабля, про викуп поло­нених, про видачу злочинців-втікачів) та договір від 907 р. (про торгівлю і перебування купців у Константинополі (ст. 21). Новим у договорі від 945 р. є відмова від зазіхань Київських князів на Кор-сунську країну (ст. 8), зобов'язання не чинити перешкод для ловлі риби у гирлі Дніпра і не залишатися на зимівлю (ст. 10), зобов'язан­ня захищати Корсунську країну від чорних болгар (ст. 11) і взагалі надавати грекам військову допомогу (ст. 15). Саме тривала українська договірна звичаєва правова свідомість, культура є стержневою основою формування не тільки норм української звичаєвої правової свідомості та культури, але й пріоритетною основою формування начальних основ вітчизняного українського законодавства. Таким чином, договори мали чинність, як на території Візантії, так і на території Київської Русі. В них містились норми тогочасно­го міжнародного права, а також норми давньоукраїнського цивільно­го, кримінального і процесуального права. Внутрішні державні відносини в Київській Русі визначалися міжкнязівськими договорами і договорами земель з князями. У су­купності з нормами української звичаєвої правової свідомості та культури вони були джерелом державного права. Київська Русь складалася з окремих земель, у яких верховна влада належала князеві з думою та народному вічу (зборам). Князівська влада набувалася або через спадщину, або ж через вибо­ри на віче. Останній спосіб набуття влади став панівним з XII ст. Земля, обираючи князя, укладала з ним договір (ряд), у якому зазна­чалися умови надання князеві влади. Так, наприклад, у 1146 р. кия­ни обрали князем Ігоря. У ряді кияни обумовили зміщення старих тіунів і введення справедливого правосуддя, обіцяли не зраджувати новому князеві. Цей договір був скріплений цілуванням сторонами хреста. Договір (ряд) князя укладався з народом не тільки у тому випад­ку, коли його обирали, але й тоді, коли князь свавільно захоплював владу. Так, у 1199 р. Роман Мстиславович захопив владу в Галичі, але змушений був «цілувати хреста і обіцяти любити їх (галичан) і ніколи не ображати». Договори князів з населенням спочатку укладались як в усній, так і в письмовій формі. З кінця XII ст. вони укладалися виключно в пись­мовій формі. Тому укранське статичне право активно почало розвиватися виклчно активно з цього часу.

Актуадьний зміст договорів включав зобов'язання народу і князів не чинити один одному зла, а також окремі положення, запропоновані народом і прийняті князем, як то: не зловживати владою, не порушувати сис­тему управління і судочинства. Фактично у таких договорах, можна сказати, закріплювався народний суверенітет. Міжкнязівські договори почали укладалися з XII ст. з метою за­побігти міжусобним війнам та визначити взаємні відносини. Такі  договори називалися «хрестовими грамотами», «миром та лю­бов'ю» та ін. Князівські договори складалися: а) з вступу, де назива­лися імена князів, що укладали договір, б) з договірних пунктів і в) із заключення. У договірних пунктах, зазвичай, мова велася про гарантію недоторканості володінь договірних сторін, їх спадкові права, їх самостійність в управлінні і судочинстві.Джерелом права Київської Русі були церковні статути, у яких визначалось правове становище церкви і духовенства, суб'єкти і об'єкти церковного судочинства. Найважливішими церковними статутами були статути Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Церковний статут Володимира Святославовича складається з вступу, установчої частини та висновків. У вступній частині вказується на прийняття киянами християн­ства, на появу митрополита, будівництво Десятинної церкви і дару­вання їй десятої частини доходів, передачу митрополитському судо­чинству певних справ, прохання до князя не втручатись у церковне судочинство. В установчій частині зазначаються справи, що стосуються цер­ковної юрисдикції: розлучення подружжя (розпусть), справи про по­саг та інші шлюбні справи (смильноє), бійка і майнові суперечки по­дружжя (пошибенье промежу мужем и женою о животе), шлюби між близькими родичами (в племени или сватовстве поймутся), чаклун­ство і виготовлення отрути (ведьство и зелійничьство), образа дітьми батьків і суперечки родичів стосовно спадщини. Церковна юрисдикція поширювалася на злочини проти віри і церкви: крадіжка церковного майна, пограбування покійників, знищення хрестів на могилах і дорогах, псування церковних стін, сплюндрування храмів. Статут наділяє церкву правом контролювати торговельні міру і вагу. Статут вимагає від духовенства дотримуватись їх «безь пакости, ни умалити, ни умножити». Статут Ярослава Мудрого складається з таких же трьох частин, як і статут Володимира Святославовича. У вступі зазначається, що Ярослав Мудрий, виконуючи волю свого батька (Володимира), і за порадою митрополита Іларіона, ке­руючись грецьким «Номоканоном», передає під церковну юрис­дикцію (митрополитові і єпископам) певного роду справи. В уста­новчій частині перелічуються справи що відносяться до церковної юрисдикції. Це насамперед, злочини проти моралі і сім'ї, викраден­ня дівчат, примушення дітей до шлюбу з батьками, шлюби близьких  родичів, двоєжонство, самочинне розлучення, народження поза­шлюбної дитини, перелюбство, зґвалтування, пияцтво, бійки і нане­сення батькам тілесних пошкоджень. До церковної юрисдикції були віднесені злочини проти здоров'я і гідності людини. Злочини проти життя і майнові злочини розглядались як у церковних, так і в світських судах, а штрафи, які стягувались, ділились між церквою і світською владою порівно («платять виру князю на-польї з влади­кою»). Зауважимо, що оскільки перші богослужебні книги були бол­гарською мовою і богослужіння велося цією ж мовою, то ця мова в україні стала літературною, званою старослов'янською. Ця мова стала недоторканою святістю і завдала опісля величезної шкоди роз­виткові української мови і всієї української культури. Народи Західної Європи, які сприйняли латинську мову як літературну, зуміли розвинути свої національні мови і, наприклад, судочинство національною мовою запанувало у Франції з 30-х років XVI ст., а у Англії - з середини XVII ст. Українці ж користувалися старосло­в'янською мовою аж до Котляревського, а духовенство православної церкви Московського патріархату - й сьогодні. Тому і пам'ятки ук­раїнського права доби Київської Русі є досить часто незрозумілими пересічному читачеві, а тлумачення деяких старослов'янських термінів були і є предметом гострих наукових диспутів і розходжень. Джерелом права Київської Русі були і так звані Номоканони (у перекладі з грецької мови: закон і церковне правило). У Київській Русі набули поширення два Номоканони: один було складено у Візантії у VI ст, а другий - у VII ст. До Київської Русі Номоканони потрапили через Болгарію з прийняттям киянами християнства і на­були поширення у XIII ст. У перекладі на старослов'янську мову грецький Номаканон дістав назву «Кормча книга». У свою чергу «Кормча книга» складається з Еклоги і Прохірона. Еклога виникла у 740 р. і містить витяги з інституцій, дигест, ко-декса і новел Юстиніана та деякі нові додатки, зроблені візантійськими царями Львом і Костянтином під впливом звичаєво­го права народів, завойованих візантійською імперією. Еклога скла­дається з 18 титулів, з яких 16 присвячені цивільному праву (про шлюб і посаг, про дарування, про спадщину і опікунство, про відпу­щення раба на волю, про деякі види договорів і свідчення). Сімнад­цятий титул містить норми кримінального права, а 18-й трактує про розподілення військових трофеїв. Прохірон скасовував Еклогу (878 р.), очищав візантійські зако­ни від звичаєвого права і наближав їх до засад римського права. Постанови Прохірона є переробленими нормами кодекса Юс-тиніана, а тому вони досить наближені до римського права. Із 40 ти­тулів Прохірона II перші присвячені шлюбові і посагу, 12-20 титу­ли - зобов'язанням, 21-37 титули - праву спадщини, 38 - приватним і публічним будівлям, 39 - нормам кримінального права і 40 - про­блемам розподілу військових трофеїв. Окрім Еклоги і Прохірона до «Кормчої книги» входив і збірник права під назвою «Закона судного людям», складений з практичною метою якимось юристом-практиком. Статті «Закона судного людям» межували із статтями і постановами відомої пам'ятки права Київської Русі — «Руської правди». Необхідно зазначити, що усі візантійські джерела при перекладі на старослов'янську мову, зазнавали значних змін. Перекладачі змінювали назву термінів, скорочували і доповнювали тексти з ура­хуванням місцевих умов судочинства і часто відходили від засад візантійського права, наближаючи його до давньоукраїнського пра­ва. Обсяг рецепції візантійського права у період існування Київської Русі був незначним. Рецепція не заглушувала розвиток українського національного права, а збагачувала його новими засадами, даючи йому можливість розвиватись на національній основі, не втрачати свого національного характеру.

До системи писаного права Київської Русі належать збірники за­конів - «Статут» і «Закон руський» - прототипи «Руської правди», які виникли на початку X ст. і були основою судочинства. Додатком до «Статуту» і «Закону руського» були «Статути» та «уроки» кня­гині Ольги і «Статут Земляний» князя Володимира. Найдавнішою пам'яткою і вінцем національного права України періоду Київської Русі є юридичний збірник під назвою «Руська Правда». Це перший відомий нам кодифікований збірник юридич­них норм українського народу. До нас дійшло декілька списків «Руської Правди», які були поділені на три редакції: коротку, просторову і скорочену з просто­рової. З названих трьох редакцій важливе значення мають коротка і просторова редакції. Коротка редакція «Руської Правди» складається з Правди Яро­слава і Ярославичів, а просторова включає всю коротку редакцію та додатки до неї, зроблені до XII ст. Правда Ярослава є найдавнішою за своїм походженням. Вона виникла у першій половині XI ст. Давність її підтверджується ст. 1-3 та 5, у яких простежуються залишки кровної помсти. Деякі  дослідники вважають, що у Правді Ярослава, зокрема у ст. 1, закріплено право кривавої помсти за близькими родичами вбитого. Але таке твердження не є правомірним. Адже кривава помста зали­шається звичаєм доти, доки не виникає потреба у скасуванні правом. Скасування стало можливим тоді, коли речі набули характеру майна, що дало можливість застосовувати його як еквівалент завданої шко­ди і міри спокути. Зауважимо, що Правда Ярослава була укладена після повстання у 1015-1016 роках у Новгороді. Постають запитан­ня: чи міг Ярослав Мудрий після новгородського повстання закріпи­ти право кривавої помсти і чи могла вона існувати у період розквіту держави, досягнутого за Ярослава Мудрого. Відповідь може бути тільки негативною. Але ж у ст. 1 Правди Ярослава нібито мова йде про помсту: «Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або батькові, або синові, або дітям брата; якщо ніхто не буде мстити, то треба заплатити 80 гривен, якщо це буде князівський муж або тіун; коли ж це буде русин, або ізгой, або словенін, то заплатити за нього 40 гривен». У зазначеній статті мова йдеться не про право кривавої помсти, а про право вказаних у статті осіб отримати грошову винагороду, як еквівалент завданої шкоди і міру спокути з боку злочинця. Якщо ж осіб, що мають право на одержання грошової винагороди не буде, то вбивця повинен заплатити 80 гривень за вбивство князівського мужа і тіуна і 40 гривень за вбитого русина, ізгоя і словенина на користь князя (держави). Зауважимо, що попередник Ярослава Мудрого князь Володимир скасував смертну кару. Держава не могла дозволи­ти існування кривавої помсти, бо це означало б дозволити чинити свавілля. У ст. 32 короткої редакції і ст. 79 просторової редакції «Руської Правди» забороняється «умучать» смерда і огнищанина «без княжа слова», статті передбачають відповідальність за свавільне застосування кари без судового розгляду. Правда Ярослава складається з трьох частин: 1) стаття про вбив­ство (ст. 1); 2) статті про поранення і образу (ст. 2-10); 3) статті про порушення права власності (ст. 11-18). У Правді Яро­слава нічого не говориться про право власності на землю і про пра­вове становище залежного населення. Це пояснюється тим, що пра­во має властивість відставати від розвитку соціально-економічних відносин. Правда Ярославичів (1072 р.) виникла за умов подальшого роз­витку феодальних відносин і загострення протиріч у суспільстві. Во­на відрізняється від Правди Ярослава насамперед безсистемністю подання статей. У більшості випадків її статті є додатками до статей Правди Ярослава. З двадцяти шести статей Правди Ярославичів чотирнадцять присвячено майновим злочинам, вісім - злочинам проти особи. Як­що у Правді Ярослава суб'єктом і об'єктом злочину є вільна люди­на, то Правда Ярославичів розрізняє вже мужів князя та інших вільних людей і згадує огнищан, тиунів, смердів та інших. При за­стосуванні покарання до злочинця вже береться до уваги суспільне становище потерпілого. Просторова Правда була складена у XII ст. Про це свідчить сис­тематизована її частина, яка закінчується законами князя Володими­ра Мономаха, що помер у 1125 р. У цілому ж Просторова Правда бу­ла складена не пізніше першої половини ХНІ ст. За своїм змістом Просторова Правда багатша за коротку Правду. У «Поученії дітям» Володимира Мономаха, зустрічається, зокрема, засудження зловживання владою урядовців, сповідується гуманізм - «а ні худий смерд, а ні вбога удовиця» не мають бути скривджені, засуджується смертна кара: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Статті 1-17 присвячені вбивству, розбоєві, штрафам за вбивство, ст. 19-26 - пораненню та побоям, ст. 27-43 - майновим злочинам, ст. 44, 45, 47-69 - договірні позики, ст. 46 - договірні по­клажі, ст. 70-73, 75, 77 - договірні найми, ст. 33, 34, 119, 129 - до­говірні купівлі-продажу, ст. 103-107, ПО, 114-117 присвячені праву спадщини і ст. 111-113 -опіці. У просторовій Правді відсутня казус­на форма окремих постанов. У «Руській Правді» ми знаходимо приклади трансформації зви­чаїв у норми права, зокрема це стосується процесуального права. Держава вдавалася до таких видів доказів, як присяга, ордалії, свідчення. Зберігши звичайні форми судових доказів, держава вне­сла деякі зміни у їх застосування. Так, у ст. 85 просторової Правди зазначається: «Усі тяжби вирішуються показаннями свідків із числа вільних (людей); якщо трапиться свідком бути холопові, то на суді йому не виступати».

Таким чином, джерелами «Руської Правди» були: а) князівські і цер­ковні статути, б) звичаєве право, в) візантійське право. «Руська Правда» мала життєво важливе значення і застосовува­лась у відповідності з правовими поглядами і свідомістю ук­раїнського народу. Вона вплинула на подальший розвиток всього ук­раїнського права. «Руська Правда» була джерелом права Галичини і Литви, що простежується відповідно у Віслицькому та Литовському  статутах. Як відомо, останній тривалий час мав чинність на Право­бережній Україні. «Руська Правда» посідає одне з визначних місць в історії українського права, в окремих випадках вона є єдиним дже­релом для вивчення національного права періоду Київської Русі. У період становлення давньоукраїнського права відбувався складний і багатогранний розвиток суспільних відносин. У цей час ще не сформувалася повністю система права, а правове регулюван­ня не охоплювало усіх форм суспільних відносин. Тому деякі відно­сини у Київській Русі не були врегульовані нормативно-правовими або звичаєво-правовими способами. У таких випадках судді, керую­чись власною правосвідомістю, приймали конкретне рішення. З ча­сом судова практика перетворювала рішення у конкретних справах в юридичну норму, і цим індивідуальним рішенням надавалось зна­чення самостійного джерела права. Норми, що встановлювалися су­довою практикою, з часом трансформувались у законодавчі акти. Якщо характеризувати право доби Київської Русі у цілому, не­обхідно зазначити його досить розвинену систему, його само­бутність і навіть його прогресивність у порівнянні із тогочасним західноєвропейським правом. Так, зокрема, сервітутне право перед­бачало, що коли майно корабля, що потерпів аварію, буде хвилями винесене на берег, то воно має охоронятись, доки з'явиться його власник. А у тогочасній Західній Європі майно розтрощеного і навіть того корабля, що сів на мілину, належало власникові землі. Досить високим було становище і жінки у тогочасному ук­раїнському суспільстві. Якщо за римським та старонімецьким пра­вом жінка завжди перебувала під опікою чоловіка і не була дієздат­ною, то за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала главою сім'ї. У відповідності з «Руською Правдою» батько мав розподілити своє майно серед синів, а боярин - ще й серед до­чок. Майно ж матері-вдови не було родовим, а тому вона мала пра­во вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати, їй належало право, коли розділити синів. Якщо удова одру­жувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути усе майно, а коли щось було втрачено, то й відшкоду­вати втрати. Право захищало матір, якщо діти не хотіли їй коритися: «дітям волі не давати». Покарання за вбивство жінки було таким же, як за вбивство чоловіка.  Низький техніко-юридичний рівень доби Київської Русі не створив спеціального терміну про право власності. Проте право власності і право володіння розрізнялися. У Правді Ярослава йдеть­ся про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у Правді Ярославичів ми знаходимо згадку про право власності на землю: встановлено кару за порчу межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її володіючим невлас-ником з виплатою компенсації за користування. Форми земельної власності у добу Київської Русі були різно­манітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади. Власність громади на землю базувалась на природному праві; князівська - на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні громадсь­ких, а боярська і монастирська - на основі дарування з боку князя. Успадкувати власність можна було за заповітом і за законом. Вотчину успадковували не тільки сини, але й дочки. Ми уже згаду­вали про високе становище жінки у Київській Русі, про її право роз­поряджатися власним майном і успадкування майна дружиною після смерті чоловіка. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли у нього були дочки, то вони успадковували лише части­ну майна. Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов'язального права. Зобов'язання, перш за все, виника­ли із спричинення шкоди: «А коли у пана буде закуп і він погубить свого коня, то він не платить; а коли пан дав йому плуг або борону, і він його копу має, то за втрачене платити. Якщо із хліва або із заго­рожі виведуть, то закупу не платити; але якщо він згубить у полі або не зажене у двір і не запре там, де йому пан звелів, чи знаряддя своє втратить, то йому платити». Зобов'язання витікали також і з договорів: купівлі-продажу, по­зики, поклажі. У «Руській Правді» ми зустрічаємо договори купівлі-продажу челядина та різних рухомих речей. Коли продавець прода­вав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодува­ти збитки. Договір позики не обов'язково укладався при свідках: «Якщо якийсь купець дасть іншому купцеві куни для купівлі або як позич­ку, то купець не зобов'язаний мати свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати». У відповідності із ст. 53 просторової Правди лихвар, який дав гроші у ріст з розрахунку 50%, міг стягти з боржника зазначений процент (рєз) два рази. Коли ж він стягував тричі по 50%, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. «Руська Правда» встановлює порядок сплати боргу: «Якщо хтось буде багато винен іншим, а купець прибуде з іншого міста або з чужої землі і не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куни, а перші позичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг і продати, і спочатку віддати куни купцеві, а місцевим - що залишиться, те і віддати; як­що ж куни будуть князівські, то спершу взяти князівські куни; той же. хто мав багато процентів, не отримує». «Руська Правда» іменує злочин як образу. Під образою розуміли порушення громадського спокою, у якій би формі воно не відбувало­ся: завдання потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шко­ди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (держави), проти особи і майнові злочини. Суб'єктивний бік злочину був не досить вираженим: відомий був замах і закінчене злочинне діяння. «Руська Правда» знає співучасть і вимагає покарання усіх винуватих у зло­чині: «Якщо хтось украде худобу з хліва або з загорожі, і коли буде один, то платити йому 3 гривни і ЗО кун. А коли їх буде кілька, то усі платять по 60 кун». Покарання за «Руською правдою» є досить м'які: у ній відсутня смертна кара та скалічення. До правління князя св. Володимира смертної кари зазнавали розбійники. Князь Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала не лише в то­му що, як князь зізнавався єпископам, він «боявся гріха», а в тому, що «військові потреби стали великі, і судові оплати знадобилися на зброю і коні». У відповідності з «Руською Правдою» вбивство каралося штра­фом, частина якого йшла князеві, а частина — родичам вбитого. «Руська Правда» розрізняє об'єктивну і суб'єктивну сторони діянь: чи було вбивство з умислом, а чи випадково, чи у стані афек­ту, чи у бійці, чи у стані сп'яніння і т. д. Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному ви­падку: коли його схоплять вночі на місці злочину, або коли він буде чинити опір; коли ж злодія схопили і зв'язали, а потім вбили, то винні мали сплатити штраф: «Якщо когось уб'ють під час крадіжки у приміщенні, то зарити його як собаку; але якщо його спіймають і затримають до світанку, то вести  на князівський двір; та коли  уб'ють, а люди бачили злодія зв'язаним, то платити 12 гривен». Та­кому ж покаранню підлягав винуватий у вбивстві злодія за межами двору господаря. «Руська Правда» - збірник законів, що має класовий характер. За вбивство «княжих мужів» штраф був удвічі більший, ніж за вбив­ство простолюдина: «Якщо хто уб'є князівського мужа у розбої, а го-ловника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить го­лова - 80 гривен, а за простолюдина - 40 гривен», - говориться у ст. З «Руської Правди». «Руська Правда» детально регулює суму штрафів за членопошкод-ження. «Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або руч­кою меча, то 12 гривен продажі за образу», «А відсіче мечем палець, то 3 гривни продажі, а потерпілому гривну» і т. д. За особливо тяжкі злочини «Руська Правда» передбачала спе­цифічну міру покарання - «потік і пограбування». Цей найтяжчий вид покарання застосовувався за підпали, конокрадство та розбій. «Потік і пограбування» за первісного суспільства означав вигнання злочинця разом із сім'єю з громади, а майно злочинця конфісковува-лося на користь громадян. Розвиток майнових відносин сприяв тому, що зміст покарання «потік і пограбування» трансформувався. Винуваті у вчиненні зло­чинів у добу Київської Русі позбавлялись усіх прав, а їх майно конфісковувалось і надходило князеві (державі). «Руська Правда» знає особливі форми так званого досудового процесу, «досудового встановлення відносин» між потерпілим (май­бутнім позивачем, звинувачувачем) і вірогідним відповідачем (май­бутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформова­ними звичаєвими нормами. Звід - це порядок (процедура) встанов­лення осіб, що привласнили чужу річ, і повернення її власникові. За «Руською Правдою», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену у нього, ... то йому не (слід) говорити «це моє», а (не­хай скаже так) «піди на звід, (з'ясуємо) де ти взяв (її)». Якщо на зводі виявиться (той), хто винен (у привласненні чужої речі), то на того і лягає відповідальність за крадіжку; тоді він (тобто позивач) візьме свою річ, йому вже буде платити винуватий і за те, що пропа­ло разом із виявленою річчю...». Так зване гоніння сліду полягає у розшуку злочинця, не спійма­ного на місці злочину, по залишених слідах. Вважалось, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець. Коли слід заводить на територію якоїсь громади і там губиться, то громада зобов'язана була або знайти злодія, або ж відшкодувати вкрадене. Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав вчинити «заклик» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернене, то той, у кого знайшли крадене, мав не тільки повернути його, але й заплатити штраф на суму у три гривні. Коли ж у когось знаходили крадену річ до «заклику», то він мав довести, де взяв або купив ту річ. Злодієм вважався той, хто не хотів або не зміг довести, від кого набув крадену річ. Той, хто «гнав слід», міг вимагати від влади допомоги, але якщо на суді виявиться, що він заарештував невинного, то він повинен був заплатити три гривні за арешт смерда і 12 гривен - за боярина. Доказом вини було визнання підозрюваного, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків» та «послухів», присяга та так званий суд божий - ордалії. У справах місцевих жителів було досить свідчення двох оче­видців, а у справах іноземців — більше. Свідчення холопа не було до­казом. Коли скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право порушити справу про наклеп. Місцевий жи­тель мав виставити сімох «послухів», тобто свідків своєї порядності, а для іноземця досить було двох. У кого не було «послухів», той ішов на «суд божий». У справах до двох гривен можна було очиститися від підозри у вчиненні злочину присягою; до шести гривен - «випробуванням во­дою»; більше шести гривен - «випробуванням залізом». Під час «випробування водою» підозрюваного кидали у воду, і коли він потопав, то визнавався невинним. Таким чином, визначені основи становлення й розвитку української правової свідомості та культури як такі, що створювали природні основи їх формальної та неформальної спадкоємності, котрі теж вимагають ретельного та глибокого дослідження.

2.  Нагадаємо, що другий основний період розвитку українського права, період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Які ж відомі артефакти та архкетипи типової української правової свідомості та культури сфіормуцвались за цей період? Українські землі Київської Русі після монголо-татарського панування не змогли зберегти свою політичну незалежність. З XIV ст. Київська земля і Волинь увійшли до сфери політичного впливу Литви, а Га­личина - Польщі. Українські землі користувалися в Литві широкою автономією як у політичному, так і у правовому житті, вони зберіга­ли свій юридичний устрій, оскільки стояли на більш високій пра­вовій сходинці розвитку, ніж Литва. Звичайно, сума прав ук­раїнських земель, що входили до складу Литви, була меншою за ту, яку вони могли б мати, зберігаючи свою незалежність. Тому вони прагнули зберігати свою «старовину», «давність», вважаючи «нови­ну» «кривдою». Це давало їм можливість зберігати консервативні відносини з литовською державною владою. Литовські князі, у свою чергу, дотримувалися «старовини» і «давності», оскільки не мали ані засобів, ані можливостей, щоб їх порушувати. Це полягало у формулі: «ми старовину не порушуємо, а новину не вводимо». Панування цієї формули у юридичному житті Литовської держа­ви закріплювало застосування українського звичаєвого права у регу­люванні правових відносин. Кожна українська земля мала своє «земське право», яке підтверджувалося земським правлінням. У князівському листі від 1495 р. до Черкаського намісника зазначало­ся: «Про тожъ приказуємъ тобе, ажъ бы еси слугъ и людей его судилъ и не радилъ, и винъ и пересудовь на нихъ не браль, подлугъ права вашого, што если вамъ дали, всей земли Кіевськой». У Волинській землі у 1511 р. справу двох панів судді «так судили, какъ же и въ ли­сте своемъ о томъ до нас писали..., подлугъ ихъ права Волынского».  Українське звичаєве право запозичувалось і поширювалось на решту територій Литовської держави. Так, зокрема, у судовому про­цесі 1525 р. луцьких міщан зі своїм старостою зазначалося: «в зем­ле Волынской тот обычай єстъ: за ким коли с них заседит который человек десет летъ, то вже будет за отчича мети». Великий князь ли­товський захотів, щоб цю звичаєву норму було запроваджено в інших містах: «а мы господаръ и овшем можомъ себе такъ жо право в местех наших вчинити». У земських привілеях, наданих українським землям, суди у ме­жах кожної землі керувалися нормами місцевого звичаєвого права. Таке  судочинство  супроводжувалося  особливими  обрядами,  які набували значення правових символів. Одним із таких символів бу­ла «видавка» або «видачка». Суть цього правового символу поляга­ла у тому, що при спорі сторони «ставили і приставляли шапки». Ставлення однією стороною шапки супроводжувалось визначенням певної суми закладу, що викликало також і другу сторону на заклад. Ставлення шапок відбувалося у суді. Якщо сторона не робила за­клад, то вона програвала справу, а суму закладу мала сплатити суду. У кримінальному процесі існувала «покута» або «покора». Суть цього символу полягала у тому, що злочинець особисто або через якихось осіб урочисто і публічно прохав потерпілих помилувати йо­го. Таким от чином можна було змінити, замінити або ж зовсім зали­шити без виконання судове рішення. Окрім спеціальних обрядових дій застосовували і усне форму­лювання правових норм. Учасники судового процесу довільно фор­мулювали правові норми, не відступаючи від їх змісту. Головним бу­ло знання норм і вміння висловлювати їх так, щоб не було перекручено суть. Коли в суді виникали суперечки, вони стосували­ся розуміння не самої формули, а того, чи існує така норма взагалі, чи тільки у якійсь її частині. У такому випадку змагання сторін стосовно фактів перетворювалося у змагання про право. Якщо сто­рони і суд не могли дійти згоди, то вдавалися до скликання місцевих земських зборів, які перевіряли норму і остаточно її фіксували. У відповідності з тодішніми правовими поглядами обвинуваче­ний мав особисто з'явитись до суду, його неявка вважалася пре­зумпцією його винності. Коли одна сторона ставила шапку, а друга відмовлялась, то тим самим вона визнавала свою неспроможність тягатися у суді. Володіння землею протягом трьох років вважалось добросовісним, і власник землі не міг самочинно без судового рішення захопити її. За звичаєвим правом навмисний підпал карав­ся за принципом матеріального таліону. Оскільки «старовина», «давність» забувалися, то норми зви­чаєвого права вимагали сталіших форм їх зберігання. Життя вимага­ло закріплювати їх в актах, що видавалися державною владою. Єди­ною писаною формою закону розглядуваного періоду був «привілей», який санкціонував звичаєве право українських земель. Так, наприклад, у київському привілеї, виданому у 1507 р., підтвер­джувалися права цієї землі: «и мы вбачивши службу ихъ верную, да­ли есмо имъ право добровольное христіянское, по тому какъ отецъ и братъ нашъ дали были имь, духовным и светским... Бо мы старины не рушаемъ, а новиннъ не уводимъ, хочемъ все по тому иметь, какъ будетъ было за великого князя Витовта и за Жикгмонта». У 1501 р. великий князь підтвердив Волинській землі «права и вольности ихъ получигъ привилею короля Казимира». У цьому привілеї, зокрема, було зазначено: «Били намъ челомъ духовные, владика Володимер-ский и владыка Луцкій, князи, и панове и земляне, и вся шляхта Во-лынское земли, а быхмо держали ихъ подле права ихъ земли, каъ бы-ли за отца нашого, короля его милости. И мы на жаданья ихъ то вчинили, тыхъ правъ, которыежъ они мають, кимь были за отца на­шого, ижъ не рушаемъ». Реальна законотворча діяльність у литовській державі почалася з початку XVI ст. Закони перш за все стосувалися збирання податків, мобілізації армії, її перепису та ін. У цей період відбувалося зміцнення права власності на землю і найбільша кількість судових справ виникала через прагнення землевласників відчужувати землю всупереч звичаєвому праву. За звичаєвим правом власники землі ма­ли право вільно відчужувати третину «іміння» батьківського, а закон від 1522 р. розширює їхні права. Виникають законодавчі норми за­гальнодержавного значення у галузі карного та процесуального пра­ва. У деяких випадках закон відсовував на задній план норми зви­чаєвого права. Проте до кодифікації 1529 р. домінував не закон, а звичаєве право. Кодифікація мала за мету замінити принцип «ста­ровини» принципом законодавчої творчості. Проте в усіх трьох ре­дакціях Литовського Статуту допускалося застосування і звичаєвого права, коли якісь відносини не були врегульовані нормами закону. Застосування норм звичаєвого права давалося на розсуд суддям: «на разознанье судей под сумненьем их, иж они мають упоменувши Бо­га и то сказати водлуг стародавнього обычая». Наступним періодом становлення української правової свідомості та культури був період «Руської правди», де остання стали його змістом та найвідмішим артефактом й архетипом української правової свідомості та культури водночас тощо. Наступним періодом становлення української правової свідомості та культури був період «Руської правди», де остання стали його змістом та найвідмішим артефактом й архетипом української правової свідомості та культури водночас тощо, а також основним першоджерелом писаного права у литовській державі. Після приєднання до Литовської держави центральних і східних українських земель переважну більшість населення стано­вили українці,  їх українська звичаєва правова свідомість, культура і право (ідейна світоглядність та нормативно-правові звичаї як стійкі норми української звичаєвої правової свідомості та культури) стали домінувати як в культурно­му, так і правовому полі не тільки Литви, але й частини Речі Поспо­литої. До видання першого Литовського Статуту у 1529 р. українська «Руська Правда» була єдиним збірником писаного права. Елементи «Руської Правди» зустрічаються у договорах литовських князів (1366-1440 рр). У випадку спорів, які могли виникати, по­ляків мали судити за польським правом, а українців - за українським «руським» правом. «Руська Правда» мала в Литовській державі ха­рактер «загальних законів», і була основою судової практики. Отже, «Руська Правда» привносилась у Литовську державу як через її рецепцію в литовське законодавство, так і через судову практику. Розвиваючись, литовське право розвивало тим самим і окремі поло­ження «Руської Правди». Ця теза, зокрема, найвиразніше проявилася у введенні в литовське право положень і принципів «Руської Прав­ди», зокрема приватно-правових ідей особи та її громадянських прав. Українські підвалини давнього права були непорушними у ли­товському кримінальному судочинстві: приватний обвинувачувач тримав у своїх руках долю злочинця; а система штрафів розподіля­лася між литовським князем і потерпілою стороною. Це так звана композиція. У цивільному праві також простежувалось домінування приватно-правових елементів над публічними: укладення договорів, їх умови були справою добровільною. У державному праві спос­терігались ті ж тенденції: продовжували скликатися віча, народні збори, а судові справи розглядалися у громадських та копних судах. Отже, у правовому полі українських земель важливу роль продовжу­вала відігравати народна воля, воля окремої особи, що було харак­терним і у період існування Київської Русі. Під впливом положень і принципів «Руської Правди» у період до XVI ст. у Литовській державі склалося право власності на землю. Великий литовський князь не був верховним власником землі, як це було у Московському князівстві. Та земля, яка була надана у власність окремим особам, не могла бути відібрана. Те, що вислиза­ло з рук великого князя литовського, уникало і контролю з його боку. Вплив правових положень і принципів «Руської Правди» на пра­вове поле Литовської держави простежується у князівських уставах, ухвалах та привілеях великих князів литовських. Найважливішими пам'ятками права Литовської держави були «привілеї» великих князів, які також називалися «господарськими листами», і були джерелами права в українських землях. Привілеї поділялися на привілеї земські і привілеї обласні. Привілеї земські надавалися як станам (духовенству, шляхті, міщанам), так і окремим особам та містам. Привілеї обласні надава­лися великими князями литовськими окремим землям. У них, зокре­ма, давалася обіцянка не порушувати стародавнє право. Перший земський привілей від 1387 р. забороняв католикам брати шлюб з православними. Якби ж таке трапилося, то право­славні мали прийняти католицьку віру. Привілей закріплював за ли­товськими боярами особисті і майнові права, зокрема, вдова успад­ковувала майно чоловіка і могла вільно одружитися вдруге. Привілей  від   1413   р.  закріплював  за литовськими  панами-католиками право власності як на родові, так і надані за службу маєтності і одруження їх дочок тільки з католиками. Усі православні князі і пани усувалися цим привілеєм від участі у раді Великого князівства Литовського. У 1432 р. було видано привілей, яким «руська» шляхта, що прийняла католицьку віру, зрівнювалась у праві власності з литовсь­кими панами. У Привілеї 1434 р. великий князь обіцяв панів і бояр карати лише за рішенням суду, а панські і боярські підлеглі люди звільнялися від сплати данини князеві. Найбільш важливе значення у закріпленні прав русько-литовсь­кої шляхти мав привілей від 1447 р. (загальноземський Віденський привілей). Цим привілеєм встановлювалась юрисдикція шляхти над сільським населенням на території маєтностей. Підлеглі князів, панів і бояр, а також міщани Литви звільнялися за цим привілеєм від різних повинностей і платежів: сплати данини князеві, підвезення каменю, цегли, вапна та дров до міст. Пани і шляхта отримували право вільного виїзду за кордон для лицарської служби чи для торгівлі. Привілеєм встановлювався королівський патронат над пра­вославною церквою, що було засобом окатоличення. Встановлюва­лась індивідуальна відповідальність за вчинені злочини, щоб «ні жо­на за мужа, ані діти за батька, ані слуга за пана не відповідали». Привілеєм від 1492 р. підтверджувався принцип індивідуальної відповідальності за вчинені злочини, усій шляхті і міщанам дозво­лявся вільний виїзд за кордон, усі маєтності закріплювались у власність. За литовськими панами закріплювалось право брати участь в роботі ради, як вищого державного інституту. Без її згоди великий князь литовський (господар) не міг вирішувати жодного з питань, як у внутрішній, так і зовнішній політиці країни. З кінця XIV ст. надавалися привілеї окремим землям, що входи­ли до складу Великого князівства Литовського. Українські землі -Київська, Волинська, Чернігівсько - Сіверська - увійшли до Литовсь­кого князівства на підставі відповідних договорів і тривалий час зберігали свою незалежність. Привілеї, які встановлювали станови­ще окремої землі у складі Литовської держави, називалися обласни­ми або уставними земськими грамотами. У таких привілеях закріплювались як загальноземські положен­ня, так і норми цивільного, кримінального і процесуального права, регулювались права і обов'язки шляхти, духовенства, міщан і селян. Обласні привілеї стосувалися усіх верств населення тієї або іншої землі і підтверджували, зазвичай, раніш надані привілеї. Обласні привілеї складалися мешканцями самої землі, а центральна влада вносила лише деякі зміни і додатки до них. Серед привілеїв, наданих Київській землі, виділяється привілей великого князя Сігізмунда від 1507 р. У цьому привілеї підтверджу­вались попередні права усіх верств населення та містились норми звичаєвого права, що стосувалися норм цивільного, кримінального і процесуального права. Привілей великого князя Сігізмунда від 1529 р. був копією привілея 1507 р., але вміщував і додатки, за якими населен­ня Київської землі звільнялося від деяких податків і повинностей. Волинська земля отримала у 1452 р. привілей, яким населеня цієї землі захищалось від свавілля місцевих намісників і старост. Привілеї Великого князя Олександра від 1501 р. і Великого князя Сігізмунда від 1509 р. підтверджували попередній привілей, а також встановлювали засади вотчинного і панського судів над жителями маєтностей. Ряд привілеїв, наданих Луцькій, Львівській землям та Брацлав-щині мали в основному станово-шляхетський характер, тільки привілей Брацлавської землі звільняв жителів від так званої подим-щини (плат за димовиводи хат). Населення усіх українських земель керувалося звичаєвим пра­вом та нормами «Руської правди». Загальнолитовського права не існувало. Першу спробу провести кодифікацію права у масштабі усієї Литовської держави було зроблено Великим князем Казиміром у 1468 р. Судебник Казиміра містить головним чином норми кримінального права і процесу. У ньому дано поняття великої і ма­лої крадіжки, говориться про речові докази у судочинстві. У судеб­нику зроблено крок вперед у порівнянні з «Руською Правдою», яка була його джерелом, про індивідуальну відповідальність за вчине­ний злочин. Так, зокрема, дружина і діти відповідають своїм майном за вчинений злочин чоловіком і батьком лише у випадку, коли вони знали про крадіжку, а малолітні діти, коли б і знали про таке, відповідальності ніякої не несуть. Дружина і дорослі діти злодія не несуть ніякої відповідальності, коли злодія спіймають на місці зло­чину. У Судебнику також простежується ідея рівності усіх верств на­селення перед законом. У Судебнику містяться статті про підсудність господарських (князівських) людей суду намісників і тиунів, а пансь­ких і вотчинних людей - суду їх пана. Окрім норм кримінального права Судебник має постанови про «земні» справи, поруби і наїзди та знахідку. У ньому також підтверджується обов'язок усіх жителів Литовської держави відбувати мостову повинність.

 Найвизначнішою пам'яткою української правової свідомості та культури, українського права висвітлюваного періоду був Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568 та 1588 років. Він виник тоді.коли на політичній арені з'явилася шляхта, яка намагала­ся підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція (1529 р.) Литовсь­кого статуту захищала права магнатів і узаконювала права селян, то друга редакція - збільшувала права шляхти і обмежувала права се­лян. Третя редакція Литовського статуту юридично закріплювала панівне становище шляхти і закріпачувала селян, в ній майже нічо­го не говорилося про права міщан і духовенства. За своїм технічно-юридичним рівнем Литовський статут у третій редакції стояв значно вище від багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він діяв в Україні протягом декількох століть, аж до 40-х років XIX ст. Західноукраїнські землі: Галицька, Львівська, Перемишльська, Саноцько-Холмська з другої половини XIV ст. були приєднані до Польщі. Трохи пізніше до Польщі відійшли Західне Поділля і Бельзька земля. Усі ці українські землі в науковій літературі відомі під назвою «Червона Русь». З 1433 р. на Червону Русь було пошире­не суто польське земське право, яке поступово проникало в цент­ральні українські землі. Серед збірників польського права, що мали чинність в ук­раїнських землях, виділяється Вислицький статут 1347 р. У першій частині статуту мова йде про мету його прийняття, а саме - усунен­ня недоліків і помилок у судочинстві, а в другій частині містяться положення, що стосуються цивільного і кримінального права. З ча­сом до статуту увійшли так звані преюдикати (судові рішення) та 20 додаткових законодавчих розпоряджень. Статут має дуже багато норм, тотожних «Руській Правді», що є свідченням того, що до прийняття Вислицького статуту в українських землях чинними були норми «Руської Правди». У Вислицькому статуті перш за все врегульовувались сімейно-шлюбні відносини, право спадщини, зобов'язання братів щодо нео­дружених сестер, організація опіки над неповнолітніми. Іншою пам'яткою польського права був Вартський статут 1420-1423 рр., який поступово почав поширюватися на сусідні з Польщею землі Великого князівства Литовського. У цьому статуті також існували норми, що стосувалися сімейно - шлюбного права, права спадщини та права опіки. Разом з тим у Статуті є декілька ста­тей, що стосуються речового права та відповідальності за його по­ширення, судового мита та судової компетенції сільських старост. Приймаючи зазначені статути, польські магнати і шляхта мали за мету полонізацію українських земель. Протягом XVI ст. у Речі Посполитій було здійснено зібрання по­одиноких статутів і законів в єдиний збірник. У 1505 р. було схвале­но Збірник законів польських, а у 1532 р. - новий збірник законів польських, який було опубліковано у 1533 р. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати закони, які стали називати­ся конституціями. У 1782 р. була завершена робота по зібранню польських законів у єдиний Збірник законів. Тепер коротко охарактеризуємо окремі галузі права, норми яко­го були чинними в українських землях, що входили до складу ли­товської держави і Речі Посполитої. Як ми вже зазначали, жінка у добу Київської Русі посідала досить високе становище. її правове становище у литовсько-польську добу майже не зазнало змін. Зобов'язання подружжя випливали з договору, яким встановлювався розмір посагу нареченої та віно нареченого. За українським звичаєвим правом віно було удвоє більшим за посаг. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Якщо шлюб видавав­ся невдалим, то не існувало проблеми розлучитися і взяти новий шлюб. При розлученні забезпечувалися матеріальні інтереси дітей. Отже, шлюб в Україні набував договору і таємності, коли молоді вінчалися у церкві. Про подружню рівноправність свідчить присяга, яку складали молоді під час церковного вінчання. У матеріальному відношенні жінка залишалася незалежною: як­що посаг ставав власністю подружжя, то віно - тільки власністю дружини, яким вона мала право вільно розпоряджатися. Рівно­правність жінки з чоловіком підтверджується її участю у різно­манітних справах: вона могла управляти господарством, стояти на чолі війська, чинити наїзди (набіги) на сусідів, тощо.

Можна сказати, що сімейно-шлюбне право було найбільш роз­виненим інститутом тодішнього цивільного права. Інститут права власності включав різноманітні об'єкти: землю, будівлі та різноманітні рухомі речі. Існувало великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно розпоряджатися можна було ро­довою, вислуженою або купленою земельною власністю. Право во­лодіння землею могло трансформуватися у право власності. Ли­товський статут встановлював термін позовної давності стосовно земельного володіння у 10 років. Купленою землею можна було вільно розпоряджатися. Стосовно ж родової і вислуженої власності, то власник спочатку мав право розпоряджатися лише третиною. За Литовським статутом 1588 р. ці обмеження скасовувались, і власник як купленої, так і вислуженої власності міг вільно розпоряджатися за своєю потребою, бажанням і власним розсудом. Але власник родової землі таким правом не ко­ристувався. У ст. 2. восьмого розділу зазначалося: «Якби хтось на рухоме майно або помістя, будь-яким чином набуті, надумав заповіт скласти, тоді він, будучи здоровим або й хворим, але при добрій пам'яті і здоровому глузді, має право вільно майно своє рухоме, а та­кож помістя ним самим набуте, але не батьківське і не материнське, кому захоче, за своєю доброю волею, як духовним, так і світським особам, заповідати. При складенні заповіту має бути свідчення ради земської або громадського того повіту, де той заповіт складається, а якщо він не зміг би одержати свідчення ради земської так само, як і громадського повіту, тоді необхідно, щоб хоч одна особа радна при­була, маючи при собі двох шляхтичів; а може бути і один урядник при трьох шляхтичах, які у тім панстві нашого Великого князівства Литовського осіли, і можна заповіт складати. А коли та особа, що за­повіт складала, помре і вже остаточно свою волю підтвердила, до­клавши до заповіту свою печатку, і якби ще хтось умів і міг писати, має підписати заповіт; також і ті, хто засвідчував, якщо хтось з них уміє писати, мають своєю рукою заповіт підписати. Потім той за­повіт, таким чином оформлений, на вічні часи... ні в чому поруше­ний не може бути. А той, хто своїм заповітом буде заповідати, має кожну річ докладно назвати і ті свідки, які присутні при складанні заповіту, що чули від того, хто заповіт складає, мають право, за сумлінністю своєю, усі слова до заповіту записати без будь-яких значних відхилень. Незабаром після смерті спадкодавця той заповіт має бути спочатку на раді гродській, а потім перед нами, господарем, або перед нашим судом земським оприлюднений і в книги записа­ний. А коли б хтось після складання заповіту залишається живим, вільно має свій заповіт скасувати, коли забажає; останній його за­повіт, що залишився після його смерті, складений, як зазначено вище, має мати чинність».  Право як власності, так і володіння землею було обумовлене відбуванням обов'язкової військової служби. Власник або володілець землі міг бути звільнений від військової служби тільки у випадку захворювання. Оскільки Литовським статутом селяни закріпачувалися, то вони втрачали і право власності на землю, а значить, і не могли нею  розпоряджатися без згоди свого пана. У ст. 27 дев'ятого розділу ста­туту зазначалося: «У чужої людини ніхто не може купувати її землю без волі її пана. Постановляємо, що у людей простих князівських, панських і земських ніхто купувати землю або на літо орендувати для обробітку не може без дозволу пана його. А коли б хтось у чужої людини землю без дозволу пана його купив або орендував і щось би на ній посіяв, тоді той посів і гроші втрачає. А той чоловік, кому на­лежить земля..., має ту землю забрати; а він (покупець), у кого зем­лю купив або орендував і у поручника, через якого надав гроші, ви­магати повернення (грошей), не має права, оскільки він діяв всупереч статуту нашому». Зобов'язання випливали із договорів, які укладалися у більшості випадків у письмовій формі та при свідках. Литовським статутом визначалися форма і порядок укладення договорів та умо-- ви припинення зобов'язань. Гарантією виконання зобов'язань були присяга, застава та запорука. Стаття 28 дев'ятого розділу Литовсько­го статуту обмежувала суму запоруки нижчих станів населення: «... бояри панцерні, путні і люди простого стану не можуть без відо­ма і дозволу письмового панів своїх у речах своїх ручитися. Одне ж тільки їм вільно буде, без відома панів своїх ручитися у речах рівних, тобто вартістю не більше чотирьох кіп грошей. І коли б одна людина захотіла б ручитися за кількох осіб, то сума ручення не мо­же перевищувати чотирьох кіп грошей».  У досліджуваний період були досить розвинені інститути цивільного права. Звернемо увагу на деякі з них. Інститут спільної власності українського цивільного права скла­дався поступово, і його норми зафіксовані у Литовському статуті. Спільна власність має назву «маєтність спільна». Співвласник без згоди інших співвласників не мав права розпоряджатися спільною власністю: ані відчужувати, ані заставляти її. Він міг відчужувати лише ту частину, яка належала йому у спільній власності. «Нерозде-лившы именья (сполного) с братиєю своєю продавати не можеть» -зазначається у артикулі 6 другої редакції Статуту. Ведення господар­ства одним із співвласників можливе було за порадою решти. Але вилучити свою частину із спільної власності особа мала право без згоди інших співвласників. Найчастіше спільна власність за Литовським статутом виникала через успадкування. Проте вона могла виникнути й іншим способом. Коли один із співвласників хотів продати свою частку, право першо­чергової купівлі не обов'язково належало іншим співвласникам. Іншим інститутом цивільного права була знахідка. Знахідка не була засобом набуття права власності, вона породжувала право володіння. У перших двох редакціях Литовського статуту дані про знахідку є незначними. У випадку, коли приблудиться кінь або якась інша тва­рина до якогось двору, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає коня більше ніж на три дні, він злодій. У першій редакції Литовського статуту (розд. 13, арт. 24, розд. 14, арт. 24) за­значалося: «... Блудні клячі і бидло мають приводити до двору нашо­го... А коли б хто-небудь приблуду три дні ховав, і до нашого двору не привів...тоді має відповідати як злодій». У другій редакції Литовського статуту згадується про знахідку під час військового походу. У цьому випадку знахідник речі, коня чи іншої тварини має протягом доби повідомити гетьмана про знахідку, і тоді вона поступає до нього. Якщо ж знахідник цього не зробить, то він злодій (розд. 2, арт. 27). За третьою редакцією Литовського статуту (1588 р.) знахідник також не набуває права власності на знайдену річ. Він має передати знахідку владі, і якщо власник речі не зголошується, вона перехо­дить у власність держави. При цьому знахідник має право на отри­мання винагороди. Вона є компенсацією знахідникові за витрачені працю і час на знахідку. Якщо знахідник доведе, що він витратив чи­мало часу і доклав багато зусиль для збереження знахідки, він має право на отримання винагороди у розмірі половини вартості знахідки. Окремий інститут в українському цивільному праві становила застава. За Литовським статутом дозволялося заставляти рухоме і нерухоме майно. Формою застави нерухомого майна була передача заставоємцеві права володіння і користування. Отже, право во­лодіння забезпечувало повернення боргу, а право користування за­ставленим майном забезпечувало заставоємцю одержання певного розміру відсотків (процентів). Договір застави нерухомого майна укладався в письмовій формі, оскільки заставлене майно можна було викупити, а заставник міг викупити його лише за умови, що він має договір у письмовому вигляді. Термін застави встановлювався за згодою сторін. За Литовським статутом заставник та його спадкоємці мали право викупляти майно і після закінчення терміну застави. «Якби один одному, що заставив на визначений в угоді термін і після настання терміну не викупив, то заставоємець має право володіти тією заставою на підставі запису до другого такого терміну. На випадок смерті заставника і невикупу ним застави, таке право викупу належить, незважаючи на зазначе­ний у запису термін, дітям, братам або іншим його родичам», - за­значається у Статуті (3-я ред. розд. VII, арт. 14). Якщо заставоємець запропонує родичам заставника викупити нерухомість, а вони про­тягом року цього не зроблять, право власності на заставлену неру­хомість переходить до заставоємця. Інші наслідки виникають з договору застави рухомого майна. Заставлена рухомість переходить не у користування, а у власність за­ставоємця. Якщо заставник не викупить заставлену річ у встановле­ний договором термін, заставоємець має право з дозволу суду прода­ти заставлену рухомість. Якщо вартість проданої рухомості є більшою за борг заставника, то надлишок заставоємець повинен віддати заставнику. Коли ж сума за продану заставлену рухомість є меншою за суму боргу заставника, різниця стягується з решти май­на заставника. Договір застави на рухомість міг бути укладений на невизначе-ний термін. У такому випадку суд, за заявою заставоємця, призначав строк викупу у чотири тижні, і якщо заставник не викупав річ про­тягом цього терміну, право власності на заставлену річ переходило до заставоємця. Із вищезазначеного можна зробити висновок про те, що окремі інститути українського цивільного права досліджуваного періоду були досить розвинені. Найбільш розвиненою галуззю права досліджуваного періоду була українська кримінальна правова свідомість, культура та кримінальне право. Необхідно зазначити високий рівень юри­дичної техніки українського кримінального права, що вплинуло на довготривалість застосування його норм в Україні, і не тільки. Порушення звичаєвих і законодавчих норм називалося у Ли­товському статуті «виступ» або «вчинок» і «вина». У цих термінах виявлялось домінування формального підходу до поняття злочину. Матеріальний же підхід до поняття злочину містився у терміні «кривда» - вбивство, поранення, крадіжка, розбій. Суб'єктами злочину були окремі особи, як жителі даної місце­вості, так і чужинці. Відповідальність за вчинений злочин наставала, у відповідності з Литовським статутом (третя редакція), з 16 років. Литовський статут розрізняє намір (прямий і не прямий), злочини з необережності (самовпевненість або недбалість). Разом з тим мотив і мета злочину не впливали на міру покарання.  У статуті існує погляд і на об'єктивний бік злочину, врахо­вується суспільно небезпечна бездіяльність: неприбуття до місця збору війська, відмова з'явитися до суду, відмова пана розшукувати свого слугу-злочинця. Законодавець розрізняє причинний зв'язок у скоєнні злочину, враховує місце скоєння злочину, час скоєння злочи­ну та спосіб скоєння злочину. У Литовському статуті існує поняття множини злочинів, пер­шим видом якого є сукупність злочинів: напад на маєтність за якого здійснено вбивство власника і пограбування. Сукупність злочинів каралася поглинанням менш суворого покарання більш суворим, або ж складанням покарань за кожен із вчинених злочинів. Іншим видом множини злочинів був рецедив. Так, злодій, що вчинив крадіжку вперше, підлягав тілесному покаранню, а коли він вчиняв крадіжку вдруге - смертній карі. Обставиною, що виключала суспільну небезпечність діяння, бу­ло, наприклад, вбивство державного злочинця, недосягнення зло­чинцем 16-літнього віку, вбивство слугою під час захисту свого па­на. Литовський статут знає інститут необхідної оборони. Допускається необхідна оборона від злодія, від нападу на маєток або село. Дозволялося убивати під час замаху на життя або майно особи, тобто можна було застосовувати необхідну оборону при захисті осо­бистих і майнових прав. У Литовському статуті розрізняються стадії вчинення злочину. Погроза злочинною діяльністю не вела до покарання. Але замах на життя (витягнув з піхов меч) карався відрубуванням руки. Закінче­ний злочин, у залежності від наслідків, карався суворіше. Серед видів злочинів чільне місце посідає державний злочин: посягання на територіальну цілісність держави, прагнення повалити владу «господаря» або образити його. У Литовському статуті перед­бачені військові злочини - уникнення відбуття військової служби, втеча з війська, крадіжка військової скарбниці та ін. Розрізняються у Статуті злочини проти судочинства та службові злочини. До зло­чинів проти судочинства належало порушення процедур судового процесу (нез'явлення до суду без достатніх підстав, підробка викли­ку та інших паперів), невиконання судового рішення (ухилення від покарання, відмова відшкодувати збитки за рішенням суду), пору­шення правил про порядок перебування у суді під час судового засідання. До службових злочинів належали: протизаконна діяльність членів  суду,  відмова здійснювати  правосуддя,  відмова старост виконати законні вимоги особи, незаконне рішення судді, стягнення мит, що перевищують встановлені розміри. У Литовському статуті виділено злочин щодо порушень прав і привілеїв шляхти: вбивство шляхтича, образа його словом, незакон­ний арешт шляхтича, незаконне примушування його виконувати пізні роботи, надання простолюдинам посад, які мають посідати ли­ше шляхтичі, нанесення шляхтичу майнових збитків та ін. Серед злочинів проти особи Литовський статут розрізняє вбив­ство - навмисне та ненавмисне, з необережності. До навмисних вбивств належало вбивство під час бандитського нападу, вбивство батьків, вбивство чоловіком дружини чи навпаки, вбивство брата, сестри, пана. За ненавмисне вбивство, якщо воно було вчинене через злочинну самовпевненість, злочинець карався ув'язненням та спла­тою головщини. А коли вбивство було вчинено через недбалість -злочинець карався тільки сплатою головщини. Необхідно зазначити, що на ступінь покарання впливав соціальний стан вбитого та злочинця. Іншим видом злочину було посягання на здоров'я особи. Каралось поранення руки, ноги, носа, ока, губ, вибиття зубів, втрата мови. Найбільш тяжким серед цих злочинів вважалося поранення обличчя, голови, а потім слідували решта поранень. Обтяжливими обставинами при пораненнях було поранення у присутності короля, в суді або під час нападу на маєтність. Злочини, спрямовані проти честі особи, поділялись на злочини проти шляхтича та решти осіб. Злочини проти честі здійснювались дією: побиття ломакою чи іншим засобом; словом, у суді, у палаці короля, коли обзивали байстрюком. Посягання на свободу особи також становило склад злочину. Серед них вирізнялись перетворення вільної особи в раба, незакон­не ув'язнення. Іншим видом злочину був бандитизм (кгвалт) - вчинення на­вмисного збройного нападу на будинок шляхтича або його меш­канців, на церковний храм, на військовий обоз - який вів до навмис­ного вбивства або поранення та спричинення майнової шкоди через знищення майна або його пограбування. Якщо під час нападу було вбито господаря або священика, винні каралися смертною карою. А коли здійснювалось пограбування або знищувалось майно, винні повертали пограбоване і сплачували штраф. До майнових злочинів належали розбій, пограбування, крадіжка (татьба), знищення або пошкодження майна, незаконне користування  чужим майном. Під розбоєм Статут розуміє злочинне посягання на майно і здоров'я особи. Покарання залежало від соціального стано­вища злочинця. Пограбування за метою вчинення поділялося на два види: крадіжка, вчинена з метою поживитися чужим майном, грошима, ху­добою і грабіж, вчинений з метою відшкодування завданих збитків (захоплення худоби, що спричинила збитки; пограбування міщанами селян за несплачені борги, селянами шляхтичів у відповідь на погра­бування останніми у них майна). Крадіжка каралася штрафом та тілесними покараннями. Коли ж злодій був неспроможним заплатити штраф, йому відрізали вухо. Якщо вартість вкраденого становила більше ніж чотири копи гро­шей, злодія карали смертною карою. Рецидивіста також карали смертною карою. Знищення або спалення майна було одним із видів майнових злочинів. Навмисний підпал житлового будинку карався спаленням злочинця. Інші способи знищення майна тягли за собою покарання у вигляді сплати різних розмірів штрафу: ловлення риби в озерах, звірів у лісі, знищення греблі, гатки або млина каралось штрафом у розмірі 12 коп. Знищення соколиних і лебединих гнізд, пташиних принад каралося штрафом у розмірі від 3 до 6 коп. Суспільно-небезпечними злочинами вважалися злочини проти сім'ї, моралі і церкви. Серед злочинів проти сім'ї і моралі вирізняється подружня зра­да, насильницький шлюб з викраденою дівчиною, зґвалтування, по­биття батьків та ін. Метою покарання було насамперед відшкодування збитків по­терпілій особі, попередження злочинної діяльності, завдання зло­чинцю адекватного покарання в залежності від тяжкості злочину, спокутування гріха та залякування злочинців. При застосуванні покарань враховувався принцип законності. Якщо у законодавстві були відсутні певні норми, то судді мали керу­ватися нормами звичаєвого права. Принцип визнання особи винною у здійсненні злочину полягав у тому, що покарання призначалося тільки за вироком суду. Існував також принцип відповідальності та застосування покарання тільки за наявності вини, принцип покаран­ня винного у залежності від тяжкості злочину, принцип індивідуаль­ності покарань. Останній обмежувався при скоєнні державних зло­чинів: повстання, перехід на бік ворога, змова проти господаря. Принцип  гуманізму  простежується  у застосуванні  покарань стосовно вагітної жінки, неповнолітніх (до 16 років), у кримінальній відповідальності шляхтича за вбивство простолюдина. Система покарань складалася із покарань, призначуваних дер­жавою: майнові, у вигляді штрафів, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі, смертна кара, позбавлення честі, виволання (виг­нання за межі держави, міста, села, і оголошення злочинця поза за­коном), зміщення з посади. Існували покарання у формі грошових стягнень, що мали задовольнити інтереси осіб і були спрямовані на відшкодування завданої шкоди як потерпілим, так і членам їхніх сімей.  Литовський статут у третій редакції енергійно захищає майнові  інтереси, життя, честь, гідність шляхти, інших верств населення. У ст. 39 одинадцятого розділу зазначається: «Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими або князівськими, панськими, землянськими або бояри панцирні, путні, міщани або люди тяглові, вбили шляхтича або шляхтанку, то скільки б їх через потерпілу не було б звинувачено у відповідності з правом і у відповідності з артикулом доказано, мають бути усі на горло скарані; проте таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути». Це стосується вбивства, вчиненого випадково. «А коли б люди простого стану з умислом у домі або у господарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами усі мають на горло скарані бути. А коли хто-небудь з тих станів простих шляхтича або шляхтянку побив або поранив, такому має бути відсічена рука, а коли б руку або ногу утяв або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний». Під час розгляду злочинів, вчинених проти держави і церкви, у суді панував слідчий процес, а злочинів проти особи - змагальний. Потерпілий сам збирав докази, представляв свідків і підтримував звинувачення в суді. Існували і професійні адвокати, які могли пред­ставляти сторони в суді. Система доказів поділялася на повні і не повні. До них належали показання свідків, речові докази, власні зізнання (добивалися із застосуванням тортур), присяга тощо.  Одже, наведені приклади становлення й розвитку української правової свідомості та культури зазначеного періоду, останні вимагають активного подальшого дослідження.

       3.  Акцентуючи увагу на проблемах історичної трансформації української правової свівдомості та культури, пригадаємо, що другий основний період розвитку українського права, період, коли його  джерелами були українська звичаєва правова свідомість, культура, українські звичаї і закон (IX-XIII ст.) – другий період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Українська правова свідомість, правова культура та прово у період існування української держави – Київської Русі. Нагалаємо, що перший період розвитку українського права – тривалий період усної правової творчості (за нашими підрахунками – приблизно 32000 років,  період, коли його джерелами були світова та українська свідомість, культура, українська звичаєва та світова правова свідомість, культура, українські та світові звичаї (до ІХ ст.) – перший період становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Це період домінування усних правових норм свідомості, культури, самосвідомості, правової свідомості та культури. Третій період розвитку українського права – становлення й розвитку української звичаєвої правової свідомості, культури, звичаєвого та теоретичного права тривав з XIV-середини XVII ст. Це був хронологічний період або конкретно-історична епоха становлення й розвитку української правової свідомості та культури, коли актиавно відбувались процеси толератного застосування української звичаєвої правової свідомості, культури, світового звичаєвого права і польсько-литовського за­конодавства. Це час активного формування типових найвідомівших атрефактів тв архетипів української правової свідомості та культури. Четвертий період розвитку укранського права або становлення й розвитку української правової свідомості та культури -  це період розвитку і застосування загального права і національного законодавства з елементами української правової свідомості та культури (середина XVІІ-XVI1I ст.). Які ж відомі артефакти та архетипи типової української правової свідомості та культури сфіормувались за цей період? Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. завершилася створенням української держави. Існування української держави призвело до появи нових джерел права - ук­раїнських законів, поступової трансформації звичаєвого права окре­мих земель в суто національне, так зване загальне право. З часом, ко­ли було знищено українську державність, було знищено і загальне право, як одне із джерел національного права України. Знищення ук­раїнського загального права припадає на кінець XVIII ст., коли оста­точно було ліквідовано автономію земель Лівобережної України та здійснено три розподіли Речі Посполитої, після чого правобережна Україна також увійшла до складу Російської імперії.                                           

         Як уже зазначалося, в Московській державі з самого виникнен­ня домінував закон. Це пояснюється специфікою її виникнення та розвитку.  Московське князівство, так само як і його народність, почали формуватися у період існування монголо-татарського іга. Це наклало великий відбиток на формування московської культури і права. Еле­ментами, з яких склалася  московська народність, були слов'яни-в'ятичі, фінські племена мері і мурома та монголо-татари. У домон-гольський період Москва майже не знала «Руської Правди», а після монголо-татарської навали і звичаєве право, і положення «Руської Правди» відкидалися і замінювались нормами, які не мали нічого спільного з слов'янським правом. Уже з XIV ст. у Московському князівстві домінують положення і принципи публічного права. У Су­дебнику великого князя Івана Васильовича (1497 р.) покладено поча­ток закріпачення селян, а бояри і дворяни стали «служилим» станом -службовцями. Судебник закріплює повновладдя однієї особи - вели­кого князя московського. У його ж руках зосереджується і право влас­ності на землю. Соборне Уложення 1649 р. остаточно закріпачило се­лян і зблизило боярське та дворянське землеволодіння. Уложення заборонило  вільне  пересування  міського  населення,  воно  було «прикріплене» до своїх посадів (міст). На початку XVIII ст. церква в Російській імперії була підпорядкована державі, вона управлялася че­рез спеціально створений Синод, підпорядкований імператорові, а ду­ховенство фактично було перетворено у служилих людей. Із зміною становища різних верств населення змінювалося і право. Судебник 1497 р. містив положення про судовий устрій і судо­чинство, норми цивільного права про давність, спадщину, позику, найм, купівлю-продаж. Судебником Івана Грізного (1550 р.) закріплювались положення Судебника 1497 р. з деякими додатками. Цей Судебник наказував «впредь всякие дела судить по сему Судеб­нику» (артикул 97). Коли ж якісь норми права були відсутні у Судеб­нику, то суд не міг застосовувати норми звичаєвого права, а повинен був звертатися до законодавчої влади (цар і боярська дума) з прохан­ням видати новий закон. Аж до 1649 р., коли було прийнято Собор­не Уложення, на такі прохання видавалися укази, і «прикази» (орга­ни управління), заносили їх до спеціальних указних книг. Соборне Уложення також не дозволяло застосування звичаєвого права. Але воно не поширювало дію своїх положень на українські землі, що після 1654 р. увійшли до складу Московської держави. Цілою низкою актів договірного характеру, що укладалися царською владою і гетьманами України, закріплювалося право України керу­ватися і судитися на підставі своїх стародавніх прав, звичаїв і за­конів саме тому в українських землях, що увійшли до складу Мос­ковської держави, так само, як в тих, що залишилися у складі Речі Посполитої, мали чинність Литовський статут, Магдебурзьке право, закони гетьманської влади та звичаєве право, що поступово транс­формувалося у так зване загальне право. Загальне право України постало у зв'язку із зміною соціальної і правової свідомості українського народу, що наступила після національно-визвольної війни, стосовно понять «справедливість», «добро», «зло» тощо. Ліквідація панування польських магнатів і шляхти сприяла поширенню на все населення звільненої території України сукупності правових норм, що склалися у середовищі ко­заків. Вироблені протягом тривалого часу норми козацького зви­чаєвого права набули характеру загальнонаціональних норм права у формі загального права. Норми загального права охоплювали усі без винятку верстви українського населення, впливали на встановлення нових прав і обов'язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, такі як адміністративна, карно-правова і судова. Гетьмани, старшинська адміністрація, суди широко застосовували у своїй практичній діяльності норми загального права, хоча в окремих випадках вони суперечили основним напрямам політики царської влади Московської держави. Загальне право, що застосовувалося в судах, являло собою «здо­ровий глузд» суддів. Наявність застосовування норм загального права в судах підтверджується тривалим і масовим характером його виконання. Це свідчить про високий рівень правосвідомості ук­раїнського народу. Певне правило, норму загального права застосо­вувало усе населення. Випадки застосування мали масовий характер і виконання було обов'язкове для кожного українця. Необхідно зазначити, що в Україні у період, який досліджуєть­ся, були в наявності і норми церковного звичаєвого права. Вони ре­гулювали правила поведінки, шлюбно-сімейні відносини, тощо. У своїй масі норми церковного звичаєвого права увійшли до ук­раїнського загального права. Після виникнення в середині XVII ст. незалежної української держави суди, приймаючи рішення, керувалися законами вищих ор­ганів державної влади України, польсько-литовським законодавст­вом та нормами загального права. Характерним у цьому відношенні була діяльність громад і копних судів. Громада, як орган самоврядування в Україні, сягає своїм корін­ням у сиву давнину. Як і держава, громада має свою територію, на­селення і самостійну владу. Громада базується на спільних соціаль­но-економічних інтересах жителів села, а тому виникає і існує досить часто незалежно від держави, переживаючи навіть зміну дер­жав. Громада в Україні мала право створювати власні органи, прий­мати нових членів, вирішувати місцеві проблеми, здійснювати охорону своєї території та певну юрисдикцію стосовно своїх жи­телів. Своєю владою громада користується в інтересах жителів села. Право вимагати для своїх членів виконання певних повинностей як майнових, так і особистих, право здійснювати поліцейські функції належить громаді для виконання своїх самостійних завдань. Проте держава використовує громаду для реалізації своїх інтересів, а тому включає її в свою організацію. Таким чином громада стає одним із інститутів держави. У цьому випадку громада виконує деякі функції держави. У зв'язку з цим можна виділити самостійну і делеговану державою компетенцію громади. Коли громада має компетенцію, делеговану державою, держава детально регламентує її діяльність, встановлює її організаційні заса­ди і бере під свій контроль законність її рішень. Самостійна компетенція сільської громади дає можливість їй на свій розсуд вирішувати проблеми внутрішнього і фінансового уп­равління, здійснювати юрисдикцію стосовно своїх жителів, прийма­ти постанови, що є обов'язковими для членів громади, тобто брати участь   у   матеріальному   законодавстві.   Керуючись   власною правосвідомістю, громада створювала багато норм, які з часом трансформувалися у норми загального права. Якщо в Росії сільські громади мали компетенцію, делеговану державою, то в Україні - самостійну. Сільські громади України, зай­маючись правотворчою діяльністю, створили найбільшу кількість норм українського загального права. Окрім громади в Україні існувала ще й «копа» або «купа» - це організація, що трималася на спеціальних морально-етичних заса­дах населення, а юридичною формою цієї спільності була кругова порука і відповідальність. Пов'язані круговою порукою усі члени «купи» повинні були захищати територіальну безпеку, попереджува­ти злочини, карати за скоєні злочини, які порушували громадський спокій. Одна «купа» стосовно іншої, окремі її частини стосовно усієї «купи» зобов'язані були видавати злочинців, доставляти їх в суд, відшкодовувати збитки потерпілому та інше. Якщо на території «ку­пи» траплявся злочин, а злочинець був невідомий, то потерпілий мав право скликати «купу» («копу»). Усі господарі повинні були з'явити­ся на «купу» і провести розслідування - це було їхнім моральним обов'язком. Кожен член «купи» («копи») був совістю свого дому, усіх членів своєї сім'ї. «Купа» («копа») спочатку виникла і функціонувала як орган са­моврядування і тільки опісля вона стала судовим органом. Вона ви­никла раніше за державу, коли населення змушене було створювати невеликі і прості союзи для взаємного захисту і підтримки громадсь­кого миру. «Купу» об'єднувала спільність мови, культури, морально-етичних цінностей, спільність господарювання і власності. Звідси випливала взаємна відповідальність за життя та власність і зо­бов'язання правового захисту кожного члена. В Україні «копи» були судовими органами. Вони скликалися для вирішення спорів чи претензій між сусідами (копа сільського кутка), між членами усієї громади (копа громади) та жителями окремих гро­мад (копа регіону). На таких копах проводилося слідство і відправ­лялося правосуддя. У добу існування Речі Посполитої територія України поділялась на воєводства: Волинське, Подільське, Нільське, Руське (сюди входи­ли землі Львівська, Саноцька, Галицька і Холмська), Київське і Брацлавське. В усіх воєводствах існували копні суди і не тільки в них. У Підляшші, що входило до складу Речі Посполитої, де насе­лення за своїм етнічним походженням було українським, також існу­вали копні суди. Тобто копні суди існували на всій території, на якій мешкали українці. Більше того, є дані, які свідчать, що коли виника­ли протиріччя між українцями і населенням Польщі і Литви у при­кордонній смузі, то вони вирішувались на спільних «копах». Копи збиралися у певних місцях (урочищах, пагорбах, вигонах), і на них вирішувалися взаємні претензії. У документах, що розмежовували територію Польщі і Литви у 1564 р., вказується на десять коповищ. Вони були розташовані на Волині, у Берестейському і Кобринсько-му повітах та у Київському воєводстві, тобто землях, що межували з територіями Польщі і Литви.  У третій редакції Литовського статуту, як і у попередніх двох ре­дакціях, санкціонувалось існування копних судів на території Ук­раїни: «...де здавна копи були, там мають бути і тепер...», стверджу­валось, що «на Русі копи здавна були» (третя ред. Розд. XIV, арт. 9). Статут нічого не говорить про існування копних судів у самій Литві. Не існувало копних судів і в Московській державі. Вперше про існування копних судів в Україні згадується в указі ко­роля польського і великого князя Литовського Жигмонта І від 29 верес­ня 1529 р.: «Деякі панове бажали його милості Господаря, щоб ті спра­ви, як і раніше про землю, копи та інші... щоб тим старим правом копалися(тобто судилися старим копним правом), і його милості Госпо­дар велів наказати, щоб як і раніше... починаючи від дня святого Михай­ла, усі справи їхні про землі і копи, так само як і інші справи, без виклю­чення, суджені були». А найдавніші акти про копу сягають кінця XV ст. Необхідно зазначити, що копи існували ще за часів Київської Русі. Вони згадуються в Руській Правді під назвою «кони». На нашу думку копи з'явилися ще у період, коли не існувало держави. Вони були в Україні додержавним органом, який захищав інтереси як однієї сусідської громади, так і громад певного регіону, вирішував різноманітні спори і претензії, був судовим органом як з кримінальних, так із цивільних справ. Разом з тим копа була і орга­ном самоврядування. У періоди виникнення та існування держави, копи в Україні продовжували функціонувати або за санкцією держа­ви, або ж держава не забороняла їх функціонування. В Україні копи існували аж до кінця XVIII ст., правда, головним чином на території Правобережної України. Як уже зазначалося, «копа» або «купа» була як органом самов­рядування, так і судовим органом. Як орган самоврядування копа виконувала частину функцій, що належали державі. Разом з тим, як судовий орган, вона породжувала копне право, яке з XVII ст. стало джерелом загального права України. Учасниками копи були усі жителі, які мешкали на певній тери­торії незалежно від етнічного походження або стану. Рішення коп­них судів вносились до спеціальних книг, і саме завдяки цьому ми дізнаємось, що в копних судах брали участь татари, євреї, поляки, литовці і, власне, українці та селяни, міщани, бояри, зем'яни, шлях­та та духовенство. Участь у копі була і правом, і обов'язком. Коли когось кликали на копу, він повинен був з'являтися. Якщо хто-небудь три рази не з'явився на копу, він із підозрюваного перетворювався на винувато­го і «всю шкоду платити має». Копа починала свою роботу із з'ясування, чи всі покликані на копу з'явилися. На сусідську копу повинні були з'явитися усі жителі сільського кутка, на громадську копу - усі жителі громади, і тільки на копу певного регіону повинні були обов'язково з'явитися спеціально покликані особи цього регіону, а решта мешканців кори­стувалася правом бути присутніми на копі. Не були членом копи не­повнолітні та ті, хто перебував під опікою (недієздатні). Виправдальною причиною неприбуття викликаного на копу мог­ло бути: виконання службових обов'язків, що унеможливлювали «стати на копі», заборона паном підданому з'явитится на копі, хворо­ба, відсутність особи вдома за умови, що вона не знала про скликан­ня копи. Якщо хто-небудь був відсутній вдома після оголошення ви­ходити на копу, то такий вважався за втікача, що спричиняло підозру. Копа приділяла велику увагу неприбуттю, і навіть відкладала роботу, щоб з'ясувати її причини. Копа практикувала представництво інтересів однієї особи іншою. Якщо ж копа приймала рішення про застосування кари стосовно кли-каного на копу, а його заміщував представник, то кара застосовувалась до останнього. На копі міг заступати батько сина, а син батька, брат брата, дружина чоловіка (випадки чоловік дружину - відсутні). На копі регіону замість усіх жителів громад могли бути тільки декілька їх представників. Ці представники присягали за усіх жителів громад про те, що вони не чинили злочину, і хто злочинець - не знають. Якщо той, хто представляв інтереси покликаного на копу, не орієнтувався у суті справи, не міг належним чином давати відповіді на запитання, копа наполягала на прибутті самого покликаного. Кількість учасників копного суду не була сталою, вона весь час змінювалася у залежності від місця проведення і причин скликання копи. Існували три види копних судів: малі (копи сусідів - сільсько­го кутка), великі (копи громади) і згромаджені (копи двох, трьох ... восьми і т. д. громад). Зазначимо, що згромаджені копи складалися із жителів не тільки сіл, а й міст. Так, 24 липня 1596 р. у м. Дубне бу­ло знайдено тіло вбитої невідомої людини. Щоб встановити особу вбитого і злочинця, лубенський урядник Билчинський скликав купу на лубенському базарі з жителів м. Дубне і сімох сіл, що входили до копної території. Існували копні території, що складалися з декількох десятків сіл.  У копних судах розглядали справи, які зачіпали громадські інте­реси, тобто такі, які мали публічний характер, і справи окремих осіб, що мали приватний характер, які не порушували громадський мир. Перша група справ вирішувалась на основі копного кримінального права, а друга - цивільного права. Серед злочинів, які розглядали копні суди, були майнові злочи­ни. Серед них - крадіжка тварин, птиці та різних продуктів харчу­вання, господарського реманенту, речей домашнього вжитку тощо. Злочинні дії могли чинитися різними способами: крадіжкою, роз­боєм, знищенням майна вогнем або іншим якимось способом, свавільним користуванням чужим майном, привласненням доруче­ного майна. Обтяжуючою обставиною майнових злочинів був підкоп, прорвання даху будівлі, злам стіни, крадіжка вночі тощо. Окрім справ кримінального права, копні суди розглядали справи цивільного права. Серед них справи щодо власності і володіння зем­лею, розмежування і встановлення межових знаків, порушення дого­вору оренди, права власності на бортне дерево, родинні справи, суперечки стосовно виконання повинностей тощо.  Вкажемо коротко на деякі справи, що розглядалися в копних судах. Насамперед це справи родинні або сімейні: на копі формаль­но поривалися родинні зв'язки з одруженим сином; за рішенням копного суду здійснювався розподіл родинного майна. Крім родинних справ копні суди розглядали спори щодо прав власності на землю. В одному із джерел відповідач заявляє позива­чеві: «Нехай ваша милість на ту землю йде, і зібравши купу туди її веде, а я готовий, на тій землі ставши, у одвіті бути». З судових справ стає зрозумілим, що на копах розглядали різно­го роду спричинену шкоду: «якщо б хто-небудь у своїй пущі застав чиюсь людину... то має до пущі купню повести і шкоду свою на ній доводити» (Статут І ред. Роз. 9, арт. 6). До таких шкод належали: по­трава пашні тваринами, вилов риби в чужих озерах, полювання бобрів в чужій пущі, рубка дерев, особливо бортного, косіння трави тощо. Н. копах вирішувались суперечки між жителями окремих сіл стосовно того, які повинності мало виконувати на користь держави те або інше село. При прийнятті рішень члени копного суду керувалися старо­давніми звичаями та власним переконанням (здоровим глуздом), творячи при цьому нове копне право. Коли ж виникали суперечки стосовно виконання рішень копного суду, то він, підтверджуючи своє рішення, міг посилатися на закон. Так зокрема, коли пан не пу­стив на копу свою підлеглу - чаклунку, то копа вирішила: «Бачачи опирання і невидання чарівниці, маючи свідків, згідно розділу. 14 артикулу шістнадцятого (Статуту), зазначену чарівницю на муки катівські кожної години ставити, але щоб не була скалічена, і коли визнає себе винною, на спалення приречена; а коли б не призналася, тоді скаржуча сторона, згідно з Статутовим правом, нав'язкою ка­рається» (тобто, платить штраф). Отже, копний суд, приймаючи рішення, керувався і законом. Приймаючи ту чи іншу ухвалу або вирок, копний суд виходив з суто формальних мотивів, таких як неприбуття на суд (нестання на копі). Якщо на копу не з'являвся покликаний, це вело до відшкоду­вання ним збитків скривдженому (потерпілому). Коли ж на копу не з'являвся той, хто подавав до неї скаргу, він мав заплатити штраф встановленого копою розміру. Кожен громадянин повинен був дати свідчення стосовно справи, що розглядалася на копі. Потаювання кимось відомостей тягло за со­бою відшкодування ним збитків потерпілому. При проведенні розслідування копний суд спочатку встановлю­вав винність або невинність особи у вчиненні злочину, а потім уже призначував кару. Метою покарання була перш за все кара за вчине­ний злочин. Застосовуючи кару, копний суд мав за мету запобігти іншим злочинам, утримати злочинців від скоєння нового злочину (рецедиву). Окрім цього, неминучість кари захищала жителів від ще нескоєних злочинів, від нарікань на бездіяльність членів кожної копи. Серед видів покарань чільне місце посідала смертна кара через повішення, спалення та четвертування. Смертна кара застосовува­лась за крадіжку коней та іншої худоби, видрання бджіл, викраден­ня збіжжя. Смертна кара застосовувалась за розбій, за підпал тощо. Злодія могли піддати і фізичному покаранню. Злочинець повинен був відшкодувати завданих потерпілому збитків. Відшкодування поділялося на два види: а) відшкодування майнової шкоди; б) відшкодування моральних і фізичних страждань скривдженому.

         Винний відшкодовував матеріальні збитки тим, хто пред'явив претензії на копі, судові витрати, а також відшкодовував збитки усім тим, хто потерпів раніше, а злочинців не було виявлено. В останнь­ому випадку копний суд виходив з презумції, що раніше потерпілі зазнали шкоди від того ж злочинця, що й ті, що подали позов на копі. Адже коли злодіїв не виявляли, то збитки мала відшкодувати грома­да. Відшкодовувати збитки мав не тільки злодій, а й ті, кого копний суд визнав винними, виходячи з формальних підстав - за нез'явлен­ня на копу, за невивід сліду, неставлення шапки, неприсягання, за приховування того, що у справі відомо копникові. Тобто, виявлення копним судом формальної вини - порушення обов'язків і норм зви­чаєвого права - тягло обов'язок до відшкодування матеріальних збитків потерпілим, але не вело до покарання особи. Тому визнаний винним міг шукати реального винуватця, а вже потім вимагати від нього на копі відшкодування власних збитків. Відшкодування збитків полягало насамперед у поверненні по­терпілому вкраденого. Коли вкрадене не можна було повернути, так само як і знищене, винний повинен був віддати своє майно, або ж, якщо такого майна у нього не було, відшкодувати збитки грошима.  Як уже зазначалося, копні суди існували на всій території України. На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, їх діяльність було знищено. Незважаючи на заборону, копні суди на Ліво­бережній Україні продовжували функціонувати. У 1722 році в селі Хільчичі Новгородської сотні Стародубського полку (Чернігівщина) бу­ло створено копний суд для розправи над двома злодіями, які розоряли борті (пасіки). До складу копного суду увійшли шановні жителі не тільки села Хільчичі, а й сусідніх сіл (Очкіно, Кренідовка, Нефедівка, Олтарі, Злоби, Кривоносівка і Глазов) разом з отаманами, війтами, панськими старостами. На суді була присутня значна кількість сто­ронніх людей. Організатора злочину засудили до повішення, а співучас­ника - побиття батогами, хоча під час розгляду справи лунали пропо­зиції повісити обох на одній гілці і «хто кого перетягне, того і повісити». Підневільним катом став співучасник злочину, якому пригрозили (після того як приреченому накинули на шию петлю і перекинули вірьовку че­рез гілку сосни): «Якщо відірветься, то тебе повісимо». Тягнути за вірьовку допомагали учасники суду, в тому числі і хільчинський дяк. Найактивніших учасників копного суду, як таких, що вчинили самосуд, було притягнуто до кримінальної відповідальності. Тоді і були з'ясовані стадії копного судового процесу. За наказом отамана в селі Хільчині було затримано співучасника крадіжки як «непевну людину». А селяни Глазова затримали ор­ганізатора крадіжки з краденим медом. Його доставили в село Хільчичі. Послали за старостою села Глазова і сповістили жителів інших сіл про затримання злодіїв. Допит злодіїв вів староста села Кривоносівка. Організатора крадіжки під час допиту били батогами. Один із учасників судового процесу запропонував повісити обох крадіїв «без суду, без права», «бо бортницького злодія не ведуть на право міське, але самі вотчині судять». Староста с. Глазова пропону­вав побити організатора злочину киями і відпустити: «Нехай він сам згине без нашого гріха». Хільчинський отаман пропонував відпусти­ти злодія «на каяття». На ці пропозиції учасники судового процесу не погоджувались, а олтарський війт заперечив так: «Якщо цього злодія відпустите, то платіть нам селом шкоду, бо і в нас дві викра­дено бджоли». Дехто з присутніх кричав Хільчинському отаману: «Коли ти за злодієм тягнеш, то ти і сам злодій, плати нам зараз 100 злотих, бо і у мого зятя тепер комора викрадена». Після таких суперечок учасники судового процесу вирішили внести заклад по 1 крб. за смерть злодія, підписалися під цим рішен­ням, і злодія після сповіді попові повісили. 39 учасників копного судового процесу, які внесли грошовий за­клад, було визнано винними у вчиненні свавільної розправи (само­суду). Трьох головних зачинщиків було засуджено до «гарматного в'язання» (бути прикутими ланцюгами до гармати), вони ж повинні були зняти повішеного з дерева, поховати його за свій кошт і спра­вити по ньому сорокауст (сорок днів). Решту покарали декількома десятками ударів киями. Цей приклад є свідченням того, що копний суд і на Лівобе­режній Україні був не судом громади, а судом досить великого регіону. На суд були покликані козаки та селяни тих сіл, де було по­грабовано борті. Тут простежується принцип не представництва, а особистої участі в копному судовому процесі. Копний судовий про­цес випливав з права приватного, а не публічного, хоча започаткував його хільчинський отаман. Об'єкт злочину - пограбування «борті», був традиційним об'єктом, який за Литовським статутом належав до компетенції копних судів. Отже, копні суди існували не тільки на Правобережній, але й на Лівобережній Україні. Діяльність копних судів в Україні породжувала копне право, яке було складовою частиною загального права. Коли норми народжуються в середовищі народу і народ визнає за потрібне виконувати ці норми, то це - право, і якщо воно відрізняється від права, джерелом якого є закон, то таке право нази­вається загальним. Отже, загальне право складається з двох основ­них елементів: а) наявності високого рівня правосвідомості народу і б) масового виконання цієї правосвідомості. Базуючись на цьому, під загальним правом треба розуміти утвердження правосвідомості українського народу, що через загальнонаціональне масове виконан­ня набула сили обов'язкових норм. Загальне право в Україні було настільки досконалим і авторитет­ним, що держава визнала його офіційним джерелом права. Тому во­но завжди застосовувалось поряд з нормами писаного права. Особливе місце посідало загальне право в Запорізькій Січі, де зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила ведення війни, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яких не існувало в письмових джерелах. Кошовий суд, наприклад, як вища судова інстанція Січі, у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та права загального (здорового глузду). Суддям Січі були відомі такі юридичні поняття як давність володіння, право першості володіння, нерівний поділ стягнення та інші. Окрім загального права джерелом українського права був закон, в тому числі і польсько-литовський. Після завершення національно-визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) польсько-ли­товське законодавство не було скасоване. Більше того, воно залиша­лося одним із джерел права аж до кінця XVIII ст. А дію норм Литовського статуту в Україні формально було скасовано тільки на початку 40-х років XIX ст. З другої половини XVII ст. українські суди при вирішенні бага­тьох життєво важливих питань брали до уваги або прямо посилали­ся на польсько-литовське законодавство. Чинність його як джерела українського права досліджуваного періоду, підтверджували, напри­клад, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 року та інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 року. Польсько-литовське законодавство було одним із джерел ко­дифікаційних робіт, що проводилися в Україні протягом XVIII ст.  В українському судочинстві застосовувалися положення з німецьких збірників права, зокрема, «Права Магдебурзького», «Зер-цала Саксоніє» П. Щербича, «Порядка прав цивільних магдебурзь­ких» Б. Троїцького і «Права цивільного хелмінського» П. Кушевича. В них містилися норми державного, цивільного, кримінального і процесуального права. Під натиском російського законодавства на Лівобережній Україні застосування норм права зазначених джерел було зведено до мінімуму. Найпоширенішим джерелом права України досліджуваного періоду були нормативні акти, що виходили від українських органів державної влади - гетьманської влади та Генеральної військової кан­целярії. Гетьманська влада видавала акти у формі універсалів, дек­ретів, ордерів, інструкцій та листів. Офіційними актами державної влади, які видавалися від імені гетьмана, були універсали. В універсалі, зазвичай, вказувалося ім'я гетьмана, що видав універсал, та кому він адресувався, його зміст, і зазначалось місце та дата його видання. Універсали звернені були до всього населення України, а у окремих випадках вони адресувалися окремим установам, станам або верствам населення. Видавалися ге­тьманські універсали і про надання окремим особам «за службу» або монастирям і церквам права власності на землю; універсали на за­хист прав певних осіб на майно; універсали про призначення осіб на військові, цивільні і духовні посади, про виступи у похід тощо. Гетьманські ордери вирішували певні конкретні питання суспільно-політичних відносин: про проведення ревізії полків, про порядок розгляду апеляційних справ у Генеральному суді, про ведення роздрібної торгівлі тощо. Гетьманськими інструкціями визначалися права і обов'язки службовців, порядок діяльності судових органів, порядок здійснен­ня рішень вищих органів влади. У декретах, грамотах та листах ге­тьманська влада повідомляла про прийняті законодавчі акти та поря­док набуття ними чинності. Універсали та укази Генеральної канцелярії були підзаконними актами, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади, затверджувалися певні відносини. Так, указом від 1748 р. вводився контроль за мірою ваги та покарання за її порушення. Поряд із законодавчими актами Української держави джерелом права були і міжнародні договори України, у тому числі і українсько-московські договірні статті. У договірних статтях визначалися відносини незалежної Української держави і Москви, фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України. Березневі статті від 1654 р. закріплю­вали військово-політичний союз Української держави і Москви. В них також визнавався Москвою той державний і правовий устрій,   що виник і склався в Україні під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. В них, зокрема, визнавалася незалежна правова сис­тема: «Судитися їм, малоросійським людям, існуючими своїми привілеями і вільності мати майнові і суди свої, і стольникам в суди запорізькі не втручатися, судитися ж від старших своїх - товаришів так, де три козаки, то два третього судити повинні». Існуюча правова система України підтверджувалася опісля но­вими договірними статтями: Переяславськими (1659 р.), Московсь­кими (1669 р.), Конотопськими (1674 р.), Коломацькими (1687 р.), Решетилівськими (1709 р.) та «Рішительними пунктами» (1728 р.). Отже, договірні статті не допускали поширення на Україну російської системи права, а царські чиновники не мали права втру­чатися в українське судочинство. Правда, договірні статті поступово звужували компетенцію і політичну незалежність вищих органів державної влади України. Після поразки, якої зазнало українське військо гетьмана Івана Мазепи, посилилося втручання царської влади у внутрішні справи України, поширилося на українські землі і деяке російське законо­давство. Деякі царські укази у XVIII ст. стають визначальними у розвитку суспільних відносин в Україні: указ від 1714 р. про єдиноуспадку-вання, табель про ранги 1722 р., Маніфест про скасування гетьман­ства 1764 р., Указ від 1783 р. про закріпачення українських селян. З кінця XVIII ст. все частіше в Україні застосовується загаль-ноімперське російське законодавство. Різноманітність джерел українського права, розвиненість окремих його галузей та інститутів змушувало царське самодержавство до пе­регляду правових норм українського права через його систематизацію з тим, щоб поширити на українські землі російське законодавство. В Українській державі була велика кількість досвідчених прав-ників, які здобули юридичну освіту за кордоном. Члени ж Мало­російської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційно-судовою устано­вою, не знали українського права та й не розуміли законодавчих актів, тому Петро І наказав перекласти їх на російську мову. Гетьман І. Скоропадський створив комісію з українських прав-ників для перекладу на російську мову Литовського статуту, «Спеку-люм Саксонум» Н. Яцкера та П. Щербича, «Порядка цивільних прав» Б. Троїцького. Але комісія не завершила свою роботу. У 1734 р. Анна Іоанівна наказала перекласти «Права, за якими су­диться малоросійський народ» на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру. Вона мала не тільки зробити переклад на російську мову «Права», але й скоротити діючі закони, внести до них зміни та додатки. У цілому вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Роботу свою комісія завершила у 1743 р. «Звід права, за яким судиться малоросійський народ» вирізняється високим техніко-юридичним рівнем. Він був не тільки оригінальним за формою і структурою, але й за змістом.  Право власності, за Зводом, розумілося як право передавати, да­рувати, відписувати, міняти і заставляти майно за своєю волею і по­требою. Зобов'язання розрізнялися за договором і такі, що накладали­ся у випадку заподіяння шкоди. Найбільше цих норм було присвячено договорам про купівлю-продаж, обмін, позику, особистий і майновий найм, зокрема оренду, поклажу, доручення і за заповітом. Усі інститути цивільного права України були дуже розвинені. Для ілюстрації розглянемо інститут застави. У «Зводі прав, за яким судиться малоросійський народ» є норми, що визначають суть заста­ви рухомих і нерухомих речей. Застава здійснюється у формі безпо­середньої передачі нерухомості заставоємцю, який користується за­ставленою нерухомістю (Ст. 1 арт. 20 розд. XVI). Договір застави укладався, за Зводом, на визначений строк. Протягом цього терміну заставоємець мав право користуватися за­ставленим майном. Якщо ж заставник не викупав нерухомість у встановлений термін, заставоємець або продовжував користуватися ним, або ж звертався до суду щоб встановити термін викупу застав­ником майна {ст. З арт. 20 розд. XVI). Якщо заставник не викупляв нерухомість у встановлений судом термін, її продавали, а надлишок, якщо він залишався після сплати боргу, повертають заставникові. Якщо ж для виплати боргу отриманої суми не вистачало, заста­воємець мав право домагатися від заставника виплати решти боргу. Суд міг піти й іншим шляхом. Зокрема, за його рішеням неру­хомість могла перейти у власність заставоємця, якщо таке передба­чалось у договорі застави. Але якщо вартість заставленого переви­щувала суму боргу, заставник продовжував користуватися правом викупити заставлену нерухомість. Якщо ж заставник помре, не ви­купивши заставлену нерухомість, то його спадкоємці успадковують і право викупити заставу, навіть тоді, коли термін застави, зазначе­ний у договорі, минув {ст. 2, арт 23, розд. XVI). За договором застави рухомого майна заставоємець не набував права користування заставленим майном, він мав лише право во­лодіння: «Коли б хтось комусь хотів речі рухомі в заклад дати... тоді  має сам (заставоємець) присягнути, що тими речами не користував­ся і для свого прибутку їх не застосовував» (ст. 1 арт. 36. розд. XVI). За договором застави рухомої речі заставник повинен був викупити заставлену річ у встановлений термін, у крайньому випадку протя­гом шести тижнів після закінчення терміну застави. Коли ж застава не була викуплена, заставоємець мав право продати річ, а якщо ви­ручена сума від продажі була більшою за борг, заставоємець пови­нен був віддати його заставнику. Коли ж сума виручених коштів за продану заставну річ була меншою, заставник зобов'язаний був до­дати недостачу» (ст. 1 арт. 25 розд. XVI). За договором застави рухомих речей без зазначеного в ньому терміну дії, якщо заставник не викупав річ протягом чотирьох тижнів, встановлених судом на прохання заставоємця, наступали за­значені вище наслідки. Норми кримінального права визначали види злочинів, мету і види покарань. Покарання передбачали головним чином відшкоду­вання збитків. Рішення та вироки суду можна було оскаржити в апеляційному порядку. Отже, «Звід права, за яким судиться мало­російський народ» мав суто сучасний характер. Високорозвинена система права України на багато порядків перевищувала феодальну російську систему права. Це і вирішило історичну долю «Зводу права, за яким судиться малоросійський народ». Звід спочатку було послано генерал-губернатору Бібікову, а потім Сенат у 1756 р. надіслав його гетьманові К. Розумовському, який скликав комісію з представників генеральної та полкової стар­шини для його розгляду. Але старшина не хотіла затверджувати Звід, вона хотіла закріпити свій привілейований стан, а тому вимагала по­вернення до Литовського статуту, і царський уряд не затвердив його. Текст «Зводу права, за яким судиться малоросійський народ», став просто підручником, за яким вивчали українське право, і був по суті практичним коментарем до Литовського статуту. Висока теоретична та практична підготовка українських прав-ників давала можливість окремим з них самостійно готувати збірни­ки діючого українського права. Вони висвітлювали не тільки норми діючого права, але й привносили до них своє розуміння їх змісту, брали до уваги зміни, які настали в суспільному житті України. Член комісії по складанню Зводу Ф. Чуйкевич написав працю «Суд і розправа в правах Малоросійських». Виступаючи за віднов­лення станових судів, Ф. Чуйкевич подає правові норми, які визна­чали структуру і правове становище таких судів, а також порядок  судового процесу з цивільних і кримінальних справ. Остаточне рішення у судовій справі, за Ф. Чуйкевичем, мало належати виключ­но генеральній старшині. За Чуйкевичем існували три джерела пра­ва власності на землю: 1) давність земська; 2) природне право по спадщині і 3) право, набуте усіма законними способами. Праця Ф. Чуйкевича є пам'яткою, присвяченою характеристиці судової організації і судового процесу України. У 1767 р. український правник О. Безбородько уклав для Д.К. Натальїна, обраного членом кодифікаційної комісії від Мало­російської колегії, «Екстракт малоросійських прав». Цей збірник є також видатною пам'яткою українського права. Він добре система­тизований і складається із вступу та 16 розділів. Збірник дає мож­ливість не тільки визначити основні риси окремих галузей та інсти­тутів українського права, але й глибше усвідомити найважливіші сторони суспільно-політичних і економічних відносин, зокрема, адміністративно-політичну та військову організацію українського суспільства, порядок вирішення земельних, цивільних та інших справ у судах та адміністративно-політичних установах, правове становище окремих груп українського суспільства. У першому розділі збірника подано історію і визначено правове становище органів управління Української держави, висвітлено ор­ганізацію української судової системи. Тлумачення О. Безбородьком актів обґрунтовували необхідність збереження інститутів місцевого самоврядування України. У другому розділі, присвяченому розглядові судової організації, О. Безбородько виправдовує відновлення станових судів. У третьо­му розділі обґрунтовано чинність малоросійських прав та не­обхідність збереження автономних прав Української держави. Четвертий розділ присвячений висвітленню процесуального права. Усього у збірнику нараховується 15 розділів. В них обґрунто­вується право української старшини на одержання землі - за умови несення служби, «на ранги» та право передавати її у спадщину. Далі у збірнику мова йде про міщан, шляхту, духовенство, козаків, кріпаків і слобідських селян. Протягом 1781-1782 рр. в Україні було ліквідовано полковий адміністративний поділ та інші органи самоврядування. На територію України поширювалася дія Настанови про заснування в Російській імперії губерній (1775 р.), були створені намісництва і призначений новий апарат місцевих органів. Необхідно було узгодити нову адміністративну систему з правом. Тому у  1786 р. з'являється  «Екстракт із указів, інструкцій та настанов» (1786 р.). Він є допов­ненням і частковою переробкою «Екстракту малоросійських прав» 1767 р. Замість вступу в ньому вміщено «Краткое изьяснение о Ма-лой России», в якому викладена історія вищих органів влади Української держави. Цей «Екстракт» є своєрідною спробою виправ­дати ліквідацію автономії Української держави і поширення губернської системи самодержавного місцевого управління. В Українській державі, як видно із зазначених джерел права, бу­ли досить розвинені різноманітні галузі права. Значний інтерес яв­ляє собою цивільна галузь права та його окремі інститути. Перш за все приділялась увага регулюванню права власності на землю. В цивільному праві Української держави існували два основні різновиди набуття права на землю: одержання земельного наділу з умовою несення служби «на ранги», та набуття її різними законни­ми способами - через спадщину, купівлю, зайняття пустопорожніх і кинутих земель. У процесі розвитку суспільних відносин правове становище «рангових» земель та земель, набутих іншими законними способами, поступово нівелюється. Власник землі мав безумовне право вільного розпорядження нею. «Кожен має право, - зазначається у Зводі малоросійських прав, - свої помістя спадкові чи іншим чином нажиті, за своєю во­лею уступити, продати, подарувати, відписати, закласти». Право за давністю володіння могло трансформуватися у право власності. За українським правом право віндикації на рухоме майно становило три роки, а на нерухоме - десять років. Коли у другій половині XVIII ст. на Україну поширюється російське законодавство, особи, що були як володільцями, так і ті, що були власниками землі, мали нести військову службу: «Усі звання шляхетського і військового, чиновники, знатні, а також рядові люди, які у Малій Росії мешкають і є повнолітніми, майно або землю батьківську, материнську, за дружиною отриману, куплену, заслужену і яким-небудь іншим законним чином набуту мають, а також іноземці, які у Малій Росії маєтки мають і тут працюють, спільно з мало­росіянами государеву військову службу відбувати повинні», -зазнача­лося у збірнику «Права, за яким судиться малоросійський народ». Зобов'язання випливали із договорів та деліктів. Досить розпов­сюдженими були договори купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна та особистого найму. Усі договори, що були досягнуті в усній формі, мали бути скріплені письмово. Якщо хто-небудь помирав, не виконавши умов договору, то спадкоємці мали їх виконати.  Договір купівлі-продажу рухомих і нерухомих речей мав уклада­тися при свідках. Договір мав бути внесений до спеціальної книги місцевого врядування і покупець мав одержати з неї виписку для себе. Договір позики на суму більше десяти кіп грошей укладався у письмовій формі. Якщо боржник не повертав вчасно борг, він мав за­платити судді штраф і той встановлював строк сплати боргу у вісім днів, а коли боржник не повертав борг у цей термін, йому давалось ще два дні, а потім одну ніч. Кожного разу, коли у судовому порядку подовжувався термін повернення боргу, боржник мав платити штраф. Якщо боржник не сплачував вчасно борг, його майно конфісковувалось. Якщо ж у нього небуло майна, його арештовува­ли і він перебував під арештом до сплати боргу. Договір оренди накладав зобов'язання на обидві сторони. Сто­рона, яка, наприклад, орендувала землю, повинна була вчасно плати­ти орендну плату, що називалася чинш. «Якщо хто-небудь вчасно визначений чинш не віддасть, то він на другий день повинен відда­ти його у подвійному розмірі». Договір оренди, як зазначають дже­рела, міг бути спадковим. Зокрема це стосувалось договору оренди землі. Власник землі був обмежений у праві розірвати договір орен­ди, якщо орендар виконував умови договору, так само і орендар не міг свавільно розірвати договір оренди. Та із сторін, яка хотіла б розірвати договір оренди, або ж змінити умови такого договору, ма­ла зустрітися з іншою стороною на день свята Стрічення (середина місяця лютого, коли святкують стрічення весни з зимою). Договір особистого найму також накладав на сторони, що його уклали, досить суворі зобов'язання. «Якщо б хто-небудь вигнав най­маного до закінчення терміну, то повинен усе у відповідності з дого­вором виплатити. А коли слуга від пана раніше встановленого терміну пішов, то повинен заплатити панові те, за що найнявся, і коли б якусь плату від пана отримав, то має повернути її у подвійному розмірі». Шлюбно-сімейні відносити в Українській державі регулювали­ся у переважній більшості нормами звичаєвого права. Шлюбний вік за звичаєвим правом для юнака становив 18 років, а для дівчини - 16, а інколи й 13 років. У відповідності із звичаєвим правом згода тих, хто бере шлюб, була обов'язковою. Батьки не могли примушувати дітей одружуватися проти їх волі. Дружина приносила з собою посаг, а чоловік дарував їй віно - частину неру­хомого майна, яке перебувало у її користуванні довічно, а коли вона помирала, воно віддавалось спадкоємцям чоловіка. Джерелом сімейно-шлюбного права України досліджуваного  періоду була діяльність так званих парубоцьких громад - своєрідних сільських організацій. Парубоцька громада становила окремий гур­ток, окреме товариство в селянській громаді, об'єднувала парубків і дівчат, що досягай певного віку. До парубоцької громади приймали хлопців у віці 16-17 років і дівчат - 15-16 років. Для вступу хлопців до громади необхідна була згода їх батьків. Це пояснюється тим, що хлопець повинен був вико­нувати хатні роботи, пасти худобу, іти в наймити і навіть відбувати службу за наказом родини. Грошима, які він заробляв, розпоряджа­лися батьки, не питаючи його згоди. Його наміри, бажання, прагнен­ня нехтувались батьками. Хлопцеві заборонялось ходити на вечор­ниці, досвідки, брати участь у різного роду розвагах. Це прерогатива парубків. Якщо хлопець проявляв непослух, йому робили зауважен­ня, а то й карали. Становище хлопця в сім'ї позначалось на його ста­новищі в сільській громаді. Заборонити вступати хлопцеві до парубоцької громади узагалі батьки не мали права. З часом вони змушені були давати свою згоду. Коли хлопець вступав до парубоцької громади і ставав паруб­ком, його становище як в сім'ї, так і в громаді змінювалось. Він поз­бавлявся обов'язків хлопця: з ним радились у справах родинних і господарських, а коли комусь з родини, нехай навіть йому самому, треба було йти у найми, то питали його згоду. Він самостійно виби­рав собі місце служби або роботи. Заробленими грошима він розпо­ряджався власноруч, віддаючи частину їх батькам, а частину зали­шав на власні потреби. Парубок брав участь у роботі сільської громади і міг навіть представляти в ній інтереси усієї родини, замінюючи батька. Стати парубком, означало стати кандидатом на одруження, а це для родини спричиняло певні наслідки. Парубоцька громада могла не прийняти хлопця до свого складу через його морально-етичні риси - «лиху славу». Він мав бути жва­вим, відважним, мати веселу вдачу, уміти співати пісні, розповідати оповіді. Приймали до парубоцької громади дуже урочисто. На чолі парубоцької громади стояли виборний старшина, або отаман, який, зазвичай, походив із заможної сім'ї, оскільки він му­сив відриватись від свого господарства. Він же розпоряджався гро­шима громади і у випадку розтрати мав відшкодовувати збиток за рахунок власного майна. Окрім отамана обирали одного або двох підручних. Разом з отаманом підручні збирали грошові внески, здійснювали витрати за бажанням громади, дбали про збільшення грошового фонду - стягували внески з тих, хто одружувався, брали в оренду поле, яке спільно обробляли парубки і дівчата. Отаман і підручні стежили, щоб у парубоцькій громаді панували взаємна по­шана, щирість, гарне ставлення один до одного. Якщо у громаді траплялися сутички або бійки між парубками через дівчат, то отаман вів розслідування і намагався примирити сторони, або ж діяв як суд­дя і приймав рішення. Отже, отаман та його підручні виконували адміністративні та судові функції. Парубоцька громада пильнувала за моральністю дівчат - членів громади. Якщо парубок зганьбить дівчину, то він повинен був за рішенням уже сільської громади одружитися з нею. У парубоцькій громаді села, або окремого кутка села, дозволяли брати участь парубкам із сусідніх сіл. Дозвіл давали отаман з підруч­ними, попередньо з'ясувавши наміри та бажання такого парубка, і після виставленого могорича йому дозволялося брати участь у роз­вагах громади нарівні з її членами. Парубоцька громада виконувала рішення сходу сільської грома­ди, сприяла порозумінню та налагодженню стосунків з місцевими землевласниками стосовно користування селянами землею, пасо­виськами, сінокосами. Вона ж займалася організацією нормального життя у селі, брала участь в організації і проведенні урочистостей під час церковних процесій (парубки несли хрести, корогви, а дівча­та - дівоцький образ), під час храмових свят, на Різдво, на Паску та інші свята. Члени парубоцьких громад повинні були вітати госпо­дарів села з різними святами, колядувати, а дівчата - меланкувати. Зароблені під час колядування кошти і продукти харчування пару­боцька громада частково залишала собі, а частину віддавала церкві для придбання церковної утварі (хрестів, чаш, корогв тощо), жебра­кам або на громадські потреби села. Такі громади керувалися у своїй діяльності звичаєм та здоровим глуздом, тим самим творячи нове право, яке ставало джерелом загального права України. Необхідно зазначити, що парубоцькі громади в Україні виникли у сиву давнину і існували протягом багатьох століть. Вони продов­жували подекуди функціонувати протягом певного часу і в радянсь­кий період. З поширенням російського законодавства на Україну змінюють­ся і норми сімейно-шлюбного права. Погіршується правове станови­ще жінки. Одруження її з чоловіком певного стану змінювало і її станове положення. «Якщо дворянин одружився з недворянкою, то робить дружину  свою  і дітей  своїх дворянами;  якщо ж жінка  одружиться з простолюдином, а не з дворянином, то втрачає право дворянства», зазначалося у Зводі малоросійських прав. Дружина втрачала право вільно розпоряджатися своїми речами, вона нікому не могла віддати їх без волі чоловіка, «тому що вона собою не вільна, а повинна жити по волі чоловіка». За звичаєвим правом Української держави визнавалося успадку­вання як за звичаєм, так і за заповітом. Право на спадщину наставало після фізичної смерті спадкодав­ця, або ж за його невідомої відсутності протягом певного часу. Коли ж безвісти зниклий спадкодавець повертався, то він здобував право повернути майно, або оселявся в одного із спадкоємців. Спадкоємство за звичаєм наставало у тому випадку, коли був відсутній заповіт. Якщо ж існував заповіт, то за звичаєм успадкову­валось тільки те майно, яке не було включене до заповіту. Якщо бу­ло майно, яке ділилося за звичаєвим правом, то воно поділялося між усіма спадкоємцями, включаючи і тих, які отримали спадщину за заповітом. За українським звичаєвим правом спадкоємці набували спадщи­ну самим фактом розпорядження нею. Коли спадкоємці були при­сутні, вони відразу набували права володіння, а якщо вони були ма­лолітніми (недієздатними), то над майном встановлювалась опіка. Спадкоємці, успадковуючи майно, набували всю сукупність юридичних наслідків, тобто вони набували всі права і зобов'язання спадкодавця. Очевидно звичаєве право визнавало принцип бежмеж-ної відповідальності спадкоємця за зобов'язання спадкодавця (коли не вистачає майна спадкодавця для виконання його зобов'язань, то такі зобов'язання мали виконати спадкоємці за рахунок свого майна). Спадкоємцями були родичі спадкодавця, законним чином з ним пов'язані. Наявність найближчого коліна (ступеня) родичів спадко­давця, виключала всю решту вірогідних спадкоємців у отриманні спадщини. Так, при наявності нижчого коліна (дітей), родичі з висхідного коліна (батьки) спадкодавця не отримували спадщину. Не отримували спадщину за звичаєвим правом і ті, хто надавав спадко­давцю певні послуги: доглядав під час хвороби, брав участь у по­хованні тощо. Після батька успадковували майно сини, а коли синів не було -дочки - як одружені, так і неодружені. Якщо сини померли, то пра­во успадкування набували онуки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини з півдня на північ: південна частина землі діставалася найстаршому синові, розташована на північ від першої ділянки діставалася другому, а найпівнічніша - наймолодшо­му синові. Наймолодший син успадковував батьківську хату. Ті з синів, що ставали опікунами молодших братів і неодруже­них сестер, ніяких привілеїв щодо спадщини не мали. Правда, сам батько своїм заповітом міг надати такому синові більшу частину спадщини. Неодружені дочки залишалися у батьківській хаті, і та­ким чином на наймолодшому синові лежав обов'язок, у випадку од­руження сестри, виділити їй на посаг. Участь в отриманні спадщини брали ті спадкоємці, які проживали разом із спадкодавцем. Незаконнонароджені діти успадковували майно після матері, права на успадкування батькового майна вони не мали. Усиновлені діти брали участь у спадщині нарівні з рідними дітьми спадкодавця. Пасинки і пасербиці після вітчима і мачухи, якщо в тих були рідні діти, спадщину не отримували. Зять-приймак успадковував усе майно тестя лише за умови, що його жінка померла, але він тривалий час жив у тестя, і якщо у ньо­го не було дітей, тобто онуків тестя. Зять, стаючи приймаком, укла­дав з тестем і тещею спеціальну писану угоду, в якій визначалися йо­го спадкові права на тестеве і тещине господарство. Як правило, за зятем-приймаком визнавалося право успадкувати четверту або п'яту частину майна, що залишиться після смерті тестя. Майно після смерті матері (її особисте майно) успадковували тільки дочки. Сини ж успадковували майно матері, коли не було у них сестер, або ж коли мати вказала про це у заповіті. Брати, успад­кувавши майно, повинні були виділити сестрам на посаг. Діти від різних матерів, але від одного батька, мали однакові права на успад­кування батькового майна. Після смерті батька майно успадковували сини, а коли у когось із синів були діти, а він помер, то участь у спадщині брали вони. Тоб­то, частку майна успадковували онуки, родичі другого коліна. Якщо у виділеного батьком сина не було дітей, а він і його дру­жина померли, то майно успадковує батько, коли ж батька не було -мати. Міг отримати спадщину після смерті онуків дід. Коли помирав одружений син, то майно успадковувала вдова. Після смерті неодружених дочок їхнє майно успадковувала ма­ти; коли помирала одружена дочка, а шлюб був тривалим, то майно успадковував вдівець. Звичаєве право визнавало спадкоємство бічних родичів. їх спад­коємність наступала у випадках, коли були відсутні спадкоємці по нисхідному  і  висхідному колінах. Якщо були брати померлого, спадкоємцями ставали вони, коли ж не було братів, майно успадко­вували сестри. За звичаєвим правом України подружжя успадковувало майно одне після одного. Дружина була спадкоємницею чоловіка у тому випадку, коли в неї були від нього діти, або якщо дітей не було, але вона прожила в шлюбі тривалий час (5-6 років). Але коли дітей не було і був нетривалий шлюб, вдова отримувала своє власне майно (посаг) і виходила з сім'ї. Якщо ж у вдови були малолітні діти, то усе майно чоловіка успадковувала вона і залишалася у хаті померлого чоловіка на правах господині. Коли вдова одружувалася, вона втра­чала права на успадковане майно першого чоловіка. Якщо вдова од­ружувалася вдруге, то вона втрачала право на утримання дорослими дітьми. Якщо вдова проживала у хаті свекра і мала дітей, вона мала пра­во вимагати виділення її частки майна померлого чоловіка. Бездітна вдова, що проживала у хаті свекра, права на спадщину після чо­ловіка не мала, вона лише користувалася правом залишатися у хаті свекра і отримувати від нього утримання, якщо, звичайно, вона не одружиться вдруге. Отже, коли чоловік і дружина вели окреме господарство, то ус­падковувала його вдова, а коли господарство не було відокремлене від батьківського, вдова успадковувала лише частку чоловікового майна. Чоловік успадковував майно після смерті дружини за тих самих умов, що й його дружина. Навіть за відсутності дітей майно дружи­ни після її смерті переходило до чоловіка. Але якщо шлюб був не­тривалим, то майно дружини поверталося її батькам. Отже, право спадщини базувалося перш за все на морально-етичних принципах українського народу і лише у певних випадках - на економічному інтересі. Успадкування за заповітом мало силу, якщо спадкодавець, скла­даючи заповіт, був дієздатним. Заповідати спадщину за звичаєвим правом України мали право як чоловіки, так і жінки. Спадкоємцями за заповітом були ті ж родичі, що і за звичаєвим правом. Проте спадкодавець міг позбавити права на спадщину. Він мав необмежену владу щодо вибору спадкоємця. У заповіті спадко­давець міг встановлювати порядок розподілу заповітного майна -частку нерухомого майна, або ж називав рухому річ. У заповіті спадкодавець міг зобов'язати спадкоємця утримувати вдову, дочок, обов'язково виділити їм на посаг. Заповідачі, призначаючи спадкоємця і одписуючи на його користь майно, додаткових спадкоємців, на випадок смерті основного спадкоємця, не признача­ли. Траплялися випадки призначення підспадкоємця. Заповіт, складений з певними умовами (умовний заповіт), при­зводив до передачі спадкоємцеві майна ще за життя спадкодавця. Траплялися випадки укладення договору між братами-спад-коємцями, у відповідності з яким один із братів зрікався своєї части­ни майбутньої спадщини за негайну винагороду. Умовні заповіти зазвичай складалися літніми спадкодавцями, які втратили здоров'я і відчували наближення смерті. Заповіти складалися у присутності не менше трьох свідків, не виключаючи і самих спадкоємців. Вони ніде не реєструвалися, а пе­редавалися тим, на чию користь були складені, або ж церкві. Спадкодавець міг скласти новий заповіт. Це автоматично скасо­вувало попередній заповіт, хоча б в ньому безпосередньо і не вказу­валося на це. Отже, звичаєве право визнавало інститут спадкоємства у повно­му його обсязі. Воно визнавало повнішу правоздатність жінки, вільну волю спадкодавця через заповіт розпоряджатися спадщиною. Звичаєве право України визнавало не стільки абстрактні принципи кровного споріднення, скільки морально-етичний елемент, працю та факт спільного життя суб'єктів сімейно-шлюбних відносин. Після поширення російського законодавства на Україну ним бу­ли встановлені нові норми, що регулювали право спадщини. Зокре­ма, власник родового майна міг заповідати його тільки спадкоємцям за законом, його воля була обмежена.  Досить розвинене було українське кримінальне право. Злочином вважалися дії, що завдали шкоди здоров'ю або честі окремої особи. Особливий вид злочину становили злочини проти держави. За звичаєвим правом Української держави суб'єктом злочину були всі особи, що досягли повноліття - 18 років. З поширення у XVIII ст. російського законодавства на землі України вік криміналь­ної відповідальності знижується. Розрізнялися форми вини злочину: навмисні, необережні та ви­падкові. Застосування російського законодавства в Україні спричи­няло покарання та притягнення до кримінальної відповідальності без вини. Зокрема, підлягали покаранню не тільки злочинець, що вчинив злочин проти держави, але і вся його сім'я. Як правило, за злочини проти держави карали смертною карою. Центральне місце серед злочинів посідали злочини проти сім'ї   та моралі. У більшості випадків за вчинення такого виду злочину підлягали смертній карі. «Якщо чоловік заскочив кого-небудь із своєю дружиною під час прелюбодіяння, то, повідомивши сусідам або слугам і працівникам своїм домашнім, має спійманих доставити до належного суду, і коли у суді не по злобі, а правдиво докаже разом із свідками під присягою, то їх обох скарають на смерть через відсічення голови; а якщо б чоловік, заскочивши прелюбодія на місці прелюбодіяння, убив його, то ні смертній карі, ні платі за голову і ніякому покаранню він не підлягає», - говориться у «Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ». Смертній карі підлягали і особи за неприродні статеві злочини. «Якщо б хто-небудь, забувши страх божий, - зазначається у тому ж збірнику, - з твариною безсло­весною або ж чоловік з чоловіком протиприродно сукуплявся, таких за достовірними доказами карати на смерть, спалити у вогні; такому ж покаранню підлягає і той чоловік, який би з своєю дружиною або чужою неприродним чином тілесно змішувався». Покарання за злочини проти особи, зокрема за скалічення, пе­редбачало штраф. «Якщо хто-небудь, - говориться у Збірнику пра­ва, - поранить, проколе кому-небудь обличчя, то за спотворення по­винен заплатити 12 гривен штрафу». Смертній карі підлягали вбивці батьків, немовляти, старшини, а також за вчинення вбивства за договором або отруєння. Майнові злочини каралися штрафом, тобто злочинець мав не тільки відшкодувати матеріальні збитки, але й за злочинні дії мав сплатити штраф. «Якщо хто-небудь, - зазначається у Зводі мало­російських прав, - у чиємусь озері, ставку або садку рибу виловив... і греблю зруйнував або порушив, то він повинен потерпілому за на­силля заплатити дванадцять рублів і відшкодувати збитки. Якщо б він розорив або спалив млин, розкопав греблю і спустив воду, через що млин не давав би прибутку, то він при наявності належних свідчень, або за свідченням потерпілого під присягою повинен за­платити потерпілому за насилля також дванадцять рублів, а за збит­ки або зупинку млина за свідченням винагородити, а зіпсований млин знову за свої кошти відбудувати: якби ж він відмовився відбу­дувати, то за повторним позовом суд має прийняти рішення про стяг­нення з нього грошей за відбудову, за втрачені прибутки і взагалі, скільки буде за свідченням». Держава не допускає прояву свавілля з боку потерпілого від злочину. У «Збірнику права, за яким судиться малоросійський на­род» говориться: «Ніхто чужого табуна коней або стада тварин за потраву займати не повинен, а хто б таке вчинив і одного коня або декількох заморив або привласнив, повинен відшкодувати збитки у подвійному обсязі,   за саме свавілля має заплатити три рублі». Як видно із наведених прикладів, головною метою покарання в Українській державі була відплата та відшкодування збитків, завда­них злочинними діями. У зв'язку з поширенням російського законо­давства головною метою покарання стає устрашіння та завдання мук злочинцю. В Українській державі цивільні справи розглядалися в межах обвинувачувально-змагального процесу, а кримінальні - в межах слідчого, а процеси, зазвичай, здійснювались відкрито. Але уже у XVIII ст., з поширенням російського законодавства, вони стають у більшості випадків закритими, особливо кримінальні. Усі жителі вважались дієздатними, за виключенням неповнолітніх, психічно хворих та німих. За них діяли представники, які називалися повіре­ними або адвокатами. Коли було засновано Малоросійську колегію, призначалися адвокати навіть у нижчих судах. Позовна скарга в цивільних і кримінальних справах подавалася в усній формі, а з доби гетьмана Апостола - в письмовій. У цивільних справах попереднє слідство вів позивач, а в кримінальних справах - судові органи. Потерпілий, затримавши злочинця, мав доставити його до суду, де злочинця брали під варту та накладали арешт на його майно. Судочинство було усним і велося на українською мовою, а з се­редини XVIII ст. - російською. З кінця XVIII ст. вводиться канце­лярське судочинство «по формі». Доказами в суді було особисте зізнання, речові докази, показан­ня свідків. Коли слідство вела російська сторона, то для одержання доказів у кримінальних справах вона вдавалася до тортур. З середи­ни XVIII ст. під впливом російського законодавства в українських су­дах могли застосовувати тортури. Проте судді мали досить обереж­но застосовувати цей вид доказу. У «Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ» зокрема говорилося: «Кожен суддя повинен знати, який то тяжкий гріх під приводом справедливості не­винну людину погубити або скалічити, або позбавити її честі, а щоб уникнути, необхідно обдумати, у яких справах звинувачуваного не­обхідно допитувати або піддавати тортурам, а коли його від цього звільнити, пам'ятаючи про існування справедливого суда Божого і боячись його страшного суду, щоб невинна кров від їх рук не проли­лася і що б Божої кари за те не послідувало; тому з глибоким роздумами і обережністю повинні починати тортури, і коли їх не­можливо уникнути то, щоб правильно поступати, потрібно діяти у відповідності з ... правовими артикулами». Досить ретельно регулювалися судові слідчі дії, не дозволялося судді підказувати злочинцю місце і час вчинення злочину, спільників тощо. «При допиті злочинців, - вказувалося у «Збірнику права, за яким судиться малоросійський народ» - судді мають бути обережни­ми, щоб вони не вказували, хто є спільник, ні коли те трапилося, ні місця злочину і нічого іншого... але мають писати, кого і що злочи­нець знає, оскільки якщо судді будуть вестися по-іншому, то злочи­нець може наговорити на невинуватих людей і сказати таке, чого на­справді не було; особливо ніхто, а тим паче судові чиновники і службовці, не відважувались підбурювати злочинців зводити наклеп на інших людей, а якби те трапилось, то такого повинні судити як підбурювача». Судові рішення, зроблені в усній формі, записувалися у спеціальну книгу, яка називалася «чорною». Така її назва була тому, що в неї записували «злочинні справи». Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному і ка­саційному порядку. Апелювати до вищого суду можна було тоді, ко­ли рішення не набрало чинності, а оскарження в касаційному поряд­ку, тобто перегляд справи по суті, допускалось після набуття чинності рішення суду. Апеляційна інстанція могла направити спра­ву до нового розгляду. Коли ж справа розглядалася в касаційному по­рядку, суд міг скасувати рішення або вирок і вирішити справу зовсім по-іншому. Рішення судів виконували судові урядники, зокрема при магістратах та ратушах існували спеціальні судові виконавці - возні, їх було один або два і вони обиралися населенням, а потім, як і судді, приймали присягу. Як бачимо, в Українській державі існувала досить розвинена си­стема цивільного, кримінального, процесуального права. В Росії ж діяло аж до кінця першої третини XIX ст. «Соборне Уложення» 1649 р. та царські укази. Кодифікаційних робіт в Росії не проводили.