*111914*

Цивільне процесуальне право

Визначення предмету доказування в цивільному процесі

Фісенка Станіслава Владиславовича

Студента факультету «Міжнародної економіки і права»

Криворізького економічного інституту

Визначення предмету доказування в цивільному процесі є складною проблемою в науці процесуального доказування. Щодня вона постає перед сотнями практикуючих юристів та не є новою для вчених-процесуалістів. Це і не дивно, так як дана категорія має не лише теоретичне, а й значне практичне значення – своєчасне та повне з’ясування судом обставин справи та правильне вирішення цивільних спорів.

За часів існування радянського союзу даним питанням займалися такі вчені, як: Звягінцева Л. М., Клєйман А. Ф., Плюхіна М. А., Решетнікова І. В., Трєушніков М. К., Штутін Л. Я., Юдельсон К. С. та інші. Сьогодні ж робляться окремі спроби дослідити питання предмету доказування в цивільному судочинстві у рамках більш загальних понять «докази і доказування», так би мовити «мимохідь», не вдіючись до глибокого аналізу.

Разом з тим, проблеми реально існують, а всю їх сукупність можна звести до такого:

Перше. Визначення поняття предмету доказування в цивільному процесі.

Так, аналіз чинного законодавства свідчить, що в діючому Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) немає визначення поняття «предмет доказування». Але даний термін вживається в окремих статтях кодексу (наприклад: ст.ст. 58, 179 ЦПК України). Це призводить до плюралізму думок серед науковців стосовно того, що потрібно розуміти під предметом доказування в цивільному процесі, а також до неоднозначного сприйняття і розуміння сторонами і судом даного поняття.

Штефан М. Й. вважає, що предмет доказування – це юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі [1].

Клєйман А. Ф. визначає предмет доказування в цивільному процесі як спірні юридичні факти, що мають значення для вирішення спору, так як вони пов’язані з підставами позову і з мотивацією рішення суду [2].

Як видається, аналіз ст.ст. 58, 60, 130 та 179 ЦПК України дає підстави стверджувати, що предмет доказування – це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, та з приводу яких між сторонами існує спір.

Друге. Спірні питання суб’єктів формування предмету доказування в цивільному судочинстві.

Слід зазначити, що внаслідок поглиблення змагальності у сучасному цивільному процесі сторони поряд із судом починають відігравати роль основних суб’єктів доказування. При цьому їх доказова діяльність має свій предмет, правильне визначення якого робить доказування організованим, плідним і забезпечує встановлення істини 4].

Позивач розпочинає формування предмета доказування під час складання позовної заяви, у якій він вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 ЦПК України). Відповідач долучається до процесу формування предмета доказування, висловлюючи і обґрунтовуючи свої заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України). Тому факти підстави позову чи заперечення проти нього є основою предмета доказування. Проте, остаточне судження про належність тих чи інших фактів до предмета доказування належить суду, оскільки відповідно до ст. 130 ЦПК України суд під час попереднього судового засідання визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору. Розширене тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що суд має право відносити до предмета доказування обставини, якими сторони не обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, але повинні були це зробити, бо на думку суду, ці обставини мають суттєве значення для ухвалення рішення по справі. Отже, остаточне значення у формуванні предмета доказування відіграє суд, за яким останнє слово в цьому питанні [3].

Як слушно зазначав Ю. С. Гамбаров, «міркування про суттєве чи несуттєве значення тих чи інших тверджень завжди належить суду, так як сторони можуть помилятись стосовно юридичної оцінки наведених ними фактів і виявитися нездатними встановити правильне співвідношення між суттєвими і несуттєвими» [5].

Неповне чи неправильне встановлення предмета доказування судом призводить до ухвалення неправильного рішення суду, що, як правило, скасовується вищестоящим судом апеляційної чи касаційної інстанції.

Як видається, слід позитивно оцінити вирішальну роль суду у встановленні предмета доказування, проте, такий відступ від змагального начала свідчить про змішаний характер національного судочинства, в якому простежуються слідчі функції суду.

Процес формування судом предмета доказування має такі етапи:

суд з’ясовує коло фактів, наведених сторонами для підтвердження своїх вимог і заперечень і визначає які з них мають значення для вирішення спору;

суд вказує факти, які на його думку мають значення для вирішення спору, але сторони не вказали ці факти як підставу своїх вимог чи заперечень;

серед фактів, які мають значення для вирішення спору, суд розмежовує дві групи фактів: а) факти, які визнаються сторонами, тобто є безспірними; б) факти, з приводу яких у сторін існує спір. Саме з останніх і формується предмет доказування.

Третє. Проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі.

Ще одним спірним питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [4].

Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.

Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.

Також доцільним буде визнання специфіки предмета доказування залежно від функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 ЦПК України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.

Предмет доказування може змінитись внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні обставин, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнано в результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК України).

Також зміни в предметі доказування можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 ЦПК України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 ЦПК України).

Четверте. Факти, що не підлягають доказуванню в цивільній справі.

Ще однією проблемою, що безпосередньо стосується предмета доказування в цивільному процесі, на яку варто звернути увагу, є перелік фактів, що не підлягають доказуванню у цивільній справі. Згідно зі статтею 61 ЦПК України сторони, та інші особи, які беруть участь у справі, не повинні доказувати визнані, загальновідомі та преюдиційні факти.

Якщо говорити про визнання стороною певних фактів, то варто зазначити, що визнання — це вид пояснення сторони, що підтверджує наявність чи відсутність обставин, які входять до предмета доказування другої сторони.

Аналізуючи цивільне процесуальне законодавство окремих країн, можна зробити висновок, що визнанню стороною обставини надається різне значення. Так, на підставі ч. 3 ст. 68 ЦПК Російської федерації суд не приймає визнання стороною обставин, що мають значення для справи, якщо в нього є підстави вважати, що визнання вчинено з метою приховати дійсні обставини справи чи під впливом обману, насильства, погрози, добросовісної помилки.

Сторона, яка визнала обставини в попередньому судовому засіданні, може відмовитись від цього визнання під час розгляду справи по суті. Відмова від визнання буде прийнята судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК). Тобто, відмова від визнання входить до предмета доказування по справі. Про прийняття судом відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Варто зазначити, що на підставі ст. 61 ЦПК всі особи, які беруть участь у справі, мають право визнавати обставини, що мають значення для справи. Проте, відмовитись від визнання обставин під час розгляду справи по суті на підставі ст. 178 ЦПК можуть лише сторони. Видається за необхідне усунути цю прогалину в законодавстві і надати право відмовитись від визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а і іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.

Суд отримує знання про загальновідомі факти не з доказів не тому, що їх нема, а, навпаки, що потенційний і до того ж одноманітний доказовий матеріал існує з надлишком. Саме тому ці факти повинні бути включені із судового доказування, але в жодному випадку не із судового пізнання.

Отже, якщо говорити про загальновідомі факти, то такі не потребують доказування якщо принаймні відомі особам, які беруть участь у справі, та самому судді, який розглядає справу.

Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що категорія предмету доказування знайшла своє відображення в ЦПК України дещо в іншому вигляді, ніж вона мала місце в радянському законодавстві, що сьогодні вже стало історією цивільного процесу. Дані зміни мають переважно позитивний характер, разом з тим ряд проблем залишається невирішеним.

Не знайшло свого законодавчого визначення поняття „предмет доказування”, хоча останнє неодноразово вживається в окремих статтях ЦПК України. Цілком прийнятним було б наступне визначення поняття предмет доказування в цивільному процесі: це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, і з приводу яких між сторонами існує спір.

Проблемним залишається сьогодні питання щодо вирішення колізій між окремими положеннями ЦПК України щодо суб’єктів формування предмету доказування, а саме щодо ролі суду в цьому процесі. Очевидно, питання має вирішуватись на користь вирішальної ролі суду у встановленні предмета доказування.

Отже, вбачається, що подальше дослідження суті, змісту та проблематики предмету доказування сприятиме вдосконаленню доказової діяльності суб’єктів доказування в цивільному процесі, а також ефективному здійсненню завдання цивільного судочинства.

Список використаної літератури:

1. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс. – К., Ін Юре, 2005.

2. Бичкова С. С, Бобрик В. І., Ізарова І. О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С. С. Бичкової. - 2-ге вид., доповн. і переробл. - К.: Атіка, 2007. - 404 с.

3. Ратушна Б. П. Предмет доказування та його види у цивільному процесі України / Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. ст. за матеріалами 4-ї Міжнар. наук.-практ.конф., Луцьк, 2007 р., 1-2 черв.: у 2-х т./ Уклад. Т. Д. Климчик, І. М. Якушев. – Луцьк: РВВ «ВЕЖА» Волин.держ.ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – Т. І. – 506 с.

4. Гамбаров Ю. С. Курс лекцій (1894–1895) // Гражданский процесс: Хрестоматия / Под ред. М. К. Треушникова. – М.: Городец, 2005.

5. Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України / Право України, 2005 р., № 8, с. 56–60.