*113301*

“Психология ”/ Психология труда

 

Гомонюк В.О.

Інститут психології імені Г.С. Костюка НАПН України

 

профілактика стресових станів сучасного керівника

 

Специфіка професійної діяльності керівників робить їх однією із найбільш ризикованих професійних груп щодо виникнення стресових станів. До найбільш вагомих чинників, які "переломлюючись" через особистісні особливості, можуть зумовлювати виникнення в керівників професійного стресу можна віднести: перевантаження, конфлікти у колективі, необхідність перебувати тривалий час у стані напруженості та невизначеності, високий рівень відповідальності тощо [3].

Термін стрес в наукову термінологію був введений Г. Сельє, який зробив висновок про існування загального адаптаційного синдрому, що забезпечує пристосування організму до умов середовища, які змінюються. При цьому стрес розумівся автором як неспецифічна відповідь організму на будь-яку нову вимогу, що до нього ставиться.

Загальний адаптаційний синдром характеризується трьома стадіями: на першій стадії (стадія тривоги) відбувається мобілізація захисних реакцій організму; на другій (стадія резистентності) – виникає збільшення стійкості організму до дії стресорів; третя стадія (виснаження) характеризується виснаженням адаптаційних резервів [12].

В загальному адаптаційному синдромі виділяються ще чотири субсиндроми: емоційно-поведінковий, вегетативний, когнітивний та соціально-психологічний [7].

Г. Сельє розмежував поняття стрес та дістрес: стрес є корисним і призводить до адаптації, дістрес – шкідливим і призводить до різноманітних психосоматичних захворювань.

Виділяють два види стресу: фізіологічний та психічний. Фізіологічний стрес характеризується опосередкуванням стимулів автоматичними гомеостатичними механізмами, а психічний – психічними процесами оцінки можливої загрози та пошуком адекватної відповіді на неї. Такий поділ є досить умовним, оскільки в фізіологічному стресі є психічні елементи і навпаки

Впливи, що спричинюють стрес, називаються стресорами. Їх теж можна поділити на фізіологічні та психологічні. Фізіологічні стресори безпосередньо впливають на тканини тіла. До них належать біль, хо­лод, висока температура, надмірні фізичні навантаження та ін. Психо­логічні стресори – це стимули, які сигналізують про біологічну чи соціальну значущість подій: сигнали загрози, небезпеки, переживання, образи, необхідність розв'язання складних завдань та ін.  [4]. Залежно від характеру і специфічності виникнення стресу фактори ризику його виникнення умовно поділяють на дві групи: біолого-психологічні і соціально-виробничі [13].

До біолого-психологічних факторів належать спадково-конститу­ційні, які визначаються особливостями стану ендокринно-гуморальної системи. У разі схильності людини до якогось захворювання воно виникає при стресі майже завжди. Тому, знаючи цю схильність, можна передбачити засоби профілактики і заходи захисту в умовах дії стрес-фактора. Психологічні фактори частіше виникають в осіб, для яких властиві риси характеру, що сприяють формуванню нервового напру­ження (конфліктність, нетерпіння, непорозуміння між близькими людьми, зневіра в собі, агресивність, хронічна тривожність, внутрішня напруже­ність, інтимно-особистісні проблеми).

До соціально-виробничих факторів ризику виникнення стану стресу належать соціальні зміни (розлучення, смерть близьких), життєві труд­нощі, тривале емоційне перенапруження, постійне відчуття нестачі часу, хронічне стомлення, поквапливість, порушення режиму праці і відпо­чинку, втрата особистого престижу, тривале очікування в процесі роботи, відсутність взаємодопомоги і взаєморозуміння між співробітни­ками, хронічна гіпокінезія тощо [9].

Поняття стресу, як правило, пов'язують з дією факторів, що погіршують психічне та фізичне здоров'я людини. Хоча стрес – це насамперед корисна для організму реакція, яка виникла в ході еволюції і сприяє його адаптації до умов життя, що змінюються. Однак, сильні й багаторазово повторювані дії стресорів можуть призводити до різноманітних негативних наслідків, на яких фіксують свою увагу багато дослідників” [1], [2]. Тому в останні десятиріччя уявлення про те, що стресовий стан негативно впливає на виконання діяльності, міцно закріпилося [8].

Стрес здебільшого дезорганізує діяльність людини, порушує нормальний хід її поводження. Стреси, особливо якщо вони часті й тривалі, впливають не лише на психологічний стан, а й на фізичне здоров'я людини. Вони являють собою головні «чинники ризику» за прояву й загострення таких захворювань, як серцево-судинні та захворювання шлунково-кишкового тракту [7].

Стрес можна розглядати як стан, що виникає в результаті невідповідності "внутрішніх" можливостей людини вимогам, які ставлять до неї наявні умови її життєдіяльності, і який може призвести до зниження ефективності діяльності людини та негативних наслідків для її психічного і фізичного здоров'я [9].

Нижче ми розглянемо основи та викладемо способи психорегуляції, які можуть використовуватися з метою профілактики виникнення у сучасного керівника стресових станів, зумовлених специфікою його діяльності.

Основною метою психорегуляції є формування у людини такого стану, який зумовлює найбільш оптимальне вико­ристання її інтелектуальних та фізичних можливостей, знань, умінь, кваліфікації, досвіду чи оволодіння новими знаннями та вміннями [8].

Психорегуляція має багатоцільовий спектр використання: зняття нер­вового напруження й стресу, контроль за тривожністю, відновлення сил і поліпшення працездатності, підвищення ефективності виконання вироб­ни­чої та навчальної діяльності, збереження здоров'я й лікування різнома­нітних захворювань, керування мотивацією, мобілізація та настроювання на певну діяльність [5], [10].

Методи психорегуляції діляться на дві великі групи – гетероре­гуляційні та методи саморегуляції [11]. Перші, у свою чергу, поділяють­ся на гіпносугестивні та методи навіювання в стані бадьорості. Гіпносугестивні методи можуть бути застосовані тільки в окремих випадках і тільки висококваліфікованим спеціалістом. До методів навіювання в стані бадьорості належать: раціональна психорегуляція, навіювання та переконання, бесіди і лекції. Методи саморегуляції теж поділяються на дві великі групи: 1) переважно невербальні – дихальні, релаксаційні, медитативні; 2) вер­баль­ні – це різноманітні модифікації аутогенного тренування, а також самонавіювання, самонакази, самопереконання, самозбадьорення тощо.

Такий поділ є досить умовним, бо дуже часто застосовується комбінація різноманітних методів саморегуляції. Наприклад, поєднання самонавію­вання на фоні релаксації та медитативного стану, що в спрощеному вигляді є характерним для аутогенного тренування [8].

У наших дослідженнях достатньо високу ефективність показав "Метод самостійної психокорекції", який було  запропоновано Л.П Гримаком [6] та далі експериментально апробовано О.М. Кокуном [8].

До основних недоліків існуючих методів саморегуляції відносять необхідність тривалого часу, значних зусиль і високої мотивації для їх засвоєння. Внаслідок цього тільки дуже незначний відсоток людей виявляється в змозі оволодіти ними на такому рівні, щоб це могло відчутно допомогти в оптимізації свого стану і підвищенні ефективності діяльності [8]. Саме тому у психологічну практику доцільно впроваджувати нові психотехнології, що розроблені на основі системи нейролінгвістичного програмування, і які не потребують спеціальних тренувань та можуть застосовуватись для самодопомоги при появі в цьому необхідності [5].

Відмітна особливість цих психотехнологій полягає в тому, що людині доводиться їх застосовувати не постійно, а тільки при виникненні в її житті певного психічного стресового чинника.

Механізм їх дії засновується на тому, що:

·        зорові образи, які асоціюються з важливими психічними реакціями, станами, відносинами, суб'єктивно кодуються особливими субмодаль­ностями; в цих випадках образ, що був відмічений, наприклад субмодальностями стресу, завжди викликатиме стрес;

·        часто деякі образи подій і ситуацій, які були пережиті людиною, відрізняються особливою яскравістю, великими розмірами, похму­рістю та ін., і ці субмодальності роблять їх застійними, нав'язливими; коли людина подумки відтворює стресогенну ситуацію з точки зору її учасника, вона переживає те ж саме емоційне потрясіння;

·        з точки зору нейролінгвістичного програмування, боротьба з неба­жаними психічними станами, потягами і реакціями є саме боротьбою з тими конкретними образами й субмодальностями, що їм властиві, які і викликають указані негативні явища; можливо, наприклад, раніш емоціогенні образи перетворити на байдужі, подумки усунувши їх провідні субмодальності чи, більше того, повністю позбавити їх інформаційної значущості, представивши їх тим чи іншим чином зруйнованими  [5].

Для практичної самостійної психокорекції досліджуваним рекомендувалися три найбільш ефективні та прості засоби, із запропонованих відомим психотерапевтом Л.П. Гримаком (подаються в порядку збільшення складності):

1.     Руйнування образу

Образ особистості, предмета чи події, емоційну інтенсивність згадування про який людина хоче нейтралізувати, слід уявити у вигляді кольорового скляного вітражу. Далі необхідно подумки добре “стукнути” по ньому молотком і подивитись, як він розбивається на тисячі дрібних уламків і розпадається. Можливо, знадобиться повторити цей прийом декілька разів, щоб повністю і назавжди зруйнувати образ.

Буває, що “картинка” не зникає повністю, але її “субмодальності” змінюються таким чином, що вона перестає бути емоційно значущою.

2.     Знищення фільму

На відміну від попереднього, цей спосіб передбачає, що “ключовий образ уявляється не однією “картинкою”, а множиною “кадрів фільму”, що закарбовують послідовні фази події. Як наслідок, в даному випадку істотно знижується вірогідність того, що в пам'яті залишиться якийсь епізод події, що зберігає стресову якість.

Згаданий прийом руйнування полягає в тому, щоб “дивитися фільм”, і коли він зупиняється, проекційною лампою пропалювати дірку в кожному кадрі. Можливо, і просто “спалити” такий фільм до попелу на вогнищі.

3.     “Вибух” образу

Дієвість цього методу засновується на дуже швидкому посиленні (інтенсифікації) провідної субмодальності образу до перевищення певної межі, коли вона “лопається” разом з образом і не може бути відновлена.

Методично це робиться таким чином. Суб'єкт примушує себе побачити відповідну “картинку”, а потім швидко збільшує її яскравість (чи розмір, колір, контрастність тощо). Цей прийом швидко повторюється раз за разом до тих пір, поки щось “лопається” і образ відходить із актуального психологічного простору особистості, втрачаючи свою стресогенну якість.

Застосування методу самостійної психоко­рекції з метою профілактики виникнення у керівників стресових станів виявилося достатньо ефективним.

Із 38 керівників різного віку та ланок управляння, які після нашої пропозиції побажали використовувати цей метод, 35 згодом повідомили, що використовують його регулярно або періодично.

З них, жоден не вказав, що згаданий метод йому не допомагає в "знятті" негативного впливу стресових професійної діяльності. При цьому, 23 керівника зазначили, що допомагає в цьому і 12, що дуже допомагає.

Отже, нами було зроблено висновок про доцільність застосування методу самостійної психоко­рекції з метою профілактики виникнення у керівників стресових станів.

Література:

1.     Аракелов Г.Г. Стресс и его механизмы // Вестник Московск. ун-та. - Сер. 14. Психология. - 1995. - № 4. - С. 45 - 54.

2.     Бодров В.А. Информационный стресс. – М.: Просвещение, 2000. – 352с.

3.     Гомонюк В.О. Особливості профілактики виникнення у керівників професійних деформацій // Materialy VIІ Miedzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji: “Dynamika naukowych badan – 2011”. – Volume 13. Psychologia i sociologia. Politologija. – Przemysl: “Nauka i studia”, 2011. – С. 25-29.

4.     Горго Ю.П. Психофізіологія (прикладні аспекти): Навч. посіб. - К.: МАУП, 1999. - 128 с.

5.     Гримак Л.П. Резервы человеческой психики. - 2-е изд. - М: Политиздат, 1989. - 284 с.

6.     Гримак Л.П. Неотложная аутопсихотерапия // Прикладная психология. - 1999. - № 6. - С. 85 - 91.

7.     Китаев-Смык Л.А. Психология стресса. – М.: Наука, 1983. – 204 с.

8.     Кокун О.М. Оптимізація адаптаційних можливостей людини: психо­фізіологічний аспект забезпечення діяльності: Монографія. - К.: Міленіум, 2004. - 265 с.

9.     Кокун О.М. Психо­фізіологія: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 184 с.

10.          Марищук В.Л., Евдокимов В.И. Поведение и саморегуляция человека в условиях стресса. - СПб.: Издательский Дом "Сентябрь", 2001. - 260 с.

11.          Некрасов В.П., Худаков Н.А., Пиккенхайн Л., Ферстер Р. Психорегуляция в подготовке спортсмена. - М.: ФиС, 1985. - 177 с.

12.          Селье Г. Стресс без дистресса. - М.: Прогресс, 1982. - 124 с.

13.          Філіппов М.М. Психофізіологія людини: Навч посіб. – К.: МАУП, 2003. – 136 с.