Гудзь В.В., доцент, Герасименко Н.С., студентка

Мелітопольський державний педагогічний університет

імені Богдана Хмельницького

ПРОДОВОЛЬЧА ПОЛІТИКА ВЛАДИ НА ЗАПОРІЖЖІ У 1932-1933 РОКАХ ЯК ЗАСІБ ГЕНОЦИДУ

Мета публікації – аналіз продовольчої політики комуністичної влади у 1932-1933 роках на матеріалах Дніпропетровської області, у яку входила у той час територія нинішньої Запорізької області.

Тема вже досліджувалася науковцями Запоріжчини, передусім у колективних монографіях [1], а також на районному рівні, але залишається актуальною і невичерпною.

Найвиразнішою ознакою геноциду в Україні стало свідоме створення владою умов життя, розрахованих на фізичне винищення селян. Від 1928 р. і до 1933 р. включно партійні й державні органи прийняли сотні, а, з урахуванням районів, тисячі постанов, які, наче вовків червоними прапорцями, обмежили селян у їх свободах і за своїм змістом нагадували смертний вирок мільйонам людей.

Потрапивши у пастку колективізації, селяни, з одного боку, не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена їх працею продукція не ставала власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворені шляхом об'єднання їхніх власних засобів виробництва, тому починали забирати продукцію, вироблену ними в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. За твердженням М. М. Хатаєвича, у 1932 р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників [2, с.8]. Брали, щоб забезпечити себе продуктами харчування аби щось заробити продажем. На ринку, який існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п'ятирічки зросли в 30 разів [3, с.83]. Зрозуміло, що для селян не існувало питання, чи здати вироблену продукцію державі за цінами, що майже не змінилися з 1927 - 1928 pp., чи спробувати реалізувати її на ринку. Багато селян чинило супротив підвищеному плану хлібозаготівель. Це проявлялося у «волинках», виходу з колгоспів, відмові виконувати плани хлібозаготівель.

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій та вилучення продовольства. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу з боку куркуля, який нібито організовував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити виконанню господарствами державних завдань.

Тим часом голод наростав. 1 серпня 1932 р. закінчено одну із багатьох судових справ про людоїдство. Йшлося про вбивство громадянкою Б., 25-річною матірю двох дітей, своєї 1,5 річної дитини на ґрунті «голодного психозу» у с. Софіївка Бердянського району [4, с.225-226].

Але владу непокоїло інше. 7 серпня 1932 р. вийшов печально знаменитий сталінський закон «про 5 колосків» (Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності», за яким засуджені десятки тисяч людей і тисячі розстріляні. Осіб, які несли з поля колоски для голодних дітей оголошено ворогами народу. 9 серпня 1932 р. ЦК КП(б)У додатково прийняв постанову «Про заходи по боротьбі з спекуляцією хлібом», якою заборонялася продажа хліба на базарах до виконання плану хлібозаготівель в СРСР [4, с. 227]. 22 серпня. Постановою Укрколгоспцентру заборонено видавати колгоспникам (крім трактористів) хліб у громадському харчуванні [5, с. 126].

Ще 8 серпня Сталін звернувся до Кагановича з пропозицією: «Но всего этого мало. Нужно еще дать специально письмо-директиву от ЦК к партийным и судебно-карательным организациям о смысле этих декретов и способах проведения их в жизнь» [6].

За повідомленням Дніпропетровської обласної прокуратури та обласного суду до 1 листопада 1932 р. у області за розкрадання хліба було засуджено 3973 чоловіка, з яких до розстрілу – 112, до позбавлення волі від 5 до 10 років – 756, а інших – до 3-х років покарання [4, с.280].

«Закручування гайок» з вилучення зерна продовжилося у листопаді. 5 листопада йшлося «Про посилення допомоги в проведенні хлібозаготівель з боку органів юстиції». Цією постановою ЦК КП(б)У санкціонувалися позачергові виїзні сесії судів у районах щодо «злісних нездавців» зерна [4, с.247-248]. А 18 листопада вийшли відразу дві постанови, які нагадували фронтові документи: «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» та – знову – «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» [5, с.155-156]. В.Чубарю доручалося завдати удар «по куркульських елементах на Дніпропетровщині. 27 листопада – постанова «Про вжиття репресивних заходів по відношенню до колгоспів, які саботують хлібозаготівлі» [4, с.263-265]. Ними компартія категорично забороняла утворення будь-яких натуральних фондів, які зараховували до плану хлібозаготівель. Заборонялося також видавати натуральні аванси у колгоспах, що не виконують хлібозаготівельних планів, але дозволялось повертати «незаконно розданий хліб», посилювалося судове переслідування і репресії.

Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання районів та сіл, які не виконували план хлібозаготівель. 6 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, котрі злісно саботують хлібозаготівлі. Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду селян, які позбавлялися права на виїзд, а оскільки з крамниць вивозився наявний товар, заборонялася торгівля, в селах вмирали з голоду. Перші відомості про використання «чорних дошок» на Дніпропетровщині виявлені теж у жовтні: до репресивного списку за рішенням місцевої влади занесли 9 сільрад [7, с.61].

Сталін вимагав посилення репресій, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання. 7 грудня він дав шифрограму ЦК КП(б)У щодо арешту директорів радгоспів в Україні, незважаючи на партійність позаяк «ворог з партквитком заслуговує більшого покарання, ніж ворог без партквитка» [8, с.156]. Як бачимо. Кремль оперує категорією «ворог», хоча насправді українські партійні функціонери визнали об’єктивні причини зриву планів хлібозаготівель. С. Косіор, доповідаючи 8 грудня 1932 р. Сталіну про хід хлібоздачі, подав дані про репресії до керівної ланки колгоспів. На цей час тільки у Дніпропетровській області було засуджено 7500 осіб [8, с.156].

Вже до 5 грудня загальна кількість засуджених за цією статтею в області зросла до 5215 чол., з яких 174 чол. отримали смертний вирок [4, с. 281]. Жертвами терору були не лише селяни а й місцеві партійно-господарські керівники, які, здебільшого, намагалися полегшити становище голодуючих земляків. Зокрема, тільки у грудні 1932 р. Дніпропетровський обласний суд позбавив волі 1062 чол., з яких 59 розстріляно, за невиконання хлібозаготівельних планів [2, с.6].

У Запоріжжі М. М. Хатаєвич закликав партактив переконати селян, які мали деякі запаси зерна, передати їх у позичку своєму колгоспу. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального заходу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого 1933 р. цей «досвід» поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови [9].

Репресивні методи хлібозаготівель повністю підтримував Сталін, про що свідчить постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. [4, с.293-294]. Вона зобов’язувала ЦК КП(б)У і Раднарком завершити план заготівель зернових до січня 1933 р. Цією постановою репресії проти районної керівної партійно-радянської ланки були узаконені. Також наголошувалося, що саме неправильне здійснення українізації стало основною причиною незадовільного проведення хлібозаготівель. Поліпшити становище в сільському господарстві, за словами секретаря ЦК КП(б)У М.Попова, неможливо «не виправивши помилок, допущених у національному питанні» [10, с.26].

Дослідники вказують, що в організації геноциду виявлялась ненависть Сталіна і його поплічників до українського народу і до українізації зокрема. Інакше навіщо було Сталіну і В.Молотову 14 грудня 1932 р., у розпал голоду, підписувати постанову про припинення українізації – запитує В.Марочко [2, с.8]. Візитна картка – натуральні штрафи. Існувало розпорядження зверху, зокрема, сталінська телеграма від 1 січня 1933 р., і тисячі свідчень про те, що в українських селян забирали не лише зерно, а й будь-яке продовольство. У Поволжі такого не спостерігалося. Була і там смертність, але кількість тих, хто загинув, вимірювалася не мільйонами. Вона була на два порядки меншою.

Вилучення їжі було найголовнішою, але не єдиною складовою частиною організованого державою геноциду. Друга складова – переведення України на режим «чорної дошки». На «прозорих» раніше кордонах з Росією і Білорусією з'явилися загороджувальні загони внутрішніх військ. Продовольство у багажі селян, що прибували в Україну залізницею, підлягало конфіскації. На початку 1933 р. репресії стосовно селян, які «саботували хлібозаготівлі», посилились і стали ще жорсткішими. Сигналом цьому була постанова ЦК ВКП(б) від 1 січня 1933 p., зміст якої того ж дня став відомий керівникам України. У отриманій ними телеграмі за підписом секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна містилося два пункти, адресовані безпосередньо «колгоспникам і трудящим одноосібникам». У її другому пункті йшлося про застосування найсуворіших заходів, передбачених постановою від 7 серпня 1932 р. щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб [4, с.308]. Зміст телеграми Сталіна був продубльований в телеграмах за підписами голови уряду УСРР В. Чубаря та секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвича, що надійшли на місця в першій половині січня 1933 р. Постановою Дніпропетровського облвиконкому від 5 січня 1933 року «за активне зловмисне протидіяння виконання державного плану хлібозаготівель» ухвалено вислати з Дніпропетровської області з конфіскацією всього майна 700 господарств (голів родин разом з родинами) [9].

Характерною щодо методів, які використовувалися для конфіскації хліба у селянства, є постанова бюро Мелітопольського райкому КП(б)У від 18 січня 1933 p., яка зобов'язувала секретарів партосередків, голів сільрад та уповноважених райкому партії в селах «основну увагу спрямувати на виявлення розкраденого хліба, розкриття ям і т.п.» [9].

Згідно з директивою Дніпропетровського обкому КП(б)У від 20 січня 1933 р. репресивні заходи стосовно «колгоспників та одноосібників, які організували саботування хлібозаготівель», знову посилювалися. На підставі цієї директиви Мелітопольським райкомом КП(б)У 21 січня 1933 р. були розроблені заходи для збільшення хлібозаготівель по колгоспах Костянтинівської сільради. За цим документом до селян-одноосібників, які не виконають зобов'язань з хлібоздачі за добу, застосовувалося «ретельне примусове вилучення усього хліба, крім того накладався натуральний штраф, грошовий штраф та позбавлення найбільш злісних [одноосібників] садиб з будівлями» [7, с.62].

Намагаючись врятуватися від голодної смерті селяни масово почали виїзжати за межі України. Владою це було розцінено як контреволюційні витівки ворога і 22 січня 1933 прийнято Директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масового виїзду селян, які голодують»: заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані. 23 січня Політбюро ЦК КП9б)У розіслало директиву всі обкомам і виконкомам щодо заборони продажу білетів за межі України селянам, які не мають посвідчення про право виїзду [4, с.341-342].

Цинізм влади не мав меж. Її представники на місцях розпочали справжнє полювання за селянами, у яких потенційно мали бути запаси хліба, і як наслідок голод наростав. Так за інформацією секретаря Мелітопольського райкому на 15 квітня 1933 року по 6 сільрадам опухлих від голоду 961 особа, померло – 265, переважно чоловіків [9].

За висновками вчених Інституту демографії та соціальних досліджень сукупні втрати України від Голодомору 1932-1933 років становить 4,5 млн. осіб. У Дніпропетровській області, до якої входили Дніпропетровський, Криворізький, Мелітопольський та Запорізький округи, голод охопив 40 із 45 сільських райони, де проживало 3,2 млн. осіб. Протягом 1932-1933 років загальні втрати населення області від голоду і супроводжуючих хвороб становили від 659 – 833,6 тис. осіб [11].

Як пояснює Роберт Конквест, «...Сталін, очевидно, усвідомив, що лише масовий терор супроти основної частини нації, тобто проти селянства, міг примусити країну до покори» [12, с.262]. Інший дослідник, Василь Мазорчук доводить, що сталінський геноцид був свідомою реалізацією ленінських стратегічних планів звільнення родючих земель від надлишків населення задля застосування інтенсивної тракторної обробки землі з виробництвом зерна на експорт [13, с.11-12]. Адже і «розкуркулення» і колективізація на 1932 р. закінчилися, стояв на черзі сам український селянин. Але ж, як писав ще у 1955 р. Т. Сосновий (П. Долина), припущення про можливість існування» плану знищення голодом українського селянства, зовсім не означає наявність такого єдиного попередньо розробленого цільового документу, проте, як це і вказано у матеріалах Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр., цілком випливає із дій кремлівських вождів і не протирічить висновку про штучний характер голоду [14, с.11].

Таким чином, факти підтверджують спланованість комбінованого удару по так званому «куркульству» і «буржуазному націоналізму» в Україні, про що зізнавався призначений другим секретарем ЦК КП(б)У сталінський «Главгол» П.Постишев [15, с.408].

На наш погляд, найбільш зважено підходить до висвітлення цього питання Дж. Мейс. Оцінюючи тезу про існування «попереднього плану» голоду, він зазначає, що «немає підстав говорити про вибірково антиукраїнське застосування проти українців загальносоюзних антиселянських заходів, але вони були застосовані в той час, коли фокус проблем радянського сільського господарства перемістився на Україну і Північний Кавказ». При цьому, продовжує Дж. Мейс, важливо мати також на увазі, що Сталін, «не звертаючи уваги на те, що його політика призводила до голоду на Україні, нічого не зробив для врятування людей і здійснив заходи, спрямовані на нейтралізацію українців і козаків як політично неблагонадійних груп, котрі ще більше погіршили ситуацію. Це відкривало простір для політичної централізації і російського панування в СРСР» [16].

Як показує аналіз продовольчої політики влади у 1932-1933 роках, вона стала знаряддям нищення українського селянства, чинником геноциду в республіці і Дніпропетровській області, до якої входив Запорізький край. Катастрофу спричинили рішення і дії комуністичної влади з метою упокорення селянства голодом, а не якийсь недорід чи випадковість. Голодомор та репресії в селі був лише одним із знарядь нищення самостійницьких настроїв в радянській Україні поряд із терором проти національної інтелігенції і навіть комуністичних очільників у республіці.

Література

1. Голодомор 1932–1933: запорізький вимір. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – 320 с.; Спокута. Голодомори на Запоріжжі (1921-1923, 1932-1933, 1946-1947) / Статтті. Документи. Спогади. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2008. – 520 с.

2. Марочко В. Голодомор в Україні: причини і наслідки» (1932-1933). Тексти лекцій / Василь Марочко // Освіта. Спецвипуск-підручник. – №1. – К., без дати.

3. Гудзь В.В. Голод у 1932-1933 році в Мелітопольському районі як явище геноциду / В.В. Гудзь // Голодомор 1932-1933: Запорізький вимір. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – С. 80-97.

4. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / [Упорядники Р.Я. Пиріг та ін.]. – К.: Вид. політ. літератури України, 1990. – 607 с.

5. Голодомор 1932-1933 років в Україні: Хроніка / В. Марочко, О. Мовчан. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 294 с.

6. Сталин и Каганович. Переписка. 1931–1936 гг. / Сост. О.В. Хлевнюк, Р.У. Дэвис, Л.П. Кошелева, Э.А. Рис, Л.А. Роговая. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. – 798 с; ил.

7. Мельник О.О. Голодомор 1932-1933 рр., як спосіб боротьби з українським селянством Півдня України в умовах колективізації / О.О. Мельник // Історичний збірник Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б.Хмельницького. – Випуск 1. – Мелітополь: Ваша газета, 2013. – С. 56-65.

8. Шевчук В.П. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / В.П. Шевчук // УІЖ. – 1991. – №5. – С. 154-157.

9. Спокута. Голодомори на Запоріжжі (1921-1923, 1932-1933, 1946-1947) / Статтті, документи, спогади. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2008. – 520 с.

10. Єфименко Г.Г. Зміна векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 рік / Г.Г. Єфименко // – УІЖ. – 2003. – №5. – С. 25-50.

11. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Дніпропетровська область. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2008 – 1248 с.

12. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Роберт Конквест. – К.: Либідь, 1993. – 384 с.

13. Мазорчук В. Геноцид на чорноземах / Василь Мазорчук // Освіта. – №1. – С. 11-12; №2. – С. 10-11.

14. Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932-1933 годов. Итоговый отчет 1990 г. – К., 1992. – 192 с.

15 Гудзь В.В. Історія України / В.В, Гудзь. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Слово, 2008. – 672 с.

16. James E. Mace. Soviet Man-Made Famine in Ukraine [Елетронний ресурс] // Genocide in the Twentieth Century: Critical Essays and Eyewitness Accounts. – New York-London, 1995 / Режим доступу: http://www.lucorg.com/index.php/id/190