Д. с.-г. н., проф., чл.-кор. НААН Вергунов В.А.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук України, Україна, м. Київ

ЄГОРОВ Михайло Андрійович (1879–1942) - Відомий вітчизняний вчений-аграрій в галузі агрохімії

Єгоров Михайло Андрійович народився 12 вересня 1879 р. в с. Кам’янка Миколаївського повіту Самарської губернії в селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській земській школі та Миколаївському повітовому училищі. Після проходження у лютому – серпні 1900 р. в маєтку Кропотова Петровського повіту Пензенської губернії виробничої практики отримав середню спеціальну освіту закінчивши повний курс Маріїнського земельного училища, розташованого поблизу м. Саратов. При ньому розпочинає свою фахову наукову діяльність, за результатами якої у 1902 р. вийшли дві його публікації.

Після закінчення училища деякий час працював за спеціальністю в маєтку графині Толстой Нижньоломівського повіту Пензенської губернії. Вищу агрономічну освіту отримав у 1904 р. після закінчення Московського сільськогосподарського інституту (нині – Російський державний аграрний університет – МСГА ім. К.А. Тимірязєва) з дипломом 1-го розряду. У цьому вузі остаточно сформувалося коло його інтересів під впливом професорів К.А. Тимірязєва, М.Я. Дем’янова, В.Р. Вільямса та П.С. Коссовича. Протягом серпня 1904 – вересня 1905 р. відбував військову повинність у чині молодшого унтер-офіцера або інженера-кондуктора другого розряду при Київському кріпосному інженерному управлінні.

За рекомендацією свого вчителя Д.М. Прянішнікова з вересня 1905 р. був прийнятий викладачем хімії і ґрунтознавства до Сумської сільськогосподарської школи (нині – коледж Сумського національного аграрного університету). Того ж року ініціював під егідою Сумського повітового земства створення при закладі Сумської районної сільськогосподарської станції, яку очолював до серпня 1908 р. Розробив наукову програму її діяльності. Серед головних завдань – проблеми обробітку ґрунту та зайнятих парів, використання органічних і мінеральних добрив, відпрацювання елементів сівозмін, сортовипробування та ін. За рівнем виконання дослідницьких робіт, а також комплексністю повноважень, програму вважали чи не найкращою в країні та прирівнювали до американських аналогів. Крім того, низка запланованих досліджень мала на меті вирішити методичні питання, особливо з проблем родючості ґрунтів. Отримані результати М.А. Єгоров успішно презентував 2–6 січня 1908 р. на Другому Всеросійському з’їзді ґрунтознавців у Москві. Виголосив на зібранні доповідь «Про роль фосфору на початковому розвитку рослин», яка одержала високу оцінку фахівців. Тому не випадково отримав запрошення від одного зі своїх учителів професора М.Я. Дем’янова стати його асистентом на кафедрі агрономічної хімії та агрономічного аналізу Московського СГІ. На цій посаді працював до 1915 р. Паралельно очолив дослідне поле в маєтку графині Толстой у с. Голіцино Ломовського повіту Пензенської губернії. 30 квітня 1911 р. обраний членом ґрунтового комітету Московського товариства сільського господарства. В межах підготовки до професорського звання від імені Головного управління землеробства та землеустрою був у закордонних наукових відрядженнях у Цюріху (листопад 1911 р.), Відні (березень 1912 р.), а також Німеччині протягом липня - серпня 1912 р. У цей період остаточно формується основний напрям досліджень ученого – фосфорна кислота рослин, ґрунту та добрив. Результати його дослідів із розкладення гною, вивчення форм фосфорної кислоти гною, фосфорної кислоти у рослинах, фосфорно-органічних сполук ґрунту і методик їх визначення не втратили свого значення до сьогодні. Крім цих досліджень, протягом двох років активно вивчав культурну конюшину на замовлення Московського губземства, а також організував мережу галузевих дослідних установ на прохання Рязанського губземства у 1914 р. Перед цим у 1913 р. особисто розробив наукову програму діяльності Старожилівського дослідного поля цієї губернії. Протягом кількох років викладав методику ведення вегетаційних дослідів на Голіцинських курсах.

У 1913 р. виступає одним із засновників, а також починає співпрацювати із Харківською обласною сільськогосподарською станцією (нині – Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр’єва НААН) шляхом постановки окремих дослідів із добривами, що успішно продовжувалися протягом 1917–1930 рр., коли М.А. Єгоров очолював відділ агрохімії. Восени 1914 р. при Харківському університеті (нині – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна) захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня магістра агрономії «Форми фосфорної кислоти в рослинах і методи їх визначення». У ній вперше в науковій практиці провів систематичне вивчення властивостей фітину для оцінки методів визначення мінеральної фосфорної кислоти в рослині. Дисертація отримала високу оцінку фахівців у країні. За пропозицією відомого вітчизняного вченого професора В.К. Залесського Рада Харківського університету у квітні 1915 р. обрала М.А. Єгорова на посаду професора кафедри агрономії, що звільнилася з виходом на пенсію професора А.Є. Зайкевича. Восени 1915 р. очолює кафедру землеробства вузу. З 1916 р. за сумісництвом також викладає на Харківських вищих жіночих курсах (до 1920 р.) та у Харківському ветеринарному інституті. Крім того, до подій 1917 р. виступає з лекціями на різноманітних курсах для агрономів не тільки в Харкові, а й Полтаві, Асканії-Новій та ін.

Очоливши після А.Є. Зайкевича ще й дослідне поле Харківського університету, розробляє його нову програму, в основу якої покладає комплексні дослідження взаємодії трьох основних факторів розвитку: ґрунт, рослина і добриво. З цього приводу вперше в Україні застосовує лізиметри в поєднанні з проведенням вегетаційних дослідів і виконанням усіх спостережень в агрохімічній лабораторії, що функціонувала безпосередньо у полі. Проведені за таких умов дослідження щодо визначення стійкості культурних рослин до засолення ґрунтів (чорнозему та суглинку) дали змогу встановити їхню групу, стійку до накопичення солі, а саме – цукровий буряк, морква, цикорій, салат, редис, ревінь, селера, шпинат, люцерна, ячмінь. Результати своїх досліджень на Харківській ОСГДС з питань зольного живлення, у процесі яких було з’ясовано роль калію і магнію в розвитку багатьох польових рослин, включаючи подовження вегетаційного періоду і, головне, – якості вирощеної продукції, вчений узагальнює у своїй найвідомішій монографії «Питання удобрення ґрунтів» (1919). Надалі успішно вивчає питання механізму живлення рослин і роль фосфорної кислоти у ґрунті як елемент отримання стійких урожаїв сільськогосподарських культур. Не менш вагомим є внесок ученого в розробку відповідних методик. До сьогодні фахівці визначають рухомий гумус за М.А. Єгоровим.

Успішною була викладацька діяльність М.Є. Єгорова. Широке визнання отримав його підручник «Агрономічний аналіз», що вперше вийшов у 1919 р. і потім неодноразово перевидавався. У 1920 р. відповідно до наказу по Наркомосвіти УСРР його переводять до Харківського СГІ (нині – Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва), де він після смерті відомого вченого професора П.Ф. Баракова у 1919 р. стає професором кафедри загального землеробства. Працюючи у вузі, М.А. Єгоров видає класичний підручник «Рослина як фактор врожайності» (1927). У цей період вперше у науковій практиці увів поняття «окультурений ґрунт», удосконалив окремі елементи ведення польового досліду: оптимальні розміри дослідних ділянок, їх форму, кількість повторів, способи збирання досліджуваних рослин. Для умов Лісостепу встановив, що для забезпечення нормального росту й розвитку польових рослин на чорноземних і темно-сірих опідзолених ґрунтах достатньо вносити тільки фосфорні добрива.

Наприкінці 20-х років XX ст. почав досліджувати Кролевецьке родовище фосфатів. Ініціював створення Українського центру досліджень з питань угноєння на основі відділу агрохімії ХОСГДС, кафедри загального землеробства ХСГІ та науково-дослідних кафедр рослинництва НКО УСРР при вузі, які очолював. Крім того, з 1926 р. за сумісництвом викладав як професор кафедри рослинництва Харківського інституту народної освіти (нині – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна). Однак всі плани були порушені безпідставним арештом за політичними мотивами по ст. 57.7 УК УСРР за контрреволюційну діяльність на термін грудень 1930 – липень 1931 рр. Вирішило ситуацію колективне звернення керівництва вузу та його партійної організації. Хоча після звільнення «тиск» з боку влади продовжувався через публічну критику на партійних зібраннях, цензуру статей та підручників тощо.

М.А. Єгоров став одним з ініціаторів заснування окремих навчальних кафедр агрономічної хімії в аграрних вузах відповідно до спеціального рішення Головпрофосвіти при НКО УСРР (1928). За часи радянської України саме йому вдалося у 1934 р. вперше відкрити відповідну кафедру при Харківському СГІ, яку очолював до самої смерті у 1942 р. Як один із провідних фахівців свого часу був членом Науково-Консультаційної Ради при НКЗС УСРР (1928–1931) та секції агрохімії Науково-Методичної Ради при НКЗС УСРР. У 1941 р. нагороджений орденом «Знак Пошани».

Перед Другою світовою війною вчений важко захворів, що змусило його залишитись у м. Харкові під час окупації німецькими військами. Він мав величезне бажання опрацювати накопичений матеріал багаторічних польових, вегетаційних і лабораторних дослідів. Є відомості, що він викладав у вузі в період Другої світової війни, але категорично відмовився стати бургомістром Харкова, незважаючи на неодноразові пропозиції окупантів. Після чергового приходу «ходаків» покінчив життя самогубством у січні 1942 р.

Багаторічна творча спадщина вченого налічує 133 наукові праці, 97 з яких написані в український період життя та діяльності на благо Вітчизни. Серед них слід виділити такі напрями аграрної науки: зольне живлення рослин, способи зберігання та внесення гною, вивчення форм фосфорної кислоти ґрунту (розподіл по профілю і динаміка залежно від різних умов), дослідження дисперсності ґрунту під впливом природних умов, виявлення умов утворення закисів заліза, вивчення воско- та смолоутворюючих речовин і ролі зольних елементів та активних ферментів у різноспілих польових рослин тощо. Вони відрізнялися оригінальністю і з багатьох позицій були піонерськими у світовій науковій практиці, а також не втратили актуальності у сучасній агрономічній науці.