Этно-, социо- и психолингвистика

Мартинова Анна

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС – МИРНА АГІТАЦІЯ ЧИ МАНІПУЛЯТИВНА ПРОПАГАНДА?

Мова політиків стала об'єктом пильної уваги з боку дослідників ще з давніх-давен, коли були зроблені перші спроби систематизувати основні риторичні ходи для додання милозвучності мови та більшої переконливості.

Більш активне вивчення політичної комунікації почалося в середині минулого століття і було обумовлено, принаймні, двома факторами:

· внутрішніми потребами лінгвістичної теорії, яка в різні періоди історії лінгвістики зверталася до реальних сфер функціонування мовної системи;

· власне політологічними проблемами вивчення політичного мислення, його зв'язку з політичною поведінкою; необхідністю побудови прогнозуючих моделей в політології, а також розробки методів аналізу політичних текстів і текстів-засобів масової інформації для моніторингу різних тенденцій у сфері суспільної свідомості.

Аналіз політичної мови, політичних текстів і політичного словника багато в чому визначається специфічними політичними інтересами самого народу. При дослідженні специфіки політичної мови як такої особлива увага приділяється лексиці, її використанню та семантиці. Політична мова розглядається як соціальний феномен, що характеризується специфічними дискурсивними практиками. В політичній лінгвістиці прослідковується розвиток методології від лінгвістичного аналізу, що націлений на вивчення лексики, до комунікативного аналізу, що орієнтований в свою чергу на сам текст та дискурс. Дослідження політичної лінгвістики також вміщає в себе критичне відображення стратегічного використання концептів для досягнення специфічних політичних цілей. Використання контент-аналізу сприяє визначенню цілей окремих політиків та їх ціннісних пріоритетів, що виражені у дискурсі. Головним критерієм для виділення політичної комунікації є тематичний та цільовий детермінант «боротьба за владу». Стратегії влади формуються як комунікативні стратегії, що направлені на таку організацію комунікативного простору, комунікативний процес якого був би обґрунтований правилами та законами дискурсу. Політична ж комунікація представляє собою будь-яку передачу повідомлень, що впливає на розподіл та використання влади в суспільстві, а особливо в разі надходження цих самих повідомлень з офіційних управлінських інституцій.

В семіотичному підході політичний дискурс визначається як своєрідна знакова система, в межах якої відбувається семантична та функціональна модифікація різноманітних типів мовних одиниць та стандартних мовних дій. Політичний дискурс трактується як інституційне спілкування, яке, на відміну від особистісно-орієнтованого, використовує певні систему професійно-орієнтованих знаків, тобто володіє власною так званою «підмовою».

В формальному відношенні мова політики відрізняється лише незначною кількістю канонізованих висловів та кліше. Мова, що формулює та виражає владу в офіційному дискурсі є, згідно з дефініцією Р. Панова, «сильною мовою», яка є показником достатньо високого рівня мовця, що відповідає вимогам його суспільної ролі. Такий текст свідчить про підвищений рівень уваги мовця щодо лінгвістичної виразності та оформлення свого меседжу. В категорію подібних текстів входить й політична ораторська промова. До характеристик й особливостей таких текстів відносять синтаксичну складність, великий обсяг відповідних синтаксичних одиниць, а значить й більш повільний темп мовлення.

Функціональне визначення дискурсу обумовлюється семіотичним розумінням мови як системи знаків, що в свою чергу «слугує та використовується для досягнення певних цілей, а значить й для виконання функцій». Політична мова повинна реалізовувати суперечливі функції, а саме: бути доступною для розуміння (враховуючи задачу пропаганди) та бути орієнтованою на певну групу (відповідно до історичних та соціально-психологічних причин).

Основною функцією політичного дискурсу можна вважати його використання як інструмент політичної влади (боротьба за владу, здобуття влади, її зберігання, використання, стабілізація та перерозподіл).

Важливим аспектом політичного дискурсу є його вичленення в порівнянні з іншими типами дискурсів. Неоднозначність диференціації даного типу дискурсу обумовлена дифузність самого визначення категорії політики. Політику можна характеризувати як діяльність, спрямовану на завоювання і використання влади. У зв'язку з цим основним тематичним визначником для виділення політичного дискурсу є «боротьба за владу», при цьому влада розуміється як здатність, право і можливість розпоряджатися, мати вплив на кого-небудь, що-небудь.

Політичний дискурс спрямований на вираз ідеології. Під останньою розуміється система принципів, що лежить в основі групових знань (вірувань) і думок, що засновані на групових цінностях. Ідеологічність дискурсу пов'язана з впливом на міфологічний тип мислення, що призводить до виділення категорії міфотворчості в політичному дискурсі. Під міфами розуміються вторинні семіотичні системи, що створюють вторинну реальність, в яку, в свою чергу, вірять і зобов'язані вірити всі члени даного колективу.

У сучасному політичному дискурсі всі мовленнєві стратегії діють в одному напрямку: надати вплив на адресата, переконати його прийняти рішення, потрібне для суб'єкта політичної діяльності. Втягуючи в себе деякі судження, що представляють «істину факту» і «істину розуму», політичний дискурс майстерно маніпулює самим поняттям істини, видаючи суб'єктивне за об'єктивне.

Найважливішою умовою успішної маніпуляції є створення адекватного іміджу політика. Імідж – це шаблон, якийсь стереотип, що спрощує сприйняття політика широкими масами населення. Іміджу політика завжди притаманні певна штучність, переконуюча сила, стійкість (інертність) рис, їх яскравість і реалістичність, простота і гнучкість. Мета політичного маніпулювання – отримання, реалізація та збереження влади. На даному етапі життя суспільства ці цілі досягаються шляхом виборів. Успіх на виборах неможливий без значної суспільної підтримки. Отже, цілі маніпуляторів зводяться до формування у виборців певної думки і спонукання їх підтримати на виборах. Маніпулятор повинен вгадати соціальне очікування і запропонувати оптимальний образ кандидата або програму (варіант – переконати в тому, що наявна у кандидата програма і є оптимальною).

Таким чином, у вузькому розумінні політичне маніпулювання – це теорія і практика передвиборчих технологій і методика проведення виборчих кампаній (широке розуміння політичного маніпулювання виходить далеко за межі виборчих кампаній). Оскільки в наш час все більше зростає інтерес основної маси населення до мови політиків та їх мовленнєвої поведінки, то й сучасна лінгвістика не є винятком. Вона все частіше звертає увагу на проблему маніпуляції, яка особливо яскраво проявляє себе саме в мові політиків.

Очевидно, що застосування мови передбачає не тільки володіння лексичною, граматичною та фонологічною базою мови, але й охоплює такі аспекти, як особистості комунікантів, їх рольовий і соціальний статус на момент спілкування, наміри, що реалізуються в процесі спілкування, і вплив всіх цих складових на форму і зміст висловлювання і на саму систему мови. У процесі досягнення власних завдань політика використовує всі можливі доступні мовні засоби. Зокрема, одним з найважливіших факторів виступає вибір слів і виразів, які набувають характеру політичної дії. Перетворення мислення людей у певному напрямку є основною метою політиків, які в процесі політичної комунікації реалізують цю прагматичну настанову, маючи на меті, підтримання власного статусу та утримання влади.

Вміле використання мовних ресурсів, грамотне і творче сполучення стилістичних прийомів гарантують справжній успіх політичної комунікації. За допомогою вибору «правильних» лексичних і граматичних ресурсів політики отримують унікальну можливість маніпулювати свідомістю тих, чиї інтереси вони повинні представляти, і нав’язувати їм «потрібне» бачення сьогодення, минулого і майбутнього. У подібній інтерпретації мова безумовно постає потужним інструментом здійснення ідеологічної влади.

Політична діяльність завжди відігравала особливу роль у житті суспільства. Від певної політичної позиції або ситуації залежить місце країни на міжнародній арені, її взаємини із іншими державами, її роль в діяльності світової спільноти. Проте важливу роль у визначенні іміджу країни грає спосіб її презентації політичними лідерами даної держави. За допомогою виступів політики мають можливість звернутися як до міжнародного співтовариства, так і до громадян своєї країни.

Аналізуючи промови політичних діячів, можна виявити стратегії і тактики аргументації, що використовуються ними з метою переконання аудиторії. Дослідження виступів дозволяють, з одного боку, прогнозувати подальші дії і наміри політика, а з іншого – встановлювати найбільш ефективні способи впливу на слухачів.

Список використаної літератури

1. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М.: Прогресс, 1987. – С. 88-120.

2. Будаев Э.В., Чудинов А.П. Современная политическая лингвистика. – Екатеринбург, 2006. – С. 34-37.

3. Постникова Л.В. Просодия и политический имидж оратора (на материале речей американских президентов) / Л.В. Постникова. – Москва, 2003. – С.22.

4. Dieckmann, Walther: Sprache in der Politik. Einführung in die Pragmatik ung Semantik der politischen Sprache. – Heidelberg, Carl Winter Universitätsverlag. – S. 51-69.