Чернова Ю.С.

Запорізький національний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Щипанова О.О.

ПРАВО НА БЕЗПЕЧНІ ПРОДУКТИ ХАРЧУВАННЯ ЯК ОСОБИСТЕ НЕМАЙНОВЕ ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Вітчизняне цивільне законодавство серед всіх нематеріальних благ визнає найвищою цінністю життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканість та безпеку (ч.2 ст.201 ЦК України) [1]. Вказана норма – важлива частина системи гарантій забезпечення безпеки громадян. Поряд із цим правове забезпечення даного нематеріального блага в нашій країні тривалий час відбувалося лише у сфері кримінально-правового регулювання (ст.225, 236 КК України) [2]. Ситуація дещо покращилася близько 10 років тому: в той час приймалися нові законодавчі акти, покликані забезпечити реалізацію права на безпечне довкілля.

До цих пір ведуться також дослідження і на доктринальному рівні. Свій вклад в розробку питання зробили такі науковці, як А. Йориш, І. Мелешко, З. Красноземська та інші, які створили достатній обсяг наукового матеріалу стосовно права на безпечне середовище [3, с. 17; 4, с. 10 ]. Але на цей час недослідженими залишається велика кількість аспектів проблеми, що потребують подальшого вивчення з метою законодавчої деталізації права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Зокрема, мова йде про недослідженість впливу ГМО на людину.

Стаття 50 Конституції України закріплює право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля [5]. Це положення конкретизується, в тому числі, й у ст. 293 Цивільного кодексу України, де вказано, що це право включає в себе, зокрема, право на безпечні для життя та здоров’я харчові продукти.

Крім вищезгаданих, це право отримало закріплення в наступних нормативно-правових актах:

1) Законі України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23.12.1997 р., де безпечністю харчового продукта визнається такий його стан, що є результатом діяльності з виробництва та обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними заходами та/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий продукт не завдає шкоди здоров'ю людини [6];

2) Законі України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31.05.2007 р., що визначає генетичну безпеку як такий стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній будь-який неприродній вплив на людський геном, відсутній будь-який неприродній вплив на геном об'єктів біосфери, а також відсутній неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин, промислових мікроорганізмів, який призводить до появи у них негативних та/або небажаних властивостей [7].

Таким чином, український законодавець надає лише основні дефініції безпечності харчових продуктів, в тому числі й генетичної, не вдаючись в деталі питання. На нашу думку, зазначені правові норми в умовах сучасності не здатні повною мірою забезпечити особисту безпеку. А значить їх потрібно привести до такого стану, який би відповідав проблемам сучасності.

З огляду на стрімке погіршення стану екології у всьому світі, зокрема, і в Україні, особливо гостро постає проблема екологічної безпеки продуктів харчування. Звернувшись до чинного українського законодавства, доходимо висновку, що в нормативно-правових актах взагалі відсутнє поняття екологічної безпеки харчової продукції. Ознаки такої продукції сформульовані на міжнародному рівні громадською природоохоронною організацією Грінпіс. Згідно з наданим організацією визначенням, екологічно безпечна продукція відрізняється наступними ознаками:

- містить всі макро- та мікроелементи, необхідні для збалансованого і здорового харчування;

- виготовляється за допомогою безвідходних або маловідходних енергозберігаючих технологій з мінімальними витратами сировини;

- є нетоксичною і не містить шкідливих домішок, що негативно впливають на стан здоров’я людини.

Перша вимога дотримується багатьма виробниками, котрі додають до продукції біологічно активні добавки, необхідні для поповненні дефіциту багатьох вітамінів, мінеральних елементів, ненасичених жирних кислот, різних видів харчових волокон тощо. Але поряд із цим постає проблема присутності в складі більшості продуктів різноманітних синтетичних барвників, ароматизаторів, загусників, стабілізаторів і емульгаторів. Характеристики і цільове призначення цих речовин досить детально описані на законодавчому рівні [8]. Проте постає наступна проблема: Наказі Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Санітарних правил і норм по застосуванню харчових добавок» від 23.07.1996 р. надані лише загальні визначення окремих видів харчових добавок, проте відсутній детальний перелік тих з них, що дозволені до використання при виробництві харчової продукції.

Відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Санітарних правил і норм по застосуванню харчових добавок» від 23.07.1996 р., введення нових харчових добавок до продуктів або зміна умов їх застосування вважається виправданим тільки тоді, коли це спрямовано на досягнення вказаних нижче цілей і коли таких не можна досягнути іншими технологічно доцільними засобами [8]. Перелік згаданих цілей є чітко визначеним і вичерпним. В цьому ж наказі зазначено, що використання харчових добавок не повинно збільшувати ступінь ризику можливого несприятливого впливу продукту на здоров'я споживача. При цьому відсутнє законодавче визначення ступеня ризику несприятливого впливу, а також гранично допустимих меж такого збільшення.

Окремо варто торкнутися проблеми створення і використання в харчовій продукції генно-модифікованих організмів. Якщо повернутися до визначення безпеки харчових продуктів, то можна дійти висновку, що наразі вона розуміється виключно як стан відсутності прямої загрози шкідливого впливу. При цьому доцільно включити до цього поняття також відсутність загрози ймовірних негативних наслідків споживання харчових продуктів. Наразі жодне наукове дослідження не змогло чітко відповісти на питання: чи є повністю безпечними генно-модифіковані продукти, тобто чи не спричинять вони настання негативних для людського організму наслідків не тільки за життя конкретної людини, а й на момент існування вже її нащадків.

Таким чином, можна говорити про презумпцію небезпеки харчових продуктів, а значить, і презумпцію їх недоброякісності. Ця дефініція повинна бути закріплена як складова частина права на безпечні для життя і здоров’я харчові продукти. Такої думки дотримуються, зокрема, О. Красовський, , а також З. Краснодемська. До них приєднуємося й ми.

З цього випливає наступна проблема щодо змісту права на безпечні продукти харчування, який саме позитивний правовий зміст включає в себе право особи на безпечні продукти харчування. З законодавчої точки зору свобода здійснення цього права як повноваження особи полягає в її можливості вільно і на власний розсуд вирішувати, чи варто споживати певні харчові продукти. Цілком зрозуміло, що для прийняття такого рішення вона повинна бути в достатній мірі проінформованою про небезпечність, зокрема і потенційну, певного продукту. Це підкреслює І. Мелешко. Стаття 3 Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» забезпечує загальнодоступність інформації про потенційні ризики від застосування ГМО [7]. В той же час на законодавчому рівні відсутні чітко визначені механізми доведення такої інформації до потенційних споживачів.

Таким чином, для реального забезпечення права особи на безпечні для життя і здоров’я харчові продукти потрібно:

1) на законодавчому рівні визначити показники безпеки споживчої продукції, тобто такі показники вмісту в її складі шкідливих та потенційно небезпечних компонентів, котрі були б науково обґрунтованими;

2) закріпити презумпцію недоброякісності харчових продуктів, яка полягає в тому, що за відсутності доведення безпечності певного харчового продукту як безпосередньо для самої людини, так і для її нащадків, потрібно вважати будь-який продукт потенційно небезпечним;

3) забезпечити інформування потенційних покупців про присутність в складі продукту тих чи інших потенційно небезпечних складових, в тому числі і забезпечити державне інформування населення про порядок використання генетично-модифікованих організмів в продуктах харчування, а також наслідки споживання останніх.

Література:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 .

2. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 .

3. Мелешко И. Пища Франкенштейна //Аргументы и факты в Украине. – 2003. – № 28. – с.17

4. Краснодемська З. Небезпека генної модифікації // Урядовий кур'єр. – 2003. – 15 травня. – № 87. – с.10

5. Конституція України від 28 червня 1996 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр .

6. Про безпечність та якість харчових продуктів: Закон України від 23 грудня 1997 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/771/97-вр .

7. Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів: Закон України від 31 травня 2007 р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1103-16/conv .

8. Про затвердження Санітарних правил і норм по застосуванню харчових добавок: Наказ Міністерства охорони здоров’я від 23 липня 1996р. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.