Экономика
/ Государственное регулирование экономики
д.е.н. Юшин С.О., Брусенко М.А.
ННЦ
«Інститут аграрної економіки» УААН
ПЛАНОВО-НОРМАТИВНІ
ТА ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНІ КООРДИНАТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА
ЕКОНОМІКИ У СРСР: ЕВОЛЮЦІЯ-ТЕОРІЯ-ПРАВО
Питання планування та нормоутворення були об’єктом
пильної уваги ще у законах Хаммурапі (1792-1750 рр. до
Р.Х.). У § 42 ведеться мова про виконання необхідної (запланованої і
унормованої) роботи. А у § 105 про те, що якщо суб’єкт не отримає документа з
печаткою на срібло, то срібло без документа до рахунка не буде додано. Уся ж
сукупність законів Хаммурапі була спрямована на упорядкування діяльності та
міру відповідальності її учасників. Усі повинні планувати свої витрати і
ризики. Так, у § 240 говориться: судно, що йде проти течії, і, вдаривши
судно, що йде за течією, потопило його, має відшкодувати і судно, і все, що
загинуло на ньому. Якщо орендар земель через порушення правил не виростив нормативний
врожай, він повинен віддати господарю поля зерно згідно з врожаєм сусідів (§
42). Там чітко визначена міра відшкодування упущеної вигоди (§ 56 – 10 гурів
зерна за кожний бур площі, що була затоплена через порушення сусідом правил
меліорації; § 233 – відновлення будівельником будівлі, яка була зруйнована через
його недбалість; § 236-237 якщо людина віддала своє судно в оренду човникарю, а
той через свою недбалість потопив судно, то він має відшкодувати збитки
судновласникові разом із багажем; § 253-256 – суворі покарання людини, найнятої
для управління полем і худобою, при порушенні договору чи крадіжки: від
компенсації збитків до відрубування руки або, у разі неможливості
відшкодування, страти саме на тому полі, де й був завданий збиток). Також були
чітко унормовані відносини між наймачем робітника і самим робітником (§ 239,
57-258, 261, 273 і 274), оплата вартості створених або ж орендованих засобів
виробництва (§ 235, 268-273, 275-277).
Як бачимо, Хаммурапі усвідомлював, що без органічної
цілісності систем планування та нормування побудувати йому економіку, а у тому
числі аграрний її сектор, навряд чи реально. Стародавні мислителі розуміли: «усе
– є користь, і усе – є шкода». Саме тому на їх храмах були викарбувані два
принципи: 1) пізнай самого себе; 2) нічого понад міри. Отже, і плани, і норми
повинні узгоджуватися з реаліями середовища (внутрішнього та зовнішнього), у
якому знаходиться суб’єкт планування/нормування і його об’єкт. На перший
погляд, найлегший шлях розвитку суспільства – скопіювати зовнішню модель чужих
успіхів. Зрозуміло, перемога 300 спартанців у битві з персами вражає. Але чи
доцільно було б використовувати їх модель у інших військових операціях.
Стратегія перемоги – в унікальності комбінації наявних умов і ресурсів. Про це
говорить Сунь-цзи (VI ст. до Р.Х.): поєднання вигоди і шкоди; усі знають ту
форму, на основі якої я переміг, та не знають тієї форми, на основі якої я
організував перемогу [1, с.195]. І для успіху сучасної компанії, доводить у XXI
ст. після Р.Х. М.Портер, унікальність повинна розглядатися як принципове начало
побудови її конкурентної стратегії [2, с.55]. Тобто вказаний підхід має
детермінувати функціонування і розвиток усіх систем планування і нормування.
Україна на сьогодні стала членом Світової організації торгівлі
(СОТ) з перспективою майбутнього членства у Європейському Союзі (ЄС).
Зрозуміло, що усе це вкрай актуалізує потребу в адаптації чільних механізмів
державного регулювання України до європейських і міжнародних. Як відомо,
Україна вже прийняла ряд правових актів, спрямованих на таку адаптацію. Це
чинні Закони «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного
банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної
асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій (№
2402, 1992 р.), «Про міжнародні договори України» (№ 3767, 1993 р.), «Про
ратифікацію Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і
Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами» (№ 237, 1994 р.), «Про
ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування» (№ 452, 1997 р.), «Про Концепцію Загальнодержавної програми
адаптації законодавства України до законодавства ЄС» (№ 228, 2002 р.), «Про
ратифікацію Угоди між Україною та ЄС про наукове і технологічне
співробітництво» (№368, 2002 р.), «Про ратифікацію Статуту Продовольчої та
сільськогосподарської організації (ФАО) ООН» (№ 1334, 2003 р.), «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до
законодавства ЄС» (№ 1629, 2004 р.), а також «Про транскордонне
співробітництво» (№ 1861, 2004 р.), «Про міжнародне приватне право» (№ 2709,
2005 р.). Крім того, у 2005 р. був підписаний План дій «Україна – ЄС», де також
чітко було наголошено на актуальності узгодження реформаційних змін в Україні з
європейськими та міжнародними стандартами.
Дослідження вітчизняних вчених вказують
на посилення ролі планового начала і нормоутворення у розвитку економік
провідних країн світу. Так, у ЄС з 1951 р. діє і постійно вдосконалюється
Спільна аграрна програма (САП). Проте адаптація національних економік до
стандартів ЄС, попереджають експерти, це – тривалий процес із недостатньо прогнозованими
наслідками через відсутність механізму запобігання перетворенню АСЕ менш розвинених
країн у сировинну зону «старого ядра» лідерів ЄС [3, с.55]. На думку О.Білоруса
та Ю.Мацейка, на початку розробки державної програми сталого розвитку треба визначитися
з відмінами внутрішніх пріоритетів від зовнішніх [4, с.254]. П.Т.Саблук та інші
вчені ідентифікують «геоагро» (науки про технологію досягнення продовольчої
забезпеченості) та «глобагро» (наука щодо системи планування виробництва
продовольства і його розподілу у глобальному вимірі), у рамках яких й має
формуватися стале зростаюче сільське господарство – не тільки необхідність
забезпечення населення планети продовольством на досягнутому рівні – стале,
а й зростання його випереджаючими темпами порівняно із темпами збільшення
чисельності населення [5, с.88, 133]. Однак рух до такого стану АСЕ, вважає
П.Т.Саблук, слід здійснювати на основі аналізу еволюції вітчизняних реформ, без
чого їх практична результативність може виявитися неадекватною [6, с.14].
Враховуючи, що сучасні реалії України мають «радянське коріння», доцільним є
аналіз еволюції планово-нормативних і інноваційно-інвестиційних координат
розвитку АСЕ СРСР. Першим його кроком є з’ясування загального алгоритму формування правового простору початкового
розподілу владних повноважень між рівнями державного управління у СРСР періоду
1917-1922 рр. (рисунок 1).
Рис.1. Формування загального
правового простору розподілу повноважень
між рівнями
державного управління у періоді 1917-1922 рр.
Із
рисунку 1 видно, що першим кроком радянської влади було створення ВРНГ, яка
повинна була виробляти загальні норми і плани регулювання усього економічного
життя країни. Зрозуміло, теорія побудови комунізму, розроблена К.Марксом, одразу
була зорієнтована на планово-нормативне управління. Бо ж «у кінці процесу праці
буде отриманий результат, який вже на початку цього процесу був в уявленні
людини, тобто ідеально»; виникають «норма доданої вартості», закон «зростання
мінімальної суми капіталу», норма співвідношення засобів виробництва і маси
живої праці; суспільству пропонується «наперед розрахувати, скільки праці,
засобів виробництва і життєвих засобів воно може без усякого збитку витрачати
на такі галузі виробництва, які … відносно довгий час не дають ні засобів
виробництва, ні життєвих засобів і взагалі протягом цього часу не дають якогось
корисного ефекту, але, звичайно, віднімають від усього річного виробництва і
працю, і засоби виробництва і життєві засоби»; «землеробство … перетворюється у
свідоме наукове застосування агрономії» а «родючість ґрунту змінюється із
розвитком хімічних і механічних засобів агрикультури» [7, с.189, 229, 372, 624;
8, с.354; 9, с.166, 202]. Безперечно, що Марксова «планово-нормативно-інноваційно-інвестиційна»
стратегія розвитку АСЕ прийнятна при наявності точного методу розрахунку
кількісних і якісних параметрів частки суспільного продукту, що доцільно
відволікти на створення нових виробництв, які конкретному майбутньому дадуть більш
значний ефект.
Радянська
система одразу формувалася на засадах граничної централізації. На перший
погляд, місцеве самоврядування отримало значні повноваження. Та якщо уважно
проаналізувати правові акти того періоду, то стає зрозумілим, що значно більше
владних функцій у плануванні та нормуванні життя регіонів та галузей було
зосереджено у місцевих відділеннях ВРНГ, а переважна частина зусиль місцевого
самоврядування спрямовувалася на виконання декретів РНК. Відповідно на
найвищому рівні (ведення СРСР) визначались планові, земельні і нормативні
засади державного регулювання. При цьому, враховуючи аграрний характер
Російської імперії, державному регулюванню земельного питання та
сільськогосподарським відносинам тоді приділялася велика увага (рисунок 2).
Декрет про землю (1917 р.): земельні ділянки з високо-культурними
господарствами перетворюються у показові і передаються залежно від розміру
і значення у виключне користування держави чи общин; землекористування – згідно з місцевими умовами за
трудовими чи споживчими нормами; Декрет «Про соціалізацію землі»
(1918 р.): Ст.11: у задачі розпорядження
землею входить: створення умов, що сприятимуть зростанню продуктивних сил
країни (підвищення родючості землі і сільськогосподарської техніки,
прискорення переходу до більш продуктивних систем рослинництва тощо); Ст.12: споживчо-трудова норма
має відповідати системі землекористування, що історично виникла у даному
районі, але не перевищувала працездатності наявних сил кожного господарства
і давала можливість безбідного існування сім’ї
землевласника; Ст.34: з метою найшвидшого
розвитку соціалістичного землеробства держава надає всіляке сприяння для
планомірного і наукового ведення колективного господарства ІНСТРУКЦІЯ для встановлення
споживчо-трудової норми землекористування на землях сільськогоспо-дарського
призначення: 1) розподіл землеробства на число поясів відповідно до систем
рослинництва; встановлення для кожного поясу особливої споживчо-трудової
норми (в залежності від клімату і природної родючості ґрунту, від
близькості до ринку і т. і.); ПОЛОЖЕННЯ про соціалістичний
землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеустрою (прийнято
ВЦВК від 14.02.1919 р.):
ПРО ВОЛОСНІ ЗЕМЕЛЬНІ КОМІТЕТИ (постанова Народного Комісаріату Землеробства від 04.12.1917 р.): ВЗК:19) готує реформу на місцях, встановлює надлишок чи дефіцит земельного фонду для задоволення потреб місцевого населення, визначає категорії господарств, потреба яких у земля задовольняється у першу чергу, порядок землекористування тощо; 20) приймає міри до збереження культурних господарств; 21) визначає ціни на робочі руки, слідкує за виконанням умов найму; 22) визначає кількість робочих рук, необхідну для обробки і збирання земельних угідь у межах волості і т. і.
ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗЕМЕЛЬНІ КОМІТЕТИ ТА ПРО УРЕГУЛЮВАННЯ НИМИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН (постанова Ради Народних Комісарів від 04.12.1917 р.): 4) утворюються губернські (обласні), повітові (окружні) і волосні земельні комітети;ІНСТРУКЦІЯ про урегулювання земельними комітетами земельних і сільськогосподарських відносин:4. Земельним комітетам належить: а) облік усіх земель; б) охорона від знецінення господарств, що застосовують найману працю; в) задоволення земельної потреби трудового населення; г) розподіл живого й мертвого інвентарю; д) контроль над сільсько-господарським виробництвом, виділення господарств, які не підлягають роздробленню, і організація у них виробництва на нових началах; е) контроль над витрачанням сільськогосподарських продуктів
Ст. 4. В основу землеустрою має бути покладено прагнення створити єдине виробниче господарство, яке постачатиме найбільшу кількість господарських благ при найменшій витраті народної праці;
Ст. 11-12. Землевпорядні роботи виконуються у губернському масштабі за почином земельних відділів: усі чергові роботи здійснюються за заявами заінтересованих товариських сільськогосподарських об’єднань та інших установ на основі плану землевпорядних робіт, затвердженого губернським земельним відділом
Рис.2. Формування
правового простору розподілу функцій держави щодо
організації
землеустрою і землекористування у періоді 1917-1919 рр.
З
рисунку 2 видно, що радянська влада у 1917-1919 рр. першочергову увагу
приділяла, по-перше, унормуванню землеустрою/землекористування, по-друге,
плановим засадам здійснення даного унормування, по-третє, заходам адаптації
сільського господарства до умов господарювання на значно більш інноваційних
засадах. Дуже цікавою у цьому контексті виглядає еволюція поглядів В.Леніна на
події і явища. Так, у 1901 р. він визнавав розвиток сільського господарства проявом
інноваційно-інвестиційних змін, технічного прогресу (щоб збільшити у значних
розмірах кількість капіталу, що вкладається у землю, треба винайти нові машини,
нові системи рослинництва, нові способи утримання худоби, перевезення продукту);
у ринковому господарюванні швидке пристосування до нових умов без капіталу
неможливе [10, с.101, 258]. Революція, на його думку, є абсурдом без «вирішення
економічних програм» [11, с.238], а розподіл землі є прогресивним, закріпляє
«нове господарство, нову агрокультуру» [12, с.266], бо ж саме «використання
машин» є показником «різних типів господарства, різних прийомів культури,
різних економічних умов господарства» [13, с.339]. І при цьому у 1913 р. Ленін засуджує
систему Ф.Тейлора як форму капіталістичної експлуатації прогресу техніки і
науки (мистецтво вижимання поту) [14, с.18]. Та у 1917 р. він зізнався:
конкретного плану з організації економічного життя нема і бути не може; його
ніхто не може дати; а зробити це може маса знизу, шляхом досвіду [15, с.147]. Планування
на засадах методу «спроб і помилок» (мистецтво управляти ні з яких книжок не
вичитаєш: пробуй, помиляйся, вчись управляти» [16, с.109]). У 1918 р. для Леніна
«у системі Тейлора міститься величезний прогрес науки, яка систематично
аналізує процес виробництва та відкриває шляхи до величезного підвищення
продуктивності людської праці» [17, с.140], а для соціалізму потрібна техніка, побудована за останнім словом науки, і планомірна державна організація, що підпорядковує десятки мільйонів
людей суворому дотриманню норми у виробництві
й розподілі продуктів [18, с. 300]. Ленін-практик, програвши Леніну-теоретику,
отримав важку поразку на економічному фронті і вимушений був проголосити нову
економічну політику (НЕП) [19, с.158] та нагальність пошуку нових форм розвитку
АСЕ (рисунок 3).
Рис.3. Формування правого
простору землеустрою і землекористування
та організації
колективізації у СРСР періоду 1922-1935 рр.
Загалом,
розвиток АСЕ у СРСР періоду 1922-1935 рр. мав досить виразний
нормативно-інноваційний характер з огляду на зміст наведених на рисунку 3
правових актів. Тут простежувалася логіка втілення у життя ленінської тези
зразка 1917 р.: або загинути, або ж наздогнати передові країни та випередити їх також й економічно [20, с.198]. Ідея начебто
зрозуміла, але тут виникає суттєве протиріччя: наука доводить, що прискорення
темпу прийняття рішень на фоні нормативного веде до ступеневого зростання
помилковості цих рішень [21]. До речі, В.Ленін інтуїтивно розумів, що під час
революції на 100 правильних актів припадає 10000 помилок, але він все одно
пропонував (чомусь американським робітникам) вважати таку революцію великою
[22, с.61]. Оригінальний доказ.
Й.Сталін
надалі усе це розгорнув наступним чином [23]: Радянська влада, об’єднавши
законодавчу і виконавчу влади у єдиній організації держави і замінив
територіальні виборчі округи виробничними одиницями, заводами і фабриками, – цим
безпосередньо зв’язує робітників та й взагалі трудящі маси з апаратами
державного управління, вчить їх управлінню країною. Безумовно, сам Й.Сталін
усвідомлював загрозу помилки від «втрати темпу», коли партія відстає від ходу
руху або забігає далеко вперед, створюючи загрозу провалу. Тут його точка зору
збігається з точкою зору Платона. Але ж у Й.Сталіна тут виникає дилема. З
одного боку, забігати вперед ризиковано. З другого – СРСР відстає від передових
країн на 50-100 років, які треба пробігти у 10 років. І це в умовах поганого
планування, помилок у балансуванні господарства, невміння використовувати
наявні можливості, керувати підприємствами. А тут ще й т. з. «куркуль» бажає
вивозити на ринок м’ясо та інші «другорядні» (!?) продукти, а не зерно.
Й.Сталін бачить «універсальний» вихід – колективізація на основі
машинно-тракторних станцій (МТС). Він визнає шкутильгання у економічній теорії
(відставання від запитів колгоспно/радгоспного виробництва) і засуджує
«анти-научні теорії економістів типу Чаянових», але сам звужує роль колгоспів
до бази для застосування техніки у землеробстві. Вже тоді він розраховував на перспективність
організації крупних зернових фабрик на 50-100 тис. гектарах, для яких держава
має надати відповідні пільги/переваги (політика пріоритетів).
У 1934
р. Й.Сталін звітується XVII з’їзду ВКП(б): вже створено 224,5 тис. колгоспів і
5 тис. радгоспів. Він визнає, що за 1929-1933 рр. у СРСР стрімко зменшилося
поголів’я худоби: ВРХ – на 43,3 %, свиней – на 41,6 % тощо. Надто оптимістичною
була його оцінка того, що 204 тис. тракторів (менше ніж по 1 трактору на
господарство) здатні радикально змінити ситуацію у АСЕ. З огляду на низький
рівень організації використання технічних ресурсів і технологічних систем у АСЕ
та обмаль часу для вирішення стратегій вихід на більш високі рубежі міг
відбутися тільки шляхом надзвичайних (позаекономічних) заходів.
На
певному етапі стає зрозумілим, що рухатися далі заважає цілий ряд обставин, у
тому числі зовсім недопустиме відношення до питання стосовно поліпшення якості
продукції. І у 1935 р. Й.Сталін ставить питання таким чином: нові люди – нові
технічні норми. Він стверджував, що декілька років тому інженерно-технічні і
господарські працівники склали відомі технічні норми стосовно до технічної
відсталості робочих. За декілька років, робочі вдосконалилися технічно, а норми
виявилися для них застарілими. При цьому є одна думка – нам не потрібно більше
ніяких технічних норм. Але ж без технічних норм неможливе планове господарство,
а крім того вони є великою регулюючою силою, яка організовує на виробництві
широкі маси робочих навколо передових елементів. Друга ж думка – технічні норми
слід довести до максимально високого рівня. Але ж це є нереальним для більшості
робітників. Тому СРСР потрібні такі технічні норми, які проходили б десь
посередині між нинішніми технічними нормами і тими нормами, які вже добилися
передовики.
Безумовно,
у Й.Сталіна було спрощене уявлення щодо легкості переведень виробництва на
значно більш високий науковий рівень: «залишилося небагато – вивчити техніку,
оволодіти наукою». Одна справа «навантажити» примірний статут сільгосп-артілі
планово-нормативно-інноваційними функціями, а друга – забезпечити сукупність
практичних передумов реалізації функцій, більшість з яких вимагає наявності
спеціалістів та обладнання. А для цього замало одних лише декретів, кодексів,
постанов та конституцій. Хоча зміст останніх може слугувати індикатором
спрямованості змін у економіці та її АСЕ (рисунок 4).
Рис.4. Еволюція
формування конституційних засад планового
управління розвитком
СРСР у період 1924-1977 рр.
Аналіз радянських
Конституцій (1924-1936-1977 рр.) вказує, перш за все, на їх відверто
інструктивну перевантаженість. Зрозуміло, генетично командно-адміністративна
система (КАС) налаштована на дозвільний принцип: усе, що не дозволено, –
заборонено. Інша справа, зміст Конституцій країн, де дії принцип: усе, що не
заборонено, – дозволено. Як приклад, пункт 8 розділу 8 Конституції США говорить
про те, що Конгресові належить право сприяти розвитку
науки і корисних мистецтв, забезпечуючи на певний час авторам або ж
винахідникам виняткове право на їхні твори і винаходи. Це ж не «визначення
основних напрямів НТП», як у Конституції СРСР 1977 р. За своєю суттю, Конституція
– це віддзеркалення філософії владної архітектури, а не сама архітектура. Бо ж
якщо кожне її положення перетворюється на нормативний акт, то такий акт може
мати позитивний вплив на соціально-економічні процеси лише тоді, коли усі інші
акти будуть абсолютно гармонізовані з ним. Але на момент створення нормативних
актів (і Конституцій) у їх авторів є лише інтуїтивні передбачення майбутніх
змін, обумовлених цими актами. Светоній свідчить: у стародавньому Римі тільки
через 100 років пересвідчились у тому, що система Августа все ж таки виявилася
самим прийнятним варіантом та й самим бажаним зразком [24, с.353]. До речі, й
А.Сміт стверджував, що й усі ресурси суспільства дають можливість вирішувати
лише обмежений перелік задач, а тому реформи мають відбуватися протягом 50-100
років [25, с.197]. К.Маркс теж згадує про здатність декретів скорочувати та
полегшувати муки народження нового, але при цьому вони не є трампліном, з якого
можна перескочити через природні фази розвитку суспільства [7, c.10]. А.Маршалл
також обумовлював введення нових інститутів допустимим темпом змін людини
(прогрес – це обережність і експеримент) [26, с.106, 329]. Та й Д.Норт
доводить, що хоча офіційні правила можна змінити за ніч, проте не так швидко
змінюються правила неофіційні (звичаї, традиції, кодекси поведінки і т. і.)
[27, с.15]. Наслідки неврахування у СРСР еволюційних вимог у процесі
впровадження планово-нормативних засад регулювання його економіки, що істотно
загальмувало розгортання інноваційно-інвестиційного її оновлення, добре
ілюструються на прикладі змісту правових актів (рисунок 5).
Рис.5. Спільна еволюція
правових засад планування і нормування
загального розвитку
економіки СРСР у період 1959-1987 рр.
Закон СРСР 1959 р. намагається підвищити рівень дотримання планової
дисципліни шляхом посилення суворості відповідальності (до кримінальної). Та
КАС виявляється нездатною шляхом «ручного» управління впровадити сукупні
передумови інноваційного розвитку економіки. Тому постанова № 729 (1965 р.)
веде мову про підвищення ролі перспективних планів і загальне підвищення якості
планування на основі розробки і більш широкого використання у ньому
прогресивних нормативів. Надалі були зроблені спроби більш тісно зв’язати між
собою планування і економічне стимулювання підприємств (1968 р.). І у 1979 р.
(постанова № 695) до найважливіших напрямів поліпшення
планової роботи були віднесені: узгодження і визначення пріоритетів розвитку
галузей і територій, перспективних і поточних планів; концентрація сил на
пріоритетних державних програмах; прискорення реалізації науково-технічних
відкриттів і розробок; раціональне використання ресурсів; планування з посиленням ролі перспективних планів та
програмно-цільового методу (ПЦМ) і системи науково обґрунтованих
техніко-економічних норм і нормативів (НіН). Це свідчить про повне усвідомлення
на рівні державного регулювання економіки необхідності гармонізації складових у
системі планування-нормування-інновації-інвестиції.
Разом
з тим, усвідомлення негараздів у вищезгаданій системі ще не веде до їх
ліквідації. У 1987 р. знову постає питання про перебудову планування і
підвищення ролі Держплану у нових умовах господарювання (постанова № 816).
Загалом зміст даної постанови відображає наявність бачення державним апаратом
актуальності переорієнтації планів на НТП, ресурсозбереження, ІТ,
довготермінові нормативи, інвестиції, екологію тощо. Тут варто згадати тезу
В.Леніна щодо ролі Держплану, у якій він пропонував збільшити компетенцію
відомства з одночасним перетворенням його на специфічну комісію експертів
(представників науки і техніки) [28, с.349, 352]. Це бачення сутності Держплану
істотно відмінне від того стану (планово-контрольне обслуговування КАС), у
якому він опинився після 1922 р. Зазначений характер еволюції планово-нормативної
системи СРСР не міг не позначитися на процесі розвитку АСЕ, у тому числі на
інноваційно-інвестиційних засадах цього розвитку (рисунок 6).
Рис.6. Спільна
еволюція правових засад планування і нормування
розвитку сільського
господарства СРСР у період 1953-1978 рр.
Хрущовсько-Брежнєвський
період розвитку АСЕ СРСР супроводжувався численними актами і заходами. Так,
вересневий пленум ЦК КПРС (1953 р.) унормував підходи до використання
сільськогосподарськими підприємствами виробничого потенціалу, а постанова 1955
р. – підвищення участі підприємств у плануванні власного розвитку. Певний
внесок у оновлення чинних механізмів державного регулювання АСЕ зробила
Програма КПРС (1961 р.), де розвиток АСЕ розглядався у єдності
планово-нормативних та інноваційно-інвестиційних систем. Відповідно були
модифіковані й основи земельного законодавства у 1968 р. Привертає увагу й
зміст положення про виробничі об’єднання (ВО) у сільському господарстві
(постанова № 1009) як прототип майбутніх районних аграрно-промислових об’єднань
(РАПО). Важливо й те, що постановою № 520 інноваційно-інвестиційне забезпечення
АСЕ високопродуктивною технікою у 1978 р. передбачалося здійснювати на основі
нормативної потреби господарств у тракторах, комбайнах тощо, визначених у
відповідних технологічних картах.
Безумовно,
інноваційний аспект розвитку економіки СРСР загалом та АСЕ зокрема з часом
істотно посилюється. У 1968 р. ЦК КПРС і РМ СРСР прийняли постанову № 786
(заходи з подальшого поліпшення науково-дослідних робіт), а у 1970 р. –
постанову № 743 (про взаємне використання науково-технічних досягнень
міністерствами та відомствами і підвідомчими їм підприємствами та
організаціями), у 1976 р. – постанову № 703 (про підвищення ефективності науки,
укріплення її зв’язку з виробництвом та прискорення НТП у сільському
господарстві). У 1977 р. РМ СРСР унормувала надання премій за розробку і
впровадження у виробництво науково-технічних досліджень, що мають важливе
значення для розвитку сільського господарства (постанова № 1138), ДКНТ СРСР,
Держплан СРСР, АН СРСР і Держкомвинаходів СРСР затвердили Методику визначення
економічної ефективності використання у народному господарстві нової техніки,
винаходів і раціоналізаторських пропозицій. У 1983 р. ЦК КПРС і РМ СРСР
прийняли постанову № 814 про заходи із прискорення НТП у народному
господарстві, а у 1987 р. – постанову № 848, яка визначила головні напрями
вдосконалення наукового забезпечення розвитку АПК країни.
Певні
кроки у 1982-1989 рр. у СРСР отримали планово-нормативні основи
інноваційно-інвестиційного розвитку АСЕ (рисунок 7). Постанова № 93 істотно
актуалізувала питання розробки новітніх стандартів на аграрну продукцію, що
швидко псується. Продовольча програма СРСР (1982 р.) вже чітко орієнтувала систему
державного регулювання на програму комплексної стандартизації АСЕ і перехід до
планування його як єдиного цілого з впровадженням нормативного методу
(капітальні вкладення, ресурси тощо). Постанови № 434 та 697 надалі закріпили
необхідність запровадження у практику планування АСЕ ресурсного підходу,
нормативно-планових витрат, які мають сприяти ресурсозбереженню.
Тут доцільно
зупинитися на змісті постанови № 817 (1987 р.) ЦК КПРС і РМ СРСР про підвищення
ролі ДКНТ СРСР в управлінні НТП у країні. У ній прямо говориться про те, що у
СРСР НТП не включений у всі економічні процеси, а плани економічного і
соціального розвитку країни не в повній мірі спираються на широке використання
НТ-досягнень і недостатньо впливають на розвиток нових напрямів НТП. Державне
регулювання повинно мати дієвий інструментарій визначення пріоритетних напрямів
НТП, здійснення контролю за НТ-рівнем галузі, відповідністю виробництва кращим
світовим досягненням. А для цього необхідне НТ-прогнозування, на основі якого
має розроблятися Комплексна програма НТП СРСР на 20 років, яка буде
найважливішим перед-плановим документом, основою довгострокового та
п’ятирічного планування у відповідності із економічною стратегією. Тому
найважливішою задачею стає створення умов максимального сприйняття кожним
колективом нововведень та зацікавленості у використанні досягнень науки і
техніки. Підкреслимо, що до прийняття цього документу у радянській практиці
планування не розглядалися питання, по-перше, використання там прогнозних методів, по-друге, визначення
пріоритетів НТП (науково-інноваційних), по-третє, розроблення Комплексної
програми НТП на 20 років, по-четверте, надання даній Комплексній програмі
статусу спеціального перед-планового
документа і основи планування взагалі. Цей підхід знаменував радикальну
переорієнтацію усіх принципів державного планового регулювання економіки (і її
АСЕ) на науково-інноваційних засадах.
Рис.7. Спільна
еволюція правових засад планування і нормоутворення
розвитку сільського
господарства СРСР у період 1982-1988 рр.
Разом з
тим, віддаючи належне суті вищезгаданої постанови № 817, одразу зауважимо, що у
ній повністю відсутній нормативно-стандартизаційний аспект. Складається
враження, що фундаментальні зрушення у динаміці НТП можуть бути здійснені на
старій стандартизаційній основі. Якщо повернутися до історії створення системи
Держагропрому, яка повинна була здійснюватися на засадах вдосконалення
планування та управління і прискорення НТП, то усе це не стало дійсністю й
через відсутність відповідного стандартизаційного супроводження.
Й.Сталін
нарікав на «економістів типу Чаянових». А що ж не подобалося йому у А.В.Чаянова?
Загалом, А.В.Чаянов, з точки зору сучасних уявлень, був системним аналітиком,
який доводив, що працюючи над реформою технічних процесів не слід ігнорувати
господарське життя населення в цілому, щоб саме блискуче технічне нововведення не
втратило соціальної рентабельності. У свій час новації недооцінювали й фермери
Західної Європи. Потрібен був період для зміни стереотипів мислення, і на
початку ХХ ст. наукове забезпечення було визнано ними вирішальним фактором
розвитку. Зважимо, що у Росії органом агрономічного забезпечення АСЕ історично були
земські органи, а у Західній Європі – кооперативи як результат агрономічної дії.
У Росії повітова агрономія мала справу з населенням усього повіту, взятого
разом. Господарство району, народне господарство, а не конкретні господарські
організми, були об’єктом її уваги. Відповідно складалися й програми з елементарних,
азбучних, технічних заходів (у повіті панує соха – у програму пункт розповсюдження
плугів). Ось тому у Росії агроном йде до фермера, а у Західній Європі – фермер
йде до агронома [29, с.55, 57, 59]. Співставлення ідей А.В.Чаянова та
механізмів розвитку АСЕ, запропонованих Й.Сталіним, свідчить, що сталінські
механізми є «дублікатом» імперської аграрної політики. Чим це обернеться для АСЕ
СРСР, і для усього СРСР, з’ясувалося лише з його руйнацією, хоча цей фінал був
запрограмований консервацією кріпосницьких стереотипів. Висновок: для СРСР
пріоритетом була чаянівська зміна стереотипів (стандартів) відносин
господарювання, а не сталінська версія КАС. Так, певні кроки у цьому напрямі
робилися й у СРСР. Проте їх, як довела Історія, виявилося замало (рисунок 8).
Рис.8. Загальна еволюція
правового простору стандартизаційної
системи СРСР за
період 1923-1991 рр.
А.Моріта
– один з «батьків» японської фірми «Соні» –стверджує: існує три види творчих
здібностей – у техніці, у плануванні виробництва нових товарів, у збуті; мати
тільки один з них у комерційній справі рівноцінно самогубству [30, с.230]. Те,
що у СРСР були талановиті технарі, – аксіома; видатні теоретики планування –
також не вимагає доказів. Під сумнів можуть поставити наявність талантів у
комерційній сфері. Але проблема не так у відсутності цих талантів, як у
відсутності попиту на них та прозорих правил і стандартів їх діяльності.
Важливість вирішення питань стандартизації у сфері зовнішньоекономічної
діяльності (ЗЕД) була визнана у СРСР ще в 1923-1924 рр. У 1925 р. при Раді з
Праці і Оборони був створений Комітет із стандартизації, яким запроваджено
поняття ОСТ (общесоюзный стандарт). У 1940 р. він став Всесоюзним і був
підпорядкований РНК СРСР. За радянський період Комітет розробив більше 50 тис.
стандартів різного рівня. Проте на початку 70-х роках ХХ ст. стало вкрай
актуальним питання виведення стандартизаційної системи СРСР у принципово більш
високу площину їх узгодженості із високими міжнародними стандартами (постанова
№ 937). У 1980 р. був введений загальносоюзний класифікатор, а у 1991 р. –
прийнятий закон СРСР «Про захист прав споживачів», який так і не набув чинності
через ліквідацію СРСР. Треба зважити й на складність процесу стандартизації у
СРСР, обумовлену мілітаристським характером її економіки.
Загалом, участь галузей та
підприємств АСЕ у процесах стандартизації у період 1950-1980 рр. була досить
активною. Тут і «Кормові норми і кормові таблиці» (И.С.Попов, 1954 р.), і
«Примірні норми виробітку та єдині розцінки у трудоднях на роботи із
будівництва у колгоспах» (1955 р.), і «Примірні норми
виробітку і розцінки робіт в трудоднях для колгоспів Київської області» (1958
р.), і «Норми виробітку і розцінки робіт у колгоспах ім. Суворова, “ХХ
Партз’їзд” та ім. Леніна Вінницької області» (1959 р.), і «Типові норми на
механізовані сільськогосподарські роботи» (1972 р.), «Норми і нормативи для
планування сільського господарства» (1988 р.) та багато інших. Тобто загальна і
галузева (АСЕ) стандартизація вдосконалювалася досить швидко і ґрунтовно з
орієнтацією на інформатизоване поточне і стратегічне планування (рисунок 9).
Рис.9. Загальна
схема формування у СРСР системи норм і нормативів для планування розвитку
сільського господарства у 80-х роках ХХ-го століття
Якщо
розглядати окремо еволюцію кожної складової системи
планування-нормування-інновації-інвестиції у СРСР, то виникає враження
прискореного їх посилення з ймовірним фундаментальним сукупним синергетичним
ефектом. А реалії цієї синергетики чомусь мали для СРСР від’ємне значення. Чому
так? Теорія доводить, що надійність системи визначається множенням надійності
її елементів. У тому то й користь ринкових механізмів, що вони своєчасно дають
сигнал про виникнення та посилення негараздів. У СРСР, як доводив Й.Сталін,
кризи були неможливі. Та хіба повна неможливість криз виключає можливість
катастрофи? У фізиці: удар – це моментальне тертя; тертя – це хронічний удар.
Й.Сталін знав, що треба уникати істотне випереджання/відставання. І все ж таки
створив систему з таким випередженням/відставанням її підсистем
(план-норма-інновація-інвестиція), яке у кінці кінців знищило створену систему.
Тут доречно нагадати вислів Гомункула з «Фауста»: «природному мало Всесвіту
усього; штучне ж вимагає простору закритого». Бо таким є фінал усіх автаркій.
Висновки. Вищенаведений аналіз дозволяє зробити наступні
висновки:
●
система державного регулювання АСЕ СРСР початково створювалася як унікальна з
випередженням планово-інноваційних її складової і відставанням нормативно-інвестиційної
(ідеї відмирання у комунізмі ринку, товару, грошей);
●
на певних етапах розвитку АСЕ окремі складові системи
планування-нормування-інновації-інвестиції отримували імпульси вдосконалення,
але вони мали переважно «відомчий» формат при відсутності дієвих зворотних
зв’язків;
●
рух АСЕ України до випереджаюче сталого розвитку вимагає глибокого осмислення
тих позитивів/негативів, успадкованих від СРСР, щоб її новітня система
план-норма-інновації-інвестиції нарешті відповідала викликам часу.
Література.
1.
Сунь-цзы. Трактаты о военном искусстве / Сунь-цзы, У-цзы; Пер. с кит.,– М.: ООО
«Изд-во АСТ»; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – 558 с.
2.
Портер М. Конкуренция: Пер. с англ. – М.: «Вильямс», 2003. – 496 с.
3. Аграрний сектор України на шляху до євроінтеграції:
Монографія / Авт. кол.: Бетлій М. та ін.; за ред. О.М.Бородіної. – Ужгород:
ІВА, 2006. – 496 с.
4. Белорус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальное устойчивое
розвитие: Монография. – К.: КНЭУ, 2006. – 488 с.
5. Саблук П.Т. та ін. Глобалізація і продовольство:
Монографія / П.Т. Саблук, О.Г.Білорус, В.І.Власов. – К.: ННЦ ІАЕ, 2008. – 632
с.
6. Саблук П.Т. Розвиток аграрної економічної науки в
Україні та її завдання в умовах освоєння ринкової системи господарювання // Всеукра-їнський
конгрес вчених економістів-аграрників. – К.: ННЦ ІАЕ, 2006. – С.11-15.
7. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т.1 /
К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. Узд. 2-е, т.23. – М.: Госполитиздат, 1960. – С.6-774.
8. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т.2 /
К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. Узд. 2-е, т.24. – М.: Госполитиздат, 1961. – С.8-590.
9. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т.3,
ч.2 / К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. Узд. 2-е, т.24. – М.: Госполитиздат, 1961. –
С.3-460.
10. Ленин В.И. Аграрный вопрос и «критики Маркса» /
В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.5. – М.: Политиздат, 1972. – С.100-259
11. Ленин В.И. Плеханов и Васильев / В.И.Ленин. П.с.с.,
изд. 5-е. т.14. – М.: Госполитиздат, 1960. – С.236-239.
12. Ленин В.И. Агаррная программа социал-демократии в первуй
русской революции 1905-1907 годов / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.16. – М.:
Госполитиздат, 1961. – С.256-406.
13. Ленин В.И. Капиталистический строй современного
земледелия / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.19. – М.: Госполитиздат, 1962. –
С.337-340.
14. Ленин В.И. «Научная» система выжимания пота /
В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.23. – М.: Госполитиздат, 1961. – С.17-19.
15. Ленин В.И. Доклад об экономическом положении робочих
Петрограда / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.35. – М.: Госполитиздат, 1962. –
С.146-148.
16. Ленин В.И. Доклад 4(17) апреля
17. Ленин В.И. Вариант статьи «Очередные задачи Советской
власти» / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.36. – М.: Госполитиздат, 1962. –
С.137-141
18. Ленин В.И. О левом ребячестве и о мелкобуржуазности.
/ В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.36. – М.: Госполитиздат, 1962. – С.295-301.
19. Ленин В.И. Новая экономическая политика и задачи
политпросветов / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.36. – М.: Госполитиздат, 1962.
– С.155-175.
20. Ленин В.И. Грозящая катастрофа и как с ней бороться /
В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.34. – М.: Госполитиздат, 1962. – С.178-199.
21. Mackworth N.H. and Mackworth J.F. Visual Seach for
Successive Decisions / British Journal of Psycology, 1L, 1958, pp. 216-221.
22. Ленин В.И. Письмо к американским рабочим / В.И.Ленин.
П.с.с., изд. 5-е. т.34. – М.: Госполитиздат, 1962. – С.178-199.
23. Сталин И. Вопросы ленинизма. – М.: Госполитиздат,
1947. – 611 с.
24. Светоний Г.Т. Жизнь двенадцати цезарей. – М.: Эксмо,
2006. – 1024 с.
25. Смит
А. Исследование о природе и причинах богатства народов. Том I: Пер. с англ.
М.-Л.: СОЦЭГИЗ, 1935. – 451 с.
26.
Маршалл А. Принципы политической экономии. Ч.1. Пер. с англ. – М.: Прогресс,
1983. – 415 с.
27. Норт Д.
Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. Пер. з англ. – К.:
Основи, 2000. – 198 с.
28. Ленин В.И. О придании законодательных функций
Госплану / В.И.Ленин. П.с.с., изд. 5-е. т.45. – М.: Госполитиздат, 1964. – С.349-353.
29. Чаянов А.В. Крестьянское хозяйство: Избранные труды.
– М.: Экономика, 1989. – 492 с.
30. Морита А. «Сделано в Японии»: Пер. с англ. – М.:
Прогресс, 1993. – 413 с.
31. Основные положения по разработке и применению
нормативов для планирования в сельскохозяйственных предприятиях и их
подразделениях. – М.: Колос, 1980. – 29 с.
32. Нормативный метод в сельском хозяйстве / Сост.
Ю.В.Седых. – М.: Россельхозиздат, 1984. – 239 с.