Маслова К

Маслова К. К.

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, Україна

Меморіальна архітектура

Наше життя таке швидкоплинне та неминуче. Світ проноситься повз нас. А ми немов комахи на лобовому склі часу. Лежимо собі та й чекаємо, коли ж нас старанно витруть серветкою. У масштабах Всесвіту ми живемо лише мить. Таку маленьку мить, що ніхто й не помітить нашого зникнення. Звісно це дуже сумно. Але нам подарували шанс хоча б на трохи змінити своє перебування на Землі. Змогу поділитися своїм почуттям реальності, емоціями, мріями з іншими, так би мовити, комахами та їхніми поколіннями. Я вважаю, що це виявилося можливим завдяки мистецтву. Мистецтво – це вічність, це душа людини. Створити щось дійсно варте уваги неможливо без щирості, почуттів, бажання поділитися чимось своїм з усім світом. Музика, живопис, театр, танці, поезія та інше – це все, що робить зі звичайної комахи гідну людину. Але перлиною у цьому вінці гідності я вважаю архітектуру. Я не хочу образити інші види мистецтв, але я виділяю архітектуру саме тому, що вона відрізняється від усіх них. Бо буває, що не кожна людина має змогу пізнати той чи інший вид мистецтва з вище згаданих. А архітектуру, пробачте, не помітити чи не відчути дуже складно. Це наше життя. Озерніться довкола, вона усюди у більшому чи меншому прояві. Але не будемо забувати про одну з головних задач архітектури, як виду мистецтва - передача інформації, яка з часом зникає з пам’яті людей. У кожної будівлі є своя історія. На жаль, вона не завжди весела та романтична. Я пропоную до вашої уваги той розділ спогад, що повертає нас до кривавих сторінок минулого нашого людства.

Перша зупинка у нашій подорожі це - Новий світ, тобто Америка, місто Нью-Йорк, місто величних хмарочосів. Одними з таких видатних прикладів був Всесвітній торгівельний центр, а саме його Північна та Південна вежі. На жаль, було достатньо старань лише кількох «чоловік» та двох літаків, щоб сто десяти поверхові громадини перетворились на груду металолому й сміття за дві години та унесли з собою майже три тисячі життів. На місці хмарочосів у пам'ять загиблим в результаті теракту 11 вересня 2001 року збудовано Національний меморіал та музей 11 вересня. «Сьогодні місце розташування веж-близнюків називається Ground Zero, тобто Епіцентр. Тут розташований перший меморіал трагедії - Tribute of Light (Данина світла). Проміні двох груп прожекторів направлені угору. Тим самим вони імітують силуети веж». [1] У 2011 році відкрили другий меморіал. $F:\Work\3 курс\история архитектуры\2 с\конференция\картинки\11\10.png$ Автором проекту став архітектор Майкл Арад. Саме йому спало на думку створити на місці обвалених веж два басейна з водоспадом, межі якого повторюють фундамент будівель. Вода, потрапивши до отвору по середні басейну, розпадається на найдрібніші краплі. Створюється враження, що то не краплі, а пил від зруйнованих хмарочосів. До парапету басейну прикріплені 76 бронзових пластинок, на яких вигравірувані імена загиблих. Будівля музею розташована під водоспадами, приблизно на рівні 21 м під землею. До колекції музею входить багато артефактів, фотографій, відео, шматки сталі з веж. Увесь комплекс знаходиться у невеличкому парку. Колись сіра, знівечена земля перетворилася на маленький едем у центрі задушливого міста. Здається, що увесь шум, метушня Нью-Йорка тут зникає. Дивлячись на воду, ти наче знову бачиш ті громіздкі конструкції будівель, чуєш голоси людей, які торопляться кудись, сміх дитини. Вода падає у прірву, і тут ти вже бачиш, як наче з неба на тебе падає шматки сталі, бетону, скла. Ти трусиш головою, і образи зникають. З полегшенням кажеш: «Здалося». А комусь так не пощастило. Ти з важким серцем залишаєш едем, у якому саме тиша та спокій повертає тебе у той фатальний день.

Перенесемося тепер через океан у далеку Японію. Як не дивно, але у цих спогадах теж фігурує Америка. Тільки цього разу, не як жертва, а як виконавець кровавого вироку. 6 серпня 1945 року на голови населення Хіросіми впала атомна бомба під назвою «Малюк», яка унесла з собою 140 тисяч життів та зруйнувала майже $F:\Work\3 курс\история архитектуры\2 с\конференция\картинки\хиросима\4.jpg$ все місто. На місті епіцентру вибуху був створений Меморіальний парк Миру, у якому у 1955 році заснували Меморіальний музей Миру. Архітектор будівлі – Кендзо Танге. Музей складається з двох корпусів: Головного та Східного. Головний корпус запроектовано так, щоб простір між поверхнею землі та піднятим полом символізував змогу людини повстати з попелу.[2] З гарного парку, де ви можете побачити чудові витвори архітектури, ви опускаєтесь під землю, де на вас чекають страшні образи понівечених людських тіл, предметів, частин будівель, які залишилися після вибуху. Йдучи темним коридором, ми можемо відчути біль, який приніс на цю землю той «Малюк».

$F:\Work\3 курс\история архитектуры\2 с\конференция\картинки\холокост\3.jpg$ Наступний меморіальний пам’ятник відрізняється від попередніх, у яких архітектори використовували прийом різкої зміни навколишнього середовища. Так люди з дивовижних парків потрапляли у темні підземні приміщення, які нагадували їм, за для чого побудовані ці комплекси. А пам’ятник загиблим євреям Європи – це бетонний ліс у самому серці Берліну. Вам не потрібно нікуди опускатися чи підніматися. «Меморіал виключає будь-яку можливість тлумачення. Відвідувачу він надає повну свободу інтерпретації у будь-який час дня чи ночі. Ініціатором створення пам’ятника став публіцист Леа Рош».[3] Проект поля, покритого «стеллами» - плитами, які нагадують труну, різного розміру, розташованих квадратно-гніздовим способом на похилій області належить архітектору Пітеру Айзенману. Зі сторони меморіал здається дивним та незрозумілим. Але достатньо увійти у цей лабіринт, і ви відчуєте ті крики загиблих душ. Не раджу заходити туди людям з клаустрофобією, бо подекуди плити набагато вище за людський ріст, та ще перепади рельєфу будуть віддаляти вас від неба, а сірий колір важких непроглядних блоків огорне вас своєю тінню.

$F:\Work\3 курс\история архитектуры\2 с\конференция\картинки\родина\2.jpg$ Не лякайтеся не вся меморіальна архітектура така моторошна. Наприклад у нашій країні є пам’ятник гіркої, але перемоги. Над Дніпром у Києві височить 102-метрова статуя «Родина-мать». Ця одна з найвищих скульптур світу присвячена солдатам, які під час Великої Вітчизняної війни форсували річку.[4] З 9 травня 1981 року ця рішуча жінка з нержавіючої сталі з мечем та щитом у руках зустрічає нас кожного разу у столиці України. Вона немов слідкує за нами, охороняє цю землю, ніщо не сховається від її пронизливого погляду. Завдяки дивовижним конструкціям статуї ви можете у цьому переконатися, піднявшись на оглядову площадку. Кінець її меча – друга найвища точка у місті. Вище лише хрест Великої Лаврової дзвіниці. Скульптуру видно з багатьох точок у місті. Вона як німе нагадування людям про те, якою ціною вони зараз мають змогу спокійно жити, бачити ясне небо та мріяти про майбутнє.

На жаль, ми не вчимося на помилках попередніх поколінь. У швидкому ритмі життя не звертаємо уваги на той суровий погляд нашої «Матері», не чуємо криків тих загиблих душ поміж сірих стелл, бачимо лише ті чудові парки на поверхні, не згадуючи про той попіл, що був там декілька років потому. Ми знову й знову будуємо все нові меморіальні пам’ятники, ніби намагаємося очистити душу. Ці, вище згадані меморіали – такі різні, знаходяться у різних частинах світу, у кожного своя ідея, історія, подія, виконання, образ. Одні з них – героїчні, присвячені Великій перемозі. Їх роблять здоровенними, щоб аж до самісінького неба діставали. А інші- траурні, сірі, такі ховають під землю. Але всі вони мають одну ціль. Як і решта у світі, вони були створені заради того, щоб донести до людей той безмежний жах, нескінченний біль, який ми завдавали один одному. Щоб ті сльози і кров не були пролитті даремно. Щоб ця скалічена земля більше не бачила війн, терорів, нацизму. Меморіальні пам’ятники – це, як рубець на тілі, як згадка про помилку. А тепер поміркуйте: скільки таких «рубців» у світі. Напевно в кожній країні точно є один чи два. Невже не достатньо?! Можливо досить?! Досить помилок?!

Література: