Секція «Економічні науки»

Підсекція №5

Гирик Н. А.

Асистент кафедри «Економіка підприємства» Обласного комунального вищого навчального закладу «Інститут підприємництва «Стратегія»

 

 «Ринок освітніх послуг і ринок праці України: проблема дисбалансу між попитом на робо­чу силу та її пропозицією»

Парадокс сучасного ринку праці в Україні – при тому, що в 2006 році рівень безробіття в країні за даними Міжнародної організації праці сягав 7,2 %, в Україні існує чималий дефіцит кадрів, в основному – робітничих спеціальностей. Сьогодні зафіксовано багато випад­ків, коли випускники вищих і професійно-технічних навчальних закладів не можуть працевлаштуватися, оскільки їхні професії не затребувані в економіці або рівень ква­ліфікації не відповідає вимогам робото­давця. І навпаки, в умовах відродження багатьох галузей народного господарства роботодавці, надто у ве­ликих промислових містах, відчувають гостру потребу в кадрах. На ринку праці на одне вільне робоче місце в середньому припадає понад 50 операторів комп'ютерного набору, кухарів, перукарів... Є думка, що на ринку праці надлишок юристів, економістів, бухгалтерів, що система професійної освіти відстає від потреб роботодавців. Частково це виправдано. Станом на 1 січня 2007 року навантаження на одну вакансію економіста склало 73 особи, фінансиста – 23, товарознавця – 29, бухгалтера – 19, юриста – 16 осіб. В той час на Луганщині вакантними залишалися 260 робочих місць прохідників, 213 – підземних гірників, 107 – електрослюсарів-ремонтників. А щорічний обсяг випускників за цими професіями становить 10 – 60 чоловік. На сьогодні у більшості регіонів України бракує фрезерувальників, токарів, шліфувальників, водіїв трамваїв та тролейбусів, робітників гірничих професій.

Але проблема не вичерпується лише кіль­кісним дисбалансом між попитом на робо­чу силу та її пропозицією. Роботодавці пред'являють певні вимоги не тільки до напряму і рівня освіти, а передусім до конкретних навичок і досвіду роботи пре­тендентів на працевлаштування. Тому юристи, бухгалтери, економіс­ти завжди будуть затребувані, бо є представниками професій, на яких базується ринкова економіка, щоправда, за умов, що набір їхніх знань і конкретних навичок ро­боти відповідає сучасним вимогам. Проте треба визнати, що сьогодні в Україні склалася певна суперечність між вимогами сучасного суспільства до фахівця і реальним рівнем його підготовки у вищих навчальних закладах. Нинішня система вищих навчальних закладів, їх структура, діяльність не забезпечують сучасного рівня надання освітніх послуг. Нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 350 університетів, академій, інститутів при чисельності населення 46,8 млн. чол., у той час, коли у Великій Британії з населенням в 59,6 млн. чол. таких навчальних закладів 96, Франції, населення якої складає 56,6 млн. чол., - 78, Італії з населенням 57,7 млн. чол. - 65, Іспанії, при чисельності населення 40 млн. чол., - 47, Польщі з населенням 38,6 млн. чол. – лише 11. Та здивування зарубіжних експертів і наших громадян викликає не так кількість закладів вищої освіти, як ефективність їх функціонування. До державних ВНЗ на контрактну форму навчання часто зараховуються студенти, що не склали вступні іспити. Таким чином ВНЗ розбавляють навчальну групу зі здібними студентами і автоматично понижують рівень навчання всіх, адже добре відомий принцип ефекту співнавчання - студент навчається тим успішніше, чим успішніше навчаються інші члени групи (зворотне теж справедливо). Сприяє цьому і той факт, що ВНЗ обмежені в своїй можливості щодо розподілу ресурсів між спеціальностями і дисциплінами, набір на які квотується ліцензією. Надання ВНЗ більшої самостійності у визначенні прийому дало б їм можливість швидко реагувати на сигнали ринку праці і ставити на перше місце якість підготовки випускників, а не їх кількість. При всьому цьому в Україні останніми роками невпинно зростає кількість приватних навчальних закладів. В 2006 році їх нараховувалося більше 200. Головною умовою вступу до деяких недержавних ВНЗ є не успішне складання вступних іспитів, а внесення плати за навчання. Тому не дивно, що у всіх країнах Західної Європи функціонує лише 32 недержавних ВНЗ, тобто в 6,3 раза менше, ніж в одній Україні.

Привертає увагу і ситуація зі співвідношеннями, що склалися між кількістю бакалаврів та спеціалістів, молодших спеціалістів і робітників. На сьогодні в перерахунку на 10 тисяч населення України в середньому 100 учнів навчаються у ПТНЗ, 108 - у технікумах і коледжах, 470 -у вищих навчальних закладах ІІІ-IV рівнів акредитації. Постає питання: а скільки фахівців потребує ринок праці? За деякими даними тут все навпаки: 80-85% робітничих вакансій, 10-12% фахівців середньої ланки, майже 8% фахівців-інженерів. Це явний дисбаланс, ліквідація якого  потребує нових дій як з боку освітян, так і з боку роботодавців.

Державна служба зайнятості щорічно стикається з проблемами працевлаштування понад 100 тисяч випускників навчальних закладів, кожного п'ятого з яких направляють на підготовку, перепідготовку чи підвищення кваліфікації. Як показує досвід, найефективнішим є проведення професійного навчання громадян під конкретне замовлення роботодавців. За такої форми організації роботи забезпечується практично стовідсоткове працевлаштування. Але необхідно враховувати те, що на навчання громадян, які мають статус безробітного, витрачаються кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Але ж до цього держава і громадяни вже зазнали значних витрат на отримання професії і кваліфікації, не затребуваних на ринку праці.

Важливим чинником регулювання освітніх процесів у напрямі підвищення якості кадрового забезпечення пріоритетних галузей економіки є державне замовлення. З огляду на це, у системі вищої освіти має бути створене ефективне формування державного замовлення на основі моніторингових даних щодо його відповідності реальним потребам економіки країни, у першу чергу, для інноваційних галузей. Дещо вже було зроблено: при загальному збільшенні показників прийомів студентів за державним замовленням у 2006 році відбулися зміни у структурі підготовки за напрямами. Водночас необхідно враховувати, що, якщо державне замовлення привести до заявленої роботодавцем на сьогодні потреби в кадрах з вищою освітою, то значну частину вищих навчальних закладів треба буде закрити. Але не відомо, фахівці яких професій будуть користуватися попитом на ринку праці через 7-10 років. Якщо на державному рівні не буде чіткого розуміння того, представники яких про­фесій і кваліфікації пот­рібні в кожній з галузей економіки, навчання ро­бітничим професіям мо­же повторити ситуацію з правознав­цями, економістами і менеджерами, при гострій нестачі останніх. Тому пошук оптимального балансу між реальним попитом і стратегічними державними інтересами є головним завданням співпраці МОН України з роботодавцями.

Задля моніторингу й прогнозування розвитку професій на науковій основі варто спільними зусиллями Мінпраці, Державного центру зайнятості та Міносвіти створити науково-дослідний центр або лабораторію, яка б відслідковувала розвиток професій. Такий досвід вже понад 50 років практикується в США та європейських країнах, започатковано його й у Росії.

Особливу увагу в Україні треба приділити ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. Наявність фундаментальних і спеціальних знань у поєднанні з ґрунтовною практичною підготовкою ставить молодшого спеціаліста на особливий суспільний щабель, відводячи йому роль практичного реалізатора досягнень сучасної науки, техніки і технологій в усіх сферах економічної діяльності. При цьому слід враховувати, що підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста має адресне призначення і найбільш точно відповідає реальним потребам економіки.

Значимість ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації підтверджує і зарубіжний досвід:  у США дворічні коледжі складають приблизно третину вищих шкіл, в яких навчаються близько 40% всіх тих, хто одержує вищу освіту. Освіта, яку одержують студенти в наших технікумах та коледжах, відповідає рівню освіти в молодших технічних коледжах Японії, коледжах системи подальшої освіти і політехніки в Англії, спеціальних училищах та школах техніків у Німеччині, секціях старших техніків у Франції, дворічних коледжах США, навчальних закладах середньої професійної освіти в Росії. Та наразі ми маємо Перелік з найбільшою в Європі кількістю спеціальностей, за якими ведеться підготовка майбутніх робітників у ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, - 276. Це призводить  до того, що окремі вищі навчальні заклади продовжують підготовку фахівців, які не користуються попитом в сучасних ринкових умовах і які змушені часто змінювати професію або проходити перепідготовку. В переліку є 227 спеціальностей,  які не мають свого продовження на рівні бакалавр та магістр, що суперечить Болонській конвенції. Враховуючи сучасні завдання технікумів, училищ і коледжів, кількість спеціальностей має бути приведена у відповідність не тільки до нового переліку галузей знань і напрямів підготовки бакалаврів, але і діючого класифікатора професій та Європейських кваліфікаційних документів. Відповідно до цього мають бути внесені відповідні зміни до стандартів підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Водночас, спираючись на позитивний досвід інших країн, з метою підвищення якості надання освітніх послуг, слід визначитися з напрямами подальшого  вдосконалення мережі ВНЗ на регіональному рівні, а саме провести укрупнення навчальних закладів з невеликою чисельністю студентів та тих, які в межах регіону дублюють підготовку фахівців, але при цьому враховувати їх функції та можливості бути освітньо-культурними центрами та донорами робочих місць в маленьких містах і селищах; створювати багатопрофільні та багаторівневі вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, включати такі, які готують бакалаврів, до структури профільних університетів, академій; скоротити чисельність недержавних вищих навчальних закладів до європейського рівня. Цей процес не має відбуватися механічно, а повинен обов'язково супроводжуватись ретельним аналізом діяльності кожного навчального закладу.

Перелік використаних джерел

1.                 Кокіна В. Престижна та професія, що до душі // Урядовий кур'єр, 20.01.2007 р., № 11.

2.                 Дудченко О., Тимків М. Я б у столяри пішов, де ж мені навчитись? // Урядовий кур'єр, 14.12.2006 р., № 236.

3.                 Косянчук І. Професіонали нині в дефіциті // Урядовий кур’єр, 11.05.2006 р., № 86.

4.                 Прокопенко О. Гойдалка зайнятості. Як її приборкати? // Урядовий кур'єр, 17 січня 2006 року, № 8.

5.                 Андрусенко Н. Робітничі професії - потребам ринку // Робітнича газета, 12 листопада 2004 р., № 170 (13526).

6.                 Кокіна В. Я б у робітники пішов, нехай мене навчать // Урядовий кур'єр, 10 листопада 2004 р.,№214.

7.                 Остапенко Л., Прощаков В. На які професії чекає ринок праці // Праця і зарплата, жовтень 2004 р., №39 (427).

8.                 http: // ukrstat.gov.ua.

9.                 http: //dcz.gov.ua.

10.             http: // mon.gov.ua.