Філологічні науки/7. Мова, мовлення, мовленнєва
комунікація
Федчик В.А.
Донецький
державний університет управління
як лінгвістична
проблема
Закономірності розвитку комунікативної і соціальної ситуації величезною
мірою зумовлюють процес породження висловлення, який:
1. має цільову спрямованість на створення певної матеріальної знакової
структури, призначеної для сприйняття партнером по комунікації з метою зміни
його уявлень про існуючу мовленнєву або соціальну ситуацію і можливу мотивацію
тих або інших ментальних, комунікативних або соціальних дій;
2. є дією
усвідомленою, здійснюється відповідно до певних інтенціональних настанов і має
властивості всякої усвідомленої діяльності (проходить стадії задуму, планування
і реалізації);
3. визначається умовами, властивостями і компонентами комунікативної
ситуації;
4. не є автономною і самодостатньою дією, бо має інтерактивні
властивості, інтенціонально він спрямований на створення суті, призначеної для
сприйняття іншим комунікантом-реципієнтом, а отже, і сам процес, і його
результат – текст організовуються з урахуванням можливих і планованих
інтерпретацій у рамках єдиного діалогу.
Породження висловлення – це вельми складна дія, що має ієрархічну
структуру. Фізична дія, що входить у мовленнєвий акт, – це всього лише рух руки
або рота, результатом якого є деяка лінійна, тимчасова або постійна, зміна
фізичного стану навколишнього світу. Ця дія може бути інтерпретована як
фонологічний або графічний акт. Морфематичний акт як такий носить
конвенціональний характер; здійснюючи його, ми в той же час здійснюємо і
семантичний (лексичний) акт; ми здійснюємо морфематичні і тим самим лексичні
акти тільки в рамках якоїсь більш загальної мети, а саме – здійснення
синтактико-семантичного або пропозиціонального акту, акту висловлення судження.
Цей акт у свою чергу є основою для референційного акту – встановлення
відповідності з екстралінгвістичними об'єктами [7; 8; 12; 16–17 і так далі].
Мета цих складених дій вищого порядку зводиться до того, щоб слухач
зрозумів смисл повідомлення мовця і тим самим дізнався його референційне значення.
Ці дії вважаються такими, що досягли мети, якщо результат розуміння
повідомлення слухачем (певні зміни в системі його знань про світ) збігається з
тим кінцевим станом, якого передбачалося досягти в результаті певної дії, і
притому є наслідком локуційної дії мовця [10; 12; 13; 15].
Нарешті, пропозиціональні і референційні акти самі служать аргументом для
ще одного виду конвенціональних актів-функцій, а саме – для іллокуційних актів:
ми хочемо, щоб у результаті розуміння нашого повідомлення і зіставлення з ним
референційного значення слухач був спонуканим або до зміни своїх уявлень про
навколишній світ, або до здійснення в цьому світі потрібних нам змін. Під
прагматичним фокусом ми розуміємо акт вибору, критерієм якого є успішність і
ефективність комунікації і взаємодії [8].
Зарубіжні дослідники комунікативних процесів вважають, що, порівняно з
розумінням, породження тексту так і залишилося недостатньо дослідженим [1–3]. Причина
в тому, що лінгвістичний аналіз швидше підходить як модель для розуміння, ніж
для породження. Якщо розглядати лінгвістику з погляду правильності, то
породження висловлення виглядає дивом аналізу. Р. Якобс і У. Розенбаум
критикують традиційну граматику за розхожу думку, що "мова людини – це
хиткий винахід цивілізації, придатний до використання тільки із застосуванням
значних зусиль". Проте трансформаційна граматика, яку захищають Якобс і
Розенбаум, ще менш надійна, якщо врахувати її нескінченні зведення правил, які
в чистому вигляді хоча і придатні для аналізу, але ніколи не були зібрані в
одну повну граматику якої-небудь мови [1, 200].
Необхідна мовна модель, яка розглядала б процеси, спільні як для
породження, так і для розуміння текстів [3]. Звірювані поверхневі структури
тексту і закладені в них моделі „текст–світ” стали б тоді симетричними в обох
напрямах.
Процесуально переставлення операцій нівелюють деякі відмінності між
розумінням і породженням. Продуцент повинен зіставляти план з концептуальним
змістом і зміст з поверхневим форматом; реципієнт зіставляє поверхневі
структури із змістом, і зміст – з планом. Звичайно, нереально стверджувати, що
реципієнт приходить до тих же результатів, від яких відштовхувався продуцент.
Реципієнт може прийти до абсолютно несподіваної інтерпретації тексту. До того ж
породження включає більше число активних виборів і вирішень, які потребують
великих ресурсів і уваги, ніж сприйняття [1; 9; 18; 19]. З огляду на це метою
статті є спроба дослідити основні особливості процесів породження висловлення
(тексту).
На наше глибоке переконання, породження тексту слід вивчати з погляду
лінгвістики актуалізації. Лінгвістичні методи, орієнтовані на ідентифікацію,
узагальнення і опис, є в основному аналітичними, тоді як опис, реконструкція і
управління, потрібні для породження тексту, повинні також включати і
синтетичний підхід [1].
У процесі породження можна виділити декілька фаз. Фази – це не окремі
операції, що настають одна за одною, а, швидше, стадії основного процесу,
впродовж якого деякі операції забирають більше уваги і ресурсів, ніж інші.
Виділяється, принаймні, чотири фази: планування, осмислення, розробка і
реалізація. Протягом фази планування продуцент фокусує увагу на задачі тексту
як кроку до особистої, соціальної або когнітивної мети і на гаданій аудиторії
реципієнтів. Вибирається тип тексту і встановлюються кореляції між різними
компонентними стадіями плану і основними критеріями процесу породження. Для
позначення цих кореляцій використовується термін “релевантність”: знання і
висловлення, таким чином, не неминуче релевантні, а релевантні відповідно до
поставленої задачі [1; 11; 13;].
Фаза осмислення активізує керівні центри, що спеціалізуються на пошуку і
розробці когнітивного змісту, і передає їм домінуючу функцію на цій стадії
породження тексту. В основу задуму кладеться певна згорнута модель ситуації,
отримана в попередній пізнавальній діяльності. Така згорнута модель визначає
головний предмет повідомлення, іншими словами те, про що йтиметься. Але вона
береться не в своєму готовому вигляді, а переконструюється відповідно до
комунікативної задачі. Це виражається в тому, що накладаються обмеження на
повноту її розгортання в тексті, для чого в задумі актуалізуються ті її
елементи, які є найбільш істотними для реалізації комунікативної задачі.
Ці ранні стадії планування і осмислення знаходяться незалежно від
лінгвістичних систем. Початковими матеріалами для створення тексту є необхідні
моменти і шляхи знань: концепти, відношення, ментальні образи, стани світу
(минулі, теперішні, можливі), емоції, бажання і т. д. Кореляції всіх цих
сутностей між собою і з виразами природної мови здійснюються в процесі розробки
– problem solving [1]: пошуку, перевірки і встановлення зв'язків.
Для досягнення когерентності встановлюються зв'язки між різними структурами
знань; для виразистості необхідні зв'язки між структурами знань і виразами
мови; когезія потребує зв'язків між виразами мови в межах поверхневих структур;
для досягнення релевантності необхідні зв'язки між когнітивними сторонами мовних
виразів (окремо або в сукупності) і стадіями або станами плану продуцента на
певному етапі [1; 11; 13].
Незважаючи на те, що існує певна асиметрія між цими різними сполучними
операціями, самі ці операції можна розглядати як порівнянні; хоча початкові дані
розрізняються, системність їх організації можна вважати достатньо універсальною
з погляду пошуку, вибору і зв'язку. Всі операції потребують керівних структур,
які визначають послідовність пошуку і вибору. Всі вони розрізняються залежно
від рівня деталізації від локального до глобального і від мікроелементів до
макроелементів. Всі вони функціонують у напрямі
порогу припинення діяльності, де процес зупиняється відповідно до поставленої
задачі. Операції ці діалогічно структуровані, оскільки весь процес пошуку і
вибору сумарних елементів являє собою багатократний перетин і зіставлення
початкових даних з метою досягнення запланованого результату [1].
Фаза розробки базується на результатах планування і
осмислення, незалежно від того, готові чи ні пригожі мовні форми до певного
моменту. Ця фаза відповідає за детальну внутрішню організацію концептуальних
структур і їх відношень. Така організація не існує заздалегідь як певний або
типовий зв'язок. Може бути навіть потрібним створення нових концептів, і якщо
розглянути основні деталі, то можна відзначити, що навіть нові концепти
створюються на базі певних існуючих даних, організованих у новому порядку [11;
14].
Необхідність цієї фази визначається незбігом конфігурації концептуальних
структур, які є ментальними утвореннями, і структур, необхідних для побудови
поверхневих форм тексту. Суть цих відмінностей криється в тому, що
концептуальні структури є не окремими абстрактними моделями дійсності в
свідомості, а входять невід'ємними частинами в загальне уявлення про світ, яке
формується впродовж життя, визначає статус і взаємовідношення з реальним світом
і соціумом, є базовими елементами на різних стадіях різних типів діяльності
[11; 14].
Поверхневі структури тексту потребують не простого перенесення цих утворень
в систему лінгвістичних знаків, а їх попередньої обробки. По-перше, необхідний
відбір тих концептів, які є релевантними для продуцента в певній комунікативній
ситуації.
По-друге, концептуальні структури не є структурами лінійними. Навпаки,
елементи і взаємозв'язки, що визначають їх конфігурацію, мають вільну
структуру, визначувану властивостями як концепту, так і індивіда, який створив
його. Поверхневі ж форми висловлення лінійні, а отже, потребують для своєї
побудови лінійну ментальну структуру.
По-третє, концепти, будучи складовими внутрішньої картини світу індивіда,
мають суб'єктивні властивості і вимагають для сприйняття іншим суб'єктом
деякого рівня об’єктивізації і уніфікації відповідно до конвенціональних
комунікативних правил.
Таким чином, необхідні спеціалізовані ментальні форми, комунікативно
організовані і комунікативно спрямовані, – смислові структури.
У міру розвитку фази розробки керівні структури переходять від осмислення
до розгортання і перетину. "Якщо концептуальну структуру безпосередньо
перевести в мовні форми на ранніх стадіях розробки, ми отримаємо урізаний текст
як нарис (outline) (не має
повноти когезії) або конспект (summary) (має повноту
когезії) тексту, який виходить на пізніх стадіях розробки. (Це явище пов'язане
не з гіпотетичною неповнотою концепту, а з його структурою, несумісною з прямою
переконфігурацією в лінійні форми, притаманні текстуальним поверхневим
утворенням)" [1, 202].
Деякі типові операції розробки можуть здійснюватися за допомогою
специфікації і уточнення. Пріоритети розробки, включаючи типи зв'язку,
знаходяться під жорстким контролем типології тексту. Очевидно, що рівень і
кількісний склад задіяних концептів, а отже, і побудованих смислових структур
залежить від комунікативної ситуації, в межах якої проминає процес породження
висловлення. Направлений на адекватне сприйняття отриманого тексту, процес
породження визначається залежно від кількісного і якісного складу і стану
компонентів і учасників комунікативної ситуації.
Ще один чинник, який впливає на процес розробки, – це використання структур
спільних знань. (Слід визначити відмінність концептуальних структур спільних
знань, бо ці відмінності принципові. Спільні знання хоча і входять в коло
інтересів індивіда, проте не визначають алгоритм діяльності, а лише наповнюють
цю діяльність.) Ці структури діють як канали розширення активізації,
сигналізуючи продуценту про те, які компоненти потребують специфікації в
релевантному контексті. Для активації таких
структур із загального складу зв'язків, присутніх в задіяному текстуальному
світі, повинні виявитися тематичні утворення. Типи зв'язків впливають на типи
структур [1; 14].
Глобальна структура, впливаючи на розробку текстуальної моделі світу, не
обов'язково визначає поверхневі форми тексту. Продуцент може виразити подійні
або діяльнісні структури в порядку, відмінному від їх часового або
причинно-наслідкового зв'язку. Проте якісні особливості комунікативної
ситуації, особливо загальні властивості її учасників, накладають певний
відбиток на відбір цих форм з числа прийнятних.
Навіть при поверхневому аналізі двох довільних прикладів, що належать
різним жанровим типам висловлення (наприклад, науково-популярному і науковому
текстам), можна виявити суттєві відмінності. Якщо в прагматичну структуру
науково-популярних або навчальних текстів входять, крім когнітивних задач,
також задачі привернення уваги до об'єкта опису, то текст наукового жанру
побудований з єдиною метою передачі певної концептуальної структури, метою
виключно когнітивною. Отже, можна припустити, що вибір форми залежить не
стільки від здібностей авторів, скільки від властивостей аудиторії, якій
адресовані наведені тексти, автор же, використовуючи знання цих властивостей,
застосовує при створенні тексту такі форми і типи зв'язків, які допомагають
досягненню його прагматичних цілей.
Як і фаза розробки, фаза реалізації, в результаті якої з'являється
актуалізована поверхнева структура тексту, припускає наявність керівних чинників.
Організація подій, дій, ситуацій і об'єктів в текстуальному світі справляє
певний вплив на організацію поверхневої структури тексту.
Необхідність бути зрозумілим диктує відбір таких засобів, які викликали б у
адресата адекватну цілям комунікації поведінку. Іншими словами, у всякому
тексті орієнтація на його майбутню дію потребує урахування характеристик
партнера комунікації, передбачуваного або реального: його досвіду, рівня знань,
емоційного стану, мотиваційної спрямованості і тому подібне. Всі ці чинники
впливають на формування задуму інформаційного утворення, ще не закріпленого в
певних словах і розрахованого на певний вплив. Таким чином, ще на стадії
попереднього формування смислових структур виявляються діалогічні
характеристики породження висловлення як комунікативної дії.
У зв'язку з цим виникає проблема шляхів орієнтації продуцента в
комунікативній ситуації, в тому плані, як визначити можливі властивості
реципієнта для створення адекватно сприйманого й інтерпретованого тексту. Тобто
виникає резонне запитання: яким чином і виходячи з яких передумов продуцент
формує смислові структури, релевантні для реципієнта, і яким чином він визначає
здібність реципієнта до сприйняття тих поверхневих структур, у яких ці смисли
актуалізуються?
Навіть в процесі безпосереднього діалогу, коли комуніканти знаходяться в
прямому мовленнєвому контакті, неможливо гранично точно визначити ні
індивідуальних властивостей партнера по комунікації, ні адекватності сприйняття
висловлення. Навіть за наявності зворотного зв'язку, прямого (у вигляді
висловлення у відповідь) або непрямого (у вигляді некомунікативної дії), важко
визначити істинні мотиви і інтенції індивіда і те, до якої міри вони
визначаються мовними діями інших комунікантів, бо реєструється лише
матеріальний результат цих дій, ментальні ж процеси поки прямій інтерпретації
не піддаються. Тим складніше ідентифікувати адекватність сприйняття писемних
текстів.
Проте той факт, що процес комунікації, в основному, є успішним, дозволяє
зробити висновок, що згадані орієнтувальні процеси також можна вважати
успішними, що дає право припустити наявність певного ступеня универсалізму в
навичках і знаннях партнерів по комунікативній ситуації. Спираючись на цей
универсалізм реципієнт і формує смислові і поверхневі структури тексту [4–6;
11; 14].
Побудова стандартних послідовностей для накладення лінійних структур на
текст відіграє визначальну роль у процесі побудови і актуалізації поверхневих
структур тексту. Базові синтаксичні структури мовленнєвих висловлень діють як
моделі для виявлення можливих проявів поверхневих структур тексту. Ці моделі не
обов'язкові, але вони можуть матися на увазі, оскільки діють як орієнтири.
Як і сприйняття, породження має відповідний поріг, рівень, момент, коли
процес припиняється. Теоретично можна припустити, що продуцент може нескінченно
переглядати і доповнювати текст. Щоб зупинитися в певний момент, процес повинен
базуватися на запланованому ефекті тексту на аудиторію [1].
Проте зафіксувати наявність цього ефекту можна лише в тому випадку, якщо творець
тексту планував викликати ті або інші інтенції до здійснення дій або появи змін
у поведінці аудиторії, які можуть бути зафіксовані органами чуття продуцента.
Це можливе тільки в процесі безпосереднього мовного контакту з аудиторією. Під
час породження писемного тексту потрібні інші критерії визначення моменту
припинення діяльності, оскільки реципієнт може бути відокремлений від
продуцента як в просторі, так і в часі. Тому процес припинення породження
висловлення логічніше пов'язувати не з реакцією аудиторії на цей вислів, а
рівнем реалізації задуму і плану автора. Тобто текст можна вважати завершеним в
той момент, коли релевантні, на думку автора, концептуальні структури і спільні
знання перероблені в смислові структури і актуалізовані в матеріальних знаках
поверхневих форм.
Розглянувши основні особливості процесів породження висловлення, ми можемо
зробити такі висновки:
1. Процес породження висловлення (тексту) є комунікативною дією,
здійснюваною з метою зміни рівноваги в комунікативній ситуації.
2. Процес породження орієнтований на створення певної матеріальної
знакової структури, призначеної для сприйняття партнером по комунікативній
ситуації (реципієнтом).
3. Отримувана в процесі породження знакова структура організовується
так, щоб в процесі розуміння в свідомості реципієнта генерувалися певні
мисленнєві структури (смисли), які в процесі сприйняття змінили б його концепти
і/або структури спільних знань і, можливо, стали б причиною виникнення певних
комунікативних або соціальних інтенцій.
4. Процес породження висловлення є діяльністю осмисленою, планованою і
цілеспрямованою.
5. Породження висловлення як творчий процес, що потребує залучення
певного набору знань, умінь і навичок, ґрунтується на стратегічних законах
формування концептуальних структур і спільних знань, на конвенціональних
законах побудови смислових, комунікативно спрямованих структур і формування на
їх основі матеріальних поверхневих структур текстів.
6. Породження – регульований процес, причому головну роль у цьому
регулюванні відграють інтенції продуцента.
7. Породження висловлення – процес діалогічно спрямований і діалогічно
структурований, який припускає наявність діалогічних відношень як при
сприйнятті його продукту (тексту), так і в межах самого процесу породження.
Література:
1. Beaugrande, R. de . Text, Discourse, and Process. Toward a
Multidisciplinary Science of Text.
2. Fodor J.A., Bever T.G. and Garret M.F. Psychology of
Language.
3. Harris,
Z. Discourse Analysis.- In: The Structure of Language. J.A. Fodor and J. Katz,
(eds.) Englewood Cliffs, N.J.: Prentice-Hall, 1964: pp.355–383.
4. Бахтин М.М. К
методологии гуманитарных наук // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 361–373.
5. Бахтин М.М.
Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 237–280.
6. Бахтин М.М.
Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт
философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С. 281–328.
7. Гальперин И.Р.
Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. – 139
с.
8. Дейк Т. А. ван. Вопросы прагматики текста // Новое в заруб. лингв. Вып. 8: Лингвистика
текста. –
М.: Прогресс, 1978. – С. 259–336.
9. Дейк Т.А. ван и Кинч В. Стратегия
понимания связного текста //
Новое в заруб. лингв. Вып. 23: Когнитивные аспекты языка. – М.: Прогресс, 1988. – С. 152 – 211.
10. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989. – 310 с.
11. Колшанский Г.В.
Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Наука, 1984. – 176 с.
12. Леонтьев А.А.
Психолингвистические единицы и порождение речевого высказывания. – М.: Наука, 1969. – 307
с.
13. Новиков А.И.
Лингвистические и экстралингвистические элементы семантики // Аспекты общей и
частной лингвистической теории текста. – М.: Наука,1982. – С. 43–52.
14. Павиленис Р.И. Понимание речи и философия языка // Новое в заруб. лингв. Вып. 27: Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С. 380–388.
15. Пушкин А.А.
Способ организации дискурса и типология языковых личностей // Язык, дискурс и личность: Межвуз.
сб. науч. тр. –
Тверь: ТГУ, 1990. –
С. 127–134.
16. Серль Дж.Р.
Косвенные речевые акты // Новое в заруб. лингв. Вып. 17: Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С. 195–222.
17. Серль Дж.Р. Что такое речевой акт? // Новое в заруб. лингв. Вып. 17: Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С. 151–169.
18. Франк Д. Семь грехов прагматики: тезисы о теории речевых актов, анализе речевого общения, лингвистике и риторике // Новое в заруб. лингв. Вып. 27: Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986. – С. 363–373.
19. Шмидт З. Й. "Текст" и "история" как базовые категории // Новое в заруб. лингв. Вып. 8: Лингвистика текста. – М.: Прогресс, 1978. – С. 89–107.