Мачуський В.В.
Секція “Право”, №10 “Господарське право”
Розвиток суспільних відносин об’єктивно
обумовлений підвищеною ймовірністю виникнення різноманітних ризиків. Можливе
настання несприятливих подій, які загрожують життю, здоров’ю людини або її
майну, викликає перманентний стан тривоги у членів суспільства. Крім того,
підприємницька діяльність, як діяльність, що здійснюється на власний ризик,
пов’язана із можливістю отримання і завдання збитків. Наслідком реалізації
ризиків є завдання шкоди майновим інтересам особи – загибель майна, неотримання
прибутку, втрата працездатності, інші не передбачувані витрати фізичних і
юридичних осіб. Організаційно-правовою формою захисту майнових інтересів осіб є
страхування.
Безпосередньо ідея страхування, як форма
захисту майнових інтересів реалізується
через створення страхового фонду. У разі настання обумовлених випадків із
страхового фонду здійснюється страхова виплата (страхове відшкодування).
Економічна природа страхування виявляється, зокрема, у трьох основних формах
організації страхового фонду: фонд самострахування, страховий фонд страховика і
централізований страховий фонд. Правова природа страхування (з урахуванням
права власності на страховий фонд) виявляється в таких основних
організаційно-правових формах: самострахування, взаємне страхування, комерційне
страхування і державне страхування. Самострахування і взаємне страхування – це
безпосередньо страхування. Комерційне страхування – це страхова діяльність як
вид підприємницької діяльності. Державне страхування – це державна страхова
монополія.
В основі численних визначень вчених
економічного поняття самострахування, як і у визначеннях економічної категорії
страхового фонду, лежить теза про те, що постійний капітал під час процесу
відновлення виробництва піддається у майновому відношенні випадковостям і
небезпекам, які можуть його зменшити. Внаслідок чого частина прибутку слугує
страховим фондом. При цьому справа не змінюється від того, чи знаходиться цей
страховий фонд в управлінні страхового товариства як окремого підприємства чи
ні. Так, Іванишин Е.І. [1, с. 35] конкретизуючи зазначену тезу у
контексті самострахування зазначає що, безпосередня участь фонду страхування у
процесі суспільного виробництва полягає в дії фонду самострахування, що дає
можливість перебороти тимчасові труднощі в діяльності господарюючого
суб’єкта і забезпечити його стабільний
розвиток. Водночас, самострахування
обмежується необхідністю відволікання із нормального господарського обороту
коштів суб’єкта в спеціальні фонди [2, с. 22]. Крім того,
кошти цих фондів, у разі реальної потреби використання їх за цільовим
призначенням можуть перебувати у неліквідній формі. Таким чином, з економічної
точки зору самострахування (з урахуванням наведених недоліків) полягає у
створені і участі фонду самострахування (страхового фонду) з метою подолання
тимчасових труднощів в діяльності суб’єкта господарювання і забезпечення його
стабільного функціонування і розвитку.
Водночас, вчені юристи здійснюючи аналіз
самострахування, по суті, або застосовують тезу вчених економістів про участь
фонду самострахування в процесі суспільного виробництва або взагалі не визнають
самострахування як складову страхового захисту суб’єкта господарювання. Так,
Серебровський В.І. [3, с. 455] вважав самострахування окремим від страхування
інститутом і визначав його як самопокриття, вказуючи при цьому, що ряд авторів
(Вагрен, Кроста, Емар та ін.) відносять самострахування до страхових
операцій. На підтвердження своєї тези
Серебровський В.І. наводив такі аргументи: 1) страхування передбачає участь
двох осіб – страхувальника і страховика; 2) страхувальник прагне зменшити
ризик, який йому загрожує і передає його, а страховик приймає на себе цей
ризик; 3) на відміну від страхування самострахування (само покриття) полягає у
самостійному несенні особою ризику, який загрожує належним їй об’єктам. Таким
чином, основним аргументом, що доводить відмінність страхування від
самострахування, на думку Серебровського В.І. є наявність у страхування двох
сторін – страхувальника і страховика. У випадку передачі страхувальником свого
ризику страховику – це є страхуванням. У випадку, коли особа самостійно несе
ризик – це не страхування, а окремий від страхування інститут – самострахування
або само покриття. У певній мірі погоджуючись із зазначеною тезою визначного
вченого необхідно зауважити таке.
Безумовно, страховий ризик є однією із
важливих складових страхування. Водночас, передача ризику у страхуванні є
засобом, але не метою. Страховий ризик є певною подією на випадок якої
проводиться страхування. Проте кінцева мета страхування полягає не тільки і не
стільки у передачі ризику, а у захисті майнових інтересів. У широкому розумінні
страхування і є однією із організаційно-правових форм захисту майнових
інтересів. Зміст страхування не обмежується передачею ризику, а виявляється і у
протидії ризикам і у ліквідації їх негативних наслідків, тобто охоплює собою і
репресивні і превентивні заходи. В свою чергу, протидія ризикам може виявлятись
у різних формах захисту майнових інтересів, зокрема: самострахуванні, взаємному
страхування, комерційному страхуванні, державному страхуванні. Зазначені
інститути можуть мати відмінності у контексті передачі ризику, однак об’єднучою
ознакою для них є їх сутність – захист
майнових інтересів.
Самострахування як одна із
організаційно-правових форм страхування визначається організаційно-правовими
умовами, які встановлюються державою. Таким чином, економічне поняття фонду
самострахування реалізується у вимогах нормативно-правових актів, спрямованих
на регламентацію створення певними суб’єктами господарювання резервного (страхового)
фонду (фонду покриття ризиків, страхових резервів) і статутного капіталу. Так,
відповідно до положень ст. 75 Господарського кодексу України (далі ГК) державні комерційні підприємства утворюють за рахунок
прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, зокрема резервний фонд, призначений
для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю. Згідно із положеннями ст. 87
ГК і ст. 14 Закону України “Про
господарські товариства” від 19.09.91 р. у господарському товаристві
створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими
документами, але не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного
(страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути
меншим п'яти відсотків суми прибутку товариства. Крім того, відповідно до ст. 30 Закону України “Про страхування” від
07.03.1996 р. страховиками утворюються гарантійний фонд і страхові резерви з метою забезпечення майбутніх виплат
страхових сум і страхового відшкодування, а положеннями ст. 30 Закону України
“Про банки і банківську діяльність” від 07.12. 2000 р. передбачено створення загального фонду покриття
ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій з метою використання у
разі появи збитків
Таким чином, об’єднучою ознакою
резервних (страхових) фондів, гарантійних фондів і страхових резервів, фонду
покриття ризиків є забезпечення зазначеними фондами майбутніх витрат і виплат,
що по суті, з правової точки зору, є однією із складових забезпечення майбутніх
можливих вимог кредиторів до суб’єкта господарювання. Правова природа
самострахування як одного із способів забезпечення майбутніх інтересів
кредиторів показово виявляється у регламентації законодавцем вимог до
формування статутного капіталу окремих суб’єктів господарювання. Так, в ст.
144, 155 Цивільного кодексу України містяться положення про те, що відповідно
до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю і статутного
капіталу акціонерного товариства визначається мінімальний розмір майна
товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. В зазначеній статті 30
Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 р. наявність сплаченого
статутного фонду визначається як умова забезпечення платоспроможності
страховика. Отже,
з правової точки зору, резервний (страховий) фонд і статутний капітал
(статутний фонд) є певним забезпеченням інтересів кредиторів.
Таким чином, економічна природа
самострахування виявляється у можливості подолання тимчасових труднощів у
діяльності суб’єкта господарювання і забезпеченні його стабільного розвитку.
Правова природа самострахування виявляється у забезпеченні інтересів кредиторів
суб’єкта господарювання. У контексті самострахування, суб’єкт господарювання
здійснюючи самоохорону своїх майнових інтересів одночасно забезпечує інтереси
своїх кредиторів.
Враховуючи викладене, видається
доцільним вважати самострахування однією із організаційно-правових форм
страхування.
Використана література:
1 Ивашкин Е.И. Теоретические основы и принципы
взаимного страхования / Финансы, 2001, № 3
с. 35
2 Теория и практика страхования. Учебное пособие. Под
общей редакцией Турбиной К.Е. - М., 2003, с. 22
3 Серебровский В.И. Избранные труды по
наследственному и страховому праву. М., 2003, с. 455