Філософія/6. Філософія науки

Семенкова А.М.

Одеський національний політехнічний університет

Теоретико-методологічні засади формування загальної параметричної теорії систем

Особливостям становлення, історичному розвитку та застосуванню системного підходу в сучасній науковій літературі присвячена велика кількість наукових праць, зокрема, роботи Л. фон Берталанфі, А. Богданова, В. Садовського, Є. Юдіна, А. Уйомова, А. Цофнаса, Л. Леоненка та багато інших. Тому, зупинимось на ключових теоретико-методологічних принципах системного підходу.

В науці накопичено різнорідні уявлення та визначення поняття „система”. Етимологія цього поняття вказує нам на щось ціле, що складене з частин, або, за Аристотелем, на те ціле, що більше суми своїх частин. Г. Лейбніц, Й. Фіхте, Е. Кондильяк та ін., під системою розуміли певну внутрішню упорядкованість частин. Г.Гегель, аналізуючи властивості свідомості та інтуїції, розумів процес пізнання, як оволодіння певною цілісністю, а отже системністю [1]. На зламі ХІХ – ХХ ст. з’являється ряд наукових теорій, що розширювали предметні межі застосування та вдосконалювали системний підхід. В еволюційній теорії Ч. Дарвіна, в психолого-аналітичних працях В. Бенуссі, К. Дункера, О. Зельца та інших, присвячених аналізові психологічних цілісностей – гештальтів, в структурній лінгвістиці Б. Рибакова і, особливо, в тектології А. Богданова чітко простежується міждисциплінарні властивості застосування системного підходу. Зокрема, тектологія А. Богданова, як „всезагальна організаційна наука”, застосовувала принцип єдності будови та розвитку будь-яких „комплексів” (систем), незалежно від їх природи. А своєрідна методологічна схема „стимул-реакція”, яка наводить нас на порівняння з тойнбіанським „законом виклику і відповіді”, – є основою в побудові цілісних універсально-абстрактних конструкцій, у яких закладено універсальні властивості, відношення і механізми перетворення біологічного цілого. Результат безперервної боротьби протилежностей, що змінює один стан рівноваги системи іншим, є структурою будь-якої системи [2].

Засновником однієї з перших загальних теорій систем став американський біолог Л. фон. Берталанфі, а його теза „системи всюди!” стає гаслом подальшого розвитку системологічних досліджень [3, с.30 ].

Ідеї Берталанфі надалі були розвинуті Ф. Кастоном, Д. Розенцвейгом, А. Рапопортом, У. Росс Ешбі та ін. У роботах цих авторів простежується обґрунтування цілісного підходу до об’єктів дослідження та жорстка критика елементів механістичного світогляду. На зміну елементаризму та механіцизму приходить прагнення максимально повного врахування всіх вихідних і вхідних характеристик об’єкту, що розглядається у вигляді системи.

Окремі системно-структурні принципи дослідження, з позицій діалектичного матеріалізму, розвивали А. Авер’янов, П. Анохін., В. Афанасьєв, М. Бернштейн, Л. Виготський., Б. Грушин, Е. Ільєнков, Ю. Ларкін, В. Тюхтін, А. Тегло, Г. Югай та ін. Цими дослідниками вводяться і обґрунтовуються різні критерії цілісності, багатоманіття яких свідчить про наявність еволюційного потенціалу цілісних зв’язків, що характеризує взаємодію елементів і частин у цілому, і формує структуру самого цілого. Проте, ці дослідники, в основному, обмежуються тільки описом інтегративних зв’язків цілісності, підкреслюючи їхню основоположну значимість для цілого.

З 60 – 70-х рр. ХХ ст. починається бурхливий розвиток системних досліджень на теренах СРСР і, надалі, у пострадянському просторі. Цьому процесові сприяли наукові здобутки таких дослідників як А. Уйомов, І. Блауберг, Є. Юдін, Ю. Урманцев, І. Сараєва, А. Цофнас, В. Садовський, Л. Леоненко, Г. Портнов, Л. Терентьєва. Саме їх методологічні досягнення сприяли розвитку та вдосконаленню системного підходу та, зокрема, параметричної загальної теорії систем.

Щодо власне дослідження поняття „система”, то різні автори вкладають різну змістову завантаженість цього поняття, що обумовлює існування великої кількості варіацій його визначень. Так, для Л. фон Берталанфі, системою виступає „комплекс взаємодіючих елементів”. Ряд дослідників визначають систему через поняття „множина” та її різноманітну інтерпретацію. Інші – через поняття „цілісність”. Уявлення про цілісність системи конкретизується через поняття системотворчого зв’язку. Цілісність та складність системи тлумачиться як атрибутивні системні параметри, значення яких характеризують об’єкти, що виступають в якості системи.

Отже, на основі великого різноманіття системних досліджень, формуються такі теорії, що описують лише системи певних видів та загальні теорії системи, які досліджують похідні об’єкти у різних сферах знання, яким не доступні кількісні методи.

Найбільш розробленою з загальних теорій є параметрична теорія систем, запропонована А. І. Уйомовим у 60-х рр. ХХ ст. В межах цієї теорії, що потребує уявлення об’єктів наукового знання у вигляді систем, можливим стає враховувати не лише кількісні, але і якісні характеристики певних явищ.

А. Уйомов, проаналізувавши 34 визначення поняття „система” відомих йому авторів [4, с.103 – 118], надає узагальнення цим визначенням. В результаті, він наводить подвійне найбільш адекватне визначення терміну „система”:

1. системою буде довільний об’єкт, деякі відносини якого відповідають певній його властивості;

2. системою буде довільний об’єкт, деякі властивості якого відповідають певному відношенню [4, с. 120 - 121].

Об’єкт, що піддається системному аналізу, виступає як система відповідно до одного з двох наведених визначень, а сама система, в такому випадку, розуміється як атрибутивна, або реляційна. Отже, вся дійсність „поділяється на системи та не-системи лише за інтенціональним принципом: будь-яка річ може розумітись і як система і як не-система. Все, що спочатку сприймається як дещо безсистемне, стає надалі системним, коли встановлюються відносини, що задовольняють певній властивості, або властивості, які знаходяться в певних відносинах” [5, с.54].

Література:

1. Гегель В.Ф. Наука логики // Соч.в 3-х тт. М.: Науки. – 1972.

2. Богданов А. А. Тектология: Всеобщая организационная наука. В 2-х книгах. М.: Экономика. – 1989.

3. Берталанфі Л.фон. История и статус общей теории систем // Системные исследования. Ежегодник. – 1973. – М.: Наука – С. 30 – 54.

4. Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем. – М.: „Мисль”, 1978. – 272 с.

5. Цофнас. А.Ю. Теория систем и теория познания. – Одесса: АстроПринт, 1999. – 308 с.