DMITRIENKO JU.N. COMPETITOR OF GRADUATEDEGREE OF DOCTOR OF LEGAL SCIENCES OF KYIVNATIONAL UNIVERSITY OF THE NAME OF TARAS SHEVCHENKO (ДМИТРІЄНКО Ю.М. УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ (ХАРКІВ-КИЇВ)

HISTORICAL FORMING UKRAINIAN LEGAL IDEA (ІСТОРИЧНЕ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕЇ).

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОВІ ІДЕЇ НАПЕРЕДОДНІ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (перша половина XIX ст.). Початок XIX сторіччя в становленні і розвитку української правової свідомості та культури нагадував автентичний період так званого "сумерку" кінця ХІV початку XVI століть – українська правова свідомість та Україна як її типовий зміст нібито й існували - існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди - і не існувала, оскільки про її державно-правове наповнення, правову самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, за правовими ідеями багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну правову еліту і залишки типово правової державності, розділена між правоаими свідомостями двох континентальних імперій - Російської і Австрійської - вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історико-юридичний факт: після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII - початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національно-правового життя та наявністю кризового циклу соціальної активності української правової свідомості та її спадкоємності. А також стихійним, але міцним зародженням йформування водночас одразу високого та найвищого циклу соціальної активності української правової свідомості та культури одразу тощо, про що ми раніше писали. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіальне ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю - Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця типово правове, у площиніі окремих зперсоніфікованих високих циклів соціальної активності письменників та культурних діячів, усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави [319, с. 141]. Катерина II, видавши 1785 року "Жалувану грамоту дворянству", яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права, правову свідомість та культуру дворянства Російської імперії і, за влучним висловом М. Брайчевського, була нагородою за зраду національно-правових інтересів, не лише спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані імператрицею наслідки. Для того, щоб підтвердити право, російськоопосередковану українську правову свідомість та культуру на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій та стали в історії становлення й розвитку української правової свідомості та культури одними з типових перших штучних архетипів та артефактів укранської правової свідомості та культури, що підтверджували неприродну і неправомірну штучність україноментального статусу одних з перших в історії української правової свідомості та культури їх вторинних суб’єктів. Треба було доказувати те, що раніше за триваалих історичних часів нк підлягало жодному доказу. Але така штучна процедура мала й позитивні наслідки: особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, вивченям старих правових ідей, форм української традиційної (природної, звичайної, звичаєвої) правової свідомості та культури, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи, праці, форми української козацької правової свідомості та культури, вивчені та описані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах. Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, ми ж, за правовими ідеями, республіканською правовою культурою та правосвідомістю відомого українського історика І. Крипякевича формуємо тези про те, що нові потомки, бачачи, як давні життєві форми традиційної (природної, звичайної, звичаєвої) української правової свідомості та культури йдуть на загибель, потомки старшини з любов'ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм козацього життя та української правосвідомості давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі велич минулого" [134, с, 260]. Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок відновлення природних ідейно-світоглядних (родових, родових правових) та нормативно-правових (видових, видових правових) основ національно-правового відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими правовими деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму української монархічної правової свідомості та культури козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації в українській республіканській правовій свідомості її духовних лідерів. За ідеями відомого дослідника правових ідей історії консервативного напрямку в українській політико-правовій думці XIX ст. С. Гелея формуємо наші тези про те, що активними проповідниками правових ідей української правової свідомості національного відродження, прибічниками державницької правової ідеї у політичній думці кінця XVIII - початку XIX ст. були Я. Маркевич (1696-1770) письменник, автор "Щоденника" (Діяріуш), що містить унікальні історичні та економічні відомості; В. Рубан (1742-1795) - письменник, історик родом з Роменщини, секретар Потьомкіна, автор "Краткой літописи Малой Росії"; В. Капніст (бл.1756-1823) - визначний поеті громадський діяч, генеральний суддя і губерніальний маршалок, родом з Полтавщини, автор "Оди на рабство", комедії "Ябеда", в яких засудив російську централізаторську правову політику, правові ідеї Росії в Україні, домагався в 1891 р. у прусського уряду в Берліні допомоги в боротьбі проти московської тиранії; Ф. Туманський (1757-1810) - етнограф, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук, видавав журнал "Российский Магазин", в якому вміщувалося багато матеріалів до правової історії України; А. Чепа (1760-бл.1822) колекціонер документів з історії України, служив в канцелярії малоросійського генерал-губернатора; В. Берлінський (1764-1848) - археолог, директор київської гімназії, автор праці "Историческое описание Малороссии й Києва"; В. Каразін (1773-1843) - громадський діяч, економіст, родом із Слобожанщини, ініціатор заснування Харківського університету, відстоював правовоу ідею перебудови імперії на конституційну монархію, вказував на колоніальну експлуатацію України; В. Ломиковський (1778-1845) - історик і етнограф, родом з Полтавщини, автор перших збірок українських дум; О. Мартос (1790-1842) - історик, автор п'ятитомної "Історії України", рукопис якої загубився. Усі вони стояли на позиціях правової ідеї консерватизму, тобто на позиціях визнання особливих правових цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства, держави, функціонально структурованих на засадах української звичаєвої правової свідомості та культури. Консерватизм їх типово української правової свідомості та культури став їхньою ідеолого-правової платформи в боротьбі за збереження національних, станових, правових і правоусвідомлених звичаєвих (природних, звичайних) привілеїв [37, с. 6-7]. Повносформована українська правова свідомість козацької старшини та її нащадків, її державно-територіальний патріотизм на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацьке-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що "на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій народ, то все ж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піонери українського національного відродження..." [208, с. 1], що мали принципово нову форму української правової свідомості та кульутри типового українського національного відродження. Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVІІІ - початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу та тому українська правова свідомість та культура за цих часів були національними лише за формою, а не за змістом, але при цьому як форма, так й зміст останніх продовжували залишатися девіантними, типово характерними для періодів розвитку правової свідомості, а не для періодів становленнія [ ]. Та не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію існування та функціонування української правової свідомості колишньої Гетьманщини, концентровано виражаючи правові ідеї, інтереси та вимоги козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан типових суб’єктів украхнської правової свідомості та культури. За відомими правовими ідеями Ю. Охримовича формуємо наші тези про те, що більшість провідних форм української правової свідомості українського дворянства кінця ХУНІ-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму, отож типова українська правова свідомість почала зазнавати незворотного впливу на асиміляції російською правовою свідомістю та культурою [208, с. 4]. При цьому типова українська державно-правова сввідомість та культура державно-правової еліти вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси української нації заради збереження і примноження власних станових правозаконодавчих привілеїв. Українська національна державно-правова свідомість та культура, разом з українською нацією повинні була починати все спочатку - формувати нову форму української державно-правової свідомості та культури нової провідної верстви, нову правову ідеологію національно-державницького плану за умов жорстокої конкурентної правової, політичної та ідеологічної боротьби за самостійне державне існування – процесуальний статичноправовий зміст нової української державно-правової свідомості та культури. Початок XIX сторіччя, незважаючи на позірну спокійність і практично повну відсутність відкритого і організованого українського руху, був, в дійсності, періодом, коли зароджувався новий етап національного відродження, нова державна правова форма української правової свідомості та культури як типово пріоритеті серед інших. Подібні процеси на зламі XVIII і XIX століть відбувалися практично у всіх поневолених і позбавлених самостійного державно-політичного існування слов'янських народів.

За знанними правовими ідеями В. Шевчука і М. Тараненка формуємо наші тези про те, що, незважаючи на певні відмінності, формування нової форми української правової свідомості та культури, за змістом – типово національної, за формою – державно-правової, нового національного відродження в Україні, як і у багатьох народів Східної Європи, проходило три головних стадії та цикли соціальної активності водночас тощо: 1) стадія (цикл соціальної активності), початкова (ий), академічна (й). Такій стадії (циклу) типово характерні насамперед ностальгічні настрої, невеликі групи вчених інтелектуалів в основному збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважали, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Друга, або культурницька, стадія (цикл) була періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третій стадії поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і правові та політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політико-правових вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави [319, с. 142]. Схематично це можна інтерпретувати так: 1) формування нової правової ідеї про суверенність української правової свідомості – 2) архептипово-артефактове оформлення нової правової ідеї у традиції української правової культури – 3) формування державно-правової свідомості та культури національно-патріотчних організацій та органів місцевого самоврядування разом з самими національно-патріотичними організаціями та органами місцевого самоврядування. Замилування козацькою минувшиною на початку XIX сторіччя в Україні носило характер переважно ностальгійно-пасивний. Воно, сприяючи збереженню державницької правової ідеї, традиції, традиційних основ української правової свідомості та культури, основ Козацької держави – старого змісту традиційної української звичаєвої правової свідомості та культури, все ж мало переважно консервативний і, в умовах того часу, непродуктивний характер. Окрім цього, за проведеними дослідженнями, саме за цих часів, активно почало формуватись догматичне, міфологізоване, майже канонічне відношення до традиційної, звичаєвої правової свідомості та українського звичаєвого права, що нагадувало релігійне. Непродуктивність догматичного, міфологізованого українського правового усвідомленя полягала в тому, що зважаючи на всій становий характер, цей феномен правового мислення українців репрезентував стійкі правові ідеали і прагнення лише частини провідної верстви нації і не отримав значного поширення в масах, де про минувшину згадувалось не як про гетьманську державу, а як про козацьку вольницю. Крім того державницький правовий ідеал старих форм української правової свідомості минулого у дворянських колекціонерів козацької старовини носив переважно територіальне-становий, а не національно-етнічний правовий характер. А отже функціонально пріоритетними переважали різні моделі територіально-станової форми української державно-правової свідомості та кульури.

Подолати цю прірву між українською масовою правовою свідомістю основної маси української нації та тією частиною її правової еліти, республіканська правова свідомість котрої залишилась вірною стійким правовим ідеалам державності, допомогли процеси, що на перший погляд не мали до цього ніякого відношення. Яскраве відродження української літературної правової свідомості та культури, викликане літературним відродженням початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798). Написана в бурлескній, жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала, фактично, правові ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як нового українського правового ідеалу. Написана народною мовою, "Енеїда" поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом правової героїчної минувшини, в якому правові ідеї патріотизму органічно поєднувались з традиційним народним демократизмом. За правовими ідеями Я. Оршана, одного з дослідників українських правових та політичних ідей та думок, формуємо тези про те, що українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович, Бодянський і др.) є теж у великій мірі типово правоусвідомленим на засадах західноєвропейських принципів, защіпленням на українському ґрунті принипово нових ідейних впливів заходу (на засадах правових ідей німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української правової свідомості та культури це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого правового й політичного руху. У тодішніх українських правосвідомостях українських письменників, філологів, істориків та етнографів бачимо любов до природи української землі, любов до побуту, правових звичаїв, обичаїв, повір і пісень українського простолюддя, оборону самостійності української мови, прав української літератури на самостійний розвиток і врешті романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга має в них чисто пасивний характер і не зобов’язував їх до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичної української правової свідомості та культури українства - "українофільства" і "народовства" [205, с. 3-4]. За провідними правовими ідеями Я. Оршана щодо характеристики правової свідомості та культури Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ряду інших формуємо тези про те, що для розвою природних форм української правової свідомості та культури це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед, та те, щодо І. Котляревського чи М. Костомарова даний висновок не може мути прийнятним в повній мірі. Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури, а фактично нової української літратурної правової свідомості та культури, став новою основою для етнічного розуміння української правової свідомості як національної, нації, поєднання етнічного і державницького в подальшому розвитку української правової свідомості та культури. І хоча надмірна захопленість етнічним часто переростала у більшості української республіканської правової свідомості та культури учасників тогочасного українського літературного процесу в аправовий і аполітичний етнографізм, але й він, в умовах тотального заперечення етико-правових відмінностей правової свідомості між українцями і росіянами з боку імперської влади, вимагав певної особистої мужності і сприяв не лише збереженню, але й подальшому розвитку української національнгої правової свідомості та культури, української нації в дусі, наприклад, класичного ліберально-буржуазного розуміння, що його пропагував Й. Гердер. Центром формування нової української правової ідеї, свідомості та культури зі змістом української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини, Саме цей факт ряд вчених, поділяючи правову ідею, сгенеровану О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що нова державно-правова форма української свідомості з новим змістом українського культурного відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної правової ідеї та традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини. За правовими ідеями республіканської правової свідомості та культури І. Лисяк-Рудницького формуємо тези про те, що останній, досліджуючи цей розрив між державницькою правовою ідеєю, традицією, правосвідомістю і етико-правовою ідеєю, традицією та правосвідомістю формуємо тези про те, що наші патріоти кінця XVIII - початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб "Малоросії" були повернені її права та вольності, гарантовані Переяславською умовою; їх функціональним правовим ідеалом була віднова автономії гетьманщини приблизно в таких формах української традиційної, звичаєвої правової свідомості та культури, як вона існувала до централістичних реформ Катерини II. Але ж бо чинність правових ідей та реалій Переяславської умови не поширювалась на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліди визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіальні одиниці, гетьманщина - "Малоросія" та Слобожанщина - "Україна" , були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільно-правові відносини, вони посідали різний державно-правний статус та мали різні пріоритетні форми української державно-правової свідомості та культури. Тоді як українська республіканська правова свідомість та культура гетьманщина зберігала до другої половини XVIII ст. прикмети типово правової автономної держави, хоч і під зверхністю династії Романових, українська правова свідомість та культура Слобожанщини від початку належала до Московського царства, та фактично була тотально асимільована російською правовою свідомістю та культурою та не була справжньою українською. Цю відмінність між обома територіями та різнотериторіальними українськими правовими свідомостями та культурами гостро відчували сучасники. Наприклад, Сковорода називав "Малоросію" своєю матір'ю, а "Україну" тіткою" [152, с. 206]. Продовжуючи далі зазначимо, що висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план "мужицького" етнографізму як типової риси монархічної української правової свідомості Слобідської України стало альтернативою українській монархічній правовій свідомості тужливо-пасивного аристократичного державництва. За правовими ідеями Б. Ольхівського формуємо тези про те, що така роздвоєність української правової свідомості та культури за тих часів було єдиним порятунком тогочасної типово розвитково маргінальної української національно-правової ідеї, єдиним можливим виходом з правоідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурно-правової творчості, шлях до вивчення правових ідей, самого правового буття форм масової української правової свідомості та культури, до їх природного просвітицького, республіканськи опосередкованого здавна правоусвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження та/або формування нової державної правової ідеї, дежавно-правової свідомості та культури [198, с. 72-73]. Оцінюючи роль тогочасної маргінальної, монархічно-республіканської харківської правової свідомості та кульутри, самого Харкова у становленні сучасної української національної правової свідомості та культури, розвитку української правової думки, формуємо за правовими ідеями І. Лисяка-Рудницького наші тези про те, що Харків дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження": гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Під впливом подувів європейськоцентричнозорієнтованої української правової свідомості та культури викладачив Харківського університету, європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність а разо з цим українську етнічну правову свідомість та культуру – справжню природну основу української національної правової свідомості та культури, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної та правової свідомості. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політико-правових тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація української правової свідомості та загалом українського виродженського руху наступила щойно на другому етапі формування української правової свідомості та культури як типово національних, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках [152, с. 207-208]. Окрім монархічної козацько-старшинської державницької правової ідеї, традиції, свідомості, культури, української літературної правової традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування типової української правової свідомості, культури, політико-правової ідеї та думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов'язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Республіканська російська декабристська правова свідомість зі змістом декабристського національно-правового рух в Російській Імперії виник як результат проникнення на територію держави правових ідей Великої французької революції. Ця форм правової свідомості та сам рух стали масовими після перемоги Росії у війні 1812 року та практичним знайомством молодих представників офіцерського корпусу імперії з реаліями життя в Західній Європі, з республіканськими західноєвропейськими правовими ідеями західноєвропейської правової свідомості та культури, її правовими, політичними і світоглядними традиціями. Порівняння було не на користь Росії і її патріотично настроєні сини, керуючись почуттями обов'язку перед Батьківщиною, вирішили домагатись зміни соціального ладу в країні, щоб вивести її в ряд передових в Європі. І не лише у воєнному відношенні. Успішні військові походи імперії в Європу обернулись для Росії виникненням революційних правових ідей, настроїв, різних форм революційної правової свідомості та культури у значній частині офіцерського корпусу і вперше створили передумови для спроби здійснити соціальну революцію, яка могла б кардинально змінити подальший хід історії. Після війни 1812 року і грудневого виступу у грудні 1825 - подібний взаємозв'язок між військовими вторгненнями до Європи і зростанням революційних настроїв став своєрідною традицією російської імперської історії. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів руху декабристів та центром й мсцем водночас революційної правової свідомості та культури: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації - "Південне товариство" і товариство "Об'єднаних слов'ян", суб’єкти котрих мали справжню революційну правову свідомість та культуру. Напередодні повстання ці організації злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної правової ідеї та боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв. Однак, незважаючи на прагнення скасувати соціальну і правову нерівність, радикалізм і декларовану демократичність, декабристський рух на території України свідомо ігнорував прагнення українців до державно-правової самостійності. За ідеями О. Субтельного, котрий аналізував меншою мірою українську республіканську правову свідомість П. Пестеля, формуємо наші тези про те, що правові ідеї П. Пестеля та загалом його правова свідомість й культура не відбивали правових ідей та інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою правовою культурою, всі інші національні меншості підлягали русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійного. Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою". Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери [260, с. 190]. Аналізуючи далі правові ідеї П. Пестеля, зазначимо, що він притримувався такого погляду на національне питання обґрунтовуючи свою позицію тим, що Україна поряд з Фінляндією, Естляндією, Ліфляндією, Курляндією, Білорусією, Грузією та іншими країнами і народами ніколи "не могла і не може" користуватись власною державно-правовою свідомістю, культурою та державною самостійністю, тому що завжди належала чи то до Росії, чи то до "іншої сильної держава". А тому всі ці народи повинні назавжди відректись від прав самостійності по "праву благоутодства". У програмних документах "Північного товариства", правда, говорилось про можливість територіальної реформи в Росії на засадах обласної автономії і виділялись, серед інших, дві області - Україна, з центром в Харкові, та Чорномор'я з центром в Києві. Проти цієї позиції керівника та його протиукраїнських правових ідей "Південного товариства" відверто не заперечував ніхто з його учасників. Навіть члени Товариства "Об'єднаних слов'ян", хоча в їх документах і передбачалось створення в майбутньому федеративної слов'янської республіки, правда без участі України і Білорусії як суб'єктів цього об'єднання. За правовими ідеями Д. Дорошенко формуємо наші тези про те що це товариство ставило собі головну правову ціль - увільнення всіх слов’ян від абсолютистської влади, знищення національного автономізму поміж деякими слав’янськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої слав’янської держави, запровадити у всіх народів демократичну парламентарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ [350, с. 277]. У цьому правові ідеї товариства "Об'єднаних слов'ян" справили певний вплив на позиції і програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства, що виникне на кілька десятків років пізніше в Києві. Оцінюючи в цілому вплив правових ідей, правової свідомості та культури правових суб’єктів української правової свідомості декабристського руху, його республіканських і демократичних прагнень на подальший розвиток української правової думки, за правовими ідеями, правовою свідомістю та культурою Я. Оршана формуємо нашу тезу про те, що ці правові ідеї мусіли також торкнутися сфери української правової думки і принесли з собою тут на тлі поневоленої нації здебільш найбільш трагічні наслідки. Бо в момент, коли корчилася духовна субстанція української нації, коли йшла на неї безпереривна атака з боку нації-пана, цій субстанції застрикнуто було отрую віри в "братерство", "вселюдськість" і "справедливість". Саме тоді, коли для української національної правової ідеї треба було найчистішого виду національної відмежованості, виключності, яскравого національного максималізму - для відборони перед наступом московської правової ідеї, заразилася українська правова думка недугою, що мучатиме її довго, подекуди, аж по нині [205, с. 3]. І все ж, варто зазначити, що незважаючи на ігнорування в цілому українського питання, відвернення багатьох молодих українців гаслами "братерства" від завдань здобуття природної, україноментальноструктурованої державно-правової свідомості та культури, державно-політичної самостійності для української нації, декабристський рух зіграв і певну позитивну роль. Він продемонстрував нагальну необхідність поєднання питань боротьби за власну державу з соціальним визволенням широких мас українського народу – масових первинних суб’єктів української правової свідомості та культури. Декабристський рух - типовий зміст декабристської української правової свідомості та культури свої гасла та організаційно-конспіративні правові ідеї та засоби запозичив багато в чому ще в однієї таємної організації, що була широко розгорнута в Україні в першій половині XIX ст. - масонів.

Світова масонська правова свідомість та українська масонська правова свідомість як невід’ємна її складова, первинними суб’єктами котрої були масони та загалом масонство, - були одним з потужних загальноєвропейських рухів, почали проникати в Україну, як і на територію всієї Російської імперії в цілому, ще в кінці XVIII сторіччя. Перша відома масонська ложа виникла 1784 року в Києві в середовищі офіцерів, вихідців із Західної Європи, що знаходились на російській службі та близьких до них місцевих представників російського та українського дворянства. Українська масонська правова свідомість та масонське вчення виявилось доволі популярним, набувши піднесення після дозволу Олександром і у 1810 році діяльності лож, і на початку XIX сторіччя масонські ложі вже існували у Харкові, Одесі, Кременчуці, Житомирі, Полтаві та в інших містах. Окремі з них, як вважають дослідники масонського правового руху, були пов'язані з декабристами. До масонів прилучались представники кращих і найбагатших українських родів - Розумовських, Капністів, Кочубеїв, Мартосів, Ломиковських, Скоропадських, Тарновських, Полетик, Родзянок, Ханенків, Лукашевичів та ін. Однак для багатьох з них захоплення масонством мало поверховий характер, важливим був сам факт належності до привілейованого братства, його зовнішня атрибутика. За влучним висловом російського історика В. Ключевського, в Росії "більше масонствували, ніж були масонами". На той же час, деякі патріотично налаштовані українці спробували використати масонство з його навичками конспіративної роботи для створення таємних товариств, що обстоювали правові ідеї, правову свідомість щодо державної самостійності. У 1818 році в Полтаві засновано ложу "Любов к Істині", серед членів якої, на думку Н. Полонської-Василенко, були І. Котляревський, В. Тарновський та В. Лукащевич. І. Котляревський був "вітією" (оратором) ложі. У програмному Документі цієї організації - "Катехізисі" типовому архетипу та артефакту української правової свідомості та культури зазначеного періоду - за деякими свідченнями, йшлося про необхідність відокремлення України від Росії. Одним з головних завдань товариства проголошувалось формування незадежної української державності як змісту незалежної української державно-правової свідомості. Полтавська ложа діяла близько одного року і 12 березня 1819р. за вказівкою генерал-губернатора припинила свою роботу. З 1822 року, коли масонство було заборонене на території всієї імперії, керівники лож доклали всіх зусиль для того, щоб знищити або надійно сховати компрометуючі матеріали, що було не важко, враховуючи конспіративний характер матеріалів та проникнення членів організації у всі владні структури. Раціональність цього кроку масонських лідерів стала очевидною після подій грудня 1825 року, коли слово "масон" стало синонімом "революціонер" чи "змовник-бунтівник" - при всіх стараннях таємні служби імперії так і не змогли віднайти матеріалів, що дозволили б надати переслідуванню "вільних мулярів" правового характеру. Характеризуючи українську масонську правову свідомість, культуру, масонський рух в Україні та його влив на правові процеси, за правовими ідеями В. Маяковського формуємо нашу тез про те, що масонство відкидало церковну правову свідомість, церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські правові ідеали правди, добра, любові, справедливості і братерства як елементи загальнолюдської форми україноцентричної правової свідомості та культури. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до практичного здійснення певних правових ідей та ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже прямо висловлені типові правові ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям [178, с. 61]. Яскравим прикладом офіційного підтвердження фунціонування української масонської правової ідей, свідомості та культури як типово українських та національних як за суттю, так за змістом й за формою, - є конкретне свідчення у матеріалах карних справ щодо декабристського повстання. Окрім свідчень про деякий духовний зв'язок як типово правоусвідомлено здійсненний з масонством, є згадка і про існування в Україні власне українського Малоросійського таємного товариства. Згідно зі свідченнями деяких з арештованих декабристів його організатором був полтавський поміщик, повітовий маршалок В. Лукашевич. Згідно з тими ж свідченнями метою Товариства було здобуття Україною незалежності від Російської імперії. 1826 року В. Лукашевич був заарештований і ув'язнений у Петропавлівській фортеці. На допитах він тримався сміливо, взяв всю провину на себе і не видав нікого зі своїх спільників. Не знайшовши інших свідчень вини В. Лукашевича окрім свідчень декого з декабристів, імперський режим засудив його до дещо дивного вироку - заслання до власного маєтку без права залишати його межі. Така м'якість, як на той час, вироку може пояснюватись не стільки тим, що не було знайдено достатньої кількості свідчень вини В. Лукашевича, скільки можливою протекцією з боку високопоставлених чиновників імперії, що належали, як і він сам, до масонства. Україноментальна правова свідомість та культура, як й особистість самого В. Лукашевича, його українофільські правові ідеї є цікавою не лише як організатора одного з таємних товариств, які на початку XIX сторіччя ставили перед собою мету здобуття Україною державно-правової самостійності, а й як одного з можливих авторів такого етапного твору в історії правової думки України як "Історія Русів", котрий ми за нашими пдходами ідентифікуємо як типовий філософсько-правовий твір методологічно-правового значення. За правовими ідеями В. Шевчука формуємо нашу тезу про те, що, оцінюючи значення цієї філософсько-правової пам'ятки української правової ідеї, традиції та правової думки, слід правомірно визнати, що такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію (це типова ознака будь-якого рубіжного філософсько-правового твору); зрештою зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з'являються два епохальні твори (у нас – типові філософсько-правові твори), які для само оздоровлення нації мали виняткову вагу: "Енеїда" Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно у визначенні гострої потреби правозаконодавчого вдосконалення, завершивши стару правову епоху в художній та юридичній літературі – змісту української художньої та юридичної правової свідомості та культури, і проголосивши нову, та "Історія Русів", яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного та філософсько-правового трактату, що мав нову форму української правової свідомості та культури, здійснену у формі правового памфлету, котрий гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже почали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, справжню українську правову свідомість та культуру щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурно-правової сили з України в культуру правову чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державно-правову свідомість, культуру, правові традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а правова історія - не історія, отже мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці ("никакой розни") [317, с. 5]. Цей філософсько-правовий твір до цього часу таїть в собі багато загадок для дослідників і, в першу чергу, загадку про те, хто ж був його автором. Серед можливих авторів "Історії Русів", окрім вже згадуваного вище В. Лукашевича, дослідники називають Г. Полетику, його сина В. Полетику, О. Безбородька, М. Рєпніна, О. Лобисевича, І. Ханенка. А. Худорбу. Авторство ж Г. Кониського, чиє ім'я було поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу з часу появи книжки. Час написання "Історії Русів" також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, під час чого здійснювалось творче формування нового циклу соціальної активності української правової свідомості та культури та нової республіканської форми української правової свідомості, - від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з'явились перші письмові свідчення про її існування. У будь-якому разі, Й. Бодянський 1846 року видав її вже як історичну пам'ятку, - типовий яскравий архетип та артефакт української правової свідомості та культури водочас тощо, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури. Ще до своєї друкованої появи "Історія Русів" була поширювана в списках у колах української, і не тільки, інтелігенції з початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий влив на збільшення циклу соціальної активності української правової свідомості та культури, появу симпатій до української справи у середовищі прогресивних російських мислителів. Так правові настрої та ідеї "Історії Русів" прослідковуються в поемі "Войнаровський" поета-декабриста К. Рилєєва (котрий ми також ідентифікуємо як типовий філософсько-правовий твір), який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у "Полтаві" О. Пушкіна. За правовими ідеями М. Томенка формуємо нашу тезу про те, що українська правова свідомість, її типові архетипи й артефакти швидко розповсюджувалась, коли дарували, наприклад, росіянам відомі українські філософсько-правові твори, зокрема, коли Олександру Пушкіну Михайло Максимович подарував "Історію Русів" як дуже популярну в Україні книгу. Невдовзі Пушкін публікує свою поему "Полтава", навколо якої в 1829 ропі розгорілася дискусія про історичність зображення тих чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, яку, за правовими ідеями багатьох критиків, поет описав неправдоподібно" [268, с. 83]. Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього філософсько-правовго твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших правових ідеях і джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української правової історії, а як філософько-правовий твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну правову позицію. За правовими ідеями М. Драгоманова, саме з цієї правової ідеї та позиції, розуміючи необхідність захисту філософсько-правового твору від нападок українофобів, формуємо наші тези про те, що на цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам'ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст. [84, с. 24]. Саме як філософсько-правовий твір та як правовий памфлет "Історія Русів" відіграла значну роль в формувані нової форми української правової свідомості та культури, історії формування української правової ідеї та думки України і зайняла в ній почесне місце, як філософсько-правовий методологічно-філосфський твір, що не лише висловив у концентрованій формі актуальні правові ідеї на правові погляди попередньої доби та сучасників автора, айв значній мірі вплинув на обґрунтування ідейно-правових державницько-самостійницьких прагнень українців. За новими правовими ідеями В. Маяковського, говорячи про місце і значення "Історії Русів" формуємо наші тези про те, що правові ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій "Історії Русів", філософсько-правовому творі, який для цілого XIX віку була джерелом правоусвідомленого патріотичного натхнення і відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум поет Кіндрат Рилєєв, вона дала матеріал Шевченкові для його історичних творів і тих ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчості. "Історія Русів" була надихана гарячим національним почуттям, вона клала правові ідеї української державності, правові ідеї української самостійності, вона підносила національно-правову гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Звідси можна починати розвиток української правової ідеї та громадської думки XIX віку [178, с. 60]. Виклад історико-правових подій слугує для анонімного автора "Історії Русів" засобом типово правоусвідомленого ствердження його власної правової концепції, захисту честі і гідності власного народу, його прав на самобутність і самостійне державно-правове існування. За правовми ідеями В. В. Кравченко "Історія Русів" створювалась з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, у першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів" [130, с. 31]. Виходячи саме з патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української правової історії, автор "Історії Русів", у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити "Історію Малої Росії" (тобто України), яка і є "єдина історія Російська": "бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління Російського, береться від Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського князя Рюрика, і триває до татарського історичного часу безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедеміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана» [110, с. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність української правової, державницької традиції українського народу на його власній землі і тим самим обґрунтувати його право на самостійне державно-правове існування: сутність цього трактату - доведення, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми правовими ідеями, свідомостями, традиціями (передусім без того рабства, що "в найвищій мірі панує серед московського люду"), а тому Україна має всі права відновити самоврядування [47, с. 255]. В обґрунтування своєї правової ідеї та позиції автор "Історії Русів" у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, так і архівні документи, що збереглись не лише в Україні, а також на історико-правову інформацію, взяту "із літописів і записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої і од руїн Малоросійських віддаленої" [ПО, с. 34]. Підтвердження ж викладених ним історико-правових фактів є в історіях іноземних народів і держав, які викривають тенденційність "творців байок і критиків" славного минулого українського народу.

Намагаючись істотно утвердити "зв'язок часів" у актуальній формі правової свідомості зазначеного філософсько-правового твору, автор, у дусі традиційного правоусвідомленого літописання, починає відлік правової історії свого народу, слов'янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором "Повісті минулих літ", він підкреслює, що слов'яни є автохтонним населенням Східної Європи і прийшли на береги Дніпра від часів Вавилонського змішання мов і фактичного утворення перших правових етносів і націй. Перераховуючи різні слов'янські племена, що мешкали на території Східної Європи, автор "Історії Русів", серед інших, вділяє "за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу - Роксоланами і Россами, а по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, - Московитами і Москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського" [110, с. 38]. Не заперечуючи слов'янських коренів правової свідомості московитів, автор "Історії Русів" все ж вважає, що етногенез їхньої правової свідомості є відмінним від етногенезу правової свідомості "Русаків", тобто української правової свідомості етнічних українців. При цьому вживання назв "Русаки", "Руси" замість етноніма "українці" проводиться ним послідовно з метою підкреслити нерозривність зв'язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі. Описавши коротко в самих загальних рисах, фактично, узагальнену історію становлення й розвитку української правової свідомості та культури періоду Київської Русі та її занепаду під ударами Батия, автор переходить до вирішення свого головного завдання - довести, що Україна (Малоросія) не втратила своєї української державно-правової свідомості та свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження української правової свідомості та культури до складу Литовської правової свідомості та культури він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми правового усвідомлення дійсності, форми управління, а Литва перейняла від них систему традиційої правової свідомості та культури, законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх правових просторах держави. Те, що Україна зберігала своє державко-правове існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої" й Малоросія, під давньою назвою Русі об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом слов’янським формам правової свідомості та культури, макропервинними масовими суб’єктами котрих були відповідні слов’янські народи, та народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам'ятних словах: "Приймаємо і з'єднуємо, якщо рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного - коронного Польського, другого - Литовського, а третього - Руського" [110.с.43]. Ця теза автора "Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Провова ідея перетворення правової свідомості Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину, змістом которої є відповідні три держави, засновані на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського, змогла з'явитися в українських правових колах ще за часів укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів", думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обґрунтування права України на державне-правову самостійність та на державно-правову свідомість й культуру.

Правова ідея добровільності союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема, описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи від них завойований і їм рабоплінний, але, якщо союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, або Сарматського, виниклий по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, якщо же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства"[110, с. 74-75]. Перші десятиріччя існування правової свідомості трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах - королі підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його з днів Нерона та Калігули не всі християни скушували, перетворила його на інший вид і стан" [110, с. 70-71]. Спричинило ці трагічні події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор "Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії та унітської правової свідомості на виправдання їх кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх освіти, відступ московського християнства від істинного православ'я, зараження його "розколом Стригодьщини" та різними іншими єресями. Однак зовсім не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, за його правовою ідеєю, прагнули перш за все забезпечити свої майнові правові інтереси: наданням єпископам і монастирям сіл, а священикам по п'ятнадцять дворів у кріпосну залежність з числа їх парафіян: "Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те ствердили"[110, с. 71]. Українська уніатська правова свідомість за "Історією Русів", підтримана збройною силою польської держави, поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство від виборів та посад урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо "холопами", а всіх, хто не прийняв унію - схизматиками. Проблеми правової свідомості православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв'язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї: "Страждання і розпуки народу побільшались новою нагодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з Шляхетством Польським посвояченням, родичанням і іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками"[110, с. 80-81]. Такі дії української шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що подібні процеси для нього не були просто принизливим фактом минулого в історії власного народу - кінець ХVІІІ - початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного - змінювали мову, прізвища, а фактично - зраджували Батьківщину і свій народ. Зрада власного народу і його правових інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися з реєстрових Козаків, в чому вони й досягливого"[І10, с. 81]. Зрада українців провідною верствою, якою була до початку XVII століття українська шляхта, стало постійним фактором української історії і причиною всіх головних лих українського народу. Описуючи подальші історичні події, "Історія Русів" неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах і бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом правового існування української шляхти: "Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами і відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введення його у підозру, недовір'я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним вчинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною..." [110, с. 167]. Такі антишляхетські настрої автора "Історії Русів" виглядають, на перший погляд, дещо дивно на фоні його постійного бажання підкреслювати аристократичне походження козацтва та його старшини, корені яких він виводить від часів князя Володимира та "козарів", яких Володимир Мономах перейменував у "козаків". "Історія Русів" постійно наголошує на князівських титулах перших гетьманів, на рівність правового становища та рівності правової свідомості козаків і шляхти. Пояснити це можна тим, що симпатії республіканської правової свідомості автора однозначно знаходяться на боці козацтва і для того, щоб виправдати його претензії на національне провідництво автор дозволяє собі в аналізі деяких історичних фактів "згущувати фарби". А роль республіканських правових ідей, традиції та правової свідомості у обґрунтуванні правозаконодавчих претензій на владу для того часу залишається виключно великою, і тому постійне нагадування про князівсько-боярські корені козацтва є цілком виправдане з точки зору філософсько-правової та методологічно-правової спрямованості твору. Окрім того, українська козацька правова свідомість та само козацтво, на відміну від шляхетської праввої свідомості та самої шляхти, залишилось вірним вірі предків, а цей фактор був дуже важливий для автора і він наголошує на ньому на протязі всього твору. Зрада вищого православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним своєму народу і висвячене з допомогою козаків нове вище православне духовенство тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії козацтва. А місія ця, як вважає автор "Історії Русів" є, після порушення умов "добровільного об'єднання Польщі, Литви і Малої Росії", самоочевидною - національне визволення і відновлення історичної справедливості та державності. Здійснити цю місію доля обрала Б. Хмельницького. І автор "Історії Русів" показує, що гетьман зумів відновити історичну справедливість вже на першому етапі національно-визвольної революції, що сформував першу форму української революцйної правової свідомості. Для підтвердження цієї тези він приводить кілька пунктів Зборівського договору, два з яких є найважливішими для вияснення розуміння ним суті правового статусу козацької держави: "1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається з усіх домагань та долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, якщо з віків вільний, самостійний і незвойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і литовської приналежний....3. Народ руський од цього часу є і має бути ні від кого крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно від усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заважає, не втручається ніяким способом, ні тайним, ні явним, насильством" [110, с. 138]. Ці пункти проголошують не створення нової держави, а відродження колишньої правової та політичної самостійності українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не тільки питання державно-політичного характеру, а й соціального. Автор "Історії Русів" визначає один з рушійних мотивів козацького повстання вустами Б. Хмельницького, який, пояснюючи реєстровим козакам правову ідею, мету та причину свого виступу і нагадавши про порушення давніх договорів, зокрема, заявляє: "Ми підняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм для того різне знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?" [110, с. 104]. Соціальний мотив боротьби козацтва досить послідовно проводиться в "Історії Русів" - порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами і шляхтою та рештою народу, захисником якого виступає козацтво - все це висвітлюється автором з позицій обґрунтування справедливості антипольських повстань козаків і національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема. Вирішення соціальних, національних та релігійних проблем повинно було втілитись, за правовими ідеями автора "Історії Русів", у створенні козацької держави, заснованої на відродженні і утвердженні комплексу "вольностей", за які козаки боролись послідовно та за всі часи. Ці "козацькі вольності" є соціально-правовим ідеалом, який і обстоюється в роботі. За правовими ідеями В. В. Кравченко формуємо тези про те, що автор "Історії Русів" добре уявляв собі поняття малоросійських вольностей, які для нього мали вигляд розвиненої державності з усіма належними їй атрибутами - власною адміністрацією, вищого судовою владою, державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим кодексом та ін. Автор зображував її у вигляді української республіканської козацької правової свідомості та культури, змістом її є козацька демократія, вищим органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів суспільства, або "чинів та козаків", "Чинів і війська", названих в одному місці просто "зборами", а в іншому - Генеральним сеймом. До компетенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру, зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші проблеми життя краю" [130, с. 33]. Цей український державницький правовий ідеал базується на загальнодемократичних засадах в розумінні того часу та перегукується з правовими ідеями Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика. Демократичність козацьких правових ідей і вольностей підсилюється автором "Історії Русів" оповіддю про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від правових ідей та пропозицій сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської, але його право на це забезпечується вибором громадян держави. У той же час, автор "Історії Русів" постійно наголошує на тому, що гетьманом не може стати простий козак, а якщо таке і відбувається, то народ і державу чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в козацькій державі посідали "питомі русаки", що мали в ній фамільні корені та тривалу родову осілість. Перші перемоги над поляками поставили перед козацтвом, відзначає "Історія Русів", питання про те, що робити далі. Устами Б. Хмельницького автор ставить питання про необхідність пошуку зовнішньої правозаконодвчої підтримки молодої держави та отримання протекції з боку сильніших держав. Необхідність цього кроку пояснюється наступним чином: "А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної для украплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків" [110, с. 142]. Подібне використання в якості правової ідеї та аргументу геополітичного становища України зближує "Історію Русів" з істотними правовими ідеями, висловленими П. Орликом у "Виводі прав України". Тема вибору зовнішньої правової орієнтації є одним з провідних правових мотивів "Історії Русів", автор до неї повертається неодноразово, прагне навести вичерпну аргументацію на користь того чи іншого варіанту. Так описуючи ситуацію після укладення Зборівської угоди та надходження пропозицій про протекцію з боку сусідніх держав, "Історія Русів" використовує фабулу правової літопісної ідеї з відомого літописного сюжету про вибір віри князем Володимиром - посли Польщі, Туреччини та Московщини приносять козакам дари і пропонують союз і протекцію. Оцінка цих дарів та їх прихованого сенсу дається устами українського духовенства: "... дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ, що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він у рогожі і під рогожі" [110, с. 142]. Сам автор підкреслено відмежовується від правових ідей та висновків про можливі результати вибору тієї чи іншої зовнішньо-політичної орієнтації, зазначаючи, що духовенство в переважній своїй частині навернене з уніатства і таємно жалкувало за втраченою владою над простим народом, що її надали поляки. Однак варто зазначити, що автор "Історії Русів" досить часто використовує таку манеру викладу правових ідей, коли його власні оголошені ідейно-правові позиції і нормативно-світоглядні симпатії в законодавчій аргументації явно програють висловлюванням його "Ідейних опонентів", цитованих ним же самим. Пояснити таку типово правоусвідомлену особливість можна з урахуванням законодавчоосознанних особливостей царської цензури та наслідків вільнодумних висловлювань. Використовуючи ж апокрифічний принцип викладення позиції правового усвідомлення дійсності, автор "Історії Русів" зберігав не лише свою свободу, а й можливість розповсюдження свого твору. І, можливо, саме це сприяло появі цього філософсько-правового твору друком в умовах жорсткого тиску з боку російського самодержавства на будь-які прояви "малоросійського сепаратизму". Засуджуючи начебто антимосковську позицію української правової свідомості духовенства, автор "Історії Русів" в тому ж місці твору приводить яскравий публіцистичний виступ улюбленця рядового козацтва, блискучого полководця І. Богуна. Говорячи про можливі наслідки орієнтації на Москву той заявляє: "... в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого і Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, за їх правовими ідеями, створено нібито для того, щоб в ньому не мати, а лише рабствувати. Самі вельможі та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і ті кріпаки, або за їх назвою, крестяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключими народом є те саме, що кинутися з вогню в полум'я" [110, с. 142-143]. Не менш різкими є висловлювання рядових козаків, які вважають, що недопустимо, визволившись від польської залежності, добровільно запродатися в неволю, та ще й "такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі" [110, с. 143-144]. При цьому вони підкреслюють, що єдиний аргумент на користь Московської держави - належність до однієї віри - не витримує ніякої критики: "А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший для почитання і сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця і Господа, невідомо що у них зостається. Отож коли з таким народом об'єднатися нам, то або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять нас на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто не пустить в дім свій ніякого нашого перехожого..." [110, с. 144.]. Для правових ідей та для республіканської правової свідомості І. Богуна і простих козаків характерним є акцентування уваги саме на правових та соціальних вадах організації суспільного життя в Московській державі і наголошується на можливості вкрай негативних наслідків для українського народу у випадку союзу з цією країною.

Давши таку картину загальнонародного супротиву самій правовій ідеї об'єднатися союзом з Московською державою, автор "Історії Русів" зазначає, що Б. Хмельницький змушений був відступити від неї на деякий час, зазначивши, що особливості геополітичного становища України змусять все ж повернутися до правової ідеї про пошук зовнішньої опори і союзників. Б. Хмельницький в цілому зображений в "Історії Русів" у правових традиціях тогочасної російської історіографії - визначний воєначальник, що прагнув до об'єднання "двох Росії" і послідовно притримувався цієї правової ідеї. Вершиною його сподівань стали Березневі статті, укладені в Переяславі. Правда "Історія Русів" не правоідеалізує ситуацію і не говорить про одностайну підтримку цих дій Б. Хмельницького: знову постає питання вибору і знову гетьман використовує як головний аргумент спільність віри. Сам же автор "Історії Русів" підкреслює, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити відродження старої звичаєвої української правової свідомості та культури, стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні. За правовими ідеями В. В. Кравченко формуємо тези про те, що Переяславська угода та Березневі статті потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод, які українці, за його правовими ідеями, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував автор, приєдналася до Росії так же як раніше до Литви, а потім до Польщі - добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою обох сторін - спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав, двох державно-правових свідомостей та культур [130, с. 86-87]. Введення в текст факту і акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими полами від імені царя використовується автором "Історії Русів" типово правоусвідомлено, для підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора "Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістичної правової ідеї, традиції та концепції української правової свідомості та культури, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні української звичаєвої традиційної правової свідомості та культури, державницьких правових традицій, правозаконодавчої рівноправності України як макросуб'єкта української правової свідомості, культури, міжнародного права з її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. При цьому, якщо він й сприймає правову ідею про можливість зовнішньої правозаконодавчої протекції, то здійснення її з боку Московського царства викликає найбільше несприйняття у персонажів «Історії...». Так дізнавшись про укладення Переяславської угоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького зі словами, що мають не лише "пророче" значення і не залишають каменя на камені від офіційного обґрунтування вигод московської протекції для України, але й видають, у значній мірі, бачення цього питання автором "Історії Русів": "...таке поєднання спричиняти буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії до всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляється поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду і довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши в листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства і домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина, Мономаха, дістався, хоча той Володимир насправді був Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками" [110, с. 182-183]. Словами хана підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного - захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі навіть власного імені та історичної пам'яті. Таке "пророцтво" опиралось на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре відомі авторові з козацьких літописів. Для того щоб зняти проблему суперечності між реаліями історії становлення й розвитку української правової свідомості та культури, героїчним образом Б. Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор "Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом та нащадками: " коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою, буває, над людською головою. Відомо ж бо з історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля - і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним та єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу" [110, с. 184]. З усіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі інші - геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи в уста різних персонажів своєї книжки. Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу правових сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає: "Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, якщо зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість Малоросії та її волелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми і несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену" [110, с. 169]. Таким чином, за правовими ідеями автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, за його правовими ідеями, не загрожувало правовим інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему правової рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому співпадають з тими, що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології. Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об'ємом друге місце в "Історії Русів". Формально залишаючись в рамках офіційної правової ідеології і засуджуючи зраду І. Мазепи, автор приводить текст його виступу перед військом "Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями..." в якому не лише блискуче виправдовуються дії гетьмана, але й знову ставиться питання про зовнішньополітичні правові орієнтації України. Правда тепер альтернатив лише дві - московська і шведська. Промова І. Мазепи своїм вістрям направлена не просто проти Москви, а проти її деспотичної системи правового правління. І хоч автор "Історії Русів" і підкреслює, що козаки у своїй масі залишились вірними цареві, але їх вибір він виправдовує лише вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці лютеранина - короля Швеції. Релігійний мотив його правової свідомості та культури знов стає провідним при виборі народом свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний росіянами, що розпускали різноманітні чутки про відступництво І. Мазепи і його таємне католицтво. У той же час, всупереч своїй "офіційній" позиції, "Історія Русів" ідеалізує перебування шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що вони поводились чемно і цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує з описанням звірств військ під командуванням О. Меншикова. Дії російських військ нагадують поведінку диких варварів у захопленій ворожій країні і характерні для деспотичних режимів. А тиранія, на його думку, не може бути стабільною формою правління. Як підкреслює В. Шевчук. "Автор "Історії Русів" с ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне і довготривале, а обов'язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе" [317, с. 21]. "Історія Русів" у цілому пропагує правову ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави, з міцною українською звичаєвою правовою свідомістю та культурою. . Автор твору проводить правову ідею про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону - такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів" [130, с. 75-76]. Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об'єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину. Говорячи про заселення Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154]. У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей традиційної української правової свідомості та культури, українського державницького правового мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної правової незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію - неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "...відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею. Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його правову ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості - все це змушує автора виходити з позиції "реальних правових цілей", за котрими формуватиметься цільовий правовий стан будь-якої української правової свідомості та культури: якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу - якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів". Оцінюючи головні правові ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Історія Русів" зібрала і сформулювала ті правові ідеї, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став типовим правовим ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлетаполітичного, але як документ з громадського життя, "Історія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с. 214]. За правовими ідеями визначного громадського і політичного діяча України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманова формуємо наші тези про те, що, високо оцінюючи значення "Історії Русів" слід звертати увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі ліберальні та демократичні форми української правової свідомості та культури, лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом правового лібералізму в українській державно-правовій свідомості, кульутрі та політичній думці. Він, зокрема, зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати правові ідеї "Истории русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім'ї Полетик (див. "Киевскую старину", 1893,1,41-76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв'язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацьке-шляхетських лібералів - противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І" [82, с. 433]. При всьому вільнодумстві, за своїми суспільно-правовими ідеями та поглядами автора "Історії Русів" все ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для яких були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей правовий ідеал він поклав в основу своєї історичної концепції і твердо притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Але його завданням було не стільки написати історію правдиву за фактами, скільки за духом, підняти почуття національної самоправосвідомості та гордості і на цій основі змінити хід історії не на папері, а в житті. За правовими ідеями В.В. Кравченка формуємо тезу про те, що, оцінюючи місце і роль "Історії Русів" в житті української нації слід підкреслити те, що історія Русів заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою формою українсько правової свідомості та культури, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-правової ідеї, а й збагатила їх просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім'ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця ХVІІ-ХVШ ст. знайшли в "Історії Русів" своє логічне завершення". Правові ідеї, висловлені анонімним автором "Історії Русів", здійснили значний вплив на подальший теоретичний розвиток української правової свідомості та культури, українського правового мислення: правова ідея державності, нехай і в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обґрунтування. У той же час саме державницький пафос праці, зашифровані, але для "посвячених" цілком зрозумілі незалежницькі правові ідеї, сприяли її популярності і посилювали вплив на уми та настрої національне свідомої частини українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тих, хто зневірився. Як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цього визначного твору української правової думки, "Свій величезний вплив завдячує "Історія Русів" тій обставині, що її автор освітлив всю історію України з погляду суверенності й автономності української нації, що висунув усюди на перший план правову ідею боротьби України за свої давні права і привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вольностей високо-драматичним стилем і нераз із справжнім патосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч і підпадає під шкідливий вплив польського режиму й асиміляційну політику Московщини" [35, с. 8]. Закінчуючи логічно епоху формування типової української правової свідомості та культури, правового мислення українського козацтва, цей видатний твір став явищем XIX сторіччя, принісши в нього правову ідею поєднання давньої української державно-правової ідеї, правової свівдомості та культури, державницької правової традиції і етнічної самоідентифікації нації на всьому просторі її помешкання. С. Єфремов писав: ""История Русов" була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося" [93, с.215]. Характеризуючи в цілому стан становлення й розвитку української правової свідомості та культури, правового мислення українців Наддніпрянщини Я. Оршан, спираючись на правові ідеї, висловлені на початку XX сторіччя Ю. Охримовичем, виділяв, як найбільш характерні, такі тенденції становлення й розвитку українських правових ідей, свідомостей та культур: "Так отже характеризують правове обличчя українства початку XIX ст. наступні процеси: 1. Частина української провідної верстви перейшла під натиском Москви на позиції правової свідомості московського націоналізму офіційної форми; 2. Інші - українці-декабристи захоплені агальнолюдської правової свідомості та культури, а також загальнолюдським або загальнодержавним "поступом" - стають духовними батьками всіх пізніших ліберально-соціалістичних "общєрусизмів" серед українства, до "совєтського українства" включно; З. Піонери української науки і літератури мають великі заслуги у цих ділянках, але стоять осторонь політики. 4. Самостійницькі течії -правосвідоме українство - сильне ще в ті роки та загрожене не тільки
царським режимом але й новими вбивчими для них правовими ідеями, достає великого імпульсу завдяки Тарасові Шевченкові. Та все ж наслідки цього імпульсу зможуть прибрати конкретні правові форми щойно при кінці XIX ст."

[205, с. 5]. Незважаючи на критичне ставлення до ролі українських діячів-культурників у становленні та розвитку української правової свідомості та культури, української правової думки таких її перших дослідників як Ю. Охримович та Я. Оршан, становлення правосвідомого українства не могло б відбутися лише на старій - старшинсько-шляхетській правовій платформі, без поєднання державницької правовоїм ідеї з національно-
етнічною, без високого духовного підйому нації і поступового поширення
цих правових ідей серед широких мас. Культурництво, при всій його декларованій аполітичності, чи навіть більше - офіціозному імперському патріотизмі творило з українців модерну, етнічну націю. І цим Україна вписувалась в процеси, що відбувались в усій тогочасній Європі. Значний вплив на передових українських мислителів цього часу, як вже зазначалось вище, мала
концепція праваово нації, вироблена Й. Гердером та сформульовані ним природні закони появи народних мов та їх наступного значення для розвитку нації. "Захоплення Й. Гердера селянською правовою культурою та правовою свідомістю збіглися з поширенням в країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу "в їхньому природному стані та середовищі існування", Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй" [319, с. 144]. Під впливом правових ідей німецького мислителя Й. Гердера, який звертав особливу увагу на націотворчу роль мови, фольклору, народних звичаїв і побуту селянства у Європі в 30-40-х роках XIX сторіччя, революційні сили згуртувались у нових таємних товариствах. Всі вони ставили собі єдину стратегічну мету і мали схожі та красномовні назви - "Молода Італія", "Молода Франція", Молода Німеччина", "Молода Польща", "Молода Ірландія". Ряд цих організацій об'єднувався в таємне міжнародне товариство "Молода Європа" з центральним комітетом у Швейцарії на чолі з Дж. Мадзіні. Молодими революціонерами піднімалась проблеми розділеності народів штучними державними кордонами та неспівпадіння державних і етнічних меж. Ідеалом цього руху було перетворення Європи в континент націй-держав, де було б неможливим розділення нації на багато маленьких держав, або поділу територій деяких народів між різними державами. Правові ідеї не могли не бути співзвучними з настроями патріотично настроєних українців. Культурницька робота, дослідження фольклору і побуду селянства, висвітлення життя "простого народу" в новій літературі, писаній народною мовою і для народу - все це сприяло поширенню духу гердерівських ідей та ідеалів "Молодої Європи". "У першій половині 40-х років у Києві передові професори, учителі, студенти об'єднались в літературний гурток, названий пізніше П. О. Кулішем "Київська молода". Серед учасників гуртка були Куліш, Костомаров, Максимович та ін. Вони ставили собі за мету дбати про розвиток слов'янської взаємності, української правової свідомості та культури, а також видавати журнал мовами слов'янських народів. До цього гуртка приєднався й Т.Г.Шевченко, який привертав до себе кращі сили передової української інтелігенції" [241, с. 180]. Таким чином, передові правові патріотичні сили України формувались і розвивались в рамках загальноєвропейських правових процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури.

Список викристаних джерел:

1. Абрамов А.Й. "Слово о законе й благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую зкспансию Византии // Идейно-философское наследие Ил-лариона Киевского. - М, 2012. - 4.2. - 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. - 1926. - 4.4-9. - С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. - Львів
2011.-118с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. -
Прага, 1943.-19с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).-Львів, 1998.-189с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність.-К., 1994.-96с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. - Нью-Йорк, 1961. - 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки.
-Берлін, 1925.-48с.

9. Бачинський Ю. Україна. - Берлін, 1924. - 237 с.

Ю.Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. - К., 2011. -256с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині Юліана Бачинського. - Львів, 2012. - 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової діяльності. - Львів, 2011.-51 с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за. ред. Юрія Книша. -
Вінніпег, 2009.- 166с.

14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV-го. - К., 2008. - 100 с.

15. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичні есе. -Львів, 2009
- 225 с.

16. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана.
-К., 2010.-136с.

17. Брайчевський М. Походження слов'янської писемності. - К., 2011. -45 с.

18. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 2012. - 262 с.

19. Брик М. Юрій Немирич, 1612-1659: На тлі історії України. - Льоссер,
1974.-152с.

20. Будовиц И.У. Общественно-политическая мысль Древней Руси (ІX-
ХVІ вв.)-М., 1960.-486с.

21.Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І, Становлення української державності в XVII ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці / Микола Іванович Бушин (ред.). - К., 2012.-271 с.

22. Бычко А.К. Епические мотивы духовной кудьтуры Киевской Руси и Украины // Отечественная обшественная мысль зпохи средневековья. К,, 2011.-СД61-169.

23. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред.
Ю.Луцького. - Нью-Йорк - Торонто, 2012. - 326 с.

24. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. -
Б.м., 1942.-120с.

25. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 348 с.

26. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - ТІ. - 328 с.

27. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. - К., 1990. - Т.І. - 542 с.

28. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - 128 с.

29. Винниченко В. Лист В.Винниченка до класово-несвідомої української
інтелігенції. - Відень, 1920. - 8 с.

30.Винниченко В. Оповідання. Роман "Слово за тобою Сталіне!", п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". - К., 1999, - 440 с.

31. Винниченко В. Щоденник. 1911-1920. - Т, 1. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.-500с.

32.Вишенський І. Книжка//Вишенський І. Твори.-К., 1959.-С.41-158.

33. Вишенський І. Краткословна відповідь Петру Скарзі // Вишенський І.
Твори.-К., 1959.-С.159-187.

34. Вознлк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа: Збірник /
ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.107-133.

35.Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. -Львів, 1921. -238 с.

36.Гадяцький трактат//Україна. Наука і культура. - Вип/25. -К., 1991. -С.147-152.

37.Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст.- Львів, 1996.-122с.

38. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. - Б.м., Б.р.
-Т.І.-389с.

39. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мьісль на Украине во второй половине XVII - начале XVIII века. - Днепропетровск, 1982. - 169 с.

40. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украина й Белоруссия). - М., 1963. - 94 с.

41.Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX століття: Дослідження. - К., 1996. - 124 с.

42. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. -
К., 2012. -156с.

43. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 2011. - 286 с.

44. Господин А. Микола Костомарів. - Вінніпег, 2010. - 36 с.

45. Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ- початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. - X., 1997. - 422 с.

46. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - К., 2012. - 206 с.

46. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського
державотворення. - К., 2011. - 607 с.

47. Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половини XVIII века. - М., 2010. - 253 с.

48. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К., 2009. - 360 с.

49. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України; Інститут української археографії / А.Жуковський (сост.).
-К., 2010.-286с.

50. Грушевский М. Движение политической и общественной мысли в XIX
столетии. - СПб., 1907. -15с.

51. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и
заметки. - СПб., 1907. - 294 с.

52. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії.-К., 1991.- 128с.

53. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. -К., 1991.-240с.

54. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. - Відень,
1917.-22с.

55. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. - К., 1918.-127с.

56. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212с.

57. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х - на початку
80-х років XIX ст. - К., 1977. - 224 с.

58. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. -
К, 1957.-68с.

59. Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 2012. - 286 с.

60. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. - Чернівці, 2011. - 574 с.

61. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та
громадська діяльність // Пам'яти Михайла Драгоманова. - Харків, 1920. - С.5^4.

62. Довгич В.А. Українська Ідея в політичній теорії М.Драгоманова. - К.,
2012.-155с.

63. Документи Богдана Хмельницького / Упор. І.Крип'якевич, І.Бутич. -
К., 2011.-740с.

64. Доманицький В. Націотворча роля гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана Мазепи. - Чікаго,
Іллінойс, 1960. -50с.

65. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. -Торонто, 1958.-296 с.

66. Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. - Відень, 1917. - 115 с.

67. Дорошенко Д. Мазепа в Історичній літературі і в житті // Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. - С.3-34.

68. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.-576 с.

69. Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. - Ляйпціг, Б.р. - 96 с.

70. Дорошенко Д. Нарис історії України, - К., 1991. -Т.І. -238 с.

71. Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991. - ТЛІ. - 350 с.

72. Дорошенко Д. П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність.-К., 1918.-70с.

73. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. - Ляйпціг, Б.р. - 207 с.

74. Драгоманівський збірник; "Вільна спілка" та сучасний український
конституціоналізм / Тарас Андрусяк (ред.). - Львів, 1996. - 255 с.

75. Драгоманов М. Віра а громадські справи. - Коломия, 2012. - 14 с.

76. Драгоманов М. Рай і поступ. -Вінніпег, 1916.-80 с.

77. Драгоманов М.П. "Програма" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.148-151.

78. Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.З 86-392.

79. Драгоманов М.П. Австро-руські спомини (1867-1877) // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С. 151-228.

80. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 2012. - Т.І. - С.39-68.

81. Драгоманов М.П. Листи на Наддніпрянську Україну.,// Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. -Т.І,- С.428^82.

82. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т. 1. - С.80-220.

83. Драгоманов М.П. Малороссия в ее словесности // Драгоманов М.П. Вибране.-К., 1991.-С.5-45.

85. Драгоманов М.П. Неправда - не просвіта // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. - К., 1970. - Т.2. - С.393-400.

86. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка
політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937. - С.93-147.

87. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством
(1654-1876). //Драгоманов М.П. Вибране. -К., 1991. -С.559-574.

88. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2т. -К., 1970.-Т.І. -С.397-427.

89. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу //
Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991. - С.461-558.

90. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов
М.П. Вибране. - К., 2011. - С.327^29.

91.Єршов А. До питання про час написання "Истории Русов", а почасти й про автора її // Ювілейний збірник на пошану акад. М.С. Гру шевського. Т.І. -К., 1928.-С. 286-291.

92. Єрьоміна І.П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишенський І. Твори. - К.,1959. - С.3-39.

93. Єфремов С.О. Історія українського письменства / Худож. оформл.
В.М.Штогрина.-К., 2012.-688с.

94. Жулинський М.Г. Вірю в силу духа: Іван Франко, Леся Українка і Михайло Грушевський у боротьбі за піднесення політичної І національної свідомості української людини. --Луцьк, 2011. - 103 с.

95.3абужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 2012.-118с.

96.3агайко П.К. Українські письменники-полем їсти кінця XVI - початку XVII в.в. у боротьбі проти Ватікану і унії. - К., 1957. - 88 с.

97. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). -М., 1959.- 172с.

98.3аклинський Р. Громадсько-політичний розвиток Галичини і Іван Франко // Іван Франко. Збірник за загальною редакцією П.Филиповича, П.Кияниці. - К., б.р. - С.43-122.

99.Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. - К.,
1924.-170с.

100. Збірник на пошану Олександра Шульгіна (1889-1960). Записки НТШ.
- Т.І. Праці істерико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969.
-359с.

101. Злупко С.М. Сергій Подолинський - вчений, мислитель, революціонер.-Лівів, 2011.-192с.

102. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.1.-172с.

103. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского - М., 2011. -
4.2. -112с.

104. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Громадівський рух 60-х рр. XIX ст. в
Україні: проблеми, ідеологія. - К., 2010. - 126 с.

105. Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. XIX
ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології, - К., 2009. - 349 с.

106. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 2012.-336с.

107. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української держави. - К.,
2012. - 96 с.

108. Іванченко Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі
Росії та України (II половина XIX в.).-К., 2012.-221 с.

109. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. - К., 2011. -
288с.

110. Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука. - К., 2010. - 318 с.

111. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ-початок XX століття). - К., 2011. - 351 с.

112. Карпенко М. Гетьман Іван Мазепа як будівничий Української держави.-Суми, 2010.-24с.

113. Катренко А.М., Беззуб Ю.В. Український національний рух XIX століття (По сторінках праць Михайла Драгоманова): Навч. посібник. - К.,
2010.-51с.

114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. -К., 1990. - Т.1. - 544 с.

115. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.2. - 694 с.

116. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. - К., 1990. - Т.З. - 435 с.

117. Книш 3. Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. - Париж-Вінніпег, 1952. - 205 с.

118. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973. - 167 с.

119. Коган Ю.Я.ПросветительХУШ века Я.П.Козельскяй.-М., 2012. -188с.

120. Козельський Я.П. Передмова до перекладу "Історії датської"
Л.Голберга // Пам'ятки суспільної думки України (XVIII - перша половина
XIX ст.): Хрестоматія. -Дніпропетровськ, 2011. - С. 181-185.

121. Козельський Я.П. Философические предложения, сочиненньїе надворным советником и правительствующего сената секретарем Яковом Козель-
ским в Санкт-Петербурге 1768 года // Избранные проведения русских мыслителей второй половины XVIII века; в 2-х т. - Т.2. - М., 1952. - С. 411-
551.

122. Колесник В.Ф., Рафальський О.О. Український рух в Австро-Угорщині (кінець ХІХ-початок XX ст.). - К., 2011. - 36 с.

123. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900-1907. - К., 2011. - 226 с.

124. Корнійчук Л.Я. Життя і діяльність С.А.Подолинського // Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012. - С.3-42.

125. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста й ред.
А.П.Ковалевой; Авт. предислов. В.А.Дорошенко. - К.,-Х., 1991. - 72 с.

126. Костомаров Н.И. Руина; Мазепа; Мазепинць І.: Исторические монографии й исследования. - М., 2011. - 800 с.

127. Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. - Чернівці,
2012.-352с.

128. Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана Франка й радянське
франкознавство // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 2011.
- С.3-28.

129. Кравченко В.В. "Історія Русів": час збирати каміння / Культура України. 36. ст. Вип. 3. - X., 2010. - С. 21^3.

130. Кравченко В.В. Поема вольного народу. "Історія Русів" та її місце в
українській історіографії. - X., 2012. -117с.

131. Кралюк М.П. Место социнианства в культурно-просветительских процессах на Украине в первой половине XVII ст. // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья. - К., 2008. - С. 269-274.

132. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). - К., 2012. - 793 с.

133. Кресіна І., Кресін О. Гетьман П.Орлик і його Конституція. - К., 1993. - 80 с.

134. Крипякевич І. Історія України. – Львів, 2011.-511 с.

135. Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці, 2012. - 487 с.

136. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742): Огляд його політичної діяльносте. - Варшава, 1938. - 268 с.

137. Кузик П. Слов'янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної
ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях

- 2000, кн. 6 (627). - С. 19-29.

138. Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць п'ятої наукової шевченківської конференції. - К., 1957. - С.144-160.

139. Кулиш П. Записки о Южной Руси. - К., 2009. - 719 с.

140. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2011. - 1993. - №5(7). - С.70-80.

141. Куліш П.О. Байда, князь Вишневецький. Драма// Куліш П.О. Твори в
двох томах. - Т.2. - К., 2009. - С.265-372.

142. Куліш П.О. Епілог // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т. 1. – К, 2012. - С.399-400.

143. Куліш П.О. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П.О.
Твори в двох томах. - Т. 1. - К., 2011. - С.400-402

144. Куліш П.О. Кумейки (1637 рік) / Куліш П. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.1.-С.37-40.

145. Куліш П.О. Листи з хутора // Куліш П.О. Твори в двох томах. - К.,
2012.-Т.2.-С.224-280.

146. Куліш П.О. Піонер // Куліш П.О. Твори в двох томах. - Т.1. - К.,
2012.-С.448.

147. Кухта Б.Л. 3 історії української політичної думки: Курс лекцій. - К.,
2011.-368с.

148. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX -
початок XX століття). - К., 2012. - 585 с.

149. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч.-Львів, 1926-1927.-Ч.І. -С.1-432.

150. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: 1848-
1918: В 2 ч. - Львів, 1926-1927. - 4.2. - С.433-746.

151. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-
Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків,
Я.Грицака. - К., 1994. - С.299-347.

152. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початий українського національного
відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. - Т.1. - К., 2010. -
С.203-220.

153. Литвинов В.Д. Проблема государства в трудах Ст.Ориховского //
Отечественная общественная мысль зпохи средневековья. - К., 2009. - С.
237-245.

154. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка.
-1991.-№9.-С.83-102.

155. Лозинський М. Іван Франко. - Відень, 1917.-52с.

156. Лотман Ю.М. "Слово о полку Игореве" й литературная традиция
XVIII -начала XIX века // Слово о полку Игореве - памятник XII века. - М.-
Л., 1962.-С.ЗЗО-405.

157. Лотоцький О. Державницький світогляд Т.Шевченка // Повне зібран
ня творів Тараса Шевченка. - Т.ІІІ. - Чикаго, 1959. - С.347-369.

158. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - Кн.2. - 288 с.

159. Лукашевич О.А., Манжул К.В. "Конституція" Пилипа Орлика - історико-правова пам'ятка XVIII ст. - X.., 1996. - 52 с.

160. Луців Л. Іван Франко - борець за національну і соціальну справедливість. - Нью-Йорк, 1968. - 653 с.

161. Мазепа І. "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." // Вивід
прав України: Документи і матеріяли до історії української політичної думки / Б.Кравців (ред). - Нью-Йорк, 1964. - С.83-84.

162. Мазепа І. Писання / Єленський (ред.). - К., 2012. - 52 с.

163. Мазепа: Збірник / ред. Р.Смаль-Стоцький. - Варшава, 1938. -161с.

164. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - 942 с.

165. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 2011. - 236 с.

166. Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 2012. - 528 с.

167. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -
Львів, 2010.-264с.

168. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії// Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. 2-е вид. - Т.4. - С.405^41.

169. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. - К., 1928. - 508 с.

170. Мильков В.В. Иларион и древнерусская мысль. // Идейно-
философское наследие Илариона Киевского. - М., 2012. - 4.2. - С.8^40.

171. Мироненко О. М. Світоч української державності: Політико-
правовий аналіз діяльності Центральної ради. - К., 2011. - 328 с.

172. Мицик Ю. Іван Виговський // Володарі гетьманської булави. - К.,
2011.-С.191-236.

173. Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти
реалізації // Доба Богдана Хмельницького (до 400 річчя від дня народження
великого гетьмана). Збірник наукових праць. - К., 2012. - С.25-39.

174. Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. - Торонто, 1955. - 70 с.

175. Мірчук П. Микола Міхновський: Апостол української державності. -
Філадельфія, 1960. - 136 с.

176. Мірчук П. Українська державність 19І7-1920.Філадельфія, 1967.-400с.

177. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української партії із 1900 року/Вступ В.Шаяна.-Лондон, 1967.-32с.

178. Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи дев'ятнадцятого сторіччя, новітня українська література / Ред. М, Антонович // Джерела до новітньої Історії України / Заг. ред. Я.Білинський, В.Омельченко і
О.Федишин. - Т. І. - Нью-Йорк, 1984. - 509 с.

179. Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі "історій". - Торонто, 1976. - 376 с.

180. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття - К.,
2012.-413с.

181. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. - К., 2012. - 278 с.

182. Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роль у визвольній боротьбі України 1917-1956. - Мюнхен 1956. - 104 с.

183. Наливайко Д. Козацька християнська республіка-К., 2012.-495с.
184, Наливайко Д.С. Станіслав Оріховський як український латиномовний

письменник Відродження // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські літератури - К., 2012. -С.161-185.

185. Напередодні Полтави: Листи Івана Мазепи до Адама Синівського 1704-1708 / Ред, І вступ, стаття Ореста Субтельного. Передм. О. Оглоблина. - Нью-Йорк, 1975. - 159 с.

186. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш і "Руська трійця". До проблеми ідеологічних шукань серед української інтелігенції XIX століття. - Львів, 2011. - 28 с.

187. Нахлік Є. Проблеми української державності і засобів боротьби за
національне самоутвердження українського народу в політико-історичній
спадщині Пантелеймона Кулїша // Пулюй - Куліш. Подвижники Нації / За
заг. Ред. проф. Василя Шендеровського.. - К., 2012. - С.66-87.

188. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII - начала XVIII в.в. - К., 2012. - 298 с.

189. Ничик В.М. Феофан Прокопович. М., 2011. - 192 с.

190. Нічик В.М. Петро Могила в духовній Історії України. -К., 2012.-328с.

191. Нічик В.М. Суспільно-політичні погляди Феофана Прокоповича //
Прокопович Ф. Філософські твори в трьох томах. - К., 2012. - Т.1. - С.48-97.

192. Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. -
Вінніпег, 1968.-96с.

193. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк, 1960. -
408с.

194. Оглоблин О. Люди старої України. - Мюнхен, 1959. - 328 с.

195. Оглоблин О. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали /
Л.Винар (ред.). - Нью-Йорк-Київ-Торонто, 1995. -419 с.

196. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч.
посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. - К., 1997. - 328 с.

197. Олександрів Б. "Слово о полку Ігоревім" - пам'ятка староукраїнського письменства. - Торонто, 1980. - 32 с.

198. Ольхівський Б. Вільний народ. - Варшава, 1937. - 132 с.

199. Онішкевич Л. Вступ до науки про право і державу. - Мюнхен, 1987. -
223с.

200. Онішкевич Л. Лекції з історії українського права: Право державне.
Доба станового суспільства. - Мюнхен, 1947. - 169 с.

201. Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної
демократії до парламентської республіки. — Запоріжжя, 2012. - 72 с.

202. Оріховський-Роксолан Ст. Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу// Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2011, - С. 113-152.

203. Оріховський-Роксолан Ст. Про турецьку загрозу слово друге // Українська література ХІV-ХVІ ст. – К, 2012. - С. 88-113.

204. Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України / М.Грушевський,
І.Франко, М.Костомаров та ін. -Львів, 2011.-С.45-49.

205. Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. - Лондон,
1938.-55с.

206. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. -
К., 2011.-656с.

207. Отечественная философская мысль ХІ-ХVІІІ в.в. й греческая культура: Сб. научн. трудов/Редкол.: Ничик В.М и др. -Киев, 2011.-340 с.

208. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. -
Нью-Йорк, 1965.-120с.

209. Павелко О.П. З історії суспільно-політичної і філософської думки на
Україні.-К., 2012.-124с.

210. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917 - 1919 рр.
(історико-генетичний аналіз). - К., 2010. - 261 с.

211. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
(Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1711р.). // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 2011. - С.25-37.

212. Пам'ятки суспільної думки України (ХVІІІ - перша половина XIX
ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. - Дніпропетровськ, 2010. - 488 с.

213. Панчук М. Микола МІхновський - передвісник українського організованого націоналізму // Визвольний шлях. - 2010, кн.5 (626). - С.3-14.

214. Пашук А.І. Іван Вишенський - мислитель І борець. - Львів, 2012. -
176с.

215. Пашук А.І. Соціологічні та суспільно-політичні погляди
С.Подолинського. -Львів, 2012. -219 с.

216.Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика / Передмов, та
заг.наук.ред. О. Прицяка. - К., 2012. - 77 с.

217. Петлюра С. Драгоманов про українське питання // Петлюра С. Статті,
листи, документи. - ТЛІ. - Нью-Йорк, 1979. - С.397^127.

218. Петлюра С. Статті. К., 2009.-341 с.

219. Петров Л.А. Общественно-политические взгляды Прокоповича, Татищева и Кантемира. - Иркутск, 2012. - 59 с.

220. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. - К., 2012. - 232 с.

221. Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка - К., 2011. - 558 с.

222. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. матеріалів та бібліограф.
Р.Сербина. - Монреаль, 2010. - 208 с.

223. Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд.: Л.Я.Корнійчук. - К., 2012.
-328с.

224. Подолянин К. З минулих літ. - Лондон, 1954.- 101 с.

225. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.1- К., 2011. - 640 с.

226. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.2. - К., 2011. - 608 с.

227. Поляков Л.В. Метод символической зкзегезы в "исторической теологии" Илариона // Идейно-философское наследие Илариона Киевского. - М.,
2010.-4.2.-С.58-81.

228. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991):
Навч. посібник. - К., 2009. - 320 с.

229. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.,
2012.-192с.

230. Правда про унію: Документи і матеріали / Ред.кол.: Д.А.Яремчук (голова) та ін.; Упоряд.: Ю.Ю.Сливка (керівник колективу). - Львів, 2012. - 448 с.

231. Прокопович Ф. Сочинения. / Под. ред. И.П.Еремина. - М.-Л., 2010. -
502с.

232. Радько П.Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії.
-К., 2012.-387с.

233. Ріпецький С. Михайло Драгоманов в опінії визначних українських
громадян. - Нью-Йорк-Детройт, 1967. - 43 с.

234. Річицький Анд. Іван Франко. - Харків, 1929. - 48 с.

235. Рогов В.А. К вопросу о развитии княжеской власти на Руси // Древняя
Русь: проблемы права и правовой идеологии. - М., 1984.-С.51-75.

236. Руденко М. Енергія прогресу. - К., 2012. - 527 с.

237. Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI-
перша половина XVII ст.). - К., 2012. - 296 с.

238. Світенко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. - Дніпропетровськ, 2012. -
240с.

239. Сергієнко Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К.,
2011.-206с.

240. Сергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. - К., 2012. - 188 с.

241. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання
декабристів. 1826-1850.-К., 2012.-300с.

242. Ситник О.І. Консерватизм: Генеза ідей. - Луцьк, 2011. - 64 с.

243. Сімович В. Іван Франко. Його життя І діяльність. - Мюнхен, 1966. -
111 с.

244. Скакун О.Ф. Йван Франко. - М., 2012. - 126 с.

245. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-
1917).-Харьков, 2012.-159с.

246. Скакун О.Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст.
- 1917р.).-К., 2012.-101с.

247. Славутич Я. Іван Франко і Росія - Вінніпег, 1959. - 28 с.

248. Слово о полку Ігоревім / Упоряд. та приміт. О.Мишанича. - К., 1989.
-310с.

249. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К.,
1993.-191 с.

250. Смирнов В. Г. Феофан Прокопович. - М., 2011. - 222 с.

251. Смолій В.А. З думою по Україну (Іван Мазепа) // Українська ідея.
Перші речники. - К., 2012. - С.47-62.

252. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ-ХVШ
столітть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 2011. - 367 с.

253. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
ст. (1648-1679).-К., 2010.-351С.

254. Сокуренко В.Г. Демократические учення о государстве и праве на
Украине во второй половине XIX века. - Львов, 2011. - 265 с.

255. Солдатенко В.Ф., Сиволоб Ю.В. Витоки української ідеї // Українська
ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський В.П., Левенець
Ю.А. та ін. - К., 2012. - С.17-32.

256. Сохань С. Б.Д.Грінченко - М.П.Драгоманов: Діалоги про українську
національну справу // Б.Грінченко, М.Драгоманов. Діалоги про українську
національну справу. - К., 2012. - С.5-17.

257. Старосольський В.Й. Теорія нації / Ірина Кресіна (авт.передм.). -
Нью-Йорк, 1998.-153с.

258. Стебельська А. Шевченкова концепція української держави // Збірник
наукових праць канадського НТШ. - Т.І. - Торонто, 2010. - С.177-
186.

259. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII
ст. / Пер. з англ. В.Кулика. - К., 2011. - 240 с.

260. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст.
С.В.Кульчицького. - 2-е вид. - К., 2011. - 512 с.

261. Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування. - Харків, 1932. - 200 с.

262. Сухий О.М. Національна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій Галичини (кінець XIX- початок XX ст.). - Львів, 2009.- 131 с.

263. Татищев В.Н. История российская. - М.-Л., 1963. - Т.2. - 352 с.

264. Телешун С.О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці XIX- на початку XX століття. - К., 2012. - 130 с.

265. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 2011.-244с.

266. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.-К., 2011.-246с.

267. Толочко П.П. Традиції державно-політичного розвитку в Україні //
Толочко П.П. Від Русі до України. - К., 2009. - С. 33-45.

268. Томенко М.В. "Щирий малоросіянин" - видатний вчений (Михайло
Максимович). // Українська ідея. Перші речники- К., 2010. - С.80-97.

269. Трохимчук О., Трохимчук М. Перша українська Конституція (Післяслово) // Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. -
К., 2011.-С. 50-67.

270. Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (керівник авт. колективу). - К., 2012. - 448 с.

271. Українська ідея. Історичний нарис / Солдатенко В.Ф., Крижанівський
В.П., Левенець Ю.А. та ін. - К., 2011.-131 с.

272. Українська політологія: витоки, еволюція / За ред. Кирилюка Ф.М. -
К., 2010.-328с.

273. Український консерватизм І гетьманський рух: історія, Ідеологія, політика. - К., 2000. - 464 с.

274. Феденко П. Соціалізм давній і новочасний. - Лондон-Париж-
Мюнхен, 1968.-231 с.

275. Феденко П. Український рух у XX столітті. - Лондон, 1959. - 267 с.

276. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і
формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 рр.) - Львів,
2012.-70с.

277. Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657.
-Львів, 2012.-Ч.1. 1654рік.-263 с.

278. Федченко П.М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К., 2011.-
362с.

279. Філалет Хр. Апокрисис // Українська література ХІV-ХVІ ст. - К.,
2010.-С.289-305.

280. Франко І. "Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і
на Буковині // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.44, кн.1. - С.487-495.

281. Франко І. // Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. -
С.115-138

282. Франко І. А.Фаресов. Народники и марксисты. С., 1899 // Франко
І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.45. - С.272-275.

283. Франко І. Галицьке українофільство // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
Т.46.-К., 2012.-Кн. 1.-С.442-447.

284. Франко І. Декадент // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.2. -
С. 185-186.

285. Франко І. До Е.Енгеля. Між 13-16 листопада 1882р. //Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2012. - Т.48. - С. 333-335.

286. Франко І. До історії соціалістичного руху // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. -Нью-Йорк, 1966. -С.121-151.

287. Франко І. До М.Драгоманова. 16 січня 1883 р. // Франко І. Зібр. тв.: У
50 т. - К., 2011. - Т.48. С.346-350.

288. Франко І. До М.Драгоманова. Перед 20 березня 1885 р. // Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.527-529.

289. Франко І. До М.Драгоманова. 22 лютого 1886р. // Франко 1. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т.49. - С.30-34.

290. Франко І. До О.Патрицького. 17 листопада 1882 р. // Франко І. Зібр.
тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.335.

291. Франко І. До О.Патрицького. 29 грудня 1882 р. // Франко І. Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 2011. - Т. 48. - С.344-345.

292. Франко І. До О.Рошкевич. 20 вересня 1878 р. // Франко І. Франко І.
Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.48. - С. 108-119.

293. Франко І. Іван Вишенський і його твори// Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т.ЗО.-С.7-2Н.

294. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові
видавництва // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т. 45. - С.187-203.

295. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І Зібр. тв.:
У 50 т. - К., 1986. - Т.45. - С. 76-139.

296. Франко І. На склоні віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. - Т.
45. - С.286-299.

297. Франко І. Народна програма // Франко І Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010. -
Т.44. КН.2.-С.521-549.

298. Франко І. Наука і ЇЇ взаємини з працюючими класами // Там само.
Т.45. -С. 24.

299. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010.- Т.45.-С.276-285.

300. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Зібр. тв.: У 50 т. - К.,
2010. - Т.45-С. 448-464.

ЗОЇ. Франко І. Свобода і автономія // Франко І. ЗІбр. тв.: У 50 т. - К., 1986.-Т.45.-С.439-447.

302. Франко І. Соціалізм і соціал-демократія // Іван Франко: про соціалізм і марксизм. - Нью-Йорк, 1964. - С.29-71.

303.Франко 1. Тарас Шевченко // Франко І.Я. Літературно-критичні статті. - К., 1950. -С. 431-437.

304. Франко І. Україна Молода // Франко І. Вибір із творів. - Нью-Йорк,
1956.-С.338-389.

305. Франко І. Чого ми вимагаємо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2010.
-Т. 44, кн.І.-С. 34-42.

306. Франко І. Чого ми хочемо // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011. - Т.
44,кн.1.-С.25-27.

307. Франко І. Чого хоче галицька робітницька громада // Зібр. тв.: У 50 т.
- К., 2011. - Т.44, кн 1. - С.151-164.

308. Франко І. Що нас єднає і що розділяє // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. -
К., 2011. - Т. 44, кн.1. -С.15-18.

309. Франко І. Що таке поступ? // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 2011.-
Т.45.-С.300-348.

310. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря. - Архангельск,
2012.-224с.

311. Хвильовий М. Думки проти течії. - Харків, 1926.-125с.

312. Хорунжий Ю. Михайло Драгоманов - речник української демократії
//Зона, 1995.-№10.-С.72-81.

313. Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. - Прага-Нью-Йорк, 1937.-С.31-55.

314. Шевченко Т. Журнал (щоденні записи) // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. - Т. IX. - Чикаго, 1960. - С.7-246.

315. Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. - К., 2012.-512с.

316. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К., 2012. - 392 с.

317. Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів / Пер.
І.Драча; вступ, ст. В.Шевчука.-К., 2012.-С.5-28.

318. Шевчук В.О., Яременко В.В. "Трагедія руська" - нововідкритий твір
української драматургії XVII ст. // Українська література XVI - початку XVI
ст. та інші слов'янські літератури - К., 2011. - С.286-310.

319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій.-К., 2011.-480с.

320. Шульгин О. Мої дитячі та юнацькі спогади про місто // Збірник на
пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Записки НТШ. - Т.І.
Праці історико-філософічної секції. - Париж-Мюнхен, 1969. - С.232.

321. Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. - Дніпропетровськ, 2011.-70с.

322. Яременко П.К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI - початку XVI ст. та інші слов'янські
літератури - К., 2012.-С.96-116.

323. Яременко П.К. Іван Вишенський. - К., 2011. - 141 с.

324. Яременко П.К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет та його "Апокрисис". - Львів, 1964 -110с.