История/1. Отечественная история

К.і.н. Маложон О.І.

Київський національний університет культури і мистецтв, Україна

Еволюція соціально-економічних відносин та культури України в литовсько-польський період (XIV-XVI ст.)

Вигідне географічне положення України, її багаті природні ресурси завжди викликали зазіхання на неї більш сильних і мілітарно організованих сусідів, які заярмлювали, колонізували її, використовуючи її як розмінну монету у своїх політичних комбінаціях, намагалися стерти в пам’яті народній усе українське, позбавити української мови, культури, перетворити український народ на манкуртів.

У 30-ті роки XII ст. почалась феодальна роздробленість наймогутнішої середньовічної держави Київської Русі. Після смерті князя Ярослава (в 1054р.) його сини Ізяслав і Святослав почали між собою боротьбу за владу на землях Давньоруської держави. “Тоді князі ще не розуміли, що держава – то не поле, яке батько розділяє між дітей, аби нікого не обділити, що то не власність його, а річ громадська, публічна”. Отож Київська Русь була поділена на частини. Це прискорило процес формування слов’янських етносів, в тому числі і українського. У період феодальної роздробленості сформувались етнічні осередки у формі давньоруських князівств, таких як Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське, Галицьке та ін. Але ці князівства-держави, які були політично, економічно і культурно самостійними, не могли протистояти навалам кочових орд, які постійно спустошували руські землі. Через століття останні стали об’єктом завоювання монголо-татар.

Литовське князівство в цей час було далеко відсталим у політичній, економічній, культурній, релігійній сферах життя від східноєвропейського елементу цивілізованості, а ті князівства, які вступили в структуру Литовського, були набагато соціально, культурно й релігійно розвинуті, особливо центральні, такі як Київське, Галицьке, Волинське, тому й не дивно, що Литовське князівство сприйняло ту культуру і релігію, які сформувались на руських землях.

Друга половина XIV ст. якраз і стала свідком надзвичайно швидкого й успішного розширення влади литовських князів над сусідніми білоруськими, а згодом і українськими землями. Найбільш запізніле у своєму розвитку, найвідсталіше з усіх народів цієї сім’ї, плем’я литовське в цей час опинилося під надзвичайно грізною небезпекою – німецькою експансією у литовські краї. Напружуючи в боротьбі з ним всі свої сили, литовське плем’я розвивало надзвичайно жваву організаційну діяльність і ніби для того, щоб посилити себе культурними засобами, почало водночас розширювати своє панування над сусідніми слов’янськими, більш культурними, але політично непопулярними землями.

Литовські княжичі, влаштовуючись на українських і білоруських землях, прагнули пристосуватися у всьому до місцевого життя, до його устрою і культури. Вони намагались не вносити в місцевий уклад ніяких змін. “Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо” – стало їх правилом [6, с.135]. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом – робилися українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, і прагнули продовжувати заведені порядки місцевого життя. Українські землі одна за одною переходили під владу литовських князів. Тим землям, які добровільно увійшли до Литовської держави, литовський князь видавав так звані обласні привілеї. Ці привілеї були “рядом”, договором між великим князем литовським і місцевою знаттю, по якому українські князі та бояри зобов’язалися служити великому князю, князь – боронити землю від татар. Державний устрій, суспільний лад, правова система українських земель залишились такими, якими були до входження в Литву.

Серед основних факторів, що визначали характер утвореної держави, слід назвати такі, як територіальна та етнічна перевага українських земель, що становили більшість території усього Великого князівства Литовського, політика “приязні”, якої здебільшого дотримувались литовські князі з руським (українсько-білоруським) населенням, збереження давньоруських традицій адміністративно-територіального поділу та місцевого управління. Українські землі зберігали свої права, автономію, а боярство – широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалися “земськими привілеями”. Зокрема, указом Сигізмунда-Августа було підтверджено привілей великого князя Олександра від 1497 р. литовському князю Костянтину Острозькому на маєтки в селах Дермань, Кунин, Уїздці, Лідава, Богдашів та ін. Волинського удільного князівства.

Економічне становище українського народу в литовсько-польський період розвивалось в умовах іноземного панування і ця обставина гальмувала розвиток економіки – землеробства, скотарства, ремесел і промислів. Але з часом економіка значно пішла вперед: удосконалювались знаряддя праці в землеробстві і скотарстві, ремеслах та промислах; розвивалися старі і засновувалися нові міста, що перетворювалися в центри товарного виробництва й торгівлі. Зокрема, до Литовсько-Польської держави з Туреччини, Ірану, деколи навіть з Індії, Єгипту через Україну прибували пишні тканини, розкішний одяг, парфумерія, інші предмети туалету.

На західних землях України поступово зростав польський вплив. Він поширювався неоднаково. Передусім підпала йому Галичина й Підляшшя. Натомість Волинь, Берестейсько-Пінські землі, Брацлавщина, Київщина майже не зазнали польських впливів до Люблінської унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині.

Під польським пануванням по містах владу взяли в свої руки католики-поляки. Православні українці не мали права у місті. Поляки не допускали їх до ради і до суду, не дозволяли вести торгівлі і купувати домів у місті. До православної віри поляки ставилися з погордою і православні церкви називали божницями. В деяких містах не дозволяли ставити церков або дзвонити у дзвони.

Релігія була домінантною в культурі. Культура, як правило, впливає на становлення релігії, але утвердившись, релігія починає змінювати культуру і здійснює значний вплив на розвиток культури. Цінності релігії приймаються спільнотою єдиновірців, тому релігія діє передусім через мотиви консолідації, за рахунок одноманітної оцінки навколишньої дійсності, життєвих цілей, суті людини. Безперечно, релігія накладає певні обмеження на коло цінностей, що можуть належати людині. Проте це лише підкреслює її правову природу та велику силу, яка має вплив безпосередньо на думки людей, що прямо виражається в регулюванні їх поведінки.

Розвиток освіти того часу був тісно пов’язаний з розвитком друкарської справи. У Польщі перші книги друкувались латинською мовою наприкінці XV ст.

Постійна друкарня з латинським шрифтом у Польщі була заснована Яном Галлером на початку XVI ст. Поряд з книжками, що виходили з друку латинською, з’явились друковані видання слов’янською мовою.

Велику культурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну.

Водночас із формуванням української народності проходило становлення основних рис української розмовної мови. Книжна мова, що склалася у Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов’янських народностей, нею писалися релігійні та літературні твори, ділові папери.

За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в українську літературу ввійшло набагато більше літературних пам’яток, ніж за останні кілька століть. Одні літературні твори продовжували попередні традиції, інші були новим явищем.

У кам’яному будівництві України були помітні західноєвропейські впливи, що проникли сюди через Польщу. Найбільше вони були помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди замків, церков та великих міських жител.

Незважаючи на тяжке іноземне панування і напади ординців на Україну, великої слави здобуло й українське малярство зазначеного періоду. Живопис, як і більшість інших галузей культури, рідко виходив за межі церковної тематики. Картини або портрети побутового характеру зустрічалися дуже рідко. Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності.

Художні пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з XII ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також в інших містах Польщі. Визначною пам’яткою живопису південно-руського походження XIII ст. або XIV ст. була мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам’яток, створених українськими митцями, належала ікона Ченстоховської Богоматері. Навколо походження цієї ікони католики творили різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з’явилася зі Сходу десь у I ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона була витвором українських майстрів XIV ст.