Политология / 7. Глобалистика

К. політ. н. Лозовицький О. С.

Конотопський інститут Сумського державного університету, Україна

ДІЄВА ГЕОПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ ЯК НАЙАКТУАЛЬНІШЕ ДОСЯГНЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ ПОЛІТИЧНИХ НАУК

У Франції геополітика увійшла в моду за останні 50 років. Сьогодні термін «геополітика» використовується щораз, коли пояснюють – вірніше намагаються пояснити – непояснене: геополітичним стає будь-яке заплутане питання, що виходить за рамки раціонального і стосується глобальних інтересів, тобто таких, що не піддаються чіткому визначенню. Однак, геополітична наука вивчає відносини між простором і політикою в контексті впливовості просторового фактору на політику і поводження політичних діячів.

Геополітика є породженням чистого розуму, але як будь-яка наука – виникла аж ніяк не випадково. Її формування наприкінці XIX – на початку XX ст. нерозривно пов’язано з розвитком сприйняття географії в суспільстві. Незабаром геополітика вийшла за рамки теоретичних дискусій і стала впливати на реальну політику, особливо під час воєнних дій. Розглянувши теоретичні аспекти і взаємини між геополітикою і політичною практикою необхідно визначити, яке місце займала геополітика в інтелектуальному і політичному житті Франції в той час коли ця наука тріумфально розвивалась у англосаксонських країнах і в Німеччині і, нарешті, в останні десятиліття у П’ятій Республіці знову стали цікавитися геополітикою.

Термін «геополітика» виник наприкінці XIX ст., вперше вжитий шведським професором історії і політології Рудольфом Челленом: «Геополітика вивчає державу як географічний організм та просторове явище, тобто як землю, територію чи простір, точніше, як країну» [1, с. 81]. Але геополітична проблематика склалася ще в другій половині XIX ст. В той час сформувалися два підходи до питань геополітики: перший, що орієнтується на відносини між морем і суходолом, характерний для США та Великої Британії, і другий, німецький підхід, у якому перевага віддавалася континентальним просторам. Геополітика сучасності – це сукупність десятків, навіть сотень паралельних і пересічних процесів з властивостями, що відбивають взаємодію інтересів різних держав. Процес аналізу формування та реалізації геополітики держави в контексті загального розвитку міжнародних відносин є одним з найактуальніших в сучасних політичних науках. Стосовно соціально-політичних досліджень на Заході – їх непорушним вихідним принципом залишається теза про суспільство як сукупність індивідів, їх механічну суму. Звідси постає методологічний підхід: щоб пізнати і змінити до кращого суспільство, треба пізнати і змінити індивіда. Таким чином, вся система основних категорій теорії геополітики і міжнародних відносин має єдину основу – «фактор сили», що відбиває насильницький характер громадського життя взагалі і міжнародного, зокрема це фактор позачасовий, вічний.

Політична наука Франції – найвпливовіша в сучасній Європі та одна з найавторитетніших у Світі. Тривалий час центральне місце у французькій політичній думці належало проблемам держави, природи політичної влади, формуванню політичної системи та культури, але наприкінці ХХ ст. сама наука зазнала істотних змін. З погляду геополітики, Франція характеризується двома особливостями – у Франції не було помітних теоретичних розробок у цій сфері. Звичайно, було чимало робіт, в яких висвітлювалися питання співвідношення між простором і політикою (Ж. Ансель, П. В. де Ла Бланш, М.-Ф. Гаро, Ж.-Б. Дюрозель, М. Корінман, І. Лакост, Е. Реклю, М. Фуше) [2], але не виникло жодної систематизованої геополітичної доктрини. Найвидатнішим геополітиком Франції є Шарль де Голль (1890 – 1970 рр.), що не був вченим у загальноприйнятому змісті цього слова, але був політиком. Оригінальність де Голля, його відмінність від традиційних французьких політиків складається саме в спонтанному геополітичному мисленні. Де Голль сприймає світ, як величезну сцену, де протистоять, а іноді і співробітничають, ці суб’єкти. Час і простір завжди поруч, вони нагадують людям, що вони смертні, а їх утворення, у тому числі і нації, недовговічні. Він зумів стати виразником поглядів французької геополітики, намагаючись сполучити два звичайно протилежних елементи: з одного боку, прихильність географічному й історичному реалізму, вираженому у свій час Наполеоном висловом: «Кожна держава проводить ту політику, що їй диктує географія...» [3, с. 17], а з іншого боку, переконання в тому, що як велика держава Франція повинна захищати визначені принципи, зокрема, право народів на незалежний розвиток.

Саме завдяки Шарлю де Голлю у Франції слово «геополітика» раптом вийшло за межі вузького кола фахівців та перетворилося в один з тих термінів, що застосовуються будь-коли і зараз геополітикою називають усе, що не піддається раціональному тлумаченню. Успіх геополітики у Франції вимірюється кількістю книг, атласів, журналів, курсів лекцій і семінарів, присвячених цій дисципліні. Якоюсь мірою, цей зліт популярності здається природним. Франція є четвертою промисловою державою світу, вона ґрунтовно включена в усі міжнародні економічні потоки, є членом багатьох європейських і світових структур, французи, традиційно зосереджені на своїх власних справах і донедавна вважали, що світ обертається навколо них, але дедалі частіше відчувають, що Франція не є центром Всесвіту. Система інформації поступово пристосовується до цієї еволюції. Французи починають більше цікавитися географією та змушені відтепер мати ґрунтовніші пізнання про зовнішній світ, що неможливо без сталих уявлень про геополітику.

З кінця 70-х рр. ХХ ст., коли з’явилися ознаки швидкого розпаду геополітичних конфігурацій планетарного масштабу, у Франції значно зросла зацікавленість до питань геополітики. Навіть сам термін «геополітика», що раніш вживали лише фахівці, раптом перейшов до лексикону політиків і журналістів. Геополітика увійшла до повсякденного життя французів через атласи, книги, навчальні програми, лекції. До сфери геополітики розпочали відносити всі міжнародні проблеми, пов’язані з простором, але за такого поширення термінології її зміст стає розпливчастим і втрачає довершеність. Розглядаючи взаємозв’язок геополітичних ідей з конкретними подіями й роллю Франції у світі на межі століть, з еволюцією нового світового геополітичного ладу, контури якого проступили після розпаду «соціалістичної системи», можна виявити співвідношення між «високою» і «низькою» геополітикою. До «високої» геополітики ставляться офіційні зовнішньополітичні документи й праці експертів, до «низкої» – набір символів і соціальних імперативів про місце країни в світі, розповсюджуваний ЗМІ, офіційною пропагандою. Можна стверджувати, що відтепер геополітика все більше залежить від суспільної думки й міфів суспільної свідомості [4, с. 64].

На початку XXІ ст. геополітика характеризується різнобарвністю ідеологічних настанов. Спираючись на досить вагомий методологічний доробок геополітична стратегія Франції має чітко окреслені специфічні риси. Характерною рисою французької геополітики стала настанова про перевагу національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими. Ідея про перевагу національних інтересів у міжнародних відносинах стала теоретичною платформою політики активного зовнішньополітичного націоналізму Франції, але лише в рамках захисту специфічних національних інтересів. Національний фактор щільно пов’язаний з фактором сили, що виступає неодмінним атрибутом нації.

Наріжним каменем геополітики П’ятої республіки стала концепція національної величі: «Франція лише в тому разі є Францією, коли вона знаходиться у перших рядах...Франція позбавлена величі, перестає бути Францією» [5, с. 9]. Звернений до суспільно-політичних підвалин країни заклик до «національної величі» передбачав зусилля та витрати на користь прогресу: «Розквіт французів є засобом, а не метою. Мета – це Франція» [6, с. 78]. Гасло «величі» закликало до досягнення Францією рангу великої світової держави.

Сучасна геополітична доктрина Франції базується на необхідності проведення курсу на виживання, який би усунув загрозу ядерного знищення країни та забезпечив би мир, як єдину та істотну можливість розквіту Франції. Вирішення цього питання базувалося: по-перше, на традиційному «силовому вимірі». Йшлося про створення сучасного ядерного потенціалу та втілення стратегії «стримування», запобігання агресії проти Франції з будь-якого боку. По-друге, йшлося про незалучення Франції до конфліктів, які не торкаються її національних інтересів. Ця теза знайшла втілення у відомій формулі де Голля: «Якщо Франції доведеться брати участь у війні, необхідно щоб це була ії війна» [7, с. 291]. І, по-третє, в більш широкому змісті йшлося про створення такого міжнародного клімату, який би зменшив та усунув можливість війни.

Геополітична доктрина орієнтувала Францію на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені, підсилення військового потенціалу та максимального використання політичних, моральних та інших резервів. Втілення у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції непоривно пов’язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги, що в багатосторонніх відносинах стали найважливішими принципами і методами реалізації стратегії П’ятої республіки. Новизна ситуації полягає й у тому, що значно активніше в політичній сфері починає застосовуватися глобалізаційна аргументація. За сутністю, геополітика стає новою ідеологією в умовах сучасної доби глобалізації.

Література:

1. The Blachwell encyclopedia of political thought / Ed. by D. Miller. – Oxford; New York, 1987. – 867 р.

2. Chantebout B. Droit constitutionnel et science politique / B.Chantebout. – Paris: Plon, 2008. – 686 p.

3. Duverger M. Le Systeme politique Française / M. Duverger. – Paris : Seuil, 1995. – 538 p.

4. Gallois P. - M. Geopolitique; les voles de la puissance / P. - M. Gallois. – Paris. Fondation pour les etudes de defençe nationale : Plon, 2000. – 246 р.

5. Ansart P. Des Ideologies politiques / P. Ansart. – Paris, 2004. – 222 р.

6. Lacoste Y. Questions de géopolitique / Y. Lacoste. – Paris : Le Livre de pooch, «Biblio-Essais», 1998. – 479 p.

7. Dreyfus F. De Gaulle et la Gaullism / F. Dreyfus – Paris : PUF, 1982. – 464 p.