Право/7. Екологічне, земельне та аграрне право

Тупилко Тарас Русланович

Запорізький національний університет, Україна

Структурні елементи екологічної мережі України та їх правова характеристика

В контексті покращення екологічної ситуації в Україні важливе значення набуває формування та збереження єдиної системи територій, які сприяють збереженню біологічного та ландшафтного різноманіття та забезпечують можливість природної міграції та розповсюдженню рослин та тварин. Теоретичні питання правового забезпечення формування та функціонування екологічної мережі України досліджувалися в роботах вітчизняних представників еколого-правової науки: В. В. Шеховцова, А. П. Гетьмана, П. Д. Пилипенка, М. Я. Ващишина, Ю. С. Шемшученка, Н. Р. Малишевої та ін. [1, с.359-369; 2, 318-343; 3, 518-524]. Основними нормативними актами, що складають правову основу формування, збереження та використання національної екологічної мережі є Конституція України, Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», Закон України «Про екологічну мережу України», Закон України «Про природно-заповідний фонд України», Закон України «Про Червону книгу України», Земельний кодекс, Водний кодекс, Лісовий кодекс, Закон України «Про тваринний світ», Закон України «Про рослинний світ».

Закон України «Про екологічну мережу» визначає, що структурні елементи екомережі – це території екомережі, що відрізняються за своїми функціями. До структурних елементів екомережі відносяться ключові, сполучні, буферні та відновлювані території (ст.3). Більш детально проаналізуємо відповідні складові елементи національної екологічної мережі.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біорізноманіття. Відповідно до положень національного законодавства перелік ключових територій екомережі включає території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнародного значення, інші території, у межах яких збереглися найбільш цінні природні комплекси. На територіях, що мають у своєму складі об'єкти природно-заповідного фонду, відсоток яких значно перевищує аналогічний у цілому по країні, а також інші території що включають середовища існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин формуються природні регіони. Згідно із Законом України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» природний регіон – це природно-територіальне утворення значної площі, суцільність якого визначається характерними для нього фітоландшафтними, фізико-географічними, адміністративними та іншими ознаками, що характеризуються типовими та унікальними природними комплексами, різноманітним рослинним і тваринним світом, і яке виконує регіональну екостабілізуючу роль. В Україні існують такі природні регіони, як елементи національної екологічної мережі: Карпатський, Кримський гірський, Західно-польський, Центральний Польський, Східний Польський, Польський, Середньо-дніпровський, Придонецький, Донецько-Приазовський, Таврійський, Нижньо-дністровський, Нижньо-дунайський, Азовський, Чорноморський.

Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Перелік сполучних територій екомережі включає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі, а саме: землі водного фонду, землі лісогосподарського призначення, а також частково землі сільськогосподарського призначення. Разом з тим національне екологічне законодавство використовує термін «природний коридор» - це природна або приведена до природного стану ділянка землі чи водної поверхні, яка на різних рівнях просторової організації екологічної мережі забезпечує для природного середовища умови безперервності, системної єдності та функції біокомунікації (Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки»). Природні коридори формуються ділянками природних ландшафтів витягнутої конфігурації, різної ширини, протяжності, форми і з'єднують між собою природні регіони. Вони мають забезпечувати відповідні умови збереження видів дикої фауни та флори. До основних територій та об’єктів відповідної структурної складової екомережі належать ліси, водні об’єкти, луки, пасовища, сіножаті, чагарники тощо.

Буферні території, як структурні елементи екомережі забезпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів. В Законі України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» надається визначення поняття «буферна зона», під якою розуміється місцевість з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточує найбільш цінні ділянки екологічної мережі та захищає їх від дії зовнішніх негативних факторів природного походження або спричинених діяльністю людини. Перелік буферних зон екомережі включає території навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативному впливу господарської діяльності на суміжних територіях. Такими територіями вважаються водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, полезахисні лісові смуги і землі рекреаційного призначення.

Відновлювані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Відповідно до ст.16 Закону України «Про екологічну мережу» перелік відновлюваних територій екомережі включає території, що являють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з точки зору формування просторової цілісності екомережі. Відповідно до положень Земельного кодексу України до деградованих земель відносяться земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин, а також ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші, а до малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективним (ст.171). Ващишин М.Я. акцентує увагу, що з-поміж відновлювальних територій важливе місце відведене радіоактивно забрудненим землям, що не використовуються та підлягають посиленій охороні як природні регіони з окремим статусом [2, с.338]. Варто зазначити, що деградовані та забруднені землі займають територію України загальною площею 2339,2 тис. гектарів (Додаток 4 до Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки).

Окрім того, норми екологічного законодавство передбачають, що елементи національної екологічної мережі України поділяються за своїм значенням на загальнодержавні, місцеві та міжнародні. Міжнародне значення має окремий природний коридор - ланцюг прибережно-морських природних ландшафтів Азовського і Чорного морів, який оточує територію України з півдня. До елементів загальнодержавного значення належать природні регіони, де зосереджено існуючі та такі, що створюватимуться, природно-заповідні території, а також основні комунікаційні елементи національної екологічної мережі - широтні природні коридори, що забезпечують природні зв'язки зонального характеру. Щодо елементів національної екологічної мережі місцевого значення, то вони визначаються відповідними регіональними програмами та регіональними схемами формування екологічної мережі.

Варто звернути увагу на тому, що структурні елементи національної екологічної мережі в свою чергу включають окремі складові частини – об’єкти екомережі, а саме: території та об'єкти природно-заповідного фонду; землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; землі лісового фонду; полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів; інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу природну цінність); земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо; радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

На підставі проведеного аналізу норм екологічного законодавства можна виділити два основні підходи законодавця щодо визначення структури екологічної мережі. Так, залежно від функцій які виконують території екологічної мережі до її структурних елементів належать: ключові території, сполучні території, буферні території та відновлювальні території. В основу ж іншого підходу покладений територіальний принцип, відповідно до якого структурними територіальними елементами екологічної мережі є: природні регіони, природні коридори та буферні зони. Первинним складовим елементом національної екологічної мережі є території та об’єкти природно-заповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, а також інші території та об’єкти які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і підлягають особливій охороні.

Література:

1. Екологічне право: Підручник / за ред. А. П. Гетьмана. –Х.: Право, 2013. – 432 с.

2. Право довкілля (екологічне право): Навчальний посібник / за ред. П. Д. Пилипенка. – К.: Ін Юре, 2010. – 401 с.

3. Екологічне право. Академічний курс: Підручник / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2008. – 720 с.