Студентка Вакуленко О.Д.

Одеський національний політехнічний університет, Україна

Стратегії виходу підприємства на нові ринки збуту

В наш час компанії все більше і більше намагаються досягнути міжнародного масштабу і вивести на глобальний ринок свої товари і послуги. Основними причинами інтеграції у міжнародні відносини є бажання заволодіти новими ринками збуту, новими споживачами, і тим самим підвищити свою конкурентоспроможність та максимізувати прибуток.

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин на сьогоднішній день є зовнішній ринок (зовнішня торгівля).

Зовнішня торгівля є окремим та специфічним сектором економіки кожної держави. Зазвичай вона є об’єктом національного державного регулювання і пов’язана із торгівельним балансом країни в цілому. Її суб’єктами на сьогоднішній день є підприємницькі структури, що займаються реалізацією національних товарів чи послуг на зовнішніх ринках (експорт), а також частково зарубіжних товарів на внутрішньому ринку (імпорт).

На долю торгівлі доводиться приблизно 80 відсотків від всього об’єму міжнародних економічних відносин. Сучасні міжнародні ринкові відносини, що характеризуються активним розвитком світової торгівлі вносять багато нового та специфічного в процес розвитку національних економік та їх ринків [3, с. 583]

Щоб заволодіти новими ринками збуту, підприємство має зробити багато рішучих та складних кроків. По-перше - розробка експортної стратегії, якої воно буде постійно притримуватися задля досягнення результатів. Для цього потрібно дослідити макро- та мікросередовище функціонування підприємства на даний момент, сформулювати чіткі цілі та тактичні завдання, визначитися зі строками та методами досягнення цих цілей, проаналізувати перспективи діяльності підприємства на зовнішньому ринку, розробити шляхи пристосування до закордонних умов та вимог.

Міжнародну діяльність фірми найчастіше починають із налагодження шляхів експорту власної продукції, тому саме стратегія експорту є найпоширенішою стратегією виходу на зовнішні ринки. Насамперед, вона є досить економічною, бо вимагає найменших витрат ресурсів, так як частіше за все, всі маркетингові функції є обов’язками посередників [1, с.18].

Існує два способи експортування товарів чи послуг для підприємств. По-перше, непрямий маркетинг, тобто із використанням послуг міжнародних маркетингових посередників. По-друге, прямий експорт, коли підприємства проводить усі експортні операції самостійно та експортують товар напряму чи посередникам, які вже знаходяться на зовнішньому ринку.

Перший спосіб пов'язаний із меншими ризиками та меншими фінансовими витратами, тому він найбільш поширений між підприємствами початківцями. При цьому можливо уникнути складнощів із перевезенням товару, закордонними законодавчими актами, іноземними тарифами і т.д. Але у той самий час підприємство повністю втрачає контроль над цінами та доставкою товару на зовнішній ринок.

Якщо підприємство зацікавлене у постійному контролі над вивезеними на зовнішній ринок товарами, варто використовувати другий спосіб, тобто експортувати товари самостійно. В цьому випадку, звісно, виникають додаткові витрати [2, с. 216-221].

Другим, досить простим і ефективним шляхом виходу на зовнішній ринок є франчайзинг. При цьому компанія (франчайзер) передає іншій компанії (франчайзі), що вже знаходиться на території іноземної держави, не тільки право на продаж свого продукту чи послуг, але й право використовувати свою виробничу технологію, торгову марку і патент. Також франчайзер повинен забезпечити технічну підтримку та допомогу в організації маркетингової діяльності. В свою чергу, за це він отримує певну плату.

На сьогоднішній день франчайзинг є однією з найбільш поширених форм ведення бізнесу як в Європі, так і в Америці [1, с. 21]. Це можна пояснити тим, що він дає не тільки стабільний дохід, але й можливості укріплення та постійного розширення власного бізнесу як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Також до переваг франчайзингу можна віднести те, що він надає можливість підприємству контролювати збут товарів і не вимагає великих капітальних витрат. Також цей спосіб не потребує значних зусиль при виході з ринку у разі відсутності прибутку. Недоліком цього способу є те, що в разі розірвання контракту фірма-франчайзер може обзавестися сильним конкурентом на ринку, що може ускладнити її власне перебування на цьому ринку.

Ще одна можливість виходу на зовнішній ринок є створення спільного підприємства із іноземною компанією. Ця стратегія гарантує наявність безпосереднього управління створеним підприємством а також контролю над виробництвом та збутом продукції.

Існує декілька шляхів створення спільного підприємства. Перший - одне підприємство може інвестувати у вже існуюче інше підприємство, другий - об’єднання двох або більше окремих підприємств з метою створення нового спільного підприємства.

Але існує і ряд недоліків при цьому способі виходу на зовнішні ринки. Ризики, пов’язані із створенням спільного підприємства значно вищі, ніж при експорті чи франчайзингу, адже можуть вникнути розбіжності із закордонними законодавчими актами і підприємствами-партнерами, також іноземний уряд може накладати певні обмеження, або ж маркетингова та збутова політика спільного підприємства, створеного шляхом інвестування, може не відповідати єдиній політиці підприємства-інвестора на всіх ринках збуту [4, с. 42-46].

Отже, вихід на нові ринки збуту дійсно відкриває перед підприємцем величезну кількість перспектив, але у той самий час існує не менший ризик того, що ця спроба буде невдалою. Тому перш за все потрібно добре вивчити та проаналізувати цільовий ринок, а потім обирати стратегію для виходу на нього.

Література:

1. Артур А. Томпсон, А. Дж. Стрикленд Стратегічний маркетинг – М: Strategica, 2009

2. Орлик І.О. Проблеми та пріоритети розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств торгівлі України / І.О. Орлик // Науковий вісник НЛТУ України. – 2012. – Вип. 22.2. – С. 216 – 221.

3. Пилип Котлер. Основи маркетингу: пер. з англ. [Текст]. – 1994. – 583 с.

4. Школьний О.О. Стимулювання виходу українських підприємств на зовнішні ринки / О.О. Школьний // Формування ринкових відносин в Україні. – 2009. – № 1. – С. 42 – 46.