Майборода А.Ю., к.і.н. Мармазова О.І.

Донецький національний університет економіки і торгівлі
ім. М. Туган-Барановського, Україна

Українська діаспора в Середній Азії

Актуальність. Проблема історичного формування культури етнічних груп і виявлення їх специфічних меж є вельми актуальною, оскільки культура діаспори здатна істотно трансформуватися залежно від навколишніх умов, серед яких визначними можуть стати як соціально-економічні, так і етнополітичні. Результат трансформаційних процесів в кожному випадку може бути індивідуальним, тому дослідження конкретних умов і специфіки формування культури етнічних діаспор досить значимі. Актуальність теми дослідження в практичному відношенні обумовлена не лише збільшеними потребами представників різних етнічних груп і діаспор в збереженні своєї культури, але і прагненням до її розвитку, формуванню в ній стійкості і одночасно можливостей трансформації і здійснення продуктивного міжкультурного діалогу.

Україна на даному етапі не охоплює усього простору, на якому живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Через це мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України на освоєних ними землях. Сьогодні українська діаспора є одною з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Умовно її поділяють на західну і східну. Східна діаспора перебуває в межах поселення українців поза Україною, котрі проживають на теренах колишнього СРСР, а західна – поза його межами.

Метою роботи є систематизація даних про українську діаспору саме в Середній Азії, яка охоплює у політико-географічному плані чотири держави: Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан та Таджикистан (проте іноді сюди включають і Казахстан).

Українська діаспора в країнах Середньої Азії почала формуватися в другій половині XIX ст., а чисельно зросла в післявоєнний період. За даними перепису населення 1989 р., в республіках Середньої Азії проживало 338.5 тис. українців. Найчисельніша українська діаспора знаходиться в Узбекистані та Киргизстані.

Українська діаспора в Узбекистані сформувалася в основному в XX ст., переважно в період після Другої світової війни. Узбекистан займає перше місце за чисельністю українців і налічує 153 тис. У територіальному відношення українська діаспора тяжіє до Ташкента і Ташкентської області (відповідно 60 тис. і 26 тис.). Відносно небагато українців живе у Самаркандській (14 тис.) та Ферганській (11 тис.) областях.

Перші українці починають оселятися тут ще в 1860-х рр., коли почалася колонізація цієї території Росією. Значне число українців у 1920-х—1930-х рр. було примусово переселено до Узбекистану за опір колективізації та інші форми неприйняття політики радянської влади.

У період індустріалізації республіки сюди стали прибувати великі групи українських робітників і спеціалістів для роботи на машинобудівних заводах та інших промислових підприємствах. За радянських часів умов для національно-культурного розвитку українців в Узбекистані не було. Ситуація стала змінюватися в 1990-х рр. після розпаду СРСР і здобуття Узбекистаном незалежності.

В Узбекистані працюють українські громадські організації: Республіканський український культурний центр «Славутич» (він об'єднує і координує діяльність всіх українських культурних центрів Республіки Узбекистан), Товариство дружби «Узбекистан – Україна», Український культурний центр «Батьківщина» в м. Ташкенті та Український культурний центр «Надія».

Згідно із статутами українських культурних центрів головними напрямками роботи є здійснення культурно-просвітницької діяльності по збереженню і розвитку української культури, мови, традицій, обрядів, розвиток і зміцнення міжнаціональних зв'язків.

Друге місце за чисельністю українців належить Киргизії – головному у дореволюційні часи регіону поселення українців на родючих землях на пограниччі із Казахстаном. Їхня кількість зростала і в 20-30-х роках ХХ ст. і в 1939 р. становила 137 тис. У повоєнний період почався зворотний процес і за переписом 1989 р. українців було вже 108 тис. Основними районами їх компактного проживання є Бішкекська область – 34 тис., Ошська – 18 тис. та Іссик-Кульська – 8 тис. Лише 34,1% людей вважали українську мову своєю рідною і ще 5,9% вільно їй володіли. За відсутністю яких-небудь умов для національно-культурного розвитку етнічна ідентифікація українців втрачалася. Внаслідок цього, доля осіб, що вважають українську мову своєю рідною, неухильно скорочувалася: якщо в 1926 р. вона складала 97,1%,то в 1959 - вже 49,2%, в 1989 - 34,1%.

На даному етапі в Киргизстані існує і функціонує українська громадянська організація – Український культурний центр «Берегиня».

Українська діаспора у Таджикистані молода: вона сформувалась переважно у повоєнні роки. У 1989 р. вона налічувала 41 тис. осіб, які проживали переважно у містах. У Чкаловську 25 травня 2009 року офіційно поновилася діяльність згуртованої української діаспори у формі Українського культурного Центру в Республіці Таджикистан.

Відносно невелика українська громада налічувалась у 1989 р. і в Туркменистані – 35 тис. осіб. Проте за переліком даних на 2010 рік ці показники значно зменшились і становлять приблизно 10 тис. осіб, місце проживання яких зосереджено в м. Ашгабат.

Таким чином, українська діаспора у Середній Азії була сформована здебільше у дореволюційний і радянський періоди. Причинами переселення служили політичні обставини та економічні негаразди держави. За даними в республіках Середньої Азії налічувалось приблизно 340 тис. українців, проте з роками ця цифра значно зменшилась.